Спостережлива Маргарет Тетчер влучно зауважила: на відміну від футболістів, політики значно частіше вдаються до фолу останньої надії, бо покладаються на відсутність рефері, який вилучає з поля. Особливість вітчизняного політикуму полягає в тому, що його уявлення про безкарність фатально доповнюються небажанням рахуватися з національними інтересами України. За таких умов перспективи країни стають жертвою примітивної кон’юнктури і доведеного до абсурду політичного протистояння.
Коментуючи на шпальтах впливового тижневика The Economist наміри МВФ надати Україні другий транш обсягом 2,8 млрд. дол., провідні економісти світу в один голос визнали: єдиною пересторогою виділення коштів була і залишається незбагненна для цивілізованих країн хвороба більшості політичних сил України діяти на шкоду національним інтересам.
Схоже, що аналітики МВФ уже втомилися від дипломатичних реверансів, тому висловлюються максимально відверто і недвозначно. Вони вірять у професіоналізм і ефективність дій очолюваного Юлією Тимошенко уряду, але вже неодноразово мали можливість переконатися, що стаття 116 Конституції України, згідно з якою економічна політика — прерогатива і сфера компетенції виключно Кабінету міністрів, у нас часто не працює.
Експертні кола світових аналітичних центрів непогано поінформовані про спроби секретаріату президента, РНБОУ та інших груп впливу перетягти на себе ковдру прийняття рішень у сфері економічної політики або хоча б заблокувати можливість своєчасних та ефективних дій уряду. Тому МВФ так наполягав на чіткій заяві Ющенка щодо доцільності прийняття Верховною Радою пакета необхідних законодавчих ініціатив. І коли президент виголосив промову, то експерти зітхнули з полегшенням.
Однак з’ясувалося, що вони все-таки недостатньо добре обізнані з українськими реаліями, бо під час голосування в парламенті жоден з депутатів, які все ще вважають Ющенка авторитетом для себе, не віддав свого голосу за винесені законопроекти. Політична й експертна думка цивілізованого світу шокована, бо не розуміє, з чим має справу в особі українського президента.
Дехто припускає, що йдеться про класичне лицемірство, коли на камеру людина каже одне, а поза камерами дає розпорядження своїм підлеглим чинити діаметрально протилежне. Інша частина експертів, яка все ще зберігає віру в моральний стрижень Ющенка, лише співчуває йому — мовляв, людина настільки втратила політичний вплив, що абсолютно не впливає на персональний склад нинішнього українського парламенту.
Цікаво, якому з цих варіантів віддає перевагу сам Ющенко? Втім, Віктор Андрійович не звик сушити собі голову складними питаннями і проблемами, тому цілком прогнозовано спробував перекласти відповідальність за зрив голосування на Кабінет міністрів, чиї пропозиції, на його думку, мають бути більш переконливими, а парламентсько-урядова більшість — більш монолітною.
Щоправда, як завжди у таких випадках, у президента «за кадром» опинилися кілька істотних «але». По-перше, навіщо виставляти себе на посміховисько перед світом, озвучуючи заяву, на підтримку якої в парламенті не можеш знайти жодного голосу?
По-друге, якщо бажання виконати вимоги МВФ було щирим, то чому клерки секретаріату і близькі до президента політтехнологи з таким непідробним трагізмом сприйняли постанови Кабміну, спрямовані на задоволення вимог, завдяки яким рятівний другий транш став реальністю? Чому дехто з оточення Ющенка навіть погрожує ветуванням урядових постанов або оскарженням їх у судовому порядку?
Ні, у здоровій голові все це не вкладається: спочатку менторським тоном пояснювати резонність вимог МВФ і доцільність їх законодавчої підтримки, згодом не вдарити палець об палець задля проходження таких рішень у парламенті, а насамкінець ще й поставити під сумнів чи накласти вето на рішення уряду, які по суті врятували Україну від фінансово-економічної ізоляції і колапсу. І як після цього всього не виникнути підозрам у тенденційності, нещирості і лицемірстві!
