Відомим висловом видатного економіста й нобелівського лауреата Пола Самуельсона: «Про глобальну фінансову кризу ми знаємо тільки те, що ми знаємо про неї зовсім мало» цілком можна охарактеризувати й кризу єврозони.
Дивуєшся - чому така кількість дипломованих економістів і фінансистів не можуть вказати вихід із кризи? Протягом десятиліть пожежі спалахували й успішно гасилися, сьогодні ж над нами нависло відчуття наближення цунамі, з яким найкращі голови, попри весь їхній досвід та інтелект, нічого не можуть вдіяти.
Чому це відбувається?
Всупереч поширеній думці, криза єврозони - криза не економічна, а насамперед політична, суспільна. Для її розв’язання потрібні політичні заходи. Але значно радикальніші, ніж відомі рецепти останніх років.
Потрібно переглянути догми, які за багато десятиліть укоренилися в головах європейців. І насамперед у головах людей, котрі приймають рішення. Термінового перегляду потребують догми, що стосуються суспільної ролі фінансового сектору і фінансових еліт.
Неоліберальні теорії, які панували впродовж останніх десятиліть, проголошували принцип мінімального втручання держави в діяльність на фінансових ринках, не в останню чергу виходячи з ідеологічного постулату про те, що таке втручання - характерна риса соціалістичних суспільств.
Що сталося в результаті втілення цього принципу - ми всі добре бачимо. І якщо з суто економічного погляду питання полягає, мабуть, лише в масштабах руйнування окремих суб’єктів фінансової діяльності, то з погляду політики ціла підсистема західних держав - а саме фінансова надбудова - дала кардинальний збій. Є серйозні підстави стверджувати, що цей збій стався в результаті критичної маси ненавмисних, але часто й свідомих дій, які різко суперечили насущним суспільним інтересам.
Ми звикли до однієї з непорушних догм капіталізму: якщо ти збанкрутував, твоє банкрутство - це твоя особиста справа, у ньому ніхто, окрім тебе, не винен. Однак уперше в історії цілі фінансові еліти в різних країнах в очах широких верств населення вчинили дії, що призвели до катастрофічних наслідків, відповідальність за які перекладається на плечі всього суспільства.
Якщо у 1980 р. світові фінансові активи (акції, недержавні боргові зобов’язання, державні боргові зобов’язання, банківські вклади) приблизно дорівнювали світовому ВВП (12 трлн. і 10 трлн. дол. відповідно), то у 2007 р. перші перевищували другі у 3,5 разу: 195 трлн. і 55 трлн. дол. відповідно. Чому таке допустили? І чому жодна з численних «захисних систем» західного суспільства не зреагувала на зростання фіктивної «бульки»?
На ці запитання у підзвітних виборцям західних політиків відповідей немає.
Дедалі більше фактів підтверджують дуже поширене переконання в тому, що фінансові еліти Заходу в гонитві за прибутками порушили принципи моральної та соціальної відповідальності, а також зухвало зловжили суспільною довірою.
Фінансові еліти Заходу, які завжди слугували взірцем прогресу, ефективності і грамотного управління, в очах багатьох починають виглядати безвідповідальними егоїстами.
Не претендуючи на глибокий аналіз того, наскільки повно таке переконання відповідає конкретним реаліям кожної країни, обмежуся спробою аналізу нинішніх суспільних настроїв і їхнього впливу на політичне майбутнє Європи. А цим впливом сьогодні вже не можна нехтувати.
Новинні потоки практично щодня сигналізують нам, наскільки некомпетентними, м’яко кажучи, виявилися лідируючі фінансові інституції західного світу. Комісія з цінних паперів і міністерство юстиції США розслідують діяльність провідних рейтингових агентств країни. А Єврокомісія готує проект директиви, яка забороняє великим аудиторським фірмам перевіряти звітність якоїсь компанії і одночасно надавати їй консалтингові послуги.
Проте недостатність вжитих заходів очевидна. Ось свіжий приклад. Федеральний канцлер Німеччини Ангела Меркель не виключає можливості нових переговорів стосовно плану екстреної фінансової допомоги Греції з участю приватного банківського сектору. За наявною інформацією, у цьому Німеччину готові підтримати сім країн Європи, включно з Австрією, Нідерландами та Фінляндією.
