"Стратегічні прорахунки не можуть бути компенсовані тактичними зусиллями".
Карл фон Клаузевіц
У той час, коли на старті четвертої промислової революції світ стрімко змінює стратегії та парадигми розвитку, використовує всі можливі інструменти й нестандартні методи для прискорення технологічного зростання і боротьби у глобальній конкуренції, Україна грузне в болоті економічної стагнації, політичних чвар, демагогії щодо реформ за цілковитої відсутності ефективних системних стратегічних дій.
Незважаючи на важку трирічну економічну кризу для країни та жорсткий тиск зовнішніх і внутрішніх форс-мажорних факторів, правлячі еліти не можуть відірватися від рівня мислення кам'яного віку з їх рейдерськими переділами "пирога", що зменшується, інтригами, корупцією та ілюзіями, про які ще у XVIII ст. сказав прусський король Фрідріх Великий: "Вони хочуть усе захопити, начебто у них є час цим усім володіти".
Таке застійне і хаотичне середовище підвищує вразливість країни до зовнішніх деструктивних стратегій, зокрема російських, з руйнування української економіки, послаблення національної валюти, поглинання промислових технологій, що ще залишилися, стратегічних підприємств і ресурсів. Тому сьогодні питання реалізації ефективної національної економічної стратегії - це питання рівня національної безпеки.
З огляду на гостроту питання у суспільстві відбуваються дебати щодо вибору концептуальної основи для економічної стратегії з двох альтернатив.
1. Перша альтернатива (яку просувають в основному певні іноземні радники і молоді фахівці із західною освітою) - це радикально ліберальна доктрина, що передбачає додержання рецептів ринкового фундаменталізму. А саме: не підвищення ефективності національних державних інститутів, а мінімізацію їх впливу (з огляду на їх просто-таки злоякісну неефективність в умовах "української специфіки") у надії на магічні сили ринку, їх здатність знизити корупцію та відродити економіку. Головні рецепти для поточних дій у межах цієї доктрини - провести тотальну лібералізацію і приватизацію, включно із приватизацією стратегічних підприємств і ресурсів, у тому числі сільськогосподарських земель. Як основні джерела фінансування економіки передбачається залучити прямі і портфельні іноземні інвестиції, а також зовнішні позики. Національна валюта (гривня) практично не розглядається як інвестиційний ресурс, а роль центрального банку зводиться до стиснення грошової маси (попри грошовий голод у реальному секторі) з метою у такий спосіб завдяки режиму інфляційного таргетування знизити інфляцію до 5% до кінця 2019 р. Як головний принцип монетарної політики декларується теза, що виникла у розвинених країнах у часи перегріву економіки та високої інфляції: "Максимально можливий внесок центрального банку у розвиток економіки - це забезпечення низької інфляції".
2. Друга альтернатива - це парадигма високотехнологічного розвитку національної економіки, що передбачає стратегічний перехід від сировинної моделі економіки у стан високотехнологічної індустріальної держави через оптимальне поєднання ефективного державного регулювання та ринкових сил на основі:
- реального, а не лише імітаційного поліпшення бізнес-клімату;
- активної державної промислової політики і кластерної стратегії, спрямованих на стимулювання розвитку високих технологій і підвищення глобальної конкурентоспроможності України; розвитку малого і середнього бізнесу, технологічного підприємництва, зростання зайнятості і доходів населення;
- реформи роботи НБУ: забезпечення його підзвітності суспільству, підвищення рівня професіоналізму реалізації монетарної політики і банківського регулювання, прозорості та незалежності від суб'єктивних політичних і бізнес-інтересів, забезпечення високого рівня довіри до НБУ. Основним принципом монетарної політики має стати принцип мультитаргетування "багато цілей - багато інструментів" для забезпечення оптимального обсягу грошової маси та рівня кредитування в економіці, підтримки економічного зростання у координації з політикою уряду, забезпечення валютно-курсової стабільності і низького рівня інфляції, стійкості і високого рівня конкуренції у диверсифікованій банківській системі. НБУ повинен стати ефективним центральним банком розвитку української економіки, а гривня - висококонкурентною стійкою інвестиційною валютою;
- ефективного використання системи стимулів і фінансових інститутів розвитку (включно з державними) при жорсткому контролі суспільства за витратами державних коштів (боротьба з корупцією повинна перетворитися з міфічної через збільшення тарифів на реальну - через ефективну роботу антикорупційних органів і громадського контролю).
Незважаючи на очевидну перевагу та виграшність перелічених завдань другого варіанта, його слабким місцем є катастрофічна інституційна неспроможність і корумпованість державних органів, які можуть звести нанівець найкрасивіші плани у процесі їх реалізації.
