Потік суперечливих, спірних, а іноді і взаємовиключних заяв, що регулярно впорскується у свідомість українців, заздалегідь прирікає на невдачу будь-які спроби знайти хоча б якусь логіку в намірах і діях влади, покликаних визначати державну макроекономічну політику. Однак три останні тижні розмили навіть залишки векторів, які хоча б приблизно визначали її бюджетну, структурну, інвестиційну, зовнішньоекономічну, науково-технічну та інші складові. Спливли в невідомість і пріоритети валютно-курсової та грошово-кредитної політики Нацбанку, котрі тільки-но почали вимальовуватися...
Свіжий приклад контрпродуктивної роботи з’явився буквально цього тижня. Приклад патологічної нездатності української влади ефективно співпрацювати навіть у боротьбі з таким найсерйознішим ворогом, як інфляція.
І двоє зійшлися не на страх, а на совість?
Відкриваючи засідання уряду в середу, 2 липня, прем’єр-міністр Юлія Тимошенко повідомила, що Кабмін має намір цього ж дня затвердити остаточну редакцію змін до держбюджету на 2008 рік, попередньо схвалених 27 червня.
Нагадаємо, що, готуючи зміни до основного фінансового документа держави, уряд погіршив прогноз інфляції 2008 року (із 9,6 до 15,3%), а також підвищив прогноз номінального ВВП (із 921,2 до 956,8 млрд. грн.), не змінивши прогнозу його зростання (6,8%). При цьому Кабмін виключив із переліку макроекономічних прогнозів обмінний курс гривні, котрий раніше на 2008 рік прогнозувався на рівні 4,95—5,25 грн./дол.
Видаткові статті держбюджету-2008 уряд пропонує збільшити на 30,4 млрд. грн., тоді як у чинній редакції закону вони передбачені в розмірі 232,4 млрд. (при доходах 215,4 млрд. грн. і граничному дефіциті 18,8 млрд.).
Остаточному затвердженню Кабміном проекту бюджету заважала тільки одна «невеличка перешкода»: зробити це планувалося після консультацій із президентом Віктором Ющенком. Для чого в засіданні уряду було оголошено перерву. Також прем’єр закликала депутатів Верховної Ради не йти у відпустку до ухвалення змін до бюджету-2008.
Проте, як виявилося, отримати узгодження від президента досить непросто. В нараді з питань макроекономічної стабільності крім глав держави та Кабміну, взяли участь спікер парламенту, міністри економічного блоку, голови правління і ради НБУ. Ключовим питанням цієї зустрічі і було узгодження Нацбанком і урядом закладених у бюджет макроекономічних показників. Судячи з того, що засідання Кабміну в середу не відновилося, мети так і не було досягнуто.
«Президент України Віктор Ющенко стурбований тим, що уряд і Національний банк України не змогли знайти спільної точки зору щодо розвитку економіки держави до кінця 2008 року», — таку президентську заяву процитувала його прес-секретар Ірина Ванникова.
«Законопроект про бюджет на сьогодні урядом повністю розроблений, макропоказники на базі підписаного з Національним банком меморандуму узгоджені, причому меморандум підписано два тижні тому — жодних розбіжностей за макропоказниками з Нацбанком у нас немає. Більше того, ви знаєте, що макропоказники — це парафія уряду, бо він відповідає за них», — заявила наступного дня, у четвер, Ю.Тимошенко на засіданні коаліції, фактично спростувавши висловлювання глави держави.
Ю.Тимошенко повідомила, що 30,4 млрд. грн. додаткових бюджетних доходів, отриманих, на її думку, за рахунок економічного зростання, планується розподілити так: 10,4 млрд. грн. — місцевим органам влади, третину коштів — на розвиток різних галузей економіки і ще третину — на фінансування соціальних програм.
«Ми з урядом уклали меморандум. Там усе передбачено. Ми повинні виконувати те, про що вже домовилися», — заявив голова НБУ Володимир Стельмах. «У меморандумі написано, що всі додаткові надходження мають іти на дефіцит», — нагадав він, зазначаючи, що передбачені в нинішній редакції держбюджету-2008 соціальні виплати є адекватними, і їхнє подальше збільшення, з урахуванням інфляційних ризиків, навряд чи є доцільним.
Отже, або хтось із високих держчиновників недорого бере за свої слова, або у кожного своя правда. А що в цій ситуації думати простим смертним?
