Тлумачний словник Ожегова трактує незалежність як політичну самостійність, відсутність підпорядкованості, суверенітет. Великий тлумачний словник сучасної української мови конкретизує: незалежність — це самостійність у міжнародних відносинах і внутрішніх справах. І теж ставить знак рівності між незалежністю і суверенітетом.
Україна святкує сімнадцятий день незалежності. Це — мить за мірками світової історії. І це ціла історія за мірками України — країни, чий шлях до незалежності прокладено через століття.
День народження країни — найкращий привід оцінити досягнення, провести ревізію помилок і промахів у чіткій часовій перспективі. Цього дня, хоч він і відсилає нас до подій минулого, усе ж таки хочеться думати про майбутнє. Що чекає на Україну попереду? Яким буде двадцятий, двадцять п’ятий, двадцять сьомий День незалежності?
Це державне свято вже міцно ввійшло до народного переліку «червоних днів». Ми справді святкуємо День незалежності, а не просто формально його відзначаємо. З одного боку, це величезний крок до консолідації держави та нації. З іншого — світлий ореол цієї дати не повинен впливати на нашу здатність реально оцінювати міцність державного фундаменту, котрий вдалося побудувати з моменту ухвалення Акта про проголошення незалежності України. Чим були ці 17 років — становленням і змужнінням молодої незалежної держави чи втечею від свободи?
Розкрита економіка
Здобуття незалежності Україною, як і низкою інших пострадянських і постсоціалістичних держав, нерозривно пов’язане з реформами. Сама природа нашої незалежності передбачає розрив із радянським минулим, звільнення від пут планової економіки і тиску державної машини. А отже, реформи передусім покликані інтенсифікувати цей процес.
3 вересня 1992 року Україна стала членом Міжнародного валютного фонду (МВФ), 1994-го
— уклала Меморандум із питань економічної політики та стратегії. Звісно, Україна — не єдина країна, що взяла за основу національних реформ рекомендації МВФ. Однак одна з небагатьох країн, які сприйняли ці рекомендації буквально, як пряме керівництво до дії.
Країни, що вибірково втілювали в життя рецепти Міжнародного валютного фонду, зуміли уникнути руйнівних наслідків ліберально-шокової терапії. Україна ж, із урахуванням її стартового потенціалу, за деякими оцінками, «досягла» рекордного серед інших постсоціалістичних країн падіння. 1990 року в Україні проживало 0,1% населення усього світу. При цьому в нашій країні було зосереджено 6,5% світового наукового потенціалу, 2% світового ВВП. Сьогодні від цього залишилася в кращому разі десята частина. Економіка примітизувалася і деіндустріалізувалася: було ліквідовано 12 млн. робочих місць (безповоротно — 4 млн.), передусім — у промисловості.
Деструктивність реформ, здійснених у 70—90-х роках минулого століття під егідою МВФ у всьому світі, згодом було визнано навіть Конгресом США. За підрахунками лауреата Нобелівської премії Сьюзан Джордж, у результаті застосування цієї моделі реформ західні банки лише за період із 1982-го по 1990 рік отримали за відсотками від країн третього світу понад 700 млрд. дол. А скільки коштів викачали з України?
Чи відмовилися ми сьогодні від тісного співробітництва з МВФ? Ні. Український уряд і досі охоче приймає його допомогу в здійсненні реформ, а Національний банк України і Держкомстат зорієнтовані на Спеціальний стандарт розповсюдження даних МВФ.
Відкриття економіки як інструмент інтенсифікації економічного зростання і, у перспективі, побудови сильної, стабільної національної економічної системи в Україні обернулося банальним «розчиненням дверей» для інтересів зовнішніх гравців. На шкоду інтересам власним.