Що ж спонукало пані Меркель заявити про перегляд угоди, зовсім недавно досягнутої впродовж виснажливих і тяжких переговорів? Дуже проста річ. Липнева угода стосовно Греції передбачає досить складний механізм, який теоретично має призвести до втрат банків у розмірі 21% від вартості боргових паперів. Відтак, із першого ж дня після підписання угоди (яку, як відомо, ще мають схвалити парламенти 17 країн єврозони) багато спекулянтів, у тому числі хедж-фонди, взялися скуповувати грецькі боргові папери за ринковими, досить низькими цінами. Наприклад, минулого тижня грецькі папери продавалися по 40 центів за 1 євро номінальної вартості. Спекулянти купували папери, природно, будучи цілком упевненими в можливості їх обміну на інші - гарантовані ЄС, за еквівалентом 79 євроцентів за 1 номінальний євро.
Що ж виходить на практиці? Якщо все піде за планом, за кілька місяців спекулянти отримають прибуток у розмірі практично 100% (купили за ціною 40% від номіналу, обміняли за ціною 79%).
За інформацією «Нью-Йорк Таймс», із загальної кількості інвесторів, які схвалили липневий план, третина купила грецькі зобов’язання після 21 липня, будучи повністю впевнена в казковому прибутку: загалом ідеться про спекуляції на суму 40 млрд. євро.
Уряди Німеччини та інших країн ЄС розуміють: використання грошей європейських платників податків для накачування хедж-фондів надприбутками загрожує небувалим вибухом збурення європейської громадської думки. Однак переглянути пакет буде не так просто. Перша реакція банків на такі плани досить жорстка. Аналітики вважають, що коли уряди нав’яжуть приватним власникам облігацій гірші умови, то ті у відповідь почнуть розпродаж цінних паперів італійського та іспанського держборгу. Таким чином, криза перекинеться на ці країни.
Про що свідчать зазначені факти? По-перше, про те, що фінансова криза єврозони далеко не вичерпана. Аналітики американського центру «Стратфор» вважають, що навіть у разі виключення Греції з єврозони для уникнення повномасштабної боргової кризи країнам євро доведеться витратити на стабілізацію до двох трильйонів євро! А по-друге - і це найголовніше - Європа опинилася в ситуації реальної відсутності механізмів впливу на безвідповідальну поведінку міжнародних фінансових спекулянтів.
Нинішні уряди європейських країн, у яких домінують праві та правоцентристські сили, навіть не вносять це питання до числа пріоритетних. Гасла боротьби з кризою поки що не йдуть далі закликів до економії та урізання витрат. Витрати, з бюджету ЄС у тому числі, урізаються, звісно, за торованою десятиліттями схемою.
Один із маловідомих прикладів: у червні Єврокомісія прийняла рішення зменшити бюджет продовольчої допомоги незаможним із 500 млн. до 113,5 млн. євро. Тим часом пропозицію підтримати обсяги допомоги, виходячи з інших джерел, заблокували шість європейських країн, у кожній із яких при владі перебувають консерватори. І це при тому, що, за наявною статистикою, 43 млн. людей у ЄС живуть в умовах «продовольчої бідності».
Незважаючи на все це, заходи із «затягування пасків» поки що призводять до протилежних результатів. Найяскравіше це простежується на прикладі Греції: вкрай жорсткі заходи «економії» призвели до безпрецедентного зниження доходів громадян, руйнування малого та середнього бізнесу, безробіття, зупинення виробництва і, фактично, масового розпродажу національного багатства країни.
Очевидно, що країни ЄС стоять перед дуже і дуже непростим рішенням: щоб зупинити кризу, необхідно жорсткими методами змінити «правила гри» на фінансових ринках. Очевидно, що необхідна радикальна реформа, по суті - хірургічне втручання у фінансову сферу, видалення фінансових бульбашок при збереженні суспільно корисних функцій фінансової системи.
Очевидно також, що сьогодні зробити це неможливо. Зрощування фінансових та політичних еліт сягнуло велетенського ступеня. Політекономічний догматизм європейських політиків не дозволяє їм зазіхнути на «священних корів» фінансового сектору.