У таких умовах спокуса відмовитися від активної ролі держави та "пустити всі процеси на самоплив вільної конкуренції" дійсно є високою. Проте небезпека радикально ліберальної доктрини полягає у тому, що у сучасну епоху транснаціональних корпорацій, міжнародного протекціонізму та лобіювання феномен досконалого ринку практично відсутній у реальності, хіба що в підручниках, які описують криві попиту і пропозиції у дрібнотоварному виробництві часів Адама Сміта та чарівну силу невидимої руки ринку. Якщо національні державні органи не можуть стримувати апетити великих гравців, то за красивою вивіскою "вільний ринок" завжди виявляється чиясь монопольна влада або змова впливових груп. Приватизація у воєнний час означатиме скуповування певними особами за низькими цінами стратегічних активів країни; риторика вільного ринку - прикриття досягнення геополітичних і комерційних цілей вузькими колами впливу; запровадження ринку землі в умовах зубожіння населення і слабкості інститутів - приховане захоплення країни економічними методами.
Найбільш руйнівною для економіки є слабкість інституту приватної власності та прав людини: кожна нова влада намагається стати монопольним власником загалом усього, не нехтуючи навіть чужими "крихтами зі столу".
Видатний прихильник вільного ринку Фрідріх Хайєк вважав: "Приватна власність - це важливий гарант свободи не лише для власників, але - і не меншою мірою - для тих, хто нічим не володіє. Доки контроль над засобами виробництва поділений між багатьма агентами, які діють незалежно один від одного, ні у кого немає абсолютної влади над усіма нами. Якщо дозволити сконцентрувати засоби виробництва в одних руках, то всі ми опинимося під контролем". Україна постійно стає жертвою такої концентрації в руках кількох сімей, попри начебто існування приватної власності та відсутність державної промислової політики. Непорушне право приватної власності, про яку писав Ф.Хайєк, і ефективний ринок можуть існувати тільки там, де є сильна правова держава. Вона, в свою чергу, виникає як результат розвитку середнього класу, нормальної роботи соціальних ліфтів - швидкого зростання кількості успішних людей, які збільшили статки не через ренту від захоплення у власність національних ресурсів, а завдяки своєму інтелекту і технологічним ідеям. Це змінює інтелектуальну і ціннісну якість заможних верств населення, є соціальною основою демократії, свободи і зростання добробуту всього суспільства. Саме це і передбачає парадигма високотехнологічного розвитку.
Чи можлива реалізація цієї парадигми в Україні? Оскільки вирішення цього завдання, незважаючи на всі супутні виклики, варте зусиль, розглянемо його більш детально.
Порівняємо економічний розвиток України з іншими країнами, які починали з набагато гірших умов і досягли непорівнянно більших успіхів.
У 1991 р. Україна мала:
- кількість населення 52 млн чол. і потужний креативний клас із високим рівнем освіти та досягнень у галузі точних наук;
- другу за потужністю в Європі газотранспортну систему та систему АЕС, третій у світі ядерний потенціал, унікальні аерокосмічні та інші промислові технології;
- найбільші в Європі площі чорноземних сільськогосподарських земель і запаси титанових, уранових, марганцевих, ртутних та інших руд, сланцевого газу та вугілля; надзвичайно привабливе географічне і транзитне положення.
При таких стартових перевагах Україна за 25 років здійснила стрибок із стану найперспективнішої країни СНД і потенційного східноєвропейського економічного тигра у третій світ - до деіндустріалізації, відсталості, бідності і втрати п'ятої частини населення.
Останні три роки управління економічною, монетарною і банківською сферами стали особливим розчаруванням для всього суспільства на тлі тих страшних жертв, що приніс український народ у намаганні змінити владу та систему в країні. За індексом HDI (Human Development Index), який розраховує ООН на основі ВВП на душу населення та стандартів життя, Україна посіла 81-ше місце в світі; на кінець 2015 р. ВВП впав до 90,6 млрд дол. (при 183 млрд дол. у 2013 р.),а національний дохід на душу населення (GNI - Gross National Income per capita)становив 2,6 тис. дол. (що практично дорівнює GNI Гондурасу - 2,3 тис. дол).
За такого економічного падіння зростання ВВП на 2,2% у 2016 р., що влада бравурно називає макроекономічною стабілізацією, насправді є консервацією кризи, розрухи та відсталості.
