Анатолій Гальчинський |
Всі ми поступово звикаємо до стабільної національної грошової одиниці — малопомітних коливань її валютного курсу та незначних змін цінової динаміки. Наскільки міцна ця стабільність? Це питання, поза сумнівом, турбує не лише кожного пересічного громадянина та суб’єктів господарювання, а й фахівців, безпосередньо причетних до грошово-кредитної політики, зокрема членів Ради Національного банку, які разом з правлінням НБУ опікуються вищезазначеною проблемою. Скажу відразу: Рада не поділяє песимістичних оцінок щодо перспектив стабільності гривні, які лунали з вуст окремих політиків — претендентів на парламентські крісла. То були заяви, позбавлені економічного підгрунтя. Однак, попри це, проблеми довгострокової перспективи стабілізаційних процесів у грошовій сфері справді є. Спробую розглянути їх грунтовніше.
Прорахунки, якими не можна нехтувати
Можливо, для багатьох це стане несподіванкою, однак найбільша загроза стабільності грошей лежить у площині грошово-кредитної політики, яка потребує високої компетентності, не терпить волюнтаристського втручання та зовнішнього тиску. Ми ж сьогодні ще не піднялися до відповідного рівня управлінської культури. Говорячи, що за роки кризи економіка України зазнала найбільших втрат на пострадянському просторі, не можна замовчувати й того, що сумарний показник інфляції також був найвищим саме в нас. У 1993 році інфляція сягнула майже світового рекорду — 10256%.
Зрозуміло, що на цих 100,3% «досягненнях» позначилися різні причини. Багато їх перебуває поза межами грошово-кредитної політики. Однак і остання навряд чи може претендувати на послідовну коректність. Вона не була збалансованою, стратегічно виваженою, розбудовувалася головним чином на принципах оперативного реагування, а відтак — не працювала на перспективу. Суперечності у грошовій сфері значною мірою спричинені саме цим.
Ми припустилися грубих помилок при виході з рубльової зони. Наслідки відомі: Росія висунула проти української сторони досить сумнівний як державний борг позов — 2,5 млрд. дол., який було визнано. З цим пов’язане й інше: Україна занадто пізно провела грошову реформу — останньою серед пострадянських країн. Країни Прибалтики запровадили власні грошові одиниці відразу ж після виходу з СРСР — у 1992 році; Киргизія, Молдова, Азербайджан, Грузія, Казахстан, Узбекистан та Білорусь — у 1993-му. У липні 1993 року було проведено грошову реформу в Російській Федерації. В українській же економіці впродовж п’яти років (до вересня
1996-го) обертався купоно-карбованець — квазігрошова одиниця, яка фактично не виконувала жодної функції грошей. І це відбувалося за умов відкритості економіки, розгортання приватизаційного процесу, інших структурних перетворень. Важко збагнути, як нам взагалі вдалося вижити за сурогатної грошової системи. Причина? Відсутність стратегічного бачення суті проблеми.
Глибинні економічні перетворення у повоєнній Німеччині розпочалися зі знаменитої грошової реформи Л.Ерхарда (1948 рік). Там діяв принцип: грошова реформа — основний інструмент економічної стабілізації. Так вчинили й інші країни Західної Європи, де в перші повоєнні роки було проведено 24 грошові реформи, що стали своєрідною платформою економічного відродження. Варто вказати й на те, що відома політика НЕПу в колишньому Радянському Союзі також розпочиналася з глибокої грошової реформи 1922—1924 років. У нас же на озброєння було взято протилежну концепцію: спочатку загальна економічна стабілізація, а потім грошова реформа. Це була деструктивна по суті позиція НБУ. Головне у ній відводилося збереженню «власного мундира». Результат відомий: левову частку економічних втрат того періоду можна покласти на рахунок несвоєчасного проведення грошової реформи.
Інший приклад — використання впродовж тривалого часу практики прямого емісійного обслуговування дефіциту державного бюджету: 81% — у 1995 році, 34% — у 1996-му. Рекордна інфляція 1993 року, яка дала поштовх інфляційній спіралі, викликана насамперед цим чинником: лише за один рік готівкова емісія НБУ зросла у 29,7 разу. І це робилося в умовах законодавчо визначеної незалежності Національного банку, заборони емісійного фінансування бюджету. Звісно, був тиск на банк з боку уряду та Верховної Ради. Однак не було і серйозних заперечень — у відставку ніхто з тодішнього керівництва банку не збирався. Запускався друкарський верстат, й інфляція, а це емісійний податок на доходи громадян, продовжувала розкручуватися. Характерно, що основними засадами грошово-кредитної політики на 1993 рік передбачалося зростання грошової маси всього на 52%.