Якщо в суспільстві немає механізмів припинення дій фінансового сектору, які вочевидь суперечать суспільному інтересу, а також покарання за них, то неминуче постає питання якості політичних систем, що допустили такі лакуни в системі суспільних стримувань та противаг і не здатні ці лакуни ліквідувати навіть в умовах світової кризи.
Водночас постає питання про максимальну гласність і прозорість обговорення та прийняття рішень про вироблення антикризових програм. Сліпої віри в «незаангажованість» фінансових експертів більше немає. «Будемо сподіватися, що всі ми розбагатіємо й вийдемо на пенсію на той час, коли цей картковий будиночок розвалиться», - так ще 2006 року «жартували» працівники S&P. Тому громадянське суспільство хоче чітко знати й розуміти, хто і яку ціну заплатить за вихід із кризи, як і в чиїх інтересах (і за чий рахунок) це буде зроблено, хто і яку конкретно відповідальність на себе бере.
Важливість поставлених вище питань інстинктивно розуміють мільйони європейців, які голосують проти чинних урядів на загальнонаціональних (як у Данії) і місцевих (як у Німеччині) виборах. А також інші мільйони європейців, що підтримують євроскептичні рухи, оскільки саме європейські структури в масовій свідомості виявляються винними в безпорадності перед обличчям кризи і спекуляції.
У зв’язку з цим наступна проблема, на яку наражається Європа, - проблема ціннісної основи інтеграції.
Говорячи спрощено, структури євроінтеграції спочатку створювалися для подолання збройних конфліктів між європейськими країнами. Але це було зроблено давно, ця мета була актуальна для політиків, котрі пам’ятають війну, таких як Коль, Міттеран або Тетчер. Для сьогоднішнього покоління європейців війна на континенті - щось зі сфери абсурду. А Європейський Союз усі попередні десятиліття асоціювався насамперед із економічним процвітанням. Альтернатива, запропонована ЄС, звучала просто: навіщо воювати або конфліктувати, якщо разом можна жити багато і забезпечено?
Сьогодні цю опору вибито з-під фундаменту Євросоюзу. Європу очікує довгий період поглиблення кризи, її розв’язання, потім - багатолітньої стагнації та пошуку джерел зростання на новій основі. А якщо добробут втрачено, що ще може запропонувати ЄС для збереження єдності?
У цьому контексті зовсім закономірні й очікувані пошуки виходу з кризи не на загальноєвропейській, а на національній основі. Абсолютно зрозуміле прагнення громадян відносно благополучних країн відокремитися від більш проблемної периферії.
Проте розбігання по національних квартирах - не вихід. Це завжди хаос і деградація. Історичні приклади є. Столиця Римської імперії була містом із населенням близько одного мільйона чоловік, із розвиненими системами водогону й каналізації. У п’ятому столітті імперія розпалася на варварські королівства. В європейських містах каналізація з’явилася тільки в XIX столітті, а населення Рима вдруге зросло до мільйона тільки на початку 1930-х років.
Хто вважає таку аналогію помилковою, може згадати розпад СРСР: на двадцятому році незалежності ВВП України становив усього 66% від рівня 1990 року.
Таким чином, вихід із політекономічної кризи в Європі може полягати не в розбіганні по національних квартирах, а в переформатуванні Європи - уже не на основі «цінностей споживання», а на засадах глибших ціннісних орієнтирів, більш відповідальної та соціально орієнтованої політики.
Регулярно беручи участь протягом останніх шести років у заходах європейської соціал-демократії, будучи особисто знайомим із більшістю лідерів європейського соціал-демократичного руху, я переконаний: на сьогодні соціал-демократи краще й глибше, ніж праві, усвідомлюють глибину європейської кризи, правильніше бачать арсенал заходів боротьби з нею.
Саме Партія європейських соціалістів у своїх програмних документах чітко сформулювала головну причину кризи: «нечесна поведінка спекулянтів, що примусило уряди розплачуватися мільйонами для порятунку банків». Саме соціал-демократи сьогодні пропонують такі заходи, як суворі правила для фінансових ринків, підвищення їхньої прозорості та контролю над ними, регулювання приватних рейтингових агентств.