Один із наших співрозмовників, який став випадковим свідком появи міністра економіки на одному з телеканалів у четвер увечері, повідомив, що пан Данилишин усе ж таки зачитав текст меморандуму (чи витяги з нього), відповідаючи на запитання журналіста. Але вашому покірному слузі, наприклад, не поталанило в цей момент опинитися біля блакитного екрана, щоб мати щасливу можливість почути, що ж насправді Кабмін і Нацбанк погоджували.
В України, звісно, завжди і в усьому свій шлях. Однак у світовій практиці, до речі, ухваленню подібних документів передує скрупульозне громадське й експертне обговорення. Проекти стають публічними задовго до їхнього затвердження. Та це, повторимося, до слова.
«Полюби меня такой, какая я есть»?
Аби хоча б частково відокремити зерна від плевел, доведеться трішечки заглибитися в передісторію питання. Зараз уже якось непристойно згадувати про урочисті передноворічні обіцянки відкоригувати нинішній бюджет на початку березня. Та ми й не збираємося цього робити. Тут дай Боже розібратися в тому, що на цю тему наговорено всього за три останні тижні.
Нагадаємо, що багатостраждальні зміни до держбюджету на 2008 рік Кабмін начебто збирався затвердити ще в середині червня. Після узгодження з президентом і Нацбанком допрацьований проект мали відразу ж направити до Верховної Ради, щоб парламент до початку літніх канікул устиг розглянути і, у разі підтримки більшістю народних обранців, прийняти.
Однак 17 червня, під час наради з питань макроекономічної стабільності в секретаріаті президента, Віктор Ющенко, як ідеться в офіційному повідомленні на президентському веб-сайті, розкритикував антиінфляційні дії Кабміну і Нацбанку. «Уряд і Національний банк повинні спільно обговорити новий макроекономічний прогноз, прийти до спільних оцінок «чутливих» цифр, таких як рівень інфляції, розмір сальдо зовнішньоторговельного балансу і поточного рахунку», — на цій заяві президента акцентували увагу громадськості.
Досить правильна й безневинна, на перший погляд, вимога виявилася надзвичайно підступною. А либонь який методичний медіа-обстріл позицій уряду і Національного банку провели сам глава держави і його секретаріат (із цього приводу звучали заяви Віктора Балоги, Олександра Шлапака, Андрія Кислинського, Романа Жуковського), вимагаючи швидше узгодити ці самі макроекономічні прогнози!
Річ у тому, що досягнути компромісу між Нацбанком і урядом можна лише в тому разі, якщо якесь із відомств піде на принципові поступки. Суть протиріч дохідливо роз’яснив перший заступник голови СП Олександр Шлапак. «Національний банк вважає за можливе втримувати інфляцію в нинішньому році на рівні 2007 року (16,6%) при відмові від планованого збільшення витрат державного бюджету-2008 і спрямуванні всіх позапланових надходжень на покриття дефіциту держбюджету», — повідомив він.
Водночас пан Шлапак зазначив, що таку пропозицію, мабуть, не буде підтримано секретаріатом і Кабінетом міністрів, оскільки мають бути профінансовані соціальні виплати залежно від інфляційної динаміки.
Сам Віктор Ющенко теж висловився «як прихильник збільшення бюджету поточного року, з урахуванням насамперед рівня інфляції, що потребує збільшення прожиткового мінімуму, мінімальної пенсії тощо».
«Це норма закону, це не предмет дискусії між Національним банком і урядом. Вони зобов’язані виконати цю норму», — вкотре продемонстрував Віктор Андрійович свою вибіркову принциповість у питаннях законослухняності.
Та й у Нацбанку — після заяв, що головним винуватцем інфляційних бід є зростаючі соціальні бюджетні витрати, вже не можуть «закосити» під дурня, удавши, що запущені в обіг нові мільярди не спровокують додаткової інфляції. А також що збудеться й без того нереальний урядовий прогноз річної інфляції в 15,3% (за підсумками тільки п’яти місяців вона вже досягла 14,6%, а річні темпи перевищують 30%).