У цьому сенсі винятково показовим прикладом стала кампанія щодо вступу до Світової організації торгівлі. Цей процес було розпочато за часів першого президента, а завершено — за третього. Сприйнявши членство в СОТ як аналог «визнання України світовою спільнотою», як символ належності нашої країни до глобального торговельного клубу, українське керівництво взяло курс на прискорене отримання членського квитка СОТ ціною будь-яких — буквально будь-яких — поступок. Україна йшла на задоволення вимог, які мали відверто шантажистський чи спекулятивний характер. І от, нарешті, здійснилося — 5 лютого ц.р. президент України Віктор Ющенко і генеральний директор СОТ Паскаль Ламі підписали Протокол про вступ України до цієї організації.
Громадськість досі достеменно не знає ціни, котру зобов’язалася заплатити Україна за членство в СОТ. Що очікує нашу економіку — повне поглинання вітчизняного банківського сектора іноземним капіталом, крах сільськогосподарського виробництва і легкої промисловості? Вже сьогодні частка іноземного капіталу в статутному капіталі українських банків перевищує 35%. Зі 173 банків, які працюють в Україні, 17 установ повністю належать іноземному капіталу, а в 49 банках він присутній у різних пропорціях.
Починаючи з 2005 року, Україна має від’ємне сальдо зовнішньої торгівлі. При цьому ми продаємо в основному сировину і низькотехнологічну продукцію, а купуємо — готові товари, у тому числі вироблені з використанням високих технологій. Розрив між обсягами експорту й імпорту катастрофічно зростає. Мінус 1,8 млрд. дол. 2005 року, мінус 6,7 млрд. дол. — 2006-го, мінус 11,4 млрд. дол. — 2007 року... За деякими оцінками, за підсумками цього року Україна ризикує наторгувати собі в мінус на 20 млрд. дол. Чи справді єдина мета відкриття економіки України — це вийти на світовий ринок і щось там купити?
Поки що діри в торговельному балансі країни вдається латати за рахунок припливу коштів, зароблених силами приблизно 2,5 млн. українських трудових мігрантів. Якщо наступного року від’ємне торговельне сальдо України сягне вже 30 млрд. дол., то невже, щоб звести кінці з кінцями, доведеться вислати на заробітки ще один мільйон українців? То хто ж зайвий в Україні — люди, які їдуть за кордон у пошуках робочих місць, чи державний апарат у його нинішньому стані, що залишається в країні?
Повна втрата ролі й «обличчя» держави, її інституцій в управлінні економічним розвитком — ще один «ефект» українських реформ. З одного боку, Україна реалізує курс на максимальне роздержавлення економіки. Сьогодні в нашій країні приватизовано 85% основних фондів підприємств промисловості, у хімічній і легкій промисловості — 98—99%. Це — один із найвищих показників серед країн СНД. З іншого боку, у рейтингу глобальної конкурентоспроможності ВЕФ (2007 р.) Україна серед 131 країни посіла 118-те місце в категорії «захист прав власності», 104-те — у категорії «тягар державного регулювання». У рейтингу щодо індексу сприйняття корупції Transparency International Україна — 118-та зі 180 країн. Періодичні сплески державної участі в економіці у вигляді реприватизаційних ініціатив, як у випадку з «Криворіжсталлю», або спроб перегляду інвестиційних договорів, як у випадку з Vanсo, не можна вважати ознакою самостійності України. Радше — проявом самодурства її керівництва.
Україна без кордонів
5 грудня 1994 року Україна, Російська Федерація, Сполучене Королівство Великобританії та Північної Ірландії, Сполучені Штати Америки в Будапешті підписали Меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Україна добровільно відмовилася від володіння третім у світі за розміром ядерним потенціалом, натомість отримавши запевняння в повазі її незалежності, суверенітету та існуючих кордонів. Сторони договору зобов’язуються утримуватися від економічного примусу або територіальних претензій до України, а у разі виникнення реальної загрози українській безпеці — розпочати консультації(!).
