Відгомін виниклих минулого тижня курсових метаморфоз продовжує розбурхувати суспільну свідомість. Грунт для цього заклали публікації в ЗМІ і викладки аналітиків, в яких вчувалася явна розгубленість стосовно головного запитання: а що ж із нашою валютно-курсовою політикою буде далі?
Ситуацію до кінця тижня спробував прояснити керівник монетарного відомства Володимир Стельмах, скликавши журналістів на прес-конференцію. Ну що ж, уже навіть за це йому треба сказати велике спасибі. Хоча, за суто суб’єктивними відчуттями вашого покірного слуги, результативність цього заходу можна оцінити приблизно так: «Як не наївся, то й не налижешся».
Що нам дає підстави для такого висновку? А те, що й після прес-конференції голови Національного банку забагато запитань залишилися відкритими.
Продемонстровані паном Стельмахом підрахунки всіх вигод від посилення гривні грунтувалися в основному на прогнозованому Нацбанком ефекті уповільнення інфляції на 3—4 відсоткові пункти. Тільки завдяки цьому економіка та її агенти отримають вигоду близько 40 млрд. грн. Щоправда, ці підрахунки не враховують, якими будуть втрати в результаті неминучого уповільнення економіки. Та це так, до слова. Бо складно не погодитися з тверезими головами, котрі заявляють, що інфляція зараз — це головне зло.
Погодимося ми і з тим, що за багатьма пунктами валютно-курсової політики відповіді сьогодні не можна публікувати або їх не може бути в принципі. Адже новий курсовий коридор, візьми-но Нацбанк на себе обов’язок його утримувати, відразу став би об’єктом для атак спекулянтів. Причому хоч як ти його визначай — хоч установленням нових меж, хоч відсотками допустимих курсових коливань. І навіть приблизний графік розширення цих самих меж, з тієї ж причини, теж ніхто не оприлюднить.
Однак що накажете робити населенню і підприємцям, яких сам же Нацбанк привчив за останні три роки до непорушності офіційного курсу — 5,05? А тут трах-бах — і за один день зміна на 20 копійок! І навіщо тоді було втовкмачувати у суспільну свідомість коридор 4,95—5,25 грн./дол. і заявляти про намір його розширювати поступово, якщо ніхто цього не збирався робити?
Тому головне запитання дня — чи буде Нацбанк справді послідовним. Чи дійсно він підвищить гнучкість курсу і лібералізує валютний ринок?
Приміром, нам здалося, що, кажучи про гнучкість курсу, Володимир Семенович не готовий обговорювати проблему фактичної відсутності у вітчизняних банкірів як інструментів, так і навичок хеджування валютних ризиків. Мовляв, багато там можливостей для спекуляцій. Але якщо вони такі страшні, то навіщо нам тоді гнучкий курс?
Тому на запитання: чи достатньо зусиль докладає кредитно-грошовий регулятор для підвищення довіри до себе й опікуваної ним грошової одиниці — відповідь буде однозначною — ні. Навіть якщо він є на сьогодні найвідповідальнішим і найпрогресивнішим у країні відомством.
Суспільні комунікації сьогоднішнього Національного банку — це одне з головних слабких місць у його сьогоднішній роботі. І тут, мабуть, слід згадати про низку подій, котрі змусили главу Нацбанку вийти нарешті в люди. Ще минулої п’ятниці, 23 травня, його спробували притиснути до нігтя, викликавши на килим, а точніше, трибуну, наші славні законодавці. Прочитавши стенограму засідання ВР, можна з упевненістю зробити лише один висновок — спілкування явно не склалося. І в самих депутатських запитаннях, і в манері їх ставити було значно більше бажання зіграти на публіку, аніж розібратися в суті того, що відбувається.
Розмова, постійно зриваючись на підвищені тони, так, за великим рахунком, і не ввійшла в конструктивне русло.
