Восени нас очікують непрості дебати навколо пенсійної реформи. Торкнуться вони двох ключових законопроектів - "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій" (№6614) і "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запровадження накопичувальної системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування" (№6677).
Уже зараз у пресі можна знайти велику кількість різноманітних публікацій "з обох боків барикад". В епіцентрі обговорення - запропонована урядом реформа солідарної пенсійної системи. Основний заклик - не зупинятися на солідарному рівні та переходити до накопичувального. Водночас прихильники накопичувальної пенсійної системи нерідко надають неточну і навіть міфічну інформацію про індивідуальні пенсійні рахунки. Спробуємо розібратися, який зиск від реформи матимуть українці, та чи є перспективи у такого реформування.
Що таке "адекватна" пенсія?
Основною метою будь-якої пенсійної системи є запобігання бідності серед людей похилого віку та гарантування стабільних і адекватних доходів для забезпечення звичного або гідного рівня життя у старості. Другорядною метою є сприяння економічному розвитку через мінімізацію негативних впливів на ринок праці та використання позитивних макроекономічних наслідків від збільшення національних заощаджень і розвитку фінансового ринку.
Так званий коефіцієнт заміщення є важливим мірилом адекватності пенсійних доходів у будь-якій пенсійній системі і визначається як процентне відношення розміру пенсії до попереднього заробітку (як правило, за останні 5–10 років або за весь страховий період).
В урядовій презентації на засіданні Національної ради реформ 16 червня 2017 р. показано, що з трьох рівнів пенсійної системи очікуваний коефіцієнт заміщення заробітку планується на рівні 45%, у тому числі:
- 30% - із солідарної системи (1-й рівень);
- 10% - з накопичувальної системи (2-й рівень, який ще не впроваджений);
- 5% - з добровільних недержавних пенсійних фондів (3-й рівень).
У розвинених країнах критерієм адекватності пенсій є коефіцієнт заміщення на рівні 60–70% передпенсійного заробітку. Наприклад, у 2014 р. у середньому по 34 країнах ОЕСР у осіб із передпенсійними доходами на рівні 100% середньої зарплати коефіцієнт заміщення в обов'язкових пенсійних схемах (1-й і 2-й рівні) становив 63,2% у чоловіків і 62,7% у жінок, а по 28 країнах ЄС - 70,9 і 70,7% відповідно. У малооплачуваних працівників із заробітком (доходами) на рівні 50% середніх по економіці коефіцієнт заміщення становив 74,1% у чоловіків і 73,7% у жінок у країнах ОЕСР і, відповідно, 80,7 і 80,4% по 28 країнах ЄС.
При нинішній демографічній залежності української солідарної системи у 0,95 (11,4 млн пенсіонерів на 12 млн платників внесків) та розмірі страхового внеску до ПФУ 18,4% (83,8449% від 22% ЄСВ) середній бездефіцитний коефіцієнт заміщення не перевищуватиме 20% (18,4% : 0,95 = 19,4%), що, очевидно, дуже мало. А ще у 2015 р., коли розмір внеску до ПФУ був 35,2%, бездефіцитний коефіцієнт заміщення становив 37,0%.
Звідки ж тоді пересічному українцю "наповнювати" коефіцієнт заміщення до бажаних 60–70% попереднього заробітку для комфортного життя на пенсії?
Оскільки актуарне "осучаснення" (тобто збільшення) ЄСВ навряд чи зараз політично можливе, майбутнім українським пенсіонерам безальтернативно доведеться не лише працювати довше, а й менше витрачати і більше заощаджувати. Головне запитання тут: скільки ж потрібно заробляти, щоб вистачало не тільки для того, щоб насолоджуватися життям до пенсії, а ще й для пенсійних заощаджень на гідну пенсію?..
Про солідарно-накопичувальні пенсійні ризики
Основна відмінність солідарної та накопичувальної пенсійних систем полягає у формулі, яка перетворює страхові внески на пенсію,та у розподілі ризиків (див. табл. 1). За солідарної пенсійної системи держава бере на себе основні ризики із забезпечення пенсіями застрахованих осіб. І навпаки, у накопичувальній системі, як правило, немає жодної гарантії щодо майбутніх пенсійних виплат (ануїтетів), а основні (переважно фінансові) ризики беруть на себе її учасники.