З іншого боку, якщо уряд з якихось причин не погодився прийняти трохи більш наближений до реальності інфляційний прогноз, то чи можна сподіватися, що він відмовить собі в задоволенні облагодіяти країну додатковими мільярдами? Які падають у бюджет, до речі, все-таки за рахунок вищої інфляції, а не економічного зростання, як стверджує Ю.Тимошенко, оскільки нинішнє зростання ВВП (6,4%) навіть трохи відстає від бюджетного прогнозу (6,8%).
Про те, що, попри всі запевняння прем’єра про готовність співпрацювати, уряд не збирається йти на серйозні поступки, обмежуючи витрати бюджету сумою 232 млрд. грн., побічно свідчить і надзвичайна наполегливість, яку виявив Мінфін у пошуках виходу за додатковими ресурсами на зовнішній ринок.
«Позади крутой поворот»?
На наш погляд, усі ці бюджетні перипетії не такі вже й принципові — адже і відкоригований бюджет, з огляду на внесені до нього пропозиції про збільшення соціальних виплат і явно нереальні прогнози, навряд чи дуже різнитиметься від свого попередника на краще. Проте заяви, що супроводжували бюджетну полеміку президента і його оточення, виявляють ще одну чітку лінію, яка може мати для вітчизняної економіки вкрай негативні й далекосяжні наслідки.
Виданий ще за підсумками червневої президентської наради прес-реліз, крім іншого, містив заклики глави держави до НБУ збільшити пропозицію грошей — як через валютний канал, так і через запровадження проектного рефінансування банків.
«Президент також висловив жорстке застереження, щоб принаймні в курсовій політиці зусиллями Національного банки було забезпечено стабільність. При цьому він звернув увагу на різницю, що існує між установленим валютним коридором і реальним курсом, — повідомила президентська прес-служба. — Глава держави наполягав на тому, щоб після спільних консультацій з урядом Національний банк повернувся до валютного коридору, попередньо повідомивши його нові межі, та чітко їх дотримувався».
Вустами в основному Олександра Шлапака, але від імені президента, за останні кілька тижнів Нацбанк було розкритиковано за «брак логіки в курсоутворенні», а також за «неадекватність валютно-курсової політики тенденціям платіжного балансу та реаліям економічної ситуації». У тій чи іншій інтерпретації від імені глави держави пролунали вимоги про потребу «збити відсоткові ставки і втамувати монетарний голод», «виробити єдине бачення оптимального валютного коридору на поточний рік і утримання курсових параметрів у його межах надалі». І, нарешті, таке розпорядження: «На нинішньому етапі економічного розвитку чітко дотримуватися валютного коридору, який визначається з урахуванням платіжного балансу і зовнішньоторговельного сальдо».
Ми невипадково приділяємо стільки уваги висловленням президента і його оточення. Ні для кого не секрет, що Володимир Стельмах «чутливий» до побажань Віктора Андрійовича не тільки через багаторічну спільну роботу в Національному банку, а й з тієї простої причини, що глава держави є тепер мало не єдиною політичною опорою голови НБУ. А без президентської підтримки свою посаду можна втратити вмить. Адже, відповідно до ст. 85 Конституції й ст. 18 закону про Національний банк, серед підстав, за якими голова НБУ може бути достроково звільнений з посади, передбачено звільнення «у зв’язку з заявою про відставку з політичних або особистих причин», а також за поданням президента України в межах його конституційних повноважень.
Тому, почувши від імені глави держави «жорстке застереження», вже ніхто, навіть Стельмах, мабуть, не зможе з упевненістю сказати, якою буде подальша курсова політика в Україні.
Та коли так, то чи не перекреслено всі потуги кредитно-грошового регулятора розпочати реальний перехід до гнучкішого курсоутворення та інфляційного таргетування, про необхідність запровадження якого стільки говорили його представники?
Отут Володимиру Семеновичу саме час пригадати свою ж репліку у відповідь на запитання про зазіхання на незалежність Нацбанку буквально місячної давнини: «Можна що хочеш вносити. Але ж є ще й президент, який розуміє це питання».
Чи розуміє? Адже виходить, що саме президент жорстко поставив на місце Нацбанк, який зробив перший, найбільш рішучий і болючий крок, — і монетарне відомство завмерло в дуже незручній позі. Фактично, точно повторився сценарій 2005 року: сталася ревальвація, що поміняла баланс доходів і витрат суб’єктів економічної діяльності, але нічого не змінила в принципі. Офіційний курс поки що залишається де-факто фіксованим, просто на новому значенні, причому ніхто не впевнений, що на більш економічно виправданому, ніж 5,05. То навіщо тоді було сіяти стільки непевності й навіть паніки, які мали, мабуть більше про- ніж антиінфляційний ефект?
