28 квітня ц.р. Міністерство економіки України, його Науково-дослідний економічний інститут (НДЕІ), а також Рада конкурентоспроможності України (РКУ) і Програма розвитку Організації Об’єднаних Націй виступили співорганізаторами першого з серії запланованих круглих столів за участі українських і міжнародних експертів у сфері економічної політики, мета яких — вироблення плану спільних дій щодо виходу України з кризи.
Сподіватися на миттєвий позитивний результат було б, звичайно, наївно. Однак обмін думками, причому досить цікавими, відбувся. Тепер запитання — чи отримає цей процес якийсь розвиток?
Одразу зазначимо, що політиків серед присутніх було, що називається, один, два та й край. Зате інтерес серед учених перевершив найсміливіші очікування організаторів.
Чи потрібно рятувати під час кризи існуючу, або ж слід будувати нову модель майбутньої економіки України на якісно нових принципах? Що необхідно для країни насамперед: підтримати економічне зростання, досягти низької інфляції чи утримати рівень зайнятості? Чи можна фінансувати пріоритетні державні програми розвитку емісійними грошима? На розвиток яких галузей необхідно спрямувати обмежені фінансові ресурси? Це лише неповний перелік питань, запропонованих для обговорення учасникам.
Відразу зазначимо, що одностайності у відповідях не було зовсім. Емоції часом вирували неабиякі. Та саме ця обставина — явна небайдужість більшості учасників до обговорюваних проблем — і є головним приводом сподіватися, що вітчизняним економістам удасться виробити єдині підходи до їхнього розв’язання.
Відкриваючи обговорення, директор НДЕІ Ігор Манцуров акцентував увагу на одному з ключових, на його погляд, висновків, які можна зробити за результатами саміту «великої двадцятки» (G20), що відбувся на початку квітня: ліберальна модель розвитку світової економіки себе не виправдала. Також, на його думку, у заходах, що їх вживають різні країни для виходу з кризи, відсутній консолідований підхід — кожна держава реалізує свій власний, національний антикризовий план. Причому домінує, фактично, протекціоністський підхід, хоча цю обставину намагаються не афішувати.
Перший заступник міністра економіки Анатолій Максюта поділився з учасниками круглого столу свіжими враженнями від останнього візиту до Вашингтона, у рамках весняних зустрічей МВФ і Світового банку. «Світ усе ще перебуває в процесі усвідомлення нинішньої кризи, а також пошуку методів боротьби з нею. Через незвичайність нинішньої кризи дедалі домінуючою стає думка, що нестандартними мають бути й методи боротьби з нею, бо сама природа кризи є глобальною, і від неї сьогодні потерпають не окремі країни чи регіони, а вся економіка планети», — зазначив він.
Прогнози ж залишаються поки що стриманими: криза навряд чи завершиться цього року, і лише наступного можливі деякі поліпшення, повідомив пан Максюта. Основне, чим займаються сьогодні як країни, що розвиваються, так і розвинені держави, — це пошук адекватних джерел наповнення економіки ресурсами, оскільки в основному криза виявляється в дефіциті ліквідності. І якщо для розвинених країн цю проблему ще можна вирішувати, то для країн, що розвиваються, фактично єдиним інструментом вважають запозичення, причому здебільшого — у міжнародних фінансових організацій.
Для України, на думку пана Максюти, існують два основні альтернативні шляхи. Перший — спробувати «пережити» кризу, дочекавшись, коли закінчиться загальносвітовий спад, і слідом за відновленням загальносвітового зростання почне оживати наша економіка. Другий шлях — все ж таки активно діяти, намагаючись зменшити негативні наслідки. Однак тоді виникає запитання — як? «Спробувати знайти відповіді на це запитання, виробивши спільний план дій, і є головною метою нашого сьогоднішнього обговорення», — наголосив представник Мінекономіки.
Слід зазначити, що учасникам і гостям заходу було роздано відразу чотири варіанти антикризових стратегій та концепцій, підготовлених Федерацією роботодавців України (ФРУ), Федерацією профспілок України (ФПУ), Радою старійшин, а також НДЕІ разом із Радою конкурентоспроможності України.