Власне, пунктом про консультації, на думку найавторитетніших експертів у сфері міжнародного права, і вичерпуються так звані гарантії безпеки. Та й чистота виконання підписантами меморандуму інших своїх зобов’язань щодо України викликає серйозні сумніви. Здатність розмінювати стратегічні активи та стратегічні національні інтереси на пустишку, «плацебо» обіцянок і запевнянь згодом стане гіркою традицією української політики на міжнародній арені.
Після української помаранчевої революції в країнах демократичного світу, у тому числі в Євросоюзі, спостерігався період «укрооптимізму». Україні пророкували швидке європейське майбутнє. Однак дива не сталося. Репутаційні надбання постреволюційної України дуже швидко зійшли нанівець.
Сьогодні «укропесимізм» у Європі виражений ще сильніше, аніж три роки тому. Переконливий доказ цього — історія зі скасуванням візового режиму у відносинах України та ЄС. У березні 2005 року у зв’язку з проведенням у Києві престижного пісенного конкурсу «Євробачення» президент України Віктор Ющенко підписав указ про запровадження тимчасового безвізового режиму для в’їзду в Україну для громадян країн — членів Європейського Союзу та Швейцарії. У червні того ж року односторонній безвізовий режим набув безстрокового характеру. У липні скасовано візи для в’їзду в Україну для громадян США.
Прагнення відкрити Україну світу легко пояснити. Та очікувати, що світ у відповідь так само легко відкриється для України, — наївно і, як показала практика, глибоко помилково. 18 червня 2007 року Україна та ЄС підписали Угоду про спрощення візового режиму, хоча на ділі отримати шенгенську візу українцю сьогодні значно складніше й принизливіше, аніж ще рік тому. А от зобов’язання щодо розміщення й утримання нелегальних мігрантів, узяті Україною у відповідь на таке «спрощення» візового режиму, доведеться виконувати сповна. Таким чином, не підписавши симетричної угоди про реадмісію з Росією, наша країна опиняється в дуже складному становищі, до якого, вочевидь, не готова. Відкривши кордони для туристів і мігрантів, Україна все одно так і залишилася «бідним родичем Європи».
На сімнадцятому році незалежності України сталася ще одна знакова подія. 4 квітня у Бухаресті країни — члени НАТО відхили заявку України на отримання Плану дій щодо членства. Після цього в українському суспільстві довго не вщухали дискусії про те, чи принижена Україна цією відмовою. У той час як справжнім приниженням для країни стали якраз факт і форма подачі «прохання на вступ до НАТО» від імені президента, прем’єр-міністра і глави парламенту України.
Коли керівники країни прийняли рішення подати офіційну заявку на отримання ПДЧ? На якому правовому фундаменті воно грунтувалося, не будучи офіційно схваленим ні парламентом, ні суспільством? Імпульсивним було це рішення чи інспірованим політиками третіх країн? Як лідери нації планували «утрясти» внутрішньоукраїнський конфлікт між прихильниками і противниками курсу на євроатлантичну інтеграцію при тому, що останніх — переважна більшість? Відсутність відповідей на ці запитання загрожує національній безпеці України в більшому ступені, аніж відсутність перспектив гарантувати свою безпеку шляхом вступу до НАТО.
Чужа війна за незалежність
17 лютого 2008 року Генеральна асамблея Косова прийняла декларацію про незалежність, в односторонньому порядку проголосивши край суверенною, незалежною, демократичною державою. Попри те, що таке рішення суперечить Гельсінкському акту «Про безпеку і співробітництво в Європі» 1975 року, незалежність Косова легітимізована визнанням ряду найбільших і найвпливовіших країн світу і «благословенням» від Ради Безпеки ООН. З цього моменту фактично почала відлік нова історія Європи і нова епоха в системі світової безпеки. Точніше, позначився глибокий колапс її інституцій.
