Михайло Чечетов |
Позитивна динаміка зростання валового внутрішнього продукту та обсягів промислового виробництва просто підштовхує всіх до переможних реляцій. Однак тричі має рацію Президент країни Л.Кучма, який постійно наголошував і особливо жорстко заявив про це на одній з останніх нарад із членами Кабінету міністрів щодо проекту державного бюджету країни на 2002 рік, що в керівників міністерств та відомств не має бути ніякої ейфорії з цього приводу. Оскільки позитивній динаміці макроекономічних показників далеко не адекватні основні соціально-економічні параметри, зміну яких могла б реально відчути основна маса населення країни (реальне, а не номінальне зростання заробітної плати, пенсій, усіляких соціальних виплат тощо).
Позитивні тенденції економічного розвитку країни протягом дев’яти місяців 2001 року ще більше змушують замислитися над заходами, у тому числі й першочерговими, яких слід вжити владним структурам, аби динаміка економічного зростання тривала, а його траєкторія ставала дедалі стійкішою та стабільнішою.
Дуже багато залежатиме і від розвитку свого внутрішнього ринку, і від максимальної мобілізації глибинних внутрішніх резервів, і від ефективності використання зовнішніх позик та грошей, отриманих від приватизації державної власності, і від інвестиційного іміджу країни, а відтак — і обсягів надходження інвестицій, і від податкової політики. Цілком закономірне запитання: наскільки активною чи пасивною має бути при цьому роль держави? Якою бачиться її участь у цих процесах?
Здається, епоха хмільно-
го запаморочливого ринкового романтизму початку 90-х років минулого століття канула в Лету. Теза: що менше держави буде в економіці, то краще, — хороша, але далеко не універсальна. Спроба держави самоусунутися від цих процесів не відповідатиме стратегічній меті — побудови незалежної Української держави європейського типу із соціально орієнтованою ринковою економікою.
Тому слід знайти формулу оптимальної участі держави в усіх процесах ринкової трансформації. Причому участі не задля участі, а з метою регулювання з позицій довгострокової економічної перспективи. Останні трагічні події, що відбулися у світі, ще раз підштовхують до розвитку саме цих тенденцій.
Повернімося до ситуації в Україні. Приміром, парадоксальна ситуація склалася на ринку зерна. Нинішнього року валовий урожай зернових сягнув практично 38 млн. тонн, що більш як на 50% перевищує торішній. Потрібно зняти капелюх перед трудівниками села і керівництвом Мінагрополітики. Здавалося, цілком природним наслідком цього має бути або різке зниження цін на хлібобулочні вироби, або істотне збільшення цілком заслужених і, головне, чесно зароблених доходів працівників сільськогосподарської ниви. Але ні того, ні другого поки що не відбувається, що змусило Президента прийняти вольове рішення і дати доручення урядові вжити заходів, спрямованих на зниження роздрібних цін на хліб. А хлібороби опинилися перед фактом отримання за свій гігантський врожай таких самих грошей, як і за мізерний торішній.
Однак чудес у світі не буває. У природі, як і в економіці, із нічого ніщо просто так не виникає і нічого просто так не зникає. Відбувається перехід з однієї якості в іншу. Так і тут — багатомільярдні суми, недоотримані трудівниками полів, можуть осісти в кишенях посередницьких комерційних структур. Якщо таке станеться, ніяка мотивація не змусить працівників села боротися за високий урожай наступного року. Буде підірвано найголовніше — віру людей у можливість гідної винагороди за свою працю. Тож на думку спадає прислів’я радянських часів: неврожай у країні — це стихійне лихо, і врожай — теж стихійне лихо.
Не вважаю, що держава має байдужо спостерігати за таким безпрецедентним пограбуванням села. Державні регулятори просто зобов’язані спрацювати з тим, щоб уникнути перекосів на ринку зерна, створених виключно ринковою стихією.
Інституційне середовище
в макросистемах зрілої ринкової економіки формувалося близько п’ятисот років, упродовж яких створювався набір правил, інституцій і норм поведінки суб’єктів економіки. Як наслідок на початок ХХІ століття у зрілих макросистемах склалася інституціональна база, здатна підтримувати і стимулювати розвиток взаємодії елементів системи та відносин власності.