У солідарній системі пенсії визначаються за формулою, що враховує тривалість страхового стажу (частоту сплати внесків) і заробіток упродовж трудової діяльності. Розмір пенсії не має прямого зв'язку із сумою сплачених внесків. Залежно від параметрів солідарної системи факт сплати страхових внесків протягом трудової діяльності зазвичай використовується лише як умова отримання пенсій, що разом із розміром заробітку забезпечує диференціацію пенсійних виплат.
З іншого боку, прогресивність перерозподілу у солідарних системах полягає у тому, що через пенсійну формулу працівники з вищими заробітками можуть мати більші пенсії у грошовому вимірі, проте з меншими коефіцієнтами заміщення, ніж у тих, хто отримує зарплату (доходи) нижче середньої по економіці.
У накопичувальній системі розмір пенсії переважно залежить від суми і частоти сплачуваних внесків та інвестиційного доходу, а не тривалості страхового стажу.
Проте жодна пенсійна система в непередбачуваному світі не може повністю забезпечити передбачуване джерело пенсійного доходу. Незалежно від типу пенсійної системи саме економічний розвиток є визначальним для добробуту людей після виходу на пенсію. Ризики і невизначеність по-різному впливають на виплати з різних пенсійних систем або рівнів.
Індивідуальні пенсійні ризики, що виникають через невизначеність (легальної) майбутньої трудової кар'єри і заробітної плати застрахованої особи.
У солідарній пенсійній системі більшість ризиків держава "солідарно" розподіляє між великою кількістю застрахованих учасників пенсійної системи - поколіннями працюючих і пенсіонерів.
У накопичувальній системі більшість ризиків особисто несе учасник, через що схема є індивідуалістичною, оскільки вона не містить перерозподілу доходів між різними поколіннями працюючих, між високо- та низькооплачуваними працівниками, між чоловіками та жінками.
Проте коротка тривалість страхового стажу у солідарній системі і нерегулярна сплата внесків до накопичувальної системи однаково негативно впливають на майбутню пенсію особи в обох системах.
За даними Пенсійного фонду України, менш як половина нових українських пенсіонерів мають страховий стаж 35 років, що є новою вимогою для призначення повної пенсії за віком. Загалом розподіл за тривалістю страхового стажу пенсіонерів за віком, яким пенсію призначено у 2016 р., був таким:
- 24% - від 15 до 25 років;
- 34% - від 26 до 35 років;
- 42% - понад 35 років стажу.
Водночас, як свідчить 36-річний досвід Чилі, система індивідуальних пенсійних рахунків також не дуже заохочує до участі - менш як 50% учасників регулярно сплачують внески, а багато самозайнятих працівників узагалі не беруть у ній участі, яка для них є необов'язковою.
Автори чилійської пенсійної приватизації обіцяли у 1981 р., що пенсія становитиме 70% попереднього заробітку. Цю обіцянку було прив'язано до низки умов, таких, як регулярна сплата внесків
(30 років) і реальна середньорічна дохідність інвестування пенсійних коштів 4%. Проте в головах чилійців застрягла лише магічна цифра 70%.
Однак після 36 років існування система індивідуальних пенсійних рахунків виплачує дуже малі пенсії великій частині чилійців; не усунені прогалини в охопленні та нерегулярності сплати внесків (через безробіття, тіньову зайнятість тощо); а пенсії жінок узагалі мізерні і значно менші за пенсії чоловіків. І це попри вражаючу реальну інвестиційну дохідність, яка з 1981-го по 2016 р. становила в середньому 7,5% на рік, тоді як реальний ВВП зростав у середньому щороку на 4,2%, а реальна погодинна зарплата - лише на 2,2% на рік упродовж 35 років.
У 2016 р. середній розмір пенсій з накопичувальної системи становив у Чилі 315 дол. США, що на 18% менше від мінімальної зарплати (384 дол.), а 40% пенсій були меншими за прожитковий мінімум.
Половина чилійських пенсіонерів наразі отримують пенсії з накопичувальної системи, які не перевищують 34% їхньої середньої заробітної плати за останні десять років (див. табл. 2). Коефіцієнт заміщення пенсією попереднього заробітку істотно відрізнявся для чоловіків і жінок у 2007–2014 рр.: якщо у чоловіків він становив 48% (60% разом із солідарними пенсійними доплатами) середніх заробітків за десять передпенсійних років, то у жінок цей показник був удвічі меншим - 24% (31% разом з доплатою із солідарної системи). Прогнози індивідуально-накопичувальних пенсій на 2025–2035 роки виглядають ще песимістичнішими.