Такою ж була природа і грошової кризи 1997—1998 років. Найпростіше списувати те, що сталося, на вплив зовнішніх чинників. Він і справді був. Однак вирішальним чинником стали грубі помилки у фінансово-грошовій політиці, коли уряд та НБУ повністю втратили контроль над фінансовим та грошовим ринками, утворенням зовнішнього боргу. З властивою нам наївністю НБУ та Мінфін в усьому покладалися на оцінки зарубіжних експертів, зокрема спеціалістів МВФ, які, по суті, виявилися економічно неграмотними. Наслідки відомі. Девальвація гривні з 1,9 грн. до 5,2 грн. за дол. Чисті втрати бюджету від піраміди ОВДП — 7,6 млрд. грн. Зменшення валютних резервів — з 2,3 млрд. дол. до 761 млн. Це водночас і нищівний удар по фінансових активах суб’єктів господарювання та доходах громадян, 2,5-разове зменшення показника ВВП на душу населення у доларовій номінації. За цим ключовим показником світової ієрархії Україна вмить опинилася серед бідних країн світу.
Навіщо про це згадувати тепер, коли ситуація зовсім інша, коли гривня по праву вважається однією з найстабільніших валют не лише серед країн СНД, а й на постсоціалістичному просторі? Відповім з усією відвертістю: я не переконаний у тому, що ми вже достатньою мірою застрахували себе від реанімації подібних помилок та недоречностей. Один із доказів цього — шалений тиск експортерів (а у нинішньому парламенті лобістська складова значно зміцніла) щодо девальвації валютного курсу гривні, яка подається громадськості як єдино можливий інструмент пролонгації політики економічного зростання. Тож і обговорення перспектив грошової стабілізації не позбавлене своєї актуальності.
Політика надійної грошової стабілізації
У посланні Президента України «Європейський вибір», присвяченому визначенню концептуальних засад стратегії економічного та соціального розвитку держави на 2002—2011 роки (воно найближчим часом буде представлене парламенту), обгрунтовується модель економічного зростання, першоосновою якої є забезпечення стійкої стабільності національної грошової одиниці. Показове й те, що саме ця позиція розглядається як ключова передумова реалізації курсу євроінтеграції України. У тексті Послання визначено граничні параметри інфляції, досягненню яких має бути підпорядкована грошово-кредитна політика. Йдеться про забезпечення середньорічного рівня інфляції в межах до 7—9% у 2002—2004 роках та 3—5% — у 2005—2011-му. Нагадаю читачеві, що, відповідно до Маастрихтського договору, який визначає економічні критерії членства в Євросоюзі, країни-претенденти мають забезпечити стабільність власної грошової одиниці на рівні до 2% інфляції на рік. Тож за умови реалізації визначених завдань грошової стабілізації ми зможемо впритул наблизитися до відповідних критеріїв ЄС.
Водночас хотілося б, аби в читача сформувалося розуміння того, що у Посланні Президента обгрунтовується найбільш складна за своїм змістом модель політики економічного зростання. Дуже важливо, щоб цю обставину зрозуміли й народні депутати, до яких має звернутися Президент. Йдеться про модель зростання, реалізація якої можлива лише на основі сильної економічної і насамперед фінансової та грошової політики, конструктивної взаємодії виконавчої та законодавчої гілок влади. Що зрозуміло, адже вирішальне значення у цих питаннях матимуть, як це обгрунтовується у тексті Послання, дві передумови: «дотримання в наступному десятиріччі принципу бездефіцитності державного бюджету» та «подальше обмеження боргової залежності держави, особливо зовнішньої». Буде слушним наголосити, що по зазначених позиціях наші показники вже сьогодні кореспондуються з маастрихтськими вимогами, відповідно до яких бюджетний дефіцит обмежується 3% ВВП, а державний борг — 60% ВВП. Ми ж 2000 року мали бюджетний профіцит, а 2001-го — дефіцит на рівні лише 0,6% ВВП. Зовнішній борг України у 2000 році становив 45%, а у 2001-му — 37% ВВП.