У системі, що перебуває в процесі реформування, процес інституційних перетворень передбачає створення ринкових інституцій на всіх рівнях економіки. Найсерйознішу роль відіграють вони на макрорівні, бо визначають характер внутрішнього національного ринку і системи в цілому.
Інституційні та структурні перетворення, що відбуваються в розвиненій макросистемі і макросистемі, яка реформується, різняться масштабами і системністю. Приміром, приватизацію у Великобританії не можна назвати масштабним і системозмінюючим перетворенням, хоча вона і проводилася на національному рівні. Приватизація в Україні (як і в інших пострадянських державах), навпаки, є масштабним і системозмінюючим перетворенням, яке впливає на економічні і соціальні взаємини в макросистемі. Відтак особливого значення набуває економічна політика, яку проводить держава.
До початку 90-х років єдиним суб’єктом власності в Україні була держава. У законодавстві було закріплено, що при реалізації права власності держава невіддільна від державних органів і навпаки, а підприємства, завдяки оперативному управлінню державною власністю, беруть участь у правових взаєминах із вищими інстанціями, а отже, самі стають державними господарськими органами. Що стосується мети використання майна, то її визначала держава, тобто держава сама управляла і сама займалася виробництвом, для чого, власне, і створювала підприємства. Таким чином, можна говорити про об’єднання управління і виробництва в єдине ціле, або монопольне становище державної власності в економіці.
З початком перехідного етапу в Україні, як і в багатьох інших пострадянських країнах, державу проголосили антиподом ринку. Централізоване регулювання було кваліфіковане як «тотальне втручання», а приватизація державного майна стала головним пріоритетом перетворень на макрорівні. Всупереч теорії і практиці управління, яка існує в країнах із розвиненою економікою, попри власний та іноземний досвід, державну власність визнали «нічийною». Головним показником діяльності інституцій, які здійснювали регулювання та управління відповідним майном, стали темпи приватизації, що практично унеможливлювали його раціональне використання.
Наукове обгрунтування цієї політики знайшлося в теорії радикального неолібералізму, яку вже використовували як ідеологічне прикриття неоколоніальної політики у слаборозвинених країнах.
За однією з вульгарних версій цієї теорії — «шокової терапії», від якої вже відмежувалися відомі класики неоліберального напряму сучасної економічної думки, у тому числі лауреати Нобелівської премії, приватну власність проголосили апріорі й безумовно ефективною, а державну — навпаки. І, всупереч законам економіки щодо обернено пропорційної залежності між собівартістю продукції і розміром виробництва, було взято курс на розвиток малого та середнього бізнесу за рахунок «роздержавлення» і «розукрупнення». Як наслідок застосування цієї практики держава усунулася від управління власним майном на всі десять приватизаційних років і, намагаючись виростити або знайти ефективного власника, «проїдала» кошти, отримані від продажу державного майна.
Хаос, який запанував в економіці країни внаслідок вакууму відповідальності через істотні прорахунки в ході реорганізації системи управління, призвів до різкого зниження ефективності як економіки в цілому, так і більшості підприємств (незалежно від форм власності). На мікрорівні, попри зниження витрат на соціальну сферу та на зарплату, більшість підприємств стали збитковими, виробничі потужності використовуються не повною мірою, простежується падіння показників продуктивності праці, конкурентоздатності на світовому ринку.
Теорія «невидимої руки»
А.Сміта, відповідно до якої ринок спрямовує економіку до ефективності, не спрацювала, і це цілком зрозуміло, бо ідеального ринку в природі не існує. Навіть у країнах зі стабільними ринковими відносинами ринок неодноразово демонстрував, що він не є ідеальним механізмом регулювання економічної діяльності, він не здатний протистояти монополістичним тенденціям, які ущемлюють вільну конкуренцію. Ринок не зацікавлений у виробництві суспільних благ, непривабливих для приватного виробника товарів і послуг.
Ринковий механізм не може запобігти забрудненню довкілля, він неспроможний забезпечити контроль за виробництвом екологічно чистих товарів. Ринок не забезпечує соціальних гарантій, не в змозі нейтралізувати надмірну диференціацію в розподілі ресурсів та доходів. Дуже часто він породжує неповну і недосконалу інформацію, що підриває здатність до прийняття оптимальних рішень суб’єктами ринкових відносин.
