Сорок років тому Республіка Чилі вперше у світі замінила солідарну пенсійну систему на обов’язкову накопичувальну і на кілька десятиліть стала взірцем для всього світу: три десятки країн Латинської Америки, Центрально-Східної Європи і колишнього СРСР, Африки, а також низка розвинених країн здійснили аналогічні реформи повністю або частково. Щоправда, потім за наслідками світової фінансової кризи 2007–2008 років 19 із них частково або повністю скасували реформу, повернувшись, за браком кращого, до солідарної системи. Проте солідарна система приречена з об’єктивних демографічних причин, тому такий крок аж ніяк не вирішував проблеми, а тільки відкладав та ускладнював її. Майбутнє, поза сумнівом, — за приватними накопиченнями, але залишається питання, якими вони мають бути. Вважаю, що основна проблема Чилі та її послідовників — це саме обов’язковість накопичення і, відповідно, гарантії, які держава бере на себе, змушуючи громадян заощаджувати саме у той спосіб, що вона пропонує.
Що ж пішло не так із обов’язковим накопиченням пенсій у країнах, що розвиваються? Бо розвинені країни — окрема розмова.
Насамперед таким країнам властиві макроекономічні ризики. Заощадження роблять у національній валюті, а вона, особливо в країнах зі слабкою економікою і високою загрозою популізму, часто втрачає вартість через інфляцію. Зокрема, якби в Україні було запроваджено обов’язковий накопичувальний рівень ще 2005 року, як це передбачалося законом, то через інфляцію і дві макроекономічні кризи навряд чи вдалося б зберегти реальну вартість накопичень до 2017-го, і тільки в останні роки щось справді заробити.
Це не дивно, бо інфляція — невидимий, але дуже жорсткий податок на будь-які заощадження: по суті, друкуючи зайві гроші, держава покриває поточні витрати, обкрадаючи ощадливих. Тож для «стихійної держави», яку громадяни ще недостатньо контролюють, примусові заощадження часто стають просто ще одним способом конфіскації. У деяких країнах, зокрема у Росії та Аргентині, де існували державні накопичувальні пенсійні фонди, влада взагалі, коли стало скрутно, привласнила собі ці заощадження, пообіцявши за них ефемерні «бали». Отже, перший висновок: не варто давати державі в руки черговий інструмент примусу, особливо якщо ця держава великою мірою залишається непідконтрольною своїм громадянам.
У країнах, що розвиваються, також дуже великі інвестиційні ризики. Навіть досвідчені та добросовісні інвестори припускаються помилок, які дорого коштують вкладникам, і навіть звичайні для недержавних пенсійних фондів (НПФ) у всьому світі обмеження щодо інструментів інвестування не завжди допомагають. Зокрема, під час кризи 2007–2008 років американські НПФ втратили 22% своїх активів, а багато фондів у всьому світі збанкрутували, бо найбільш безпечні цінні папери з рейтингом ААА виявилися ненадійними. Якщо до того ж вкладення обмежено вітчизняними активами, як зазвичай у країнах, що розвиваються, щоб «залишити інвестиційні ресурси в країні», то там просто не вистачає надійних і прибуткових об’єктів, особливо коли держава штучно створює надлишок інвестиційних ресурсів за рахунок примусових відрахувань на заощадження.
В Україні практично весь фондовий ринок складається з державних чи муніципальних цінних паперів, і на них же, за браком надійних позичальників, здебільшого заробляють банки. Тож другий висновок: якщо запровадити обов’язкове пенсійне накопичення, не пом’якшуючи обмежень на об’єкти вкладень, то гроші просто не буде куди вкладати. Надлишок, радше, буде проінвестований у низькодохідні або надто ризикові активи, як це сталося, наприклад, у Болгарії. Отже, змушувати громадян зберігати гроші саме у фондових інструментах, тоді як їхній ринок не лише не розвинений, а й умови для його розвитку малосприятливі (насамперед недостатній і неефективний захист прав власності), — погана ідея. Щоправда, в Україні НПФ мають право інвестувати також у нерухомість, але і це дуже ризиковано: пригадайте, як обвалився цей ринок 2008 року.
НПФ не застраховані і від прямого шахрайства, — як інвестиційні фонди та інші фінансові установи можуть іноді красти гроші вкладників, громадяни України знайомі дуже наочно. Таке трапляється і в інших країнах, навіть у розвинених. Наприклад, свого часу менеджмент американської корпорації ENRON, який штучно надував вартість акцій, ошукав цим не тільки акціонерів, а й працівників компанії, які робили внески до корпоративного пенсійного фонду. Проте необов’язково так далеко їздити за прикладами: найбільший в Україні НПФ НБУ, який мав більш як половину всіх активів вітчизняних НПФ, за часів Януковича отримав спеціальний дозвіл, аби обійти закладені до закону механізми взаємного контролю, а потім розмістив більшу частину активів в акціях «порожнього» АТ і банках-«пилососах», які згодом збанкрутували під час кризи 2014–2015 років. І тих, хто це зробив, так і не притягнено до відповідальності. Численні скандали з подібними махінаціями спіткали пенсійні реформи й у багатьох інших країнах, що розвиваються. Отже, третій висновок: доки держава неспроможна встановити верховенство права та дієво переслідувати злодіїв, вона не має морального права змушувати громадян віддавати свої гроші у потенційно вразливі до шахрайства структури.
