Ризикну почати немодно — із конструктиву: поліпшувати стан економіки треба «природним шляхом». Зменшуючи податкове свавілля, спрощуючи законодавство, створюючи привабливий інвестклімат, заганяючи вільні гроші (повільною й поступовою регульованою інфляцією) не до обмінних пунктів, а до магазинів. Але це — складно. Цього ми не вміємо. А тому Україна пішла в пошуках задоволенням іншим шляхом — наркоманії та фінансового самозадоволення.
Наші наркотики — це кредитна голка, на яку Україна сіла міцно, всерйоз і надовго. Із відповідними відсотковими зобов’язаннями, політзалежністю та рештою атрибутів.
Наше штучне самозадоволення — це коли на зміну боротьби «партії експорту» за високий долар, який полегшує життя експортерам (легше продавати), йде боротьба «партії імпорту» за високу гривню, яка полегшує життя, навпаки, імпортерам (дешевше купувати). Боротьба за «потрібний» курс ведеться при цьому вручну (ніби хворого не лікували, а маніпулювали із термометром: то його — на батарею, то — в холодильник).
Ні та боротьба, ні інша (особливо — інша) мені не до вподоби, але ще більше не подобається постійна зміна однієї боротьби іншою: щоб стало ще зрозуміліше, це ніби одна партія копає і трамвайні рейки на вулиці прибирає, а інша — копає і ті самі рейки на тій самій вулиці весь час відновлює. У такому режимі (їздити неможливо!) й живе наша економіка, що для ручного регулювання цілком природно.
І все ж — задля блага народу, щоб усім було добре...
Тим часом у країні з економікою, що зупинилася, добре не повинно бути. Якщо їй у такому стані буде добре, вона раптово помре. Дехто, до речі, упевнений, що це вже відбулося. Всі штучки з банківським регулюванням — вторинні, а первинне все-таки виробництво — чи то товарів, чи, врешті-решт, послуг, коли сировина вже закінчилася.
Переходячи таким чином від метафор до реальності, уявімо на мить, ЩО може статися з країною та її економікою за ручного управління, якщо справдиться хоч одне (хоча звичайно все відбувається одразу) із таких передбачень:
— іноземні кредитори втрачають і надію, і терпіння, вимагаючи всі кредити назад (і всі проценти!), причому відразу й без нових позик;
— у Нацбанку виявляються вичерпаними інвалютні резерви, і впливати на курс штучними валютними інтервенціями він більше не може;
— збуджене населення, панікуючи (і знаючи про діючу мікромаржу в обмінниках — до 2%), кидається міняти гривні, що знецінюються, на валюту;
— гривні, що залишилися, враз потрапляють на товарно-послуговий ринок (населення в нас починає набагато активніше купувати що-небудь, тільки коли все як слід дорожчає).
Всі ці розтиснення пружини — і відкладеної самостійної емісії (через відсутність нових та повернення взятих валютних кредитів, які власну емісію заміщували), і відкладеного падіння курсу (внаслідок вичерпання валютних резервів і розтиснення додаткове — через різке зростання попиту на зниклу ВКВ); і відкладеного попиту на все, що продається в магазинах (розтиснення через паніку), — обвалять національну грошову одиницю раптово і різко. При цьому ніякої користі, яка буває за поступової інфляції (завдяки стимулюванню попиту), уже не буде, буде лише паніка (без жодного стимулювання), а слідом за вбивством експорту несправедливо високою гривнею відбудеться ще й убивство імпорту — цього разу вже гривнею нереально низькою (як це зазвичай і трапляється при таких різких розтисненнях).
Це буде покаранням за сьогоднішній соціал-популізм, на який примудряється зараз працювати не тільки «партія імпорту [і гривні]», для якої це характерно апріорі, але навіть і «партія експорту [і долара/євро]», яка, поки в опозиції, грає об’єктивно не в свою дудку, сподіваючись, що чим гірше, тим краще. Справді, ТАК прийти до влади їм буде легше, але ЩО вони потім із нею робитимуть? Отримавши отаку спадщину...