Таким чином, існує цілий комплекс питань, які неможливо вирішити лише ринковими інструментами. І тут потрібне втручання держави, яка повинна:
— створювати правове поле для вільного розвитку суб’єктів господарювання і контролювати дотримання ними норм законів;
— забезпечувати умови для здорової конкуренції і регулювати ціни на певні види товарів та послуг;
— забезпечувати надходження на ринок необхідного набору товарів та послуг шляхом заповнення економічних ніш у виробництвах, які, з огляду на свою неприбутковість, непривабливі для приватного сектора;
— запроваджувати нормативи та обмеження для суб’єктів підприємницької діяльності з метою охорони довкілля;
— забезпечувати зайнятість населення, справедливий розподіл ресурсів і доходів та інші соціальні гарантії;
— допомагати господарюючим суб’єктам адаптуватися до змін ринкової кон’юнктури, створювати сприятливі умови для активізації їхньої виробничої діяльності.
Державні інституції мають бути постачальниками повної та надійної інформації як суспільного товару.
Таким чином, за умови регулюючого впливу держави на ринок, його позитивні функції забезпечують йому як системі ефективність, а чітко виражена державна політика, спрямована на створення самодостатньої макросистеми, забезпечує якість перетворень. І, всупереч радикальній неоліберальній доктрині з її принципом «що менше держави, то краще», організація системи державного регулювання і державного підприємництва в країнах світу спростовує догму про неефективність держави в зародку, демонструючи необхідність посилення її ролі та ефективність присутності в економіці сучасного суспільства.
У Сполучених Штатах
Америки в державному секторі задіяно близько 40% усього працюючого населення країни. В Україні ж нерідко можна почути твердження, буцімто у США немає державного сектора економіки, тому їхній досвід можна використовувати лише на рівні макроекономічного регулювання основних тенденцій розвитку народного господарства і (в обмежених масштабах) у сфері правового регулювання підприємницької діяльності. Ця теза базується на застарілому уявленні про те, що економіка — лише сфера матеріального виробництва.
Сьогодні в індустріально розвинених країнах основна кількість робочих місць в економіці виникає у сфері послуг, освіти, науки, охорони здоров’я та в соціальній сфері. Тому значення державного сектора навіть у США зростає.
Діяльність відповідних структур фінансується з державного бюджету, і всі вони перебувають у прямому адміністративному підпорядкуванні органів державного управління різних рівнів (федерального, штату, місцевого).
Важливе місце серед елементів державного регулювання ринку США належить програмуванню економіки шляхом розробки та реалізації як загальнонаціональних, так і регіональних програм. Широко використовуються система державних замовлень, фіскальна політика.
Механізм регулювання ринку США вважається найбільш відпрацьованим, бо ні пряме, ні опосередковане втручання держави не викликає небажаної деформації основ змішаної економіки.
Велике значення для України має і досвід державного регулювання економіки у Франції, країні унітарного типу із значною часткою державного сектора, сформованого в результаті трьох етапів націоналізації (1936, 1945, 1982 років). Говорячи про вплив держави на економіку, тут можна вирізнити: участь у виробництві, вплив на екологію, структурну політику, протекціонізм, регулювання фінансової сфери, регулювання трудових відносин. Держава проводить реструктуризацію приватизованого підприємства і залишає за собою великий рівень контролю над ним.
Державні підприємства у Франції поділяють на дві групи: перша — адміністративні установи (як правило, їхня діяльність здійснюється у сфері природних монополій), що підлягають фінансово-економічному і технічному контролю з боку держави; друга — акціонерні компанії (промислові підприємства комерційного сектора, великі банки тощо), де основна частка належить державі, що дозволяє здійснювати контроль за їхньою діяльністю.
Приклад Франції свідчить про високий рівень політичного впливу на роль держави в економіці.
За всього розмаїття
форм і методів державного втручання, усім країнам із розвиненою економікою властивий трирівневий господарський механізм як сукупність форм і методів регулювання господарського життя.
Рівень стихійно ринкового регулювання почав формуватися ще в XVI—XVII ст., тобто в період зародження капіталістичних відносин у Західній Європі (передусім у Нідерландах та Великобританії), і повністю сформувався в цих країнах та США у 50—60-ті роки XIX століття. Найважливішим регулятором ринкових відносин була ринкова ціна. Зміна цін відбувалася залежно від витрат на виробництво і співвідношення попиту на товар та його пропозиції.