Ще один удар по безпеці в Європі був завданий зовсім недавно — короткочасною, але дуже драматичною війною за Південну Осетію. Після Косова ланцюгова реакція самопроголошених суверенітетів не могла не зачепити невизнаних кавказьких республік. Цілком зрозуміло, що тепер жодні сили не зможуть «заштовхнути» Південну Осетію й Абхазію в територіальні межі Грузії.
Врахувавши всю серйозність ситуації і повівшись більш відповідально та гнучко, офіційний Київ міг би зробити важливий крок до нової ролі в Європі.
Взагалі 2008 рік для України міг би стати роком переоцінки цінностей у сфері національної безпеки. Якщо за підсумками Бухарестського саміту НАТО у когось могла зберігатися впевненість у реальності євроатлантичних перспектив України, то після південноосетинських подій від цієї впевненості не повинно залишитися і сліду. У квітні країни НАТО відмовили Грузії в наданні ПДЧ багато в чому через неготовність України. Наступний саміт НАТО в грудні остаточно зачинить двері перед Україною — тепер уже через неготовність Грузії. Воєнний конфлікт на Кавказі став викликом для всіх європейських країн.
Це був найсерйозніший виклик і для України. Наша країна, підтримуючи партнерські, загалом дружні відносини однаковою мірою і з Росією, і з Грузією, мала можливість виступити ефективним посередником у врегулюванні конфлікту навколо Південної Осетії. Цим кроком Україна могла допомогти не лише конфліктуючим сторонам у знаходженні прийнятного рішення. Вона могла б допомогти самій собі утвердитися в ролі важливого учасника європейських відносин безпеки, сформувати базу для ініціювання діалогу про формування нової загальноєвропейської системи безпеки.
Натомість Україна вплуталася в чужу війну, стала однією зі сторін конфлікту, дійшла до небезпечної межі загострення відносин із важливим сьогодні партнером у сфері безпеки — Росією. Українське керівництво взялося рубати з плеча і без того хиткий баланс військових і геополітичних інтересів, що склалися навколо України. Зруйнувати відносини з Росією легко. Заповнити утворений пролом у сфері безпеки побудовою відносин із НАТО — не просто важко, а сьогодні вже практично неможливо. Та й не в цьому розв’язання всіх наших проблем.
Україна знову спасувала перед викликом, знехтувавши можливістю утвердитися в ролі самостійної, самодостатньої
і справді незалежної держави. Наступного шансу може вже не бути. Адже в сучасному світі суверенітет держави як такої піддається глибокій ревізії. Слабкість окремих країн провокує інші на демонстрацію сили.
То які ж результати боротьби за незалежність, котру Україна веде сама із собою більш як півтора десятка років? Чи стала наша країна вільнішою і сильнішою, аніж була 1991 року? Об’єктивний аналіз ключових рішень у сфері економічної і міжнародної політики дозволяє зробити невтішний висновок: державність України справді розвивається, але в реверсному напрямку. Рік за роком наша країна втрачає свої переваги, віддає активи, поступається тиску.
Легкість, із якою наша країна здобула незалежність, виявилася нестерпною для правлячих еліт. Адже незалежність не можна просто задекларувати раз і назавжди. Її потрібно обстоювати в кожному державному рішенні і дії, щодня.
Для України Акт про проголошення незалежності — не кінець історії, а відправна точка на початку тривалого шляху. Рухатися цим шляхом наосліп, не маючи чітких стратегічних орієнтирів і уявлень про національні інтереси — значить рухатися до прірви. Україна досі не має національної стратегії, що дала б можливість на основі здобутого суверенітету мобілізувати сили та потенціал нації для досягнення найважливішої мети — побудови ефективної держави зразка ХХI століття. І якщо для української влади це завдання поки що залишається непосильним, то українському суспільству, котре неодноразово й успішно проходило тест на зрілість і мудрість, упевнений, воно по силах. Одне зі свідчень цього — величезний інтерес і активна участь представників експертної спільноти і регіональних еліт у створенні Національної стратегії розвитку «Україна-2015», що відбувається цими днями.