«В України сьогодні немає вибору між хорошим і поганим варіантами. Є вибір між поганим і дуже поганим, а вихід із кризи триватиме як мінімум кілька років, оскільки з двома (або навіть більше) серіями виборів процес виходу з кризи ускладнюється», — заявив під час презентації однієї з концепцій голова РКУ народний депутат Юрій Полунєєв.
Мабуть, найбільш спірна теза доповідача — про те, що «нинішня криза лікується тільки грошима, і жодні інші методи не є ефективними. Тому в України немає іншого вибору, крім використання для потреб розвитку цільових емісійних коштів. Бюджетні можливості обмежені, зовнішні ринки капіталів закриті, а банківська система самостійно не спроможна швидко відновити кредитування».
Пан Полунєєв послався на розмову з радником президента США Девідом Ліптоном, яка відбулася під час останнього візиту до Вашингтона. За його словами, американський експерт вважає, що використання Україною експансіоністської монетарної політики за нинішніх умов не є табу. Проте зробив застереження: сумнів викликає спроможність у подальшому зупинити цей процес. На думку Ліптона, допустима межа збільшення держборгу для України — до 40% ВВП.
Обсяги стимулювання можуть бути порівнянні із втратами, яких зараз зазнає економіка, — близько 10—14% ВВП, або 100—140 млрд. грн. в абсолютному обчисленні. Використання кредитних коштів, на думку пана Полунєєва, може бути відносно безпечним, адже якщо воно буде жорстко регламентоване, це унеможливить тиск цих грошей на споживчий або валютний ринок (відповідно, інфляцію та курс).
Ці дві тези викликали найбільш жваву реакцію. У ролі одного з головних опонентів виступив керівник групи радників голови НБУ Валерій Литвицький. На його думку, однією з ключових відповідей на нинішні кризові виклики в економіці має стати оновлення бюджету, в якому, як і раніше, зберігається дуже серйозний структурний перекіс на користь споживчих видатків за рахунок інвестиційних, який виник ще кілька років тому.
Пріоритетом пан Литвицький назвав боротьбу з інфляцією, запобігання зростанню якої він вважає набагато важливішим, ніж забезпечення зайнятості та економічного зростання. На його думку, тільки забезпечивши серйозне уповільнення інфляції, можна домогтися зниження вартості кредитних ресурсів, за якими вже піде активізація кредитування та підвищення зайнятості.
У свою чергу, пан Литвицький одразу ж зустрів жорсткого опонента в особі Елли Лібанової, директора Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України. «Якщо, не приведи Господи, безробіття досягне критичного рівня, ми тоді не втримаємо вже нічого, і будь-яка боротьба з інфляцією тоді вже нічому не допоможе», — заявила вона.
Не погодилася пані Лібанова і з організаторами, які винесли вирок ліберальній моделі, що залишається все-таки дуже ефективною. Відхід від цієї моделі, вважає вона, логічний на період кризи, але цілковита відмова від існування економіки на ліберальних принципах навряд чи прийнятна. Адже у віддаленій перспективі жодна інша система державного регулювання економіки не може бути більш ефективною, ніж побудована на ринкових принципах.
Так, фінансування державних пріоритетів емісійними грошима, у принципі, можливе. Однак ключова проблема в тому, що, оскільки економічний розвиток у країні все ж таки підпорядкований політичному циклу, виходу з якого поки що навіть не видно, то гроші в остаточному підсумку знову підуть на соціальні видатки, вважає пані Лібанова.
З думкою свого колишнього колеги по Національному банку категорично не погодився і радник міністра економіки Сергій Яременко. Він переконаний, що інфляція — це похідна від стану економіки. Тому її в жодному разі не можна брати за основу, адже в бездумній боротьбі зі зростанням цін монетарними методами убиваються зростання і зайнятість.
