Трансформація економіки України з адміністративної системи в ринкову проходила важко, вона супроводжувалася серією макроструктурних деформацій, які вповільнили весь перебіг реформ. При цьому економічні проблеми часто-густо корінилися в інституціональній незрілості українського суспільства. Передусім — це відсутність сил, спроможних протистояти будь-чиєму диктату, що призвело до стійкого порушення балансу інтересів між суб’єктами господарювання й державою, між роботодавцями й найманими працівниками тощо. У результаті ринок наштовхувався на економічний вакуум, створений політичною аморфністю суспільства.
Зупинимося на одній з найважливіших складових розвитку ринку, а саме — на заощадженнях і доходах суб’єктів господарювання, без яких економіка захлинається й починає хворіти. Дисбаланс у цій сфері призводить до того, що при падінні економіки хтось — убожіє, хтось — багатіє, а в остаточному підсумку — всі страждають.
Якомусь середньому німцю важко уявити своє існування, як, утім, і виробничі й товарообмінні процеси в економіці, без величезних заощаджень, нагромаджених ощадливими громадянами протягом багатьох років. Так, 1998 року на одного громадянина Німеччини припадало $154 тис. національних заощаджень, або $41 тисяча заощаджень населення. Для порівняння — на одного громадянина України 1990 року припадало 1634 рублі, або понад дві тисячі доларів США в перерахунку за паритетом купівельної спроможності.
У результаті гіперінфляції 1993 і 1994 років заощадження українських громадян на душу населення схуднули до 19 коп., перетворивши їх на злидарів (крім, ясна річ, меншості, яка нажилася на інфляційній хвилі й доступі до валюти при фіксованому курсі, але ми не про це). До відома: лише за період з 1991 по 2000 рік в середньорічному обчисленні споживчі ціни підвищилися майже в 336 тисяч разів, а середня зарплата — у 103 тис. разів, або втричі менше.
Одночасно з «ліквідацією» власних заощаджень громадян та оборотних коштів підприємств відбулася ще одна ніким не помічена, але не менш революційна за значенням подія — перерозподіл поточних прибутків населення й підприємств на користь держави та банків. Це був другий крок у протилежний від ринку бік. У ті самі 1993—1994 роки, порівняно з 1992 роком, прибутки домашніх господарств скоротилися більш як удвічі, а підприємств — на 75%. При цьому в результаті інфляційного податку доходи державного сектора економіки зросли на 43%, а фінансового сектора — на 32% (більш як удвічі 1993 року)*. Це свідчить про те, що тягар кризового спаду ліг на населення та підприємства, а держава системно убезпечила себе від втрат. І все минулося. Хоча, скажімо, у Франції такі події вже б викликали бурю протесту — пригадайте торішню бензинову кризу, коли подорожчання бензину вилилося в активне небажання підприємців і населення бідніти...
Після того, як основні виробники й потенційні учасники майбутнього українського ринку стали злидарями, тобто не спроможними ні на грошову приватизацію, ні на організацію якогось виробництва, держава у своєму прагненні перерозподілити на себе максимум створеного в країні доходу не зупинилася.
Третім кроком зменшення шагреневої шкіри доходів підприємств і населення стало зростання рівня оподаткування. Якщо 1990 року загальний обсяг прямих і непрямих податків, а також нарахувань на заробітну плату становив лише 25% від ВВП, то вже 1994-го він підвищився до 43,5%, 1996-го — до 48%. Нині він на рівні 46%.
Доказом явного завищення планки оподаткування може служити той факт, що рівень чистих податків (які не включають прямих податків) в Україні перевищує європейські рівні вдвічі-втричі. Крім того, нараховані податкові суми, тобто бажані до одержання в бюджетні й позабюджетні фонди, роками перевищували фактично отримані на 20—30%, що свідчить про низьку ефективність і дестабілізуючу роль податкової системи загалом.
Індикатором завищення рівня податків є також те, що в підприємств у чистому залишку після всіх платежів залишаються заощадження (1998 року вони становили 4,5% ВВП), яких вочевидь мало для нормального функціонування, а про розширене відтворення годі й говорити.
Четвертим кроком перетягування державою каната на себе стали внутрішні кредитні ресурси. Протягом 1994—1995 років державний сектор перевищив 50-відсоткову позначку в обсязі кредитування. Лише торік, в умовах бюджетного профіциту, частка держави в обсязі кредитування знизилася з 45,2% (на кінець 1999 року) до 37,4% (на 1 листопада 2000 року), що є заслугою нинішнього уряду.
Після практичного вичерпання всіх внутрішніх джерел поповнення бюджетних доходів держава (з подачі міжнародних фінансових організацій) зробила п’ятий крок — розпочала масштабні зовнішні запозичення. Лише за період 1994—1996 років зовнішній державний борг зріс із 396 млн. до 8217 млн. дол., або більш як у 20 разів. На 1 жовтня 2000-го він становив 10 млрд. дол.