Вражаючі цифри для порівняння: у 2015 р. у Польщі при чисельності населення 38 млн чол. ВВП становив 477 млрд дол. (у п'ять разів більше, ніж в Україні), а GNI - 13 тис. дол.; у Канаді (36 млн чол.) ВВП - 1,55 трлн дол., а GNI - 47,5 тис. дол. (у 18 разів більше, ніж в Україні). В Ізраїлі (країні, що постійно воює) з чисельністю населення 8 млн чол. ВВП дорівнював 300 млрд дол., а GNI - 35,8 тис. дол. У Чехії (із населенням 10,6 млн чол.) ВВП становить 185,2 млрд дол., GNI - 18 тис. дол.; Естонії GNI - 18,4 тис.; Хорватії - 12,7 тис.; Казахстані - 11,4 тис.; Білорусі GNI - 6,6 тис. дол.
Таким чином, серед порівнянних країн результати розвитку економіки України є кардинально найгіршими. Але це, хоч як парадоксально, говорить не лише про колосальні стратегічні прорахунки в нашій країні, а й про величезні приховані можливості. У чому полягає фундаментальна причина такого стану справ? І яким є конструктивний вихід для України?
Відповідь необхідно шукати не в економічних рецептах МВФ (тут не маються на увазі його правильні рекомендації розпочати нарешті справжню боротьбу з системною корупцією на верхніх щаблях влади), підручниках "Економікс" і макроекономічних розділах стандартних курсів МВА. Ці рецепти не допомогли піднятися з бідності ще жодній країні - в них відсутня життєво важлива для України інформація про колосальний досвід активної промислової політики та індустріалізації розвинених країн на початку їх переходу від бідності до розквіту. За інформацією комісії Американської економічної асоціації, випускники МВА часто не можуть пояснити, чому заробітна плата перукаря в індустріальній країні набагато вища, ніж зарплата його колеги з країни із сировинною економікою, але при цьому легко оперують з непотрібною на практиці двосекторною моделлю загальної рівноваги з абстрактним технічним прогресом.
Результати, що отримано видатними мислителями і практиками Джоном Керрі, Олександром Гамільтоном, Антоніо Сьєрра, Людвігом Ерхардом, Лі Куаном Ю, Эріком Райнертом, Крістофером Фріменом, Карлотою Переста та багатьма іншими, які дають розуміння механізмів переходу країн від бідності до багатства, сьогодні не входять до стандартних макроекономічних курсів університетів. Ці результати принципово відрізняються від спрощених рецептів теорій вільної торгівлі, домінуючого значення іноземних інвестицій, порівняльної переваги країн і невидимої руки ринку, які викладені у мільйонах підручників та активно поширюються у сировинних країнах колоніального типу. Ці теорії є, по суті, методологічною базою для виправдання колоніалізму з погляду етики, але практика успішних країн зі створення економічного дива (у Англії, Німеччині, Ізраїлі, Японії, Сінгапурі, Південній Кореї, Китаї та ін.) базувалася на інших концептуальних засадах.
Англійське економічне диво. Англія XV ст. страждала від бідності та економічного занепаду (головними галузями були сільське господарство, вівчарство та експорт сировини - вовни). Основою майбутньої величі Англії став розворот Генріхом VII і подальшою династією Тюдорів до активної промислової політики, яка отримала назву "План Тюдорів". Вони запровадили заборону експорту сировини, стимулювання виробництва та експорту товарів з високою доданою вартістю, опору на власні кошти і доходи від експорту. Завдячуючи Плану Тюдорів та структурному співвідношенню "дешевий капітал - дорогий труд", Англія стала інноваційною "майстернею світу", батьківщиною першої і другої промислових революцій, володаркою сильної розвиненої економіки, найбільшого в світі флоту, царицею морів і могутньою Британською імперією. І тільки ставши вже сильною індустріальною країною, вона почала використовувати доктрину вільної торгівлі, вільних ринків і порівняльних переваг для того, щоб отримувати доступ на світові ринки дешевої сировини та експорту товарів з високою доданою вартістю.
Щодо сучасної Англії, у 2015 р. при чисельності населення 65 млн чол. її ВВП становив 2,86 трлн дол. (майже у 32 рази більше, ніж в Україні), а GNI - 43,4 тис. дол. (в 14 раз більше, ніж в Україні).