Мені здається, саме тому соціал-демократи стабільно перемагають на більшості виборів у Європі протягом останніх двох років. Цей тренд обов’язково набуде розвитку і в наступні місяці та роки.
Звісно, самі соціал-демократи також повинні переглянути багато поглядів, які сформувалися в умовах десятиліть економічного процвітання. Морально неприйнятно урізати допомоги і зарплати й одночасно надавати спекулянтам поле для надприбутків. Але так само неможливо терпіти багатолітнє паразитування на щедрій соціальній допомозі. У недавній досить контраверсійній статті відомого колумніста Брета Стівенса у «Волл Стріт Джорнал» із сарказмом відзначалося: «У 1973 році на кожні 100 годин роботи американців припадало 102 години роботи європейців. У 2004 році співвідношення становило тільки 82 години роботи європейців на кожні 100 годин американців... Мав місце зручний міф про те, що європейці не відстають у продуктивності праці, а просто як освічені вибирають дозвілля перед роботою».
Не можна і далі ховати голову в пісок перед проблемами наростання міграції й неможливості інтегрувати мігрантів у європейські суспільства. Не можна допускати дискримінацію мігрантів, але не можна також допускати ігнорування мігрантами цінностей країн перебування, на що часто донедавна просто заплющували очі.
Нарешті, з поглибленням кризи і з можливим зростанням соціальної напруги на порядку денному в Європі стане питання захисту базових демократичних цінностей.
Уже тепер звучать побоювання, що Греції не впоратися з кризою без повернення до диктатури на зразок хунти «чорних полковників». І зовсім замало просто осуджувати або припиняти такі висловлювання. Адже за ними криється глибока стурбованість із приводу того, наскільки міцний фундамент нинішніх демократичних конструкцій. І ця стурбованість не безпідставна: в європейців є багатовіковий досвід життя в умовах абсолютних монархій, але тільки окремі європейські демократії мають життєвий досвід, який сягає в історію глибше, ніж післявоєнні десятиліття.
Переконаний також у тому, що найкращий шлях подолання євроскептицизму - діалог із євроскептиками, а не їх ізоляція. Якщо євроскептики й помиляються, пропонуючи національні рецепти виходу зі світової кризи, то не можна не відзначити, що їхня критика нинішнього стану Євросоюзу та євроінституцій значною мірою містить у собі гірку правду.
І, нарешті, останній момент. Європа повинна згадати про свої цінності та коріння. Зовсім не мається на увазі повернення до часів столітньої давності, коли благополучні європейські бюргери щонеділі надягали сюртук і йшли на месу. Мається на увазі повернення до базових цінностей, закладених на європейській землі християнською традицією, але переломлених через досвід гуманізму, досвід просвітництва, досвід толерантності й діалогу культур. Споживання заради споживання жодним чином не може бути ні загальною цінністю, ні базовою мотивацією поведінки індивідуумів у європейській цивілізації.
Які висновки випливають з усього сказаного стосовно України?
Висновок перший. Хоч як парадоксально, але в нинішній ситуації недостатня інтегрованість України в міжнародну і європейську фінансові системи - зовсім не вада, а благо. Ми не члени єврозони, і це чудово.
З іншого боку, три «стовпи» найближчого майбутнього наших відносин із ЄС - політична асоціація, зона вільної торгівлі та візова лібералізація - досить міцні і не залежать від внутрішньої ситуації в ЄС. Навіть якщо припустити найгірший варіант - реальні процеси дезінтеграції Євросоюзу, то за будь-якої ситуації ЄС залишиться зоною вільної торгівлі, а Франція й Німеччина навряд чи повернуться до друкування власних національних віз замість шенгенських.
Висновок другий. На жаль, на тлі власних проблем нам важко зрозуміти всю глибину кризи, яка охопила Європу. Нам із нашого хутора здається, що тільки ми «голі й босі», а Європа продовжує благоденствувати. Безумовно, Європа нагромадила колосальний потенціал багатства для амортизації економічних і соціальних наслідків кризи. Але не слід обманюватися: якщо внаслідок нової хвилі кризи європейські ринки ще більше звузяться, а банківська система впаде, ця хвиля накриє й Україну. Ми мусимо чітко розуміти, що відбувається в Європі і чим це може загрожувати нам.