Демографічний ризик, пов'язаний із несприятливими змінами в рівнях народжуваності або смертності.
Фінансування солідарних пенсій і розмір необхідних для цього страхових внесків є дуже чутливими до коефіцієнта народжуваності, який визначає співвідношення чисельності пенсіонерів до кількості платників внесків, а також до непередбачуваного розвитку ринку праці. Це випливає із спрощеної формули збалансованої солідарної пенсійної системи:
Загалом показник демографічного навантаження пенсіонерами на працююче населення України за останні 25 років (тобто впродовж життя лише одного покоління) погіршився у півтора разу - з 0,6 до 0,95.
Водночас існує хибна думка, що лише солідарна система стикається з викликами старіння населення, а тому має відбутися "перехід від нинішньої солідарної пенсійної системи до моделі пенсійного забезпечення на основі індивідуальних пенсійних рахунків громадян".
Проте накопичувальні пенсійні системи також не мають імунітету проти демографічних ризиків. Але вплив демографії (народжуваність і смертність) на систему індивідуальних пенсійних рахунків є більш складним, через що його важче передбачити.
Незалежно від типу системи, скорочення смертності і зростання тривалості життя після досягнення пенсійного віку потребуватиме від наступних поколінь збільшення фінансування пенсійних виплат - сплачувати більші внески, якщо пенсійний вік і розміри пенсій не змінюватимуться.
Що нижчий пенсійний вік, то дорожче фінансувати пенсії (коефіцієнт заміщення заробітку) як у солідарній (через збільшення чисельності пенсіонерів), так і у накопичувальній системі (через більшу тривалість життя на пенсії).
У системі індивідуальних пенсійних рахунків при визначенні актуарного коефіцієнта перерахунку накопиченого пенсійного капіталу у щомісячну пенсію (ануїтет) страхові компанії враховують очікувану тривалість життя (таблиці смертності) та прогнозований інвестиційний дохід.
З моменту запровадження індивідуальних пенсійних рахунків у Чилі у 1981 р. середня тривалість життя на пенсії за 36 років збільшилась на 43,5% (з 13,54 до 19,43 року) у чоловіків у пенсійному віці 65 років та на 32,2% (з 21,64 до 28,61 року) у жінок у пенсійному віці 60 років. Наразі в країні відбувається третя пенсійна реформа (після першої у 1981 р. та другої у 2008 р.), яка поряд з іншими заходами передбачає вирівнювання пенсійного віку для жінок і чоловіків.
Узагалі чилійські жінки втрачають у накопичувальній системі від чотирикратної гендерної нерівності: (а) їхня середня зарплата/дохід менша, ніж у чоловіків; (б) у середньому вони сплачують внески впродовж коротшого періоду часу; (в) пенсійний вік для жінок нижчий (60 років), ніж для чоловіків (65 років), а тривалість життя на пенсії - більша; (г) для розрахунку довічних пенсій (ануїтетів) використовуються диференційовані за статтю таблиці смертності. Як результат, коефіцієнти заміщення у жінок систематично нижчі, ніж у чоловіків. Останні дві причини (в) та (г) є складовими пенсійної політики (на відміну від причин (а) та (б), що перебувають поза межами пенсійної політики).
На прикладі швейцарського професійного пенсійного фонду (обов'язковий 2-й рівень у Швейцарії) відомої енергетичної інженерної компанії АВВ Group (див. табл. 3) показано, як зміна величини актуарного коефіцієнта впливає на розмір щомісячної пенсії (ануїтету). Особа, яка вийшла на пенсію у 65 років у 2016 р. з накопиченим капіталом 400 тис. франків, має щомісячну професійну пенсію 2167 франків, а той, хто вийде на пенсію у 65 років через 6 років (у 2022 р.) з таким само капіталом, матиме пенсію 1750 франків, або на 19% менше. Актуарний коефіцієнт учасникам пенсійного фонду ABB Group зменшуватиметься саме через зростання очікуваної тривалості життя на пенсії та зменшення інвестиційного доходу.