Уже після ревальвації Нацбанк, викуповуючи валюту в спробах протидіяти подальшому зміцненню гривні (курс уперто не хоче підніматися вище позначок 4,60—4,70 грн./дол.), викупив у червні понад 1 млрд. дол. на міжбанківському ринку. Грошова база (правда, з урахуванням емісійної активності Мінфіну) минулого місяця зросла відразу на 5,7%. Це — майже вдвічі більше, ніж за попередні п’ять місяців із початку року, разом узяті (3,0%).
А 2 липня залишок коштів на коррахунках банківської системи в НБУ мало не вперше нинішнього року перевищив позначку 20 млрд. грн., усього за один день збільшившись одразу на 3,4 млрд. грн.
Сталося це через одночасне вливання в фінансову систему коштів Мінфіном і Нацбанком. Останній на день раніше не тільки видав кредити овернайт на 400 млн. грн., а й викупив, як стверджують учасники ринку, рекордну кількість валюти, відмовившись від практики вибіркових купівель, що використовувалася останнім часом на міжбанку.
Чи не на догоду президентові та його оточенню це було зроблено? Чи для того були інші, ще серйозніші причини? І суспільству, й ринку залишається тільки здогадуватися.
Друзям — усе, ворогам — закон?
На відміну від окремих спостерігачів, ми поки що не схильні думати, що голова Нацбанку справді викликав щирий гнів президента. Адже навіть рішення про офіційну ревальвацію гривні 22 травня напевно погоджувалося з главою держави під час проведеної ним 20 травня робочої зустрічі з Володимиром Стельмахом. Навряд чи Віктор Ющенко навіть подумає про якісь зазіхання на інституціональну незалежність Національного банку. Та, мабуть, керуючись своїм нацбанківським досвідом і статусом одного з батьків української гривні, президент наділяє себе правом «чисто по-батьківськи» наставляти монетарне відомство на шлях істинний. При цьому «чисто по-людськи» забуваючи, що цим він «лише трішечки» перевищує свої повноваження.
Втім, пам’ятається, і Арсенію Яценюку разом з Олександром Шлапаком довелося дуже успішно і продуктивно попрацювати в Нацбанку. І вони, виходить, теж мають право вважати себе доками в кредитно-грошовій і валютно-курсовій політиці. Тож чому б і спікеру парламенту разом із першим заступником голови СП трохи не втручатися не у свою справу?
А є ж іще й колишній перший заступник голови НБУ, а нині керівник ГоловКРУ Микола Сивульський, який теж не забуває між іншим у чомусь звинуватити Національний банк. Чи «закинути» у парламент провокаційний, за його власним визнанням, законопроект про обмеження повноважень монетарного відомства.
Знайдеться, напевно, ще мінімум сотня банкірів, тисяча чиновників і кілька мільйонів простих громадян, яким не подобається як те, що відбувається на валютному і кредитному ринках, так і особисто пан Стельмах. Проте справа не в цьому, а в принципі, якого неухильно дотримуються в небананових республіках: незалежність центрального банку, що регулює таку тонку сферу, як грошовий обіг, — основний принцип, попрання якого може мати серйозні наслідки для економіки. Адже галопуюча інфляція руйнує все: і інвестиції, і заощадження, і те саме економічне зростання, про яке так печуться нині критики НБУ. А ще вона руйнує довіру до національної грошової одиниці, держави та її інститутів.
Адже незалежність такого державного інституту, як Національний банк, зовсім не скасовує обов’язковості таких неухильних вимог до його діяльності, як прозорість і підзвітність (з якими, до речі, теж поки що далеко не все ідеально).
Тут, до речі, саме час трохи відволіктися на нудну законодавчу тему. А чи справді українське законодавство досить чітко визначає винятковість повноважень НБУ в забезпеченні стабільності грошової одиниці?
Насправді для будь-кого, хто мало-мальськи цікавиться цією темою, не секрет, що в Національного банку немає чітко визначеної стратегічної мети в сфері кредитно-грошової політики, оскільки вона не встановлена однозначно жодним регулюючим його діяльність нормативно-правовим документом.
