Наприкінці 2020-го уряд Дениса Шмигаля публічно презентував вектори Національної економічної стратегії до 2030 року (далі — НЕС 2030). Цю стратегію було підготовлено Центром економічного відновлення (ЦЕВ) у співпраці з десятками експертних робочих груп від бізнесу, влади та громадськості. Асоціація АППАУ також надала свої пропозиції до НЕС 2030, у яких разом із визнанням правильного стратегічного курсу містилася певна критика щодо «компіляційних», дезінтегрованих підходів до Індустрії 4.0 у розділах промисловості та цифрової економіки. ЦЕВ прийняв ці пропозиції, й наша співпраця в рамках НЕС 2030 триває. Водночас порушена проблема, а саме: відсутність цілісності, потребує рефлексії та публічних обговорень. На мою думку, ця проблема є загальною й справді глибокою на багатьох рівнях державного управління.
Що таке цілісне мислення й навіщо воно
Цілісне мислення — це про бачення предмета розгляду загалом у всіх аспектах і в контексті зовнішнього середовища. Тобто ми дійсно «бачимо слона», а не його окремі частини, як у тій байці про чотирьох сліпців. Бачимо ліс, а не окремі дерева. Й бачимо все це в конкретному середовищі та часі. Якщо ми це бачимо, то здатні знайти й свою мету та дорогу до неї.
В англомовному середовищі вираз holistic thinking досить поширений і є одним із топ-визначень для бізнес-організацій. Він означає «мислення, що бере до уваги всі аспекти бізнесу — його місію, цінності, роль у його середовищі, процеси та структуру; мислення як основа для формування стратегії».
Очевидно, що здатність «побачити слона» в малому бізнесі, у великому та в масштабах державних політик — це дуже різні речі. І якщо для бізнесу ми можемо говорити про цю здатність на рівні окремих керівників організацій, то для держави загалом завжди йдеться про колективні спроможності та мислення. Тобто ми маємо говорити про певну критичну масу людей на чолі уряду і/або спільнот, а також про відповідні процеси, які дають змогу запустити це колективне цілісне мислення.
На прикладах Індустрії 4.0 розглянемо, наскільки цілісним є це мислення в нашій державі.
Чого не бачать і не розуміють державні структури
Наявність цілісних поглядів на розвиток, тим більше в глобальному світовому контексті, передбачає дуже добре знання та розуміння процесів у дуже різних сферах — у політиці, економіці, технологіях, міжнародних відносинах тощо. Якщо цього немає, будемо бачити тільки хвіст, ногу чи хобот слона, тобто частину, але не ціле. Й, відповідно, пропонувати методи, які покращують функціонування «хобота чи ноги», але не «слона» в цілому.
З огляду на стан Індустрії 4.0 в Україні та світі подивимося, чого не бачать державні органи перш за все на рівні центрального уряду? Зупинюся на п’яти найкритичніших аспектах.
1. Розуміння вищого пріоритету реальних секторів економіки, передусім переробної промисловості, та їх зв’язків із базовою інфраструктурою
Теоретично розуміння того, де (в яких секторах) створюється головна частина ВВП країни, де є найбільший прибуток (відповідно, податкові надходження), найбільша кількість робочих місць, генерується найбільша кількість інновацій та експорту, особливо з погляду перспективи, мало би проходити червоною ниткою через усі державні політики та стратегії. Адже доходи до держбюджету є критично малими на тлі падіння економіки 2020-го та зростаючого боргу країни. Особливо в контексті того, що в розвинених країнах світу саме середньо- та високотехнологічні сектори промисловості тримають лідерство за переліченими вище показниками. А базова інфраструктура, в тому числі цифрова, мала би обслуговувати ці сектори.
Однак речі в Україні виглядають зовсім інакше. Структура наших міністерств, напрями їх дій, бюджет на 2021 рік, дії нового Міністерства цифрової трансформації (Мінцифри) у 2019–2020 роках — усе це говорить про, радше, дезінтегроване, спорадичне мислення, де кожен тягне ковдру на себе, а фокусування на справді критичних речах і на рівні держави — немає.
Гарною перевіркою істинних намірів є бюджет країни — це справжнє дзеркало цілісності. Отже, все просто: дивимося статті доходів і видатків державного бюджету на 2021 рік. І бачимо, що бюджет Мінцифри в 1,7 млрд грн буде витрачено не на цифровізацію реальних секторів економіки, а швидше, на самих себе, — у фокусі додатки «Дія», швидкісний Інтернет у селах (упс!), цифровізація адмінпослуг тощо. Де ж тут економіка?
Не знаходимо особливого фокусування на переробній промисловості і в інших міністерствах. Ну не можна ж вважати проривом бюджет Міністерства з питань стратегічних галузей промисловості у 2 млрд грн (порівняйте з 85 млрд для МВС), які буде витрачено на кілька цільових програм оборонки.