Економічне диво Ізраїлю - країни, яка розвинулася у сильну інноваційну державу, починаючи з кількох поселень у безводній пустелі, - виникло з його чудової здатності перетворювати найскладніші проблеми на активи. Попри дефіцит природних ресурсів і постійну воєнну загрозу, уряд успішно здійснював активну промислову політику. На першому етапі (1948–1966) було зроблено економічний прорив завдяки швидкій реалізації великих інфраструктурних проектів - будівництву доріг, систем водопостачання, фабрик і заводів, портів, електричних мереж і будинків. Уряд цілеспрямовано створював цілі високотехнологічні галузі економіки з нуля. Наприклад, створення авіаційної промисловості було підприємницьким проектом, що виходив від уряду (зараз Israel Aircraft Industries - серед глобальних лідерів). У 1950–1955 рр. економіка зростала з темпом 13% щороку, у 1960-х - з темпом 10%. Гарвардський професор Рікардо Хауссман так охарактеризував керівників Ізраїлю: "Вони втручалися в ринок і вирішували те, що було потрібно країні, але ніколи жоден з них не привласнив з державної скарбниці жодного цента". На другому етапі, після насичення країни ефективною інфраструктурою (з середини 1980-х років і дотепер), головним фокусом став інтенсивний розвиток підприємництва, особливо технологічного. Уряд є активним каталізатором створення технологічних кластерів, а бурхлива діяльність підприємців створює інноваційне економічне зростання.
Японське економічне диво з 1946-го до кінця 1970-х років перетворило зруйновану та економічно відсталу післявоєнну Японію на світову державу з потужною інноваційною економікою та глобальним лідерством на експортних ринках. Її щорічне економічне зростання перебувало у межах 9–11%. Навіть після світових енергетичних криз і розпаду Бреттон-Вудської системи він залишався досить високим (5,3%). Ядром реформ була активна державна промислова політика при опорі на власну національну валюту, експортні доходи та захист внутрішнього ринку від глобальних інвесторів й іноземних потоків капіталу. Сильною особливістю була ефективна координація з правильною фінансовою і монетарною політикою, спрямованою на прискорене економічне зростання при контрольованій інфляції.
Які економічні та монетарні стратегії використовуються в світі сьогодні? Розвинені та багато країн, що розвиваються, здійснюють кардинальний розворот до активної індустріалізації з новим технологічним укладом. Кластерні стратегії урядів координуються з реалізацією нової парадигми монетарної політики центральних банків:
- Банк Англії вже кілька останніх років здійснює програму пільгового рефінансування банків, які кредитують реальний сектор, зокрема малий і середній бізнес (Funding for Lending Scheme with "incentives for lending skewed towards SMEs");
- ФРС США реалізувала безпрецедентну програму стимулювання кредитування малого і середнього бізнесу (Purchase of MBS Program);
- ЄЦБ здійснює цільові довгострокові операції рефінансування для кредитування банками виробництва (Targeted for Long-Term Refinancing Operations: for non-mortgage bank lending);
- Народний банк Китаю провів цільове скорочення обов'язкового резервування щодо операцій кредитування агропромислового комплексу та малого і середнього бізнесу(Targeted reserve requirement reductions for lending to agriculture and small business);
- Банк Кореї реалізовує пакет стимулювання розвитку малого і середнього бізнесу (Stimulus package: finance for SMEs);
- Резервний банк Індії реалізовує цілу систему заходів із стимулювання мікрокредитування МСБ і кредитування високотехнологічної індустріалізації.
Загалом для світової економічної думки після початку глобальної фінансової кризи стала очевидною помилковість розуміння функції центрального банку як досягнення однієї мети - забезпечення низької інфляції. Сучасні центральні банки мають достатньо впливові інструменти, щоб не лише контролювати низьку інфляцію, а й спрямовувати грошові потоки у реальний сектор для створення оптимальних передумов економічного зростання. Після 2008 р. світ перейшов до нової парадигми центрального банкінгу - мультитаргетуванню, тобто до принципу "багато цілей - багато інструментів".