Рівень корпоративного регулювання сформувався за 20 —25 років до початку Першої світової війни. Потужні корпорації, які виникли на той час, зосереджуючи у своїх руках велику або навіть переважну частину виробництва того чи того товару, отримали можливість цілеспрямовано впливати на ціни й на обсяги виробництва і збуту відповідних товарів. Для малих фірм ціна була зовнішнім регулятором їхнього виробництва і збуту, на який вони не могли впливати і до якого мусили пристосовуватися.
Рівень державного (макроекономічного) регулювання виник після найглибшої в історії капіталізму кризи 1929—1933 років (так званої Великої депресії), і особливо — після Другої світової війни. Ця криза засвідчила, що тодішній дворівневий господарський механізм був не здатний забезпечувати більш-менш стабільне становище і розвиток капіталістичної економіки, а отже, і суспільства в цілому. Стало очевидним, що без різкого посилення економічної ролі держави традиційний капіталізм не має майбутнього.
Порівнявши організацію господарського механізму у трьох «центрах сили» сучасного капіталізму (США, Західна Європа, Японія), можна констатувати, що на першому і другому рівнях розбіжності між ними невеликі. Це цілком закономірно, бо саме на цих рівнях найповніше виявляється сутність капіталізму як соціально-економічної системи, рушієм розвитку якої є збільшення прибутку та ринкова конкуренція. Третій рівень найрельєфніше виявляється в Західній Європі, порівняно зі США та Японією. Це насамперед можна сказати про ті аспекти державного впливу, які стосуються соціальної політики держав.
Щодо моделей державного регулювання, то у США переважають податково-бюджетні методи при невеликих розмірах державної власності. Для Західної Європи характерне поєднання вагомої частки державних витрат у ВВП при наявності (особливо в 50–80-х роках минулого століття) значного державного сектора, насамперед у фінансовій сфері та галузі інфраструктури. У Японії, за відносно невеликої частки бюджетних витрат у ВВП і незначних розмірів державного сектора, сформувалася унікальна система взаємодії державних органів і найбільших корпорацій, що сприяє реалізації стратегічних цілей в економіці.
У сучасному світі бурхливо розвиваються процеси інтернаціоналізації та глобалізації господарського життя, тому внутрішнє економічне життя і зовнішньоекономічні аспекти державного регулювання мають розглядатися комплексно, у нерозривній єдності і з урахуванням того, що в Європейському союзі вже усталилися форми наднаціонального державного регулювання. Таким чином, можна говорити про чотирирівневий механізм регулювання у країнах ЄС.
Центральний пункт дис-
кусій у країнах зі змішаною економікою — це питання про оптимальний обсяг державного сектора. Прибічники ідеї його скорочення скептично оцінюють здатність урядів розв’язувати соціальні та економічні проблеми через низку їхніх невдач. Вони вимагають обмеження кількості державних чиновників, оскільки, на їхню думку, роздутий держапарат підриває економічні і політичні свободи. Інші, такі як гарвардський економіст Д.Гелбрейт, вважають державний сектор відносно невеликим, а Дж.Стігліц констатує, що масштаби діяльності уряду сьогодні значно більші, ніж півстоліття тому.
Також дискусійним залишається питання про роль держави у виробництві. Приміром, чи можуть приватні фірми краще забезпечити людей тими послугами, які сьогодні надає держава? Що стосується питання державного контролю над виробництвом, то воно не викликає особливої полеміки навіть у США. За словами Дж.Стігліца, «найпоширенішим аргументом на користь державного контролю за виробництвом товарів індивідуального споживання є те, що приватні фірми прагнуть максимізувати доходи власників, а не багатство нації».
Часто можна почути, як державний сектор обвинувачують у неефективності. Це і справедливо, й ні. Річ у тому, що державна власність часто зосереджена в тих секторах економіки, які з різних причин малорентабельні і навіть збиткові, непривабливі для приватного капіталу, чим значною мірою пояснюється, чому державні підприємства найчастіше менш ефективні, ніж приватні.