До речі, внески до обов'язкових накопичувальних професійних пенсійних фондів у Швейцарії паритетно сплачуються працівниками і роботодавцями і становлять 7% заробітку для працівників віком 25–34 роки, поступово підвищуючись до 18% заробітку для працівників віком 55–64/65 років.
І солідарна, і накопичувальна системи не захищені від несприятливих політичних ризиків, що виникають унаслідок ухвалення фінансово необґрунтованих обіцянок політиків, що дорого коштують платникам податків чи страхових внесків.
Політичний популізм у пенсійному забезпеченні заважає своєчасно реагувати на зміни демографічних та економічних тенденцій, одразу стає фінансово чутливим і призводить до збільшення дефіциту солідарної системи або ж до заморожування чи зменшення реальних розмірів пенсій (через відсутність адекватної індексації).
За останні 15 років солідарна пенсійна система України зазнала кількох актуарно необґрунтованих змін, які стали справжніми фінансовими шоками. Найбільшими з них були такі:
- у 2004 р., напередодні президентських виборів, незаплановане і фінансово незабезпечене значне підвищення мінімальних пенсій спричинило величезний дефіцит бюджету ПФУ, через що пенсійні дотації з державного бюджету зросли з 1,8% ВВП у 2004-му до 4,9% ВВП у 2005-му;
- з 2016 р. без належних актуарних розрахунків і фінансових обґрунтувань (рекомендується Конвенцією 102 Міжнародної організація праці від 1952 р., ратифікованою Україною 6 червня 2016 р.) ставку ЄСВ майже переполовинено з 40 до 22% (одного з найнижчих показників у Європі), унаслідок чого пенсійні дотації з державного бюджету зросли з 2,9% ВВП (55 млрд грн) 2015-го до рекордних 6,0% ВВП (143 млрд грн) 2016-го. Це вкрай негативно позначилося на фінансуванні з бюджету інших важливих сфер - освіти, охорони здоров'я, оборони та ін.
Досвід країн Центральної та Східної Європи (ЦСЄ) та Латинської Америки свідчить також про великі політичні ризики і для учасників накопичувальної системи.
В Угорщині (1998), Польщі (1999), Латвії (2001), Болгарії (2002), Естонії (2002), Литві (2004), Словаччині (2005) та Румунії (2008) перехід до обов'язкової накопичувальної пенсійної системи мав суттєві перехідні витрати - від мінімальних 5% ВВП у Литві та Латвії до 10% ВВП в Угорщині і 16% ВВП у Польщі в 2001–2012 рр.
Незважаючи на бюджетну скруту та світову фінансову кризу 2008–2009 рр., Естонія, Латвія, Литва, Польща та Румунія зберегли накопичувальні системи, але зменшили або заморозили розмір страхових внесків на індивідуальні пенсійні рахунки з метою збільшити фінансування солідарних пенсій. Наприклад, у Польщі уряд зменшив внески до накопичувальної системи з 7,3% до 2,92% і відповідно збільшив внески до солідарної умовно-накопичувальної системи. У Словаччині внески до 2-го рівня було скорочено з 9 до 4%, в Латвії - з 8 до 2% (пізніше збільшено до 4%), а в Румунії ставка внеску 2% була незмінною з 2008-го по 2011 р. (замість планового збільшення), після чого підвищується на 0,5% щороку до досягнення 6%.
Угорщина ж повністю відмовилася від обов'язкових індивідуальних пенсійних рахунків і передала поточні внески і майже всі накопичені активи до солідарної пенсійної системи (з 1 листопада 2010 р. по 31 грудня 2011 р.). Учасники 2-го рівня повинні були вирішити до 31 січня 2011 р., чи залишатися у накопичувальній системі або ж повернутися до солідарної системи. Перед ліквідацією (кінець 2010-го) в обов'язковій накопичувальній системі Угорщини було 3,1 млн учасників (понад 70% зайнятих), і лише 102 тис. осіб виявили бажання залишитися в ній. З 31 грудня 2011 р. усі внески на пенсійне страхування (від працівників і роботодавців) перераховуються до солідарного Фонду пенсійного страхування (1-й рівень).
З тих же фінансово-бюджетних міркувань Аргентина у 2008 р. також повністю націоналізувала накопичувальну пенсійну систему (2-й рівень), щоб через триваючу глобальну фінансову кризу "захистити пенсіонерів від падіння цін на акції та облігації" ("конфісковані" пенсійні активи становили майже 30 млрд дол.).
