Минулого тижня наші євробонди знов обвалилися до рівня початку широкомасштабного російського наступу. Тоді причина їхнього знецінення була очевидною, ніхто не вірив, що Україна витримає російський натиск і виплатить кредиторам бодай щось. Але ми не просто витримали, а й гідно тримаємося досі, справно повертаючи не лише власні території, а й борги. Здається, тих, хто не вірить у нашу майбутню перемогу, на Заході немає, але знецінення наших бондів говорить про зворотне: наразі їхня ціна — це лише чверть від початкової вартості. Що ж так налякало інвесторів зараз?
Думаю, що дані з наведеного нижче слайда з презентації наших Мінфіну та НБУ для західних кредиторів. Бо передусім впадає в око таке: левова частка фінансування держбюджету — це емісія як основне джерело доходів державного бюджету.
Звичайно, позичальники аналізують не тільки макроекономічні показники. Ми пам’ятаємо, як вартість наших євробондів потроху підростала на тлі позитивних новин із фронту, коли ми спочатку героїчно протрималися три, сім, десять днів, коли російські війська пішли з Київщини, коли підтримка України та канселінг Росії стали світовими флешмобами. Але інвестори прагматичні, розуміють, що на обіцянках і побажаннях довго не проїдеш. Тому враховують й інші фактори.
Загальну економічну ситуацію, наприклад. Вона не найкраща, відверто кажучи. Економіка відновлюється сяк-так. Гривня вже девальвувала на 17%. Місячний бюджетний дефіцит перевищує довоєнний річний. Безробітних у країні відсотків тридцять. З тих, хто працює, значна частина не отримує зарплати повністю або взагалі її не отримує. При цьому поточна інфляція робить українців щодень біднішими. Але є і безумовні позитиви. Наприклад, економіка скоротилася менше, ніж пророчили всі експерти: мінус 15% у першому кварталі і, судячи з поточної динаміки, за рік ми все ж втратимо менш як 30%, а не напророчені Світовим банком 45%. Споживання відновлюється дуже непоганим темпом, що видно із зростання надходжень від «внутрішнього» ПДВ. Міграційна динаміка також тішить — з початку травня тих, хто повертається в Україну, стабільно більше, ніж тих, хто з неї їде. А валютним спекулянтам не вдалося качнути курс гривні навіть до 40 за долар, хоча, повірте, вони дуже старалися. Тобто наче все не так і катастрофічно.
Та направду, якщо вартість наших бондів впала до 25–30% від номіналу, то вже йдеться не про якість життя позичальника, а про його виживання як таке, тобто про його здатність розрахуватися із боргами в майбутньому. Так, усе правильно, інвестори вважають, що ми впевнено йдемо до дефолту чи реструктуризації, ну або впевнені, що на фронті станеться щось катастрофічне для України.
Підозрюємо, що катастрофу вони очікують усе ж у держфінансах, а не в нашій обороні. Хоч би які позитивні зрушення відбувалися зараз, факт, що доходи бюджету можуть профінансувати лише третину його видатків, залишається. Темпи надання західної фінансової допомоги суттєво відстають від обіцянок. Чотири місяці війни обійшлися нам у 15 млрд дол., але насправді багато (близько 4,5 млрд дол.) ми отримали лише у червні. До цього, за березень—травень, лише 6,5 млрд дол. У липні чекаємо ще на 4 млрд дол. Наче не погано, от тільки наш щомісячний дефіцит — 5 млрд дол. (а часом і більше). Навіть якщо очікування Мінфіну справдяться, і до кінця року він залучить до бюджету аж 20 млрд дол., нам усе одно катастрофічно не вистачатиме грошей.
Від початку повномасштабної війни основним фінансовим джерелом для нашого уряду став Національний банк. Так не має бути, бо емісія — це завжди ризик для макроекономічної стабільності. У Веймарській республіці свого часу також вирішили, що можна просто друкувати гроші, якщо їх не вистачає. Почали при курсі у 4,5 марки за долар, закінчили курсом у 4,5 трильйона марок за долар. Цей хрестоматійний приклад — перше, що спадає на думку інвесторові, коли він дивиться на нинішню ситуацію в Україні.