Природно, що, розв’язуючи проблему ефективності державного підприємництва, країни з розвиненою ринковою економікою нагромадили великий досвід. Загальною тенденцією стало посилення підприємницької діяльності держави не в «чистих» формах, тобто заснованих лише на державній власності, а в змішаних, корпоративних. Інакше кажучи, йдеться про інтеграційну форму державного регулювання шляхом володіння держчасткою у підприємствах зі змішаною формою власності.
Корпоративна участь держави в підприємництві, об’єднуючи державну і приватну власність, дає можливість нівелювати мінуси кожної із них і посилити їхні переваги. Державний капітал, інтегруючись із приватним, набуває великої гнучкості й мобільності. Водночас приватний капітал стає менш ризикованим, стабільнішим і прогнозованішим. Сьогодні кілька найбільших компаній світу — це підприємства зі змішаною формою власності.
Таким чином, не вдаючись до узагальнень, можна констатувати: динаміка нагромадження капіталу не послаблюється автоматично як наслідок присутності держави у власності підприємства. Однак, як свідчить досвід країн із перехідною економікою, не так форма власності, як характер управління підприємствами і наявність конкурентного середовища визначають рівень їхньої економічної ефективності й темпи зростання виробництва.
Цікавим бачиться досвід Китаю, що чітко свідчить: конкуренція важливіша для успішного економічного розвитку, ніж зміна форм власності. 1992 року там було взято курс на створення змішаної форми власності, за якої суспільна власність і далі відіграватиме домінуючу роль. При цьому єдиним реальним виходом для нерентабельних виробництв вважається акціонування державної власності, залучення іноземного капіталу, злиття з успішними державними підприємствами.
Китай розширив сферу конкуренції без приватизації державних підприємств, шляхом створення нових приватних підприємств, за умови поступової чи одномоментної лібералізації і м’якого демонтажу директивного регулювання зі збереженням за державою основних фінансових важелів.
Оцінюючи проблеми
державного втручання в економіку України, слід брати до уваги проблеми інституціоналізації приватної власності і бути обережними, покладаючи на неї тягар перехідного періоду. Формальна передача прав власності — це лише початок реформ. Інститут приватної власності забезпечує можливість відносної свободи у прийнятті економічних рішень господарськими суб’єктами, визначає їхні обов’язки і відповідальність, стимулює зниження витрат і раціональніше використання ресурсів. Однак спроба створити його шляхом перерозподілу власності ще ніде не приводила до бажаного результату, бо інститут приватної власності формується еволюційним шляхом через розвиток конкурентного середовища.
За даними Держкомстату, із 1992-го по вересень 2001 року державну форму власності в Україні змінили 21 672 об’єкти, комунальну — 55 049. Згідно з результатами діяльності за перший квартал 2001 року, збитково працювало 66% реформованих підприємств. Обсяг промислової продукції, виробленої 2000 року на українських державних підприємствах, становив 23,8%, на підприємствах комунальної власності — 0,5, на приватних підприємствах — 0,3, на підприємствах колективної форми власності (власність господарських товариств, кооперативів тощо) — 75,0, на підприємствах, заснованих на власності міжнародних організацій, — 0,4%.
Нині в Україні налічується близько 4100 державних підприємств. Держава є власником пакетів акцій 2263 суб’єктів господарювання, до яких належать 2036 відкритих акціонерних товариств, 34 державні акціонерні і холдингові компанії та 193 закриті акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю й інші суб’єкти підприємницької діяльності.
Через відсутність сприятливого інвестиційного клімату, ефективних платоспроможних структур, поганий стан об’єктів виникають складності з приватизацією великих державних підприємств. Водночас слід визнати, що багато підприємств уже приватизовано, однак приватна власність поки що не стала стабільним і вагомим соціально-економічним явищем в економіці країни та не може відігравати значної ролі у глобальних економічних процесах, забезпечувати розв’язання невідкладних соціальних проблем. Це означає, що державні підприємства і підприємства зі змішаною формою власності ще довго матимуть велику питому вагу в загальній чисельності підприємств, а держава муситиме нести на собі тягар підприємництва і вирішувати питання підвищення ефективності управління своєю власністю.