Мушу сказати й про інше. Запропонована модель сприймається далеко не однозначно. Як її альтернатива пропонується модель економічного зростання, що базується не на максимально жорсткій, а на ліберальній моделі грошово-кредитної політики — на частковому використанні інфляційного та девальваційного ресурсу. Йдеться про застосування так званої політики обмеженого зростання курсу національної валюти. Зазначені розбіжності особливо рельєфно виявилися на міжнародній науково-практичній конференції «Стратегія монетарної політики: проблеми вибору і застосування», що проводилася з ініціативи Ради НБУ в квітні поточного року. Аргументи на користь відповідної моделі також зрозумілі: існує загроза того, що жорстка монетарна політика обмежуватиме можливості експорту, а відтак і потенціал економічного зростання. Як підсилюючий аргумент наводиться приклад аргентинської кризи, витоки якої, як відомо, пов’язують і з наджорсткою монетарною політикою.
Така позиція має право на життя. Одного з найіменитіших вчених світового масштабу Дж.М.Кейнса через використання у своїх теоретичних моделях чинника інфляції як своєрідного «мастильного матеріалу» економічного зростання називали «великим інфляціоністом». Однак модель стимулювання споживчого попиту за допомогою обмеженої інфляції рекомендувалася Дж.М.Кейнсом для застосування лише на обмеженому етапі економічного циклу — етапі виведення економіки з кризи. Ми ж фактично вже пройшли цей відтинок економічного циклу у другій половині 1999-го — 2000 роках, коли інфляційні гроші відігравали відчутну роль у забезпеченні позитивної економічної динаміки. У 2000 році четверта частина номінального зростання ВВП завдячувала своєю появою саме цьому чинникові, відповідно і кожна четверта гривня бюджетних надходжень мала інфляційну природу. На відміну від цього, у 2001 році, коли темпи інфляції було відчутно знижено (з 25,8 до 6,1%), в економіці почала формуватися принципово інша, інвестиційна модель зростання. Приріст інвестицій в основний капітал істотно перевищив темпи зростання ВВП. 2000 року він становив 6,5%, а 2001-го — 17,2%.
Конче важливо зрозуміти і природу гривневої стабільності у цей період. Основною домінантою цього процесу стала загальна економічна стабілізація трьох останніх років. Це, по-перше, позитивний торговельний баланс України: 1999 року — 2,2 млрд., 2000-го — 2,9 млрд., 2001-го — 2,9 млрд. дол. По-друге, майже бездефіцитний бюджет. По-третє, зростання продуктивності праці, зокрема у промисловості: 1999 року — 9,6%, 2000-го — 16,0, 2001-го — 18,2%. Ці та інші чинники дають підставу для принципової ваги висновку: стабільність гривні, що утвердилася в останній період, має грунтовну загальноекономічну основу. Вона виникла не лише завдяки коректній грошово-кредитній політиці останніх років, а й завдяки відчутній макроекономічній стабілізації.
Гривня має вагомий запас міцності і на майбутнє. У відповідних розрахунках слід обов’язково враховувати штучну передевальвацію її валютного курсу у період світової фінансової кризи 1997—1998 років, а також надмірне інфляційне знецінення за роки економічної кризи. Показове щодо цього зіставлення розрахунків ВВП на душу населення у доларах за їх номінальним курсом і на основі паритету купівельної спроможності (споживчого кошика). Такі розрахунки здійснює Світовий банк. 1999 року номінальний рівень ВВП на душу населення в Україні становив 617 дол., а за паритетом купівельної спроможності — 3142 дол. За моїми оцінками, у 2000 та 2001 роках відповідна пропорція, яка характеризує рівень валютного знецінення національної грошової одиниці, зменшилася на незначну частку. У 2000 році ВВП на душу населення України за паритетом купівельної спроможності становив 3770 дол., а у 2001-му — понад 4500 дол. Доречно буде зазначити, що й за цим показником ми перебуваємо майже на рівні деяких країн — претендентів на членство в ЄС.
