Намір уряду України підвищити мита на 350 видів товарів і «скоротити податковий тиск» шляхом надання галузевих пільг свідчить про те, що на озброєння взято так звану промислову (точніше, індустріальну, від англ. industry - галузь) політику. Та оскільки в країні бал правлять «старі» галузі, така політика тільки заважає нашій економіці переходити до постіндустріальної стадії, щоб реалізувати свої реальні конкурентні переваги. І це зовсім не випадковість, і навіть не просто питання «чесності» уряду.
Сенс такої політики - надання переваг окремим галузям за рахунок інших, зокрема в результаті обмеження імпорту. Історично все це було органічною частиною суспільного порядку «з обмеженим доступом». Крім того, оскільки збирати податки напряму було важко й небезпечно (згадаймо хоча б долю князя Ігоря), правителі давно здогадалися замість цього відбирати в монополістів - як вітчизняних виробників, так і торговців - частину ренти, а також вимагати плату за перетинання кордонів своїх володінь. Те, що при цьому на кожну зібрану таким варварським способом копійку припадає ще кілька втрачених у вигляді упущеної вигоди (див., наприклад, «Реальні «кровосісі», DT.UA №22 від 15 червня 2012 року), нікого не хвилює: одержують «конкретні» доходи самі можновладці, а втрачає ж хто? Народ? Так він цього навіть не усвідомлює. Хоча вигоди від торгівлі описав ще Давид Ріккардо на початку позаминулого століття, чим, здавалося б, назавжди вбив осиновий кілок у могилу меркантилізму. Приблизно тоді ж було доведено економічний збиток від будь-якого обмеження конкуренції, але протекціонізм живий і досі.
Квасний патріотизм у дусі «свій до свого по своє» тримається на позірно очевидному враженні, що, оплачуючи імпортний товар, ми з вами нібито годуємо іноземного робітника, а якщо вітчизняний - то свого. Насправді це шкідлива омана. Адже наша з вами гривня, витрачена на імпортний товар, іноземному робітникові даром не потрібна - йому подавай валюту. Імпортер і купує її на валютному ринку. В кого? Якщо все йде природнім шляхом, то в експортера, який у такий спосіб одержує можливість оплатити працю нашого ж робітника, заплатити податки тощо. Таким чином, придбаваючи конкурентоспроможний товар, ми в кожному разі прямо або опосередковано підтримуємо конкурентоспроможного вітчизняного виробника. Причому економіки не обдуриш: навіть якщо всі на шкоду собі купуватимуть українське на споживчому ринку, це призведе до падіння попиту на валюту та зниження її курсу до гривні. У результаті постраждають вітчизняні ж експортери товарів із високою доданою вартістю, особливо інтелектуальних, адже зросте доларовий еквівалент усіх їхніх витрат. При цьому, до речі, реальна купівельна спроможність зарплат упаде.
Утім, цей економічний механізм працює доти, доки держава не починає регулювати курс. Резерви, витрачені заради уявної «стабільності», й валютні позики йдуть прямо на підтримку іноземного виробника. Не дивно, що торговельний баланс при цьому не сходиться. А уряд реагує запровадженням мит, через що ще більше заплутується в павутині втручання в економіку. При цьому він грає з вогнем: хоча система вільної торгівлі в остаточному підсумку вигідна всім учасникам, її важко створити, але легко зруйнувати. Адже варто комусь з учасників у пошуках сумнівних і, в кожному разі, дуже короткострокових вигід почати захищати вітчизняного виробника, як за його прикладом негайно підуть інші. Отже, торговельна війна, в результаті якої в програші опиняються всі.
Єдина хоч трохи серйозна економічна теорія, яка виправдовує протекціонізм і загалом галузеву політику, ґрунтується на тому, що підприємства всередині галузі не тільки конкурують, а й побічно допомагають одне одному. Наприклад, усі разом створюють попит на комплектуючі та, що ще важливіше, на кваліфіковані кадри. Тому, якщо в країні є хороші передумови для розвитку тієї чи іншої галузі, але вона чомусь не виникає сама, то уряд може пожертвувати нинішніми вигодами, щоб за рахунок інших (інакше не буває!) виняньчити цю новонароджену галузь (infant industry). А вона, коли виросте, то сторицею відшкодує витрати. Є реальні приклади, коли на тлі активної індустріальної політики (можливо, навіть завдяки їй) у бідних країнах справді виникали нові галузі, й від цього дійсно вигравали всі. Так, може, варто трохи потерпіти заради світлого майбутнього?