У цьому контексті звернімо увагу на певну невизначеність у концептуальних уявленнях про те, які підприємства в Україні слід зараховувати до державного сектора. Річ у тому, що в країнах зі змішаною економікою переплетення державного та приватного капіталів інколи набуває таких форм, що приналежність до державного чи приватного сектора визначається за рівнем впливу держави на їхню діяльність. Але є загальна тенденція: вважати підприємства державними тоді, коли вони повністю належать державі або коли держава володіє контрольним або блокуючим пакетом акцій. В українському ж законодавстві немає точного визначення, за наявності якої державної частки в підприємстві воно може вважатися державним. Хоча інтернаціоналізація підприємництва й інтеграційні процеси потребують ув’язки нашої практики з узвичаєними у світі підходами.
На завершення хочеть-
ся зробити деякі висновки.
Перше. Очевидно, нам слід відмовитися від згубного уявлення про державу як про надбудову над економікою самостійних суб’єктів, уникати стереотипних для країн пострадянського простору помилок, коли не беруться до уваги кінцеві цілі, забагато віддається на відкуп зовнішнім експертам, змішуються багато різних управлінських стилів, занадто масштабні дії починаються одночасно на багатьох напрямах за відсутності добре підготовлених кадрів.
Друге. У сфері державного регулювання, на мій погляд, пріоритетними напрямками мають стати макроекономічне планування і довгострокові програми модернізації національної економіки, орієнтовані на створення сприятливих умов для зростання виробництва, забезпечення суспільних потреб і соціальних гарантій. У сфері державного підприємництва держава повинна стати конкурентоспроможним власником, який виконує підприємницькі функції в рамках окремих підприємств.
Третє. Якщо донедавна політика держави в питаннях управління державним сектором економіки була спрямована на приватизацію і характеризувалася відсутністю стратегії розвитку державного сектора економіки, то зараз вона має бути переорієнтована на забезпечення умов для його ефективного функціонування, з урахуванням напрямку розвитку окремих областей, регіонів, підприємств, важливості того чи іншого об’єкта для економіки країни. Потрібний зважений диференційований підхід у питаннях інвестування і реінвестування, банкрутства та санації, податкового тиску і дивідендної політики.
Четверте. У сфері управління державними корпоративними правами необхідно створити розгалужену і скоординовану інституційну систему і застосовувати диференційований підхід до здійснення державою функцій власника, залежно від статусу державного пакета акцій. Серцевину сектора підприємств зі змішаною формою власності мають становити підприємства, у яких державі належить контрольний пакет. Чисельність же підприємств, у яких держава має блокуючий пакет акцій, скорочуватиметься (передусім це стосується харчової та легкої промисловості, а також сільського господарства і машинобудування) за умови успішного формування конкурентного середовища. Також варто передбачити механізми отримання контролю за діяльністю підприємств.
П’яте. Формування політики подальшої приватизації великих стратегічних підприємств має відбуватися з урахуванням попиту і пропозиції, а також ситуативних умов прискорення глобалізації, коли гостро постає питання необхідності розмежування понять економічної інтеграції й економічної інтервенції, прогнозування наслідків прийнятих рішень. Основою ринку є ефективні підприємства, на товари або цінні папери яких у достатній кількості існує попит платоспроможних суб’єктів. Будь-який товар, випущений на ринок за відсутності попиту, знецінюється або взагалі не має ринкової ціни.
Шосте. Напевно, все ж таки головною метою великої приватизації слід визнати поліпшення індустріального стану держави, а оцінювати її слід не за кількісними показниками приватизаційного «валу», а за показниками роботи приватизованих підприємств і підприємств із державною часткою. У цьому контексті державне регулювання і державне підприємництво мають відповідати концептуальним уявленням про національну безпеку, суспільну мораль, духовні та культурні цінності суспільства.
Сьоме. Ключове значення має координація діяльності усіх владних структур держави, спрямована на досягнення єдиних чітко сформульованих цілей.
Восьме. Піраміда цілей державного регулювання економіки залежить від того, еволюційним чи революційним шляхом здійснюються зміни в тій чи іншій країні. У цей історичний момент державний сектор України потребує як нових методів державного регулювання, так і нових підходів до оцінки ефективності державного підприємництва як елементу регулювання, що характеризує діяльність держави з погляду соціально-економічної ефективності функціонування макросистеми в цілому. Важлива роль державного регулювання жодною мірою не применшує значення ринкової самоорганізації та саморегулювання. Але повний демонтаж системи державного регулювання економіки і дискредитація інститутів державної влади — не менш небезпечний процес, ніж повне знищення інституту приватної власності за радянських часів.