З іншого боку, якщо ми хочемо знати, на яких шляхах можливий вихід із кризи, то маємо стежити за ідейною і політичною дискусією в Європі. Тим більше що вона давно вже вийшла за традиційні рамки боротьби «правих проти лівих». А якщо ми продовжуватимемо цікавитися позицією тих чи інших європейських партій лише з приводу «справи Тимошенко», наша відсталість від Європи тільки збільшуватиметься.
Безумовно, вважаю, що і Партія регіонів, як правляча партія в Україні, мусить врахувати уроки кризи і взяти на озброєння ряд ідей, пропонованих і соціал-демократією, і іншими політичними силами в Європі. Уже сьогодні зрозуміло, наприклад, що реформи в Україні повинні мати чітку соціальну спрямованість, а реальна віддача від них має бути швидкою й відчутною. Очевидно також, що неоліберальна парадигма обмеження економічної ролі держави і повної лібералізації фінансового сектору, яка призвела до катастрофічних наслідків у світі, не має бути реалізована в Україні.
Висновок третій. Україна - не член ЄС, але європейська країна. Ми повинні разом з усіма, хто вважає себе справжніми європейцями, почати реально боротися за європейські цінності, проти будь-яких проявів нетолерантності, антисемітизму, радикального націоналізму. Інакше наші власні ідейні болячки, коріння яких - у радянському і нерадянському авторитарному минулому, наклавшись на зростання ксенофобії та ультраправих настроїв у Європі, що, на жаль, триває (злочин Брейвіка став шоком для багатьох, але далеко не для всіх), можуть дати досить негативний кумулятивний ефект.
Висновок четвертий. Ми дуже добре пам’ятаємо, що Європа не закінчується на українсько-польському кордоні, але часто забуваємо, що Європа також не закінчується й на кордонах Луганщини. У період економічних труднощів Європейський Союз і окремі країни Європи, захищаючи свої інтереси, з подвоєною силою нарощуватимуть прагматичну економічну взаємодію з Росією - країною, ментально близькою європейцям, країною, яка, протягом принаймні 200 років до жовтневого перевороту, була повноцінною частиною європейської спільноти держав і націй.
Коли розсіюється дим фінансових спекуляцій, народи і держави звертають увагу на базові речі: сировина, промисловість, виробництво, кваліфікована продуктивна праця. У зв’язку з цим тренд на посилення виробничої кооперації, торгівлі і взаємної сировинної та технологічної залежності між Євросоюзом і Росією тільки посилюватиметься. Зовсім не випадково В.Путін у своїй відомій статті стільки уваги приділив взаємодії проектованого Євразійського Союзу з ЄС, сумісності їхніх цінностей, норм і стандартів. Тож цей тренд мусимо всіляко враховувати, будуючи відносини як із Москвою, так і з європейськими столицями.
І останнє. У ці складні часи нам усім потрібно мати максимальну тверезість. Не можна більше вдавати, що Європа залишилася такою ж, як 15, 10 або навіть п’ять років тому. Але й банкрутство принципів, ідей та інституцій, які втілювали істину в останній інстанції, не повинно призводити до песимізму. В останньому наближенні головна ціннісна суть Європи все ж таки полягає не в розмаїтті на полицях супермаркетів і не в щедрих соціальних допомогах. Вона - у добряче призабутому творчому дусі європейців, у їхній рішучості й підприємливості, а також у великому принципі «людина - міра всіх речей», який народився вперше саме в головах європейців.
Справжня суть Європи дедалі більше розкриватиметься в міру того, як здуватиметься булька ілюзій, роздута роками благоденства й самозаспокоєності. І бунтівний, критичний дух, допитливий дух Європи не заспокоїться, поки не знайде вихід до нового періоду розвитку й прогресу - але вже на якісно іншій основі. Якщо Україна і спізнилася на потяг у Європу вчорашнього благоденства, в нас усе ж таки є шанс увійти в нову, «більшу» Європу не як прохачі та «бідні родичі». Але цей шанс залежить лише від нас.