Відповідно до ст. 99 Конституції та ст. 6 закону про Національний банк, основною функцією НБУ є «забезпечення стабільності грошової одиниці України». Фактично, таке формулювання передбачає забезпечення як її внутрішньої (контроль над інфляцією), так і зовнішньої (контроль над динамікою обмінного курсу) стабільності.
Однак періодично виникають ситуації (як, наприклад, зараз), коли необхідність утримувати номінальний курс, викуповуючи на ринку іноземну валюту й одночасно випускаючи в обіг гривні, вступає в пряме протиріччя із завданням забезпечення цінової стабільності, яку неможливо виконати ще і з тієї причини, що 90% інфляційних чинників перебувають поза компетенцією монетарної влади, а виконавча влада не те що толком не бореться, а ще й підігріває інфляцію масованим збільшенням соціальних виплат.
«Невизначеність стратегічної мети призводить до того, що здійснення грошово-кредитної політики фактично обмежується вирішенням лише поточних завдань і дає підстави для обвинувачень у неефективному здійсненні монетарної політики», — констатується навіть в офіційних публікаціях НБУ.
До речі, і у всієї Української держави ніде чітко не прописані його стратегічні завдання та цілі. Відповідно до ст. 24 закону про Нацбанк, основи його грошово-кредитної політики мають базуватися на «основних критеріях і макроекономічних показниках загальнодержавної програми економічного розвитку та Основних параметрах економічного і соціального розвитку на відповідний період». Хтось бачив працюючі редакції цих документів?
Посміємо зауважити, що конкретних відповідей на запитання про державні пріоритети не дає і програма діяльності уряду «Український прорив», за яку Юлія Тимошенко закликала парламентаріїв негайно проголосувати на найближчому пленарному засіданні. Та чи намагалися глава виконавчої влади та її оточення за півроку перебування документа на розгляді в парламенті хоча б частково відреагувати на численні критичні зауваження експертів саме щодо його неконкретності?
Певне, відсутність конкретних стратегічних цілей змушує ненавмисно плутати і підміняти їх короткостроковими макроекономічними прогнозними показниками, що затверджуються лише на найближчі 12 місяців чи півроку при розробці кожного чергового бюджету або його поправок.
Взагалі-то в нашій країні існує Закон «Про державне прогнозування і розробку програм економічного і соціального розвитку України» (№1602-III від 23 березня 2000 року). Він установлює, що «учасниками державного прогнозування та розробки програм економічного і соціального розвитку України» є «Кабінет міністрів України, уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань економічної політики, інші центральні органи виконавчої влади, Рада міністрів АРК, місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування». Як бачимо, Нацбанк, як і секретаріат президента, у цьому переліку відсутні.
Цей закон визначає, що «прогноз економічного і соціального розвитку України на короткостроковий період розробляється щороку на наступний рік», і що показники цього прогнозу «використовуються для розробки Державної програми економічного і соціального розвитку України і для оцінки надходжень і формування показників Державного бюджету України».
Не секрет, що макроекономічні прогнози в нашій країні збуваються надзвичайно рідко. По-перше, тому що короткострокове прогнозування, та ще і з українською специфікою «грудень до грудня» — взагалі дуже невдячне заняття. А по-друге, ці прогнози найчастіше попросту підганяються під необхідні дохідно-видаткові параметри бюджету і не мають під собою жодних інших підстав, крім як бажання глави уряду чи міністра фінансів.
Це стосується інфляційних прогнозів як нинішнього уряду (що 9,6%, що 15,3% — усе фантастика), так і більшості його попередників. Пам’ятаєте, як добродії Янукович і Азаров торік уперто наполягали на реалістичності бюджетного прогнозу інфляції на рівні 7,5%, який потім було перевищено більш як удвічі?
Утім, за регулярне «перевиконання» тих інфляційних прогнозів в Україні у відставку не подав ще ні один прем’єр, ні навіть «простий міністр» економічного блоку. Тому коли пані Тимошенко заявляє, що уряд несе за свої макропрогнози відповідальність, дуже хотілося б від неї самої почути — яку?
Отже, питання — коли ж наша держава визначить і встановить для себе конкретні, а головне, реальні та досяжні середньо- і довгострокові цілі макроекономічної політики, як і раніше, залишається відкритим. От і виходить, що кожний чиновник може трактувати їх на свій розсуд, як йому заманеться.