2. Розуміння парадигм 4-ї промислової революції, зокрема, що таке «цифрове виробництво»
Світ уже вступив в епоху 4-ї промислової революції. Але не Україна. Про це відверто свідчать уже не тільки міністерські плани чи наші рейтинги міжнародних організацій, а й пропозиції бізнес-асоціацій до НЕС 2030. Оскільки підходи на кшталт «спочатку модернізуємо старі заводи чи технології», а тоді вже (колись якось) «приліпимо» туди ІТ-технології, — це парадигми 3.0, тобто кінця минулого століття. Де цифрові технології завжди були придатком до виробничих технологій, але зовсім не критичним фактором успіху. Акценти, які можна бачити в більшості дискурсів бізнес-спільнот, стосуються базових умов розвитку промисловості. Тобто йдеться найчастіше про базові умови — верховенство права, дешеві кредити, індустріальні парки та експортно-кредитне агентство. І ще — «не чіпайте нас» (звернене до держави). Таким чином, сам бізнес дуже спрощує завдання державним органам. Адже в світі ситуація радикально інша. Вказані вище умови більшість країн, у тому числі наші сусіди, «проїхали» ще 10–20 років тому.
В адженді розвинених країн сьогодні переважають зовсім інші інструменти розвитку, які випливають із парадигм мислення 4-ї промислової революції. Головна серед них — уже не варто розрізняти «промисловість як виробничі технології» (які йдуть «спочатку») та окремо «цифру» як набір IT-технологій (які йдуть «потім»). Мова вже давно про «цифрове виробництво», де технології нового покоління (4.0) пронизують кожен виробничий чи бізнес-процес, кожен продукт, кожну трансакцію. Щоб прискорити цей перехід до цифрового виробництва, в країні мають впроваджуватися ціла низка інших інструментів — від стимулювання замовників до переходу на ці технології та до реально працюючих лабораторій R&D, технопарків, акселераторів, центрів прикладної експертизи 4.0, перепідготовки кадрів тощо. Цього не побачиш ні в планах, ні в бюджетах на 2021 рік.
3. Розуміння становища України в світі 4.0
Не кращою виглядає ситуація в деклараціях чиновників щодо передових технологій Індустрії 4.0. Зокрема, надії на хоч якусь цілісність мислення нових очільників Мінцифри, які мали б демонструвати цілісну стратегію, — марні. Мова, звісно, про ті самі зростаючі дисбаланси та перекоси. Наприклад, у чому сенс тотального фокусу (і вкладання інвестицій) на 2–3 сегментах цифрових технологій, коли їх є близько 20 (Industry 4.0, Energy 4.0, Logistic 4.0, MedTech, MilTech, AgTech, FinTech тощо)? Невже Інтернет у селах є рушієм економічного розвитку держави? Чи, може, е-навички для бабусь і широких верств населення, їх доступ до додатку «Дія» має бути топ-пріоритетом країни, в якій хронічно не вистачає робочих місць?
Та йдеться не тільки про це, а також про дуті амбіції. Наприклад, прийняту в грудні Кабміном концепцію розвитку штучного інтелекту важко назвати інакше, як черговою декларацією. Тому амбіції Мінцифри щодо входження до рейтингу 10-топ країн світу в цій сфері, та ще й за відсутності конкретних планів і бюджету, є відверто популістськими. Власне, «цифровий» популізм як продовження політичного популізму — яскрава характеристика останніх урядів. Розуміння реального становища України в сфері цифрових технологій мало б починатися з його детального аудиту за кожним із ключових цифрових секторів, а також аналізу стану справ у ключових технологіях (А.І., ІоТ, кібербезпека, VR/AR, блокчейн тощо). В окремих сегментах ця робота вже виконана бізнесом, й аналіз показує, що наше відставання від розвинених країн тільки збільшується.
4. Розуміння важливості інноваційних екосистем
Уряд повинен демонструвати також значно краще розуміння ролі та значення інноваційних екосистем як головного чинника розвитку високотехнологічних секторів. І тут знову можна бачити розрив цілісності: розмов про наші позиції в хайтек багато, окремі проєкти подають як суперуспіхи, але якщо дивитися на всі цифри та факти в комплексі, то реальних інвестицій і цілісного розвитку інноваційних екосистем з боку держави — мізер. Насправді і бізнес, і держава демонструють досить сильні очікування «молока без корови». Але хіба так буває?