Правління НБУ поки що відстає від сучасного рівня розуміння економіки та декларує застарілі догми щодо єдиної мети в межах інфляційного таргетування. На практиці справи є ще гіршими: монетарна політика, що проводиться сьогодні, - це дика суміш, з одного боку, непродуктивної емісії та командно-адміністративного викривлення ринку там, де потрібно було б спиратися на ринкові процеси, а з іншого - невикористання ефективних монетарних інструментів у тій сфері, де необхідно згладжувати ринкові дисбаланси. Вже третій рік поспіль продовжуються надвитратні для держави та руйнівні для міжбанківського ринку і грошово-кредитного ринку загалом ігри НБУ з депозитними сертифікатами за завищеними відсотковими ставками. Тобто НБУ, кажучи мовою цього регулятора, продовжує "успішно" конкурувати за ресурси з реальним сектором, "пилососити" гроші з економіки та виплачувати банкам - учасникам цих операцій високі проценти за рахунок емісії. Процес розгортається за висхідним трендом: у 2015 р. за такими непродуктивним для економіки оборотами пройшло 2849,2 млрд грн (відсоткові витрати НБУ - більш як 8 млрд грн); у 2016 р. - 2946,9 млрд грн (відсоткові витрати НБУ - близько 9 млрд грн). Такі величезні непродуктивні витрати державних грошей є неприпустимими в умовах війни, колапсу кредитування реального сектору та жорсткої економічної кризи. У січні цього року тенденція підсилилася: щоденне залучення коштів на депсертифікати НБУ сягало 30 млрд грн, зокрема 5 січня - 30,3 млрд (19,9 млрд грн ДС овернайт за ставкою 12% і 10,4 млрд - на14 днів за ставкою 14%).Зрозуміло, що це не можна пояснити ніякою макроекономічною теорією (ані ліберальною, ані кейнсіанською), подібної світової практики використання таких високих ставок за мобілізаційними операціями в умовах колапсу кредитування економіки також не існує (!), а є специфічним винаходом наших "інвестиційних банкірів", що потрапили до НБУ.
У дискусіях широкого кола фахівців (науковців і практиків монетарного регулювання) з членами правління НБУ ці речі та багато інших помилок монетарної політики були озвучені. Але, на жаль, теоретичні дискусії використовуються правлінням НБУ тільки для самопіару, а не для корегування та вдосконалення політики. Хотілося б звернути увагу на це членів ради НБУ, які мають достатні повноваження та можливості залучення додаткових експертних знань і компетенцій (через Громадську раду при раді НБУ), щоб змінити таку монетарну політику, яка перешкоджає і досягненню стійкої стабільності національних грошей, і відновленню економічного зростання.
Вивчення величезного досвіду країн, які подолали бідність та відсталість і спромоглися практично з нуля побудувати інноваційну економіку із стійким прискореним економічним зростанням (тобто здійснити економічне диво), показало, що всі вони мали свою власну національну економічну стратегію, народжену всередині країни. Зовнішня допомога (наприклад, плани Моргентау, Маршалла, економічної стабілізації Японії SCAP та ін.) якщо і сприяла відбудові країни, то не принциповим чином.
У 2016 р. у Кабінеті міністрів з'явився проект "Середньострокового плану дій уряду до 2020 р.", який включає розділи "Розвиток конкуренції, малого і середнього бізнесу", "Створення умов для технологічного прориву". Це позитивна тенденція, але цього недостатньо - розділи тонуть у матеріалах за іншими напрямами, мають орієнтовний характер; в них не визначені механізми фінансування, контролю і відповідальності; вони не є системною стратегію.
Тому в Україні повинна з'явитися цілісна та системна Нова економічна стратегія високотехнологічної індустріалізації. Для того, щоб вона не стала черговим мертвонародженим документом, який можуть використати тільки для піару, лобіювання особистих інтересів, корупції та відволікання суспільства від гострих питань до влади, необхідно, щоб вона:
1) була розроблена незалежними українськими фахівцями в галузі високих технологій, макроекономічного розвитку, промисловості та фінансів; пройшла широкі громадські, експертні, парламентські слухання. Отримала підтримку у суспільстві і стала законом України "Про Національну економічну стратегію високотехнологічної індустріалізації України";
2) мала потужного і ефективного суб'єкта реалізації стратегії. Це найскладніше питання. Внаслідок того, що традиційно в Україні прогрес народжується від волонтерів - креативного класу, а не від влади, то, можливо, це повинен бути громадський інститут, якому довіряє суспільство. Він міг би здійснювати контроль над реалізацією стратегії та широко інформувати суспільство;
3) визначала систему чітких кількісних цілей на кожному етапі та скоординованих дій усіх органів регулювання;
4) ясно визначила терміни, кількісні критерії досягнення (КРІ), відповідальність виконавців і форми їх відповідальності перед суспільством;
5) визначила конкретні реалістичні механізми фінансування реалізації стратегії, а також жорсткого громадського контролю над використанням державних ресурсів.
Усі ми розуміємо, що наші культура, ментальність, неформальні традиції, розумові звички та життєві стратегії - це найважливіші фактори, які визначають чи залишиться Україна бідною сировинною колонією з дешевою робочою силою і тенденцією до перетворення на націю емігрантів, або ж стане великою розвиненою країною, що продемонструє економічне диво.
У кожного з нас, від студента до президента, є вибір - яку обрати свою особисту Стратегію і як вплинути на формування Нової економічної стратегії для України.