З одного боку, НБУ щедро друкує гривню, аби допомогти уряду з фінансуванням видатків. Випущені в обіг гривні потрапляють на валютний ринок і тиснуть на обмінний курс. НБУ кидається гасити пожежу там і, щоб задовольнити попит на валюту, продає наші валютні резерви. Вони мали б поповнюватися за рахунок міжнародної допомоги, але поки що її навіть на фінансування наших поточних потреб не вистачає. Тож із часом через емісію гривні ми просто вичерпаємо власні резерви, що неодмінно призведе до подальшої та значно глибшої девальвації та суттєво прискорить і зараз доволі відчутну інфляцію.
З іншого боку, ситуація на валютному ринку дуже неоднозначна. Там наразі діють валютні обмеження і кілька курсів валют: фіксований курс у 29,25 грн/дол. для експортерів і готівковий у 35,5–36 грн/дол. для решти. І поки більшості громадян не до купівлі валюти, бізнес і спекулянти активно шукають і знаходять можливості заробити на цій різниці. Ця різниця, саме її існування, також дуже поганий сигнал. Оскільки з 24 лютого НБУ на підтримку економіки та курсу гривні витратив із валютних резервів 8,5 млрд дол., паралельно надрукувавши для бюджету 225 млрд грн, усі розуміють, що невдовзі запаси міцності та терпіння НБУ вичерпаються. Нацбанку потрібно буде або відпустити курс узагалі, і ніхто не знає насправді, де він зупиниться, або зафіксувати курс, але вже на вищій, адекватнішій, позначці. І навіть 35 може бути замало.
І наче уряд мав би це розуміти та принаймні побоюватися курсу у 4 трильйони гривень за долар, але... НБУ залишається титульним джерелом фінансування бюджету, а Мінфін, попри підвищення облікової ставки до 25%, продовжує розказувати, що купівля військових облігацій — це про патріотизм, а не про заробіток, і вперто намагається їх продавати з дохідністю у 10%. Тобто гривня девальвувала на 17%, інфляція становить 18%, облікова ставка — 25%, а ви купіть із дохідністю в 10%, собі в мінус, але вашому патріотизму в плюс. Мотивація Мінфіну зрозуміла, там не хочуть підвищувати вартість обслуговування держборгу. Але не менш зрозумілим є й небажання і бізнесу, і банків, і населення ці ОВДП купувати. Значить, знову все лягатиме на плечі НБУ.
Тож що бачить інвестор? Країну, яка втратила третину економіки, стоїть над інфляційно-девальваційною прірвою і сподівається виключно на емісію та боргове фінансування. М’яко кажучи, не надихаюча картинка, яка взагалі-то має непокоїти не лише наших кредиторів.
Уряд повинен, не для інвесторів, для себе, чесно відповісти на запитання: чи дає він раду економіці, чи виваженою та далекоглядною є його бюджетна політика, чи не варто щось терміново у ній змінювати, аби знизити ризики неконтрольованої девальвації та зберегти резерви?
Наприклад, чи не доцільно все ж оптимізувати державні видатки, обмеживши непріоритетні чи неефективні? Серйозно, ми можемо досі собі дозволити іпотеку під 7%, пільгові кредити та допомогу для бізнесу у 250 тис. грн? У нас часом немає грошей навіть на своєчасні виплати зарплат, а індексацію пенсій зжирає інфляція. А ковідна криза показала, що просто напхати грошей у ринок без наслідків не вийде, і перехід економіки на воєнні рейки має бути іншим.
Чи можемо ми додатково збільшити доходи бюджетів? Не підвищенням податків, а за рахунок антикорупційних заходів? Безумовно, бо корупція не пішла на фронт, вона досі тут. Як і раніше, чимало коштів у цій країні проходить повз державну скарбницю, коли, як не зараз, щось із цим зробити?
Чи можемо ми повернути цікавість до внутрішніх облігацій, щоб фінансувати дефіцит бюджету не лише надрукованими грошима? Так, треба лише запропонувати покупцям реальну дохідність, а не патріотичні збитки.
Чи здатні ми підвищити прогнозованість надходження міжнародної допомоги? Безумовно. Для цього треба чітко та голосно говорити про ті ризики, які на нас чекають в іншому разі, про прямий вплив наших економічних проблем на нашу обороноздатність, про гарантії того, що ми використаємо її для розвитку, а не тупо для проїдання.
Усе це мав би робити уряд, причому вже давно, але наразі таке враження, що економісти у ньому перевелися.
Більше статей Юлії Самаєвої читайте за посиланням.