Українці пишаються своєю ІТ-індустрією, але її вплив на створення нових продуктів і сервісів оцінюється Всесвітнім економічним форумом (ВЕФ) на 92-му місці серед 100 країн світу. Причина та сама, що і в низької ефективності десятків НДІ, — інноваційні системи так само не є цілісними. Розрив відбувається саме на рівні так званої долини смерті, яку більшість інноваційних розробок перейти не в змозі. Адже за цим стоять серйозні тестування, які, своєю чергою, базуються на розвинених лабораторіях R&D, центрах експертизи та сертифікації. А в промисловості до всього цього висуваються в рази більші вимоги, й усе це потребує капітальних інвестицій. Наша держава давно самоусунулася від створення таких лабораторій і центрів, тоді як ЄС і розвинені країни світу насамперед фокусуються на їх розвитку в своїх стратегіях інновацій.
5. Розуміння власної слабкості (державних органів)
Ну й, зрештою, оцінка урядом себе, своїх реальних можливостей теж потребує корекції та кращого розуміння. Згідно з оцінками ВЕФ від 2018 року, позиція України в готовності до 4.0 — це 67-ме місце серед 100 країн світу, далеко позаду РФ, Білорусі та Казахстану, не кажучи вже про Східну Європу чи розвинені країни ЄС. Організація Об’єднаних Націй з промислового розвитку (UNIDO) у своїх матеріалах відносить Україну до групи «країн, що запізнилися», також далеко позаду лідерів і послідовників 4.0. Подібні рейтинги включають аналіз низки чинників, серед яких вражає 99-те місце (серед 100 країн!) за регуляторною ефективністю українського уряду. Іншими словами, держави, яка здатна бодай чимось ефективно управляти в цій сфері, в нас фактично немає.
Зрозуміло, що ситуація змінюється, тиск від бізнесу та суспільства зростає, тож 2020-го уряд нарешті почав звертати увагу на промисловість, що й зумовило появу Міністерства з питань стратегічних галузей промисловості. Але чи дійсно уряд і суспільство, всі ми усвідомлюємо, наскільки розбалансованою є державна машина і яким тривалим буде шлях до бодай утримання поточних позицій, не кажучи вже про зростання? Правильною реакцією на цей стан мала би бути орієнтація влади на недержавні інституції. Світовий досвід показує їх роль у ряді країн як ключову на рівні секторальних реформ. Наш досвід, хоча б той же приклад ЦЕВ зі створенням НЕС 2030, також підтверджує, що недержавні інституції, бізнес здатні демонструвати значно кращу ефективність у реалізації програм національного рівня. Водночас треба бути вкрай обережним із постановкою дуже складних та амбіційних завдань для уряду, — хоч би хто приходив, очевидно, що рівень операційної ефективності залишатиметься дуже низьким ще мінімум 2–3 роки.
Як досягти цілісності в стратегіях і політиках
Отже, на практиці ми не бачимо ніяких проривів у планах уряду на 2021 рік, зокрема, в справжньому фокусі на реальних секторах економіки, що мають найбільший потенціал зростання і вже сьогодні формують левову частку ВВП країни. Або в тому, як їх цифровізувати та зробити більш інноваційними.
Натомість, враховуючи темпи розвитку інших країн, можна констатувати, що ця лакуна інноваційного та цифрового розвитку в промисловості 2021-го й надалі зростатиме. Все це, безумовно, відображення певних парадигм мислення керівників держави, де цілісність відсутня спочатку в мізках, а далі і в поведінці.
Однак усе ж не варто надто узагальнювати. Позитивні зрушення в нас є, й саме на них слід концентруватись і посилювати ці напрями 2021 року.
По-перше, уряду та бізнесу потрібно ще більше консолідувати зусилля навколо НЕС 2030 — покращувати відповідні розділи, а головне, перейти 2021-го до операційного планування. Багато правильних тез, стратегій і цілей там уже є. Зокрема, визначено роль промисловості як каталізатора економічного зростання. Є правильні положення і в розділі «Цифрова економіка», зокрема, наголошується на необхідності швидшої цифровізації базових секторів економіки та створенні нових.
По-друге, бізнесу й громадянському суспільству варто посилювати свою роль у створенні державних стратегій і моніторингу їх виконання. Наприклад, платформа Industry4Ukraine другий рік моніторить виконання урядом положень Маніфесту нового індустріального розвитку країни. І розриви цілісності, зазначені вище, — це не що інше, як демонстрація того, що уряд відхиляється та/або не розуміє важливості стратегічних положень, що викладені в цьому документі.
По-третє, бізнес-об’єднання та експертні спільноти мають набагато краще працювати з міжнародними партнерами, — саме від них залежить реальний рівень і напрями допомоги Україні. Сьогодні в цих напрямах явно домінують сировинні сектори (включно з ІТ). Це є свідченням того, що така робота ведеться в нас, радше, на низькому рівні. Потрібно змінювати цю ситуацію.
Консолідуючи зусилля на цих трьох напрямах, 2021 року ми здатні поступово змінювати ситуацію на користь високотехнологічного, постіндустріального розвитку країни.