Ще одна важлива деталь. Коректна грошово-кредитна політика сприяла підвищенню рівня забезпеченості грошової бази валютними активами. Так, якщо 1995 року це відношення становило 54%, 1997-го — 63, 1999-го — 45%, то на кінець минулого року гривня забезпечувалася валютою вже на 71%. З урахуванням динаміки зростання показників грошової бази, міжнародних резервів НБУ та обмінного курсу грн./дол. можна припустити, що на кінець 2002 року українська грошова одиниця буде забезпечена валютою на 89—94%. А як відомо, валютна забезпеченість є одним із найважливіших індикаторів «міцності» валюти — її здатності протистояти спекуляціям.
У зв’язку з викладеним вище можна зробити такий висновок: у нас немає підстав змінювати принципи грошово-кредитної політики, сформованої в останні роки, і повертатися до кейнсіанської моделі економічного зростання, заснованої, як уже зазначалося, на частковому використанні інфляційного ресурсу. Це був би крок назад. У зв’язку з цим хочу запевнити читача, що цього не станеться. За Конституцією України, Рада Національного банку визначає основні засади грошово-кредитної політики, і ми цього не допустимо. Запорука — реальна незалежність НБУ, яка утвердилася останніми роками. Ми виходимо з того, що і в подальшому розвитку політика міцної грошової одиниці має стати визначальним атрибутом зміцнення позицій національного ринку, його інвестиційної привабливості, ефективним засобом підвищення конкурентоспроможності вітчизняного товаровиробника та модернізації економіки, основною гарантією припинення відпливу капіталу, збільшення реальних доходів населення.
Інструменти стабілізації
Є кілька ключових позицій, які визначатимуть зміцнення грошової стабілізації не лише у короткостроковій, а й у середньостроковій перспективі. Це насамперед курсова політика. Вже вказувалося на некоректність намагань штучно девальвувати гривню. Стимулювання експорту з використанням зазначеного інструментарію, використання девальвації як компенсуючого інструменту експортних втрат може дати лише тимчасові вигоди. Ми мали можливість переконатися у цьому на власному досвіді.
На відміну від девальвації, зміцнення валютних позицій національної грошової одиниці більш вигідне для України. Йдеться, по-перше, про здешевлення критичного імпорту енергоносіїв, що посідає дуже важливе місце в нашому торговому балансі. По-друге, ми здешевлюємо технологічний імпорт машин та обладнання, що повною мірою відповідає стратегії інноваційного розвитку української економіки на наступне десятиріччя. По-третє, поступова ревальвація гривні, що нині відбувається, здешевлює обслуговування зовнішнього боргу. По-четверте, стабільний валютний курс — це надійна основа зниження інфляції. По-п’яте, ревальвація — важливий чинник підвищення не лише реальних доходів населення, а й вартості активів підприємств та фінансових (зокрема банківських) установ, номінованих у доларах. Нарешті, по-шосте, сильна гривня — це важлива передумова зміцнення інвестиційного потенціалу, зокрема залучення в національну економіку іноземних капіталів. Ми розраховуємо саме на такі результати, добре розуміючи, що вони можливі лише в довгостроковій перспективі. Ті ж, хто живе сьогоднішнім днем, опікується лише поточними проблемами (це закид на адресу уряду), обстоюють протилежне — девальваційне знецінення національної грошової одиниці.
Звісно, у будь-якому разі не йдеться про штучну ревальвацію. Особисто я обстоюю необхідність істотної лібералізації валютного ринку і запровадження політики гнучкого валютного курсу, який має визначитися взаємодією ринкових факторів, вільних від адміністративних обмежень. Глибоко переконаний, що ця позиція найбільшою мірою відповідає логіці євростратегії України, адже саме такий валютний режим збалансовує реальний попит на іноземну валюту з її пропозицією, врівноважує торговельний баланс, сприяє економічному зростанню.
Я вже зазначав, що в останні два роки грошово-кредитна політика НБУ набула більшої визначеності. Однак ми б припустилися небезпечної помилки, якби почали замовчувати існуючі і в цій сфері проблеми. Тим більше що на багато запитань у нас ще немає відповіді.