Економічні ризики, пов'язані із непередбачуваними змінами в темпах зростання заробітної плати, цін та непередбачуваними змінами інвестиційної дохідності на фінансових ринках упродовж кар'єри застрахованого працівника.
Сучасні зміни на ринку праці негативно позначаються на всіх без винятку пенсійних системах. Продовжує зростати частота зміни (ротація) робочих місць. Дедалі більше людей, особливо молоді, або не мають роботи, або працюють без контракту. Поширюється ненадійна, нестабільна, неформальна, а отже, і незахищена зайнятість.
Ну і додамо міжнародну трудову міграцію - українці масово виїжджають на тимчасові або постійні заробітки за кордон. Переважно молоді і працездатні, з усієї України, тому що, на жаль, не бачать удома перспектив. Наприклад, лише у Польщі минулого 2016 р. кількість виданих запрошень на тимчасову працю для громадян України перевищила 1,3 млн, а кількість дозволів на постійну працю становила понад 125 тис. (у 2015 р. було відповідно видано 762 тис. і 50 тис. дозволів).
Усе це разом унеможливлює регулярну сплату страхових внесків, що є одним із ключових факторів впливу на майбутню пенсію у будь-якій системі. Тим більше, що два найпоширеніші способи організації пенсій фактично є двома різними видами претензій щодо майбутнього виробництва товарів і послуг, що їх створюватимуть майбутні покоління працюючих. Адже пенсіонери зацікавлені не в грошах як таких (тобто в кольорових папірцях з портретами національних героїв на них), а в споживанні - харчуванні, одязі, опаленні, медичних послугах, дозвіллі тощо.
Водночас рекордно низькі процентні ставки разом із низькими темпами економічного зростання і високі комісійні винагороди за управління пенсійними фондами (про це ітиметься нижче) зменшують довгострокові прибутки від складних процентів, посилюючи тиск на накопичувальні системи індивідуальних пенсійних рахунків. Після глобальної фінансової кризи 2008–2009 рр. процентні ставки на фінансових ринках лише прискорили падіння в усьому світі, що негативно впливає на всі накопичувальні пенсійні системи незалежно від того, чи є вони обов'язковими або ж добровільними, індивідуальними чи корпоративними.
Досвід зрілих накопичувальних систем свідчить, що пенсії з індивідуальних пенсійних рахунків мають суттєве значення тільки для працівників, які отримували високі офіційні заробітки (доходи) впродовж усієї трудової діяльності.
Недавнє дослідження економістів швейцарської міжнародної фінансової групи Credit Suisse показує, що частка швейцарського населення, охопленого обов'язковими професійними пенсійними планами (існують з 1985 р.), зростає з покоління в покоління. Тим не менш лише для 20% когорти з найвищими доходами, у тому числі для молодого покоління пенсіонерів, 2-й рівень є ключовим джерелом доходу (див. рис.). Для 60% менш оплачуваних працівників більш як половину пенсійних доходів забезпечує солідарна пенсійна система. А для найбідніших 20% працівників частка професійних пенсій узагалі є мізерною - 9%.
Інституційні ризики виникають унаслідок високих розмірів плати та зборів за послуги НПФ з управління пенсійними коштами, можливих невдач приватних фінансових установ або їх державних регуляторів, від неможливості отримати пенсії через неадекватний облік, некомпетентність з боку адміністраторів пенсійних фондів або відверті зловживання керівників і співробітників.
Сотні тисяч чилійців протестували влітку минулого року проти обов'язкової накопичувальної системи та адміністраторів пенсійних фондів (АПФ). За даними соціологічного опитування, високий відсоток населення вважає, що лише повна зміна системи АПФ допоможе підвищити пенсії (72%) і що відповідальною за низькі пенсії є система АПФ (66%). Хоча не зовсім зрозуміло, чи це невдоволення самою накопичувальною системою (включаючи її запровадження в часи військової диктатури) або ж те, що розміри пенсій не відповідають очікуванням людей. Тим не менш, 79% респондентів погодились із створенням державного адміністратора пенсійного фонду, і 69% перевели б туди свої кошти у разі створення. Отже, більш складною, ніж будь-яка технічна проблема, є проблема дефіциту легітимності пенсійної системи Чилі.