У цій статті ми не аналізуватимемо, як же державні структури розпорядилися всіма цими ресурсами, — для цього потрібна окрема розмова, хоча затяжна криза свідчить сама за себе. Але те, що макроекономічна система перерозподілу внутрішніх доходів і зовнішніх ресурсів не працювала на забезпечення суб’єктів господарювання можливістю власними силами ввійти в ринок, — очевидно. Те, що з самого початку потенційні учасники ринку зубожіли, не зробило їх «вільними», на зміну адміністративному диктату прийшов економічний, а лібералізація дала дивіденди лише вибраним. Те, що маємо цілковитий дисбаланс інтересів населення, держави й підприємств, а також роботодавців і працівників, не викликає сумніву.
Все це, разом із відсутністю державного регулювання макроструктурних пропорцій, призвело до їх деформації, яка позначилася на якісних характеристиках економіки в цілому та на її спроможності саморозвиватися. Так, якщо в розвинених країнах світу прибуток (чистий залишок після сплати податків) підприємств становить у середньому 10—12% загального доходу, то в Україні 1998 року його рівень становив лише 4,5%, що не створює умов для нагромадження основного капіталу за рахунок власних коштів. Тому до справи прилучаються борги.
Так, 1998 року інвестиції підприємств у нагромадження основного капіталу були на рівні 15,4% ВВП, що більш як утричі перевищує їхній загальний прибуток. При цьому приріст кредиторського сальдо перед зовнішнім світом становив 8,8% ВВП, а перед бюджетом, позабюджетними фондами й персоналом — 7% ВВП. 1999 року приріст чистої кредиторської заборгованості становив уже 12% ВВП(!), і лише 2000-го за підсумками дев’яти місяців він скоротився до мінімального розміру (0,1% ВВП), щоправда, завдяки проведеному взаємозаліку з Росією. Саме ці ресурси заповнювали дисбаланс між власними чистими доходами підприємств та інвестиціями, створивши при цьому небачений прецедент неринкового нагромадження боргів.
Отже, українські підприємства функціонують у нечувано жорстких умовах і неспроможні виконувати нормальних, з погляду ринку, обов’язків — сплачувати борги. Борги повертають, зменшуючи національне багатство. Справді, 1998 року приріст депозитів нефінансових корпорацій становив лише 1,2% ВВП, 1999-го — 2%, що просто непорівнянно з приростами чистої кредиторської заборгованості перед зовнішнім світом.
Хвороба зайшла дуже далеко: сформувалася жалюгідна власна фінансова база для розвитку, приватизації та просто функціонування економіки (відсутність повноцінних заощаджень); одночасно з розширенням тіньового сегмента економіка обросла поточними й довгостроковими боргами; виведено з рівноваги процеси розподілу доходів між окремими секторами; продаж національного багатства зовнішньому інвестору (через майже повну відсутність легальних коштів у вітчизняних інвесторів) став мало не єдиним способом виходу з боргової кризи, оскільки будь-яка реструктуризація боргу хоч і розподіляє платежі в часі, але фактично збільшує їх.
Таким чином, унаслідок відсутності механізмів балансування інтересів інституціональних груп в Україні відбувався інфляційний, податковий і борговий перерозподіл доходів, заощаджень і кредитних ресурсів на користь сектора загального державного управління. Це суперечило ідеї створення ринкового середовища, звузило фінансові потоки між суб’єктами господарювання, знизило їхній інвестиційний потенціал, призвело до тінізації економіки, зростання зовнішніх поточних і довгострокових боргів, деформації відтворювальних макроекономічних пропорцій.
За період трансформації роль держави стала водночас і потужнішою, і менш ефективною, оскільки замість адміністративного диктату прийшов фінансовий і зв’язав руки підприємствам, довів населення до злиднів. В економічній політиці макроструктурні процеси залишилися поза увагою, основним пріоритетом було поповнення скарбниці...
Необхідність кардинальних змін назріла давно, але віз і нині там. Оптимальним тягарем для підприємств є сумарний податок (прямі й непрямі податки) на рівні 18—19% ВВП, а рівень нарахувань на заробітну плату треба знизити до 7—8% ВВП. Але це лише часткове розв’язання проблеми. Головне нині — посилити інституції, покликані обстоювати інтереси різних груп як між собою, так і перед державою. Тоді можна сподіватися на гармонізацію інтересів усіх верств суспільства, формування балансу інтересів, що неодмінно забезпечить оздоровлення в цілому.
* Розраховано за даними системи національних рахунків України за 1993—1998 роки.