Добре відомо, що дійовість грошово-кредитної політики визначається здатністю Національного банку регулювати грошові потоки та структуру грошового ринку. Наші проблеми у цій площині також не становлять жодної таємниці. Зрозуміло, по-перше, що грошово-кредитна політика не може бути ефективною, коли поза банками обертається понад 40% грошової маси. Ці гроші фактично не піддаються регулятивним діям НБУ. По-друге, грошово-кредитна політика не може бути ефективною, коли фактично не діють механізми дисконтного регулювання. Йдеться про механізм облікової ставки, яка поки що не виконує у нас регулятивної функції. Впродовж 2001 року облікова ставка знизилася з 27 до 11,5%, а кредитні ставки комерційних банків — усього на 7,7 відсоткових пункта. Нині у нас облікова ставка становить 10%, а в Росії — 23%, однак кредитні ставки комерційних банків в Україні в 2,5—3,0 разу вищі, ніж у Росії. По-третє, грошово-кредитна політика не може бути ефективною і в умовах існуючої доларизації, коли гривня лише частково виконує функцію нагромадження та міри вартості. Іноземна валюта у досить значних обсягах залишається основним товаром на ринку грошей. Частка депозитів, номінованих у ній, 1997 року становила 29,9%, 2001-го — 42,7%. Добре відомо і те, що у скляних банках населення зберігає не гривні, а долари.
Нас має турбувати і проблема здешевлення механізмів грошової стабілізації — якою ціною вона досягається? Раніше ми ніколи про це не говорили. Це, знову ж таки, багатоаспектна проблема. Один із аспектів — кредити МВФ, які спрямовуються виключно на підтримку національної валюти. З 1994 по 2000 рік вони становили 3368,5 млн. дол. Лише на підготовку грошової реформи 1996 року було витрачено майже 2 млрд. дол. відповідних запозичень. Про це із зрозумілих причин не говорилося. Нині за це потрібно розплачуватися. Як відомо, НБУ, який розраховується по боргах з МВФ, грошей як еквівалента вартості не створює. Він лише друкує знаки вартості, яка створюється живою працею у реальній економіці. Купуючи валюту на відповідні цілі, НБУ обслуговує свої зовнішні зобов’язання за рахунок інфляційного податку. Торік практично вся емісія була спрямована на розрахунки з кредиторами. Здійснено близько 1 млрд. дол. боргових платежів. Це також ціна стабілізації.
Існують й інші не менш гострі проблеми, без розв’язання яких говорити про надійність грошової стабілізації було б передчасно.
У контексті проблеми, що розглядається, для нас дуже важливе удосконалення немонетарних інструментів грошової стабілізації. Нині це має стати головною турботою уряду, його економічного блоку. Тут є багато позицій, однак зупинимося лише на визначальних. По-перше, збереження політики бездефіцитного і водночас збалансованого бюджету. У нас немає альтернативи цьому. Бездефіцитний бюджет — не лише основа стабільності гривні, а й головний інструмент зниження боргового навантаження на економіку. По-друге, відчутне зниження податкового тягаря. Податкова складова в структурі витрат, а відтак і в ціновій динаміці, залишається надзвичайно високою. По-третє, створення ефективного антимонопольного конкурентного середовища і насамперед — подолання свавілля природних монополій, які весь час штучно завищують тарифи. Зазначу, що це найслабше місце у політиці реформ. По-четверте, детінізація української економіки та ін.
Рада НБУ готова активно співпрацювати насамперед з Міністерством економіки із цих питань. Знову ж таки, йдеться про органічне поєднання інструментарію грошово-кредитної та немонетарної антиінфляційної політики. Реалізація поставлених Президентом України завдань щодо відчутного поглиблення стабільності гривні можлива лише на основі такого комплексного підходу.
Знову хочу послатися на класиків. За висловом Дж.М.Кейнса, не існує і не може існувати «надійнішого» засобу, здатного повністю розвалити не лише економіку, а й усю суспільну структуру держави, ніж розладнана грошова система. З другого боку, можна послатися на слова відомого російського фінансиста й державного діяча, автора грошової реформи в Росії 1895—1897 років графа С.Ю.Вітте, який стверджував, що сила будь-якої держави, її міжнародний авторитет визначаються не кількістю гармат і чисельністю солдатів, а насамперед стійкістю її грошової одиниці. Ці слова набувають дедалі більшої актуальності і для нас.