Припустимо. Але навіть якщо це правда, то де ж тоді такі «діти» серед пріоритетів нашого уряду? Автопром? Сільгосптехніка? Цукрова галузь? Легка промисловість і готельне господарство, облагодіяні Податковим кодексом? Навіть ІТ-галузь, яка недавно приєдналася до них, при ближчому розгляді на «дитя» аж ніяк не тягне: якраз що-що, а кадрів для неї є з надлишком; місцеві комплектуючі не потрібні, й, відповідно, зростає вона гарними темпами без жодних пільг.
Утім, не слід відразу рвати волосся на голові й сорочку на грудях - мовляв, який у нас поганий уряд, а от прийдемо ми, «чесні», й усе зробимо, як слід. Життя не залишає каменю на камені від описаної вище теорії. Прикладів реально конкурентоспроможних галузей, що виросли на допомозі держави, в економічній історії дуже мало. І вже зовсім на пальцях однієї руки можна полічити проекти, що окупилися, - і то не факт, суперечки з цього приводу тривають. Зате точно повнісінько «недоуків», котрі давним-давно переросли дитячий вік, але не бажають відлучатися від щедрих грудей держави. А то й узагалі «старих», яким давним-давно час спочивати (у галузей теж є свій життєвий цикл!), а вони все чіпляються за підтримку за принципом «мертвий хапає живого».
Саме неконкурентоспроможні галузі, особливо старі, найуспішніше створюють лобістські асоціації - адже вони добре розуміють, що виживають тільки за рахунок інших (насамперед, звичайно, молодих), а забезпечити їм привілеї може тільки держава. Тому всі без винятку випадки успіху галузевої політики, якщо й мали місце, то тільки в країнах, де індустріалізація на відповідний момент не зайшла занадто далеко. Якщо ж неконкурентоспроможні галузі вже є, то жоден уряд, що оголосив про намір хоч когось «захищати», не зможе встояти перед їхнім тиском: у «старих» і гроші, й робочі місця, і національний престиж…
А в тих, кого за теорією треба було б підтримувати, нічого цього немає, оскільки вони ще не виникли. Не кажучи вже про те, що ставки на перспективні галузі в швидко змінюваному світі - це типове Монте-Карло, з приблизно такою ж обґрунтованістю та ймовірністю виграшу.
Не слід думати, що на цю хворобу страждають тільки відсталі країни. Звичайно, там обмежень доступу більше, тому вони, власне, й відстають. Але й найбільш передові не без гріха: США захищають сталеливарну промисловість, ЄС - фермерів тощо. Втім, там наслідки все ж таки легші, оскільки є імунітет у вигляді розвиненого громадянського суспільства й демократичних інституцій. Наприклад, коли в США наших експортерів затискали антидемпінговими розслідуваннями, вони знаходили союзників серед асоціацій споживачів. У результаті протекціонізм та інші галузеві пільги заподіюють, звичайно, величезного збитку й там, але для загалом здоровішого економічного організму він не такий небезпечний, як для менш розвинених країн. Коли здоровий чолов’яга курить і п’є горілку, підліткові ліпше не наслідувати цих ознак «дорослості».
Для України все сказане особливо актуальне, оскільки наші конкурентні переваги лежать у сфері виробництва не промислових товарів, а інформації - інновацій, досліджень і розробок, софту й інших нематеріальних цінностей. Від них митами не закриєшся, та й більшу дурість, ніж винаходити велосипед замість того, щоб купувати ліцензії, вигадати важко. Ба більше, такі товари й послуги звичайно виробляються в основному на експорт, особливо в бідних країнах (докладніше див. «Обтяжлива спадщина-2: обід без ложки», DT.UA №27 от 10 серпня 2012 року).
Тим часом і мита, і монополії неминуче позначаться й на без того високих споживчих цінах, а податкові пільги для обраних обернуться свавіллям для решти. Все це ще більше погіршить якість життя в країні. Отже, ще більше молоді захоче виїхати й вивезти у своїх головах ті самі переваги, вбиті в зародку заради підтримки на штучному диханні живих мерців. Щоб цього не сталося, індустріальну політику слід поховати там, де їй місце, - в індустріальній епосі. Для прориву в майбутнє потрібна політика конкурентоспроможності - розвиток освіти, інфраструктури та передусім ринкових інституцій. Оцим і має займатися «чесний» уряд. Звичайно, якщо він у нас колись з’явиться…