У 2015 р. широкого розголосу набула історія із зловживаннями колишніх "інвестиційних менеджерів" корпоративного пенсійного фонду Нацбанку України (активи якого перевищують 50% ринку), які розікрали понад 600 млн грн пенсійних коштів більш як 10 тис. співробітників НБУ.
Не менше ризиків приховано і у різноманітних послугах з адміністрування пенсійних рахунків та управління пенсійними інвестиціями, які учасники оплачують НПФ або компаніям з управління активами (КУА).
Безумовно, за послуги потрібно платити. Однак більшість учасників приватних пенсійних фондів навіть у розвинених країнах не мають уявлення про те, як оцінити ці складні та різнорідні комісійні/збори, через що вони можуть обрати не найкращі і дорогі пенсійні фонди, що, у свою чергу, пізніше може призвести до звинувачень таких фондів (НПФ) у зловживаннях.
Міжнародна практика свідчить, що часто комісійні винагороди є непрозорими, прихованими, заплутаними та незрозумілими для пересічних інвесторів і буквально можуть з'їсти пенсійні заощадження. Наприклад, минулорічне дослідження у Великій Британії неурядовою організацією Transparency Task Force показало, що пенсійні фонди можуть справляти більш як 100 різних видів платежів і зборів, що регулярно застосовуються до пенсій та інвестицій, багато з яких приховані від споживачів.
У табл. 4 показано, як розмір оплати/зборів за послуги з управління пенсійними інвестиціями може негативно позначитися на кінцевій вартості пенсійних накопичень. Основні припущення в поданих розрахунках: (1) щомісячна сплата внесків у розмірі 500 грн упродовж 30 років; (2) середньорічний номінальний інвестиційний дохід 5 і 10%; (3) комісійна плата/збори за послуги з управління пенсійними інвестиціями у розмірі 0; 1; 2; 3,5 і 11,5% від вартості пенсійних активів.
За даними Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, у 2016 р. сума витрат, що відшкодовуються за рахунок індивідуальних пенсійних активів, становила 245,7 млн грн, або 11,5%(!) загальної вартості активів НПФ (2138,7 млн грн). І це при тому, що левову частку коштів НПФ розміщено на банківських депозитах (41,3%) і в цінних паперах Кабінету міністрів України (41%). Адже при 11,5-процентній оплаті послуг НПФ і КУА втрати учасників, наприклад, за 30 років заощаджень перевищуватимуть 80%.
А при запропонованій у законопроекті №6677 граничній ставці витрат НПФ 2-го рівня 3,5% від чистої вартості пенсійних активів втрати через високу плату за адміністрування та управління пенсійними інвестиціями становитимуть за 30 років близько половини коштів учасників накопичувальної системи (45–51%).
Нещодавно міністр фінансів Румунії Йонут Міса (Ionuţ Mişa) розкритикував румунські обов'язкові накопичувальні фонди 2-го рівня за надто високі комісійні плати та збори, що становлять "лише 2,5%", нагадавши їм про європейські принципи, які передбачають "неможливість стягувати комісійні за те, що не зароблено".
Естонія та Швеція можуть слугувати позитивним прикладом з розкриття важливої для інвесторів інформації про плату за управління пенсійними фондами в обов'язковій накопичувальній системі (2-й рівень), що коливається в Естонії від мінімальних 0,29% у консервативних фондах до максимальних 1,56% у фондах з агресивною інвестиційною стратегією, та виглядає просто мізерною у Швеції - 0,28% (!).
Таким чином, законодавство про запровадження обов'язкової накопичувальної системи має включати жорсткі вимоги до розкриття інформації пересічним інвесторам про оплачувані ними послуги з управління ощадними пенсійними рахунками.
З метою захисту інтересів учасників граничний розмір оплати витрат НПФ і КУА за рахунок активів обов'язкової накопичувальної системи не повинен перевищувати 2% з поступовим його зменшенням (наприклад, упродовж 5–7 років) до 1,5% середньорічної чистої вартості пенсійних активів.
Проте всі ці витрати та збори здійснюються протягом періоду накопичення пенсійних коштів, після якого наступає не менш таємнича для учасників НПФ "ера пенсійного ануїтету", що є предметом окремої розмови.