Ще одна проблема, властива і добровільним, і обов’язковим накопиченням, — прості люди не дуже здатні приймати осмислені інвестиційні рішення. Золоте правило тут — «інвестуй у те, що знаєш», але біда в тому, що по-справжньому знаються на темі лише професійні фахівці, а вирішувати, як накопичувати собі на пенсію, доводиться кожному. Здавалося б, система обов’язкового накопичення якраз і передає ці кошти в руки фахівців. Проте робити один (державний) накопичувальний фонд — сумнівна ідея, бо його може спіткати доля російського чи аргентинського пенсійних фондів; швидше, варто заохочувати конкуренцію незалежних НПФ, як у більшості країн. Проте це означає, що обирати фонд доводиться тим самим неосвіченим вкладникам, які нечасто здатні оцінити якість роботи установи, натомість орієнтуються на агресивний маркетинг, як це, наприклад, було в Естонії, покладаються на рекламу, поради знайомих та інші ненадійні джерела. Ще більше працівників узагалі не можуть вирішити для себе це питання, відповідно, їхні гроші йдуть державному фонду (якщо такий є) або розподіляються серед усього пулу НПФ рівномірно згідно з певною процедурою. Тож переможцями у цій конкуренції стають не завжди найкращі саме в управлінні активами, а гроші вкладників марнують на перетягування клієнтів.
Ефективність адміністрування систем обов’язкового накопичення є взагалі великою проблемою. Фонди — це неприбуткові організації, але їхні адміністратори люблять хороші бонуси. Інвестування — важка робота, яка потребує залучення висококваліфікованих спеціалістів. Окрім того, є загальні адміністративні видатки, особливо великі порівняно з активами в дрібних фондах. Ці видатки сильно зростають там, де фонди самостійно збирають обов’язкові внески, бо додають вартість адміністрування. З цих причин, а також завдяки тому, що люди більше довіряють великим фондам, ринок НПФ зазвичай концентрується, — на ньому залишається не більше кількох великих гравців, а за браком конкуренції адміністративні видатки мають тенденцію до зростання. У Латвії вони доходили на рік до 1,5% активів, якими оперували керуючі компанії, а в деяких країнах Латинської Америки свого часу — до 3% і більше, а це з’їдає велику або навіть більшу частину дохідності. У відповідь уряди починають їх обмежувати, але це також поганий вихід, бо так можна втратити кваліфіковані кадри, а з ними і дохідність.
Усі ці проблеми дуже загострилися внаслідок світової фінансової кризи 2007–2008 років, а ще додалися нульові або навіть від’ємні відсоткові ставки. Проти них немає чарівного зілля, ці проблеми можна вирішити тільки з часом, через фінансову просвіту, поєднану з важким і болючим досвідом. Проте обов’язковість внесків до накопичувальної системи лише загострює їх, бо до примусово зібраних грошей люди звикли ставитися як до податку, отож не дуже цікавляться їхньою подальшою долею. А це, своєю чергою, створює сприятливе середовище для зловживань і неефективності, — згодом вкладники ще більше розчаровуються і ще менше намагаються контролювати свої гроші. Утворюється хибне коло, до якого додається згадана вище монополізація.
Також, сплативши звичний за часів солідарної системи «пенсійний податок», ті ж люди схильні висувати вимоги не так до фондів, як до держави, яка їх змусила ці заощадження робити, та ще й продиктувала спосіб цих заощаджень. У Чилі це стало однією з причин соціальних заворушень, оскільки державна обов’язкова накопичувальна пенсія не виправдала очікувань, які, своєю чергою, ґрунтувалися на обіцянках урядовців. Отже, знову-таки, обов’язковість відіграла негативну роль.
Однак це не причина відмовлятися від накопичення як принципу, а тим більше повертатися до віджилої та приреченої солідарної системи. Оскільки одна з основних причин негараздів полягає саме в обов’язковості, то чи не варто просто менше втручатися у життя людей і диктувати їм, що робити з їхніми грошима? Отже, оптимальний вихід у відмові від обов’язковості.
Звичайно, на практиці мало хто замолоду починає дбати про забезпечену старість, а коли настає час замислитися, то вже не вистачає доходів, аби накопичити достатньо. Проте у світі вже починають набувати популярності компромісні рішення, які, з одного боку, спонукають громадян до пенсійних накопичень, а з іншого — не нав’язують їм обов’язкових внесків. Це найбільш перспективний і стійкий варіант пенсійної системи, про який потрібно думати Україні.
За таких умов пенсійним фондам доводиться конкурувати з іншими інструментами, доступними і на фінансовому ринку («лайфові» страхові компанії, банківські депозити, зберігання у готівковій валюті та ін.), і поза ним. Якщо людина сама добре орієнтується в інвестиційних інструментах, то ніхто не заважає їй під власну відповідальність самостійно заощаджувати на старість. Можливість вибору також спонукає відповідальніше ставитися і до своїх внесків, якщо людина свідомо обрала залишатися в державній накопичувальній системі, саме тому, що це усвідомлений вибір.
І коли громадяни від самого початку несуть особисту відповідальність за свої накопичення, зникає проблема завищених очікувань і подальших розчарувань від політичних обіцянок. У такій системі підвищується якість управління пенсійними активами, бо виборці починають дуже прискіпливо ставитися до рішень, які можуть загрожувати фінансовій безпеці (популістські ідеї політиків, які реалізовують за рахунок вартості заощаджень). Окрім того, така система пенсійного забезпечення набуває стійкості завдяки легітимності в очах виборців, що мають досить широкі можливості вибору, в який спосіб забезпечувати себе на старість, відчуваючи зв’язок між своїми зусиллями та власними пенсійними накопиченнями.
Проте, відмова від обов’язковості — це лише один із необхідних елементів побудови стійкої системи пенсійного забезпечення. Проблеми фінансової грамотності, нерозвиненість фінансових ринків, нестабільність економіки тощо не менш критичні для захисту пенсійних заощаджень.
Більше статей Володимира Дубровського читайте за посиланням.