Навіть якщо пан Стельмах і намагався щось пояснити, він залишився не почутим переважною більшістю парламентаріїв. А згадали ми про цей не дуже приємний епізод лише для того, щоб нагадати Володимиру Семеновичу, для чого створювалася рада НБУ. Строго обмеженому колу компетентних людей делегуються повноваження Верховної Ради і глави держави з контролю за діяльністю монетарного відомства. Погодимося, що досить компетентних і незаангажованих експертів у нинішньому складі ради надзвичайно мало. Але де все ж таки легше знаходити компроміс із завжди непростих монетарних питань — у тихому кабінеті у присутності 14 членів ради чи на парламентській трибуні, де хоч і слухають, але нічого не чують чотириста з зайвим дуже навіть упереджено налаштованих політиків?
Тому чи не зробив голова Нацбанку серйозної помилки, не заручившись підтримкою ради перед ревальвацією офіційного курсу? І заявивши попутно, що «рада радить Нацбанку, а НБУ працює зовсім в іншому режимі».
Звісно, після ветування радою НБУ рішення про зміну курсу не залишалося нічого іншого, як іти на принцип і долати вето на засіданні правління Нацбанку. Але навіщо зайвий раз дражнити законодавчого лева?
Пан Стельмах настроїв зараз проти себе і бютівців, і регіоналів, які, нагадаємо, разом становлять конституційну більшість. Саме ці дві фракції вносили минулого тижня законопроекти, спрямовані на обмеження повноважень правління НБУ.
Бютівці запропонували наділити уряд повноваженнями визначати валютну політику в країні і зробити НБУ підзвітним Кабміну. Ініціаторами законопроекту (№2520) виступили Микола Сивульський, Олег Ляшко і Дмитро Шлемко — усі, як один, однопартійці прем’єра.
Сама Юлія Володимирівна під час засідання Кабміну у вівторок, 28 травня, категорично відкинула всі закиди у причетності до останніх курсових новин. «Я хотіла б процитувати статтю 99 Конституції. «Забезпечення стабільності грошової одиниці є основною функцією Нацбанку», — наголосила прем’єр, підкресливши, що це — «виняткове повноваження» НБУ.
«Я хотіла б припинити істерію навколо уряду з приводу курсу гривні. Тому що законодавством нам прямо заборонено втручатися в політику і рішення Нацбанку», — із металом у голосі вимовила Тимошенко.
Гнів Партії регіонів на монетарне відомство проявився у внесенні членом їхньої фракції Юрієм Мірошниченком законопроекту про позбавлення правління Нацбанку права долати вето ради НБУ і про наділення останньої правом втручатися в курсову політику. Проте, як виявилося, цього не хочуть чимало членів самої ради.
Наскільки серйозними є ці випади для Національного банку? І наскільки вони лякають самого Володимира Семеновича? Поки що не дуже, коли виходити з того факту, що за своєю спиною Стельмах відчуває підтримку глави держави, не заручившись якою, він навряд чи наважився б на такий серйозний крок, як ревальвація. Президент, до речі, хоч і застерігав колись від небезпечних експериментів із гривнею, на останні курсові події поки ніяк привселюдно не відреагував (помірковано осудливу заяву Олександра Шлапака не рахуємо). Як і 2005-го, Віктор Андрійович, певне, хоче спочатку оцінити настрої в суспільстві, щоб уже потім виходити на трибуну для коментарів «у всьому білому».
Про підтримку пана Стельмаха президентом свідчить і репліка голови НБУ у відповідь на запитання «ДТ» із приводу спрямованих проти його незалежності законодавчих ініціатив: «Можна що хочеш вносити. Але є ж іще й президент, який розуміє це питання».
Підтримка президента — це, звісно, добре. Та чим за неї платить Нацбанк, і чи можна в такому разі казати про його достатню політичну незаангажованість? «Ну, чим, скажи, краща залежність від президента, аніж залежність від Кабміну», — парирував один зі співрозмовників мої обурені вигуки з приводу зазіхань парламентаріїв і уряду на повноваження Національного банку. Щось заперечити було складно...