На думку пана Яременка, принциповою концептуальною помилкою є й те, що Україна в нинішній ситуації позиціонує себе не як повноправного суб’єкта, а об’єкта загальносвітових економічних процесів. «Виходить, що без зовнішніх позик ми не бачимо жодних реальних ресурсів усередині країни», — обурюється експерт. При цьому Україна, на його думку, ставить себе в непотрібну залежність від тих зовнішніх джерел, із яких фактично походить нинішня загальносвітова криза.
Також пан Яременко вважає помилковим зміщення акцентів із рефінансування банків до бюджетного фінансування економіки. Гроші, переконаний він, можуть намацати реальну економіку тільки через банківський сектор, тобто ключовим інструментом стимулювання економіки має все ж таки бути рефінансування НБУ. Але за однієї дуже важливої умови: надходження ресурсів через цей канал має бути строго регламентоване і мати чітко виражений цільовий характер.
Директор Інституту економіки та прогнозування НАН України Валерій Геєць дещо змістив акценти обговорення, висунувши тезу про те, що в країні за нинішніх умов будь-який, навіть найякісніший антикризовий пакет приречений на невдачу. Причина — відсутність ефективної взаємодії держави та недержавного сектору економіки.
«Нещодавно у Франції було проведено цікаве дослідження, об’єктом якого стали 133 держави, за винятком країн «великої двадцятки», — аргументує свою точку зору вчений. — Результати показали, що тільки 20 країн змогли за останні 50 років скоротити своє відставання від G-20. Решта 113 — не змогли просунутися нікуди. Більш того, 43 країни, тобто мало не половина, мають винятково формальну державну атрибутику, потрапивши в цілковиту залежність від трансконтинентальних і регіональних корпоративних кланів».
На жаль, Україна перебуває серед 113 відстаючих, більше того, сьогодні опинилася перед більш ніж очевидною загрозою потрапити до числа 43 квазісуверенних держав. Головна причина — тотальна недовіра в суспільстві до державних інституцій, які виявилися нездатними ефективно виконувати свої функції.
Саме дефіцит суспільної довіри, на думку вченого, не дає змоги хоча б частково вивести з тіньового обігу (як мінімум 40% ВВП, або 400 млрд. грн.) та із готівкових заощаджень населення (від 30 до 60 млрд. дол.) величезні обсяги додаткових внутрішніх ресурсів, яких сьогодні так потребує економіка загалом. Тому ключовим викликом, на думку пана Гейця, є розв’язання проблеми нормального виконання державою своїх ключових функцій.
Голова Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг Віктор Суслов перевів дискусію в більш приземлене русло.
«План спільних дій — це чудово. Але для початку треба чітко відповісти, кого і з ким. От я очолюю один із регуляторів фінансового ринку — Держфінпослуг. І нам життєво необхідно мати план спільних дій із Національним банком. Ще 8 квітня я зустрівся з головою НБУ, запропонувавши хоча б створити спільну робочу групу для розробки такого плану. Відповіді нема і, наскільки я розумію, не буде, як і з цілої низки інших досить конкретних пропозицій. Тобто ніхто не хоче вести діалог навіть на рівні регуляторів. Тож про який план спільних дій може йтися? Такого ж спільного плану нема і в уряду з Національним банком, оскільки всі подібні ініціативи так само провалюються, наражаючись на неконструктивну позицію НБУ», — жорстко розкритикував своїх колег по банківському сектору пан Суслов.
Наведені нами висловлювання — тільки порівняно невеличка частина зі сказаного під час дискусії. У ній також взяли участь голова ради НБУ Петро Порошенко, генеральний директор Федерації роботодавців України Володимир Грищенко, заступник голови НБУ Олександр Савченко, гендиректор Українського фонду підтримки підприємництва Сергій Дрига, керівник проекту «ЦРТ» ПРООН Наталя Ситникова та інші експерти. Але навіть із процитованих нами висловлювань можна зробити висновок, наскільки серйозні виклики сьогодні стоять перед Українською державою та її інститутами. Наскільки реальним є шанс знайти відповіді?