Той факт, що президент рік-півтора тому нарешті переорієнтувався з мікроекономіки пасік, кераміки і археологічних реліквій на макроекономіку інфляції, ВВП і валютних курсів, не може не втішати. Але якщо він справді хоче отримати вичерпну відповідь на драматичні запитання, які були ним озвучені впродовж кількох попередніх місяців, то йому варто уважніше поглянути у дзеркало — за бажання відповідь розгледіти не так уже й важко.
Якщо президент справді може і хоче допомогти в боротьбі зі світовою фінансово-економічною кризою якоюсь геніальною ідеєю чи хоч би голосуванням за нагальні законопроекти у Верховній Раді, то нехай це зробить: народ у нас мудрий і вдячний — обов’язково віддасть належне. А якщо допомогти нема чим, то варто спробувати хоча б не заважати.
Якщо кілька тижнів потримати себе в руках, то надалі це може навіть сподобатись — і не лише країні, а й самому Ющенку. В будь-якому разі треба затямити, що 25 жовтня життя не закінчується, а навіть якби й закінчувалося, то все треба робити гідно. Бо якщо нема гідності, то чого це життя варте?!
Намагаючись створити враження цілком адекватної політичної сили, Партія регіонів формально також визнає загальнонаціональним пріоритетом України боротьбу з наслідками світової кризи. Але при цьому вона робить одне істотне зауваження: навіть якщо урядова програма дій врахує всі їхні вимоги і рекомендації, в парламенті вони все одно не віддадуть на підтримку цього документа жодного голосу. То де ж тут адекватність? І чи варто регіоналам у такому разі ображатися на одного з дотепних російських аналітиків, який відрекомендував їхню політичну силу як «виртуозов ничегонеделанья».
Партія регіонів думала, що в умовах глобальної кризи і рецидивів критики президентом уряду влада сама впаде їм до рук. Їхні відчайдушні спроби справити про себе враження як про тих, ким вони ніколи не були, не є і не можуть бути в принципі, вводила громадську думку в оману недовго. Народ швиденько пригадав, що освітнього і фахового рівня цієї бізнес-команди вистачає лише на розтягування державного майна та паразитування на сприятливій ціновій кон’юнктурі на продукцію прихоплених ними підприємств.
А чим вони можуть зарадити в часи глобального економічного спаду, коли світові ціни на продукцію українського експорту впали на 50—70%? Та нічим. Звичайно, вони не хочуть цього визнавати, тому в численних інтерв’ю раз у раз інтригують туманними тезами про «необхідність підтримки вітчизняного виробника», «списання кабальних боргів» і т.ін.
На жаль, регіонали вже традиційно замовчують найцікавіше: наприклад, чому одні підприємства, установи і організації, попри кризу та фінансово-економічну скруту, сплачують усі передбачені чинним законодавством платежі, а інші навіть не думають цього робити, покладаючись на «пробивний потенціал» своїх власників і лобістів, які обрані до Верховної Ради за списками Партії регіонів? Наскільки таке уявлення про «рівність» та «загальнообов’язковість» узгоджується з нормами елементарної справедливості?
Регіонали сором’язливо уникають відповідей і на інші цікаві запитання. Зокрема, чому на їхніх приватних підприємствах люди вже по кілька місяців не бачать зарплат, а на державних заводах, фабриках і в установах навіть тижнева затримка заробітної плати стає підставою для жорсткого «розбору польотів» на чергових і позачергових засіданнях Кабміну? То хто в такому разі більший фахівець? Чия управлінська відповідальність вища? Ні, панове, ви спочатку наведіть елементарний лад на власних підприємствах, а вже потім висловлюйте претензії на управління всією країною.
Та хоч би яким низьким був фаховий рівень опонентів нинішнього уряду, він усе-таки достатній для того, щоб «прихватизувати» не найгірші підприємства. І якщо регіонали навіть за таких сприятливих для себе умов не можуть чи не хочуть виконувати своїх обов’язків по зарплаті, як же вони збираються закривати це питання на рівні менш рентабельних підприємств і цілих галузей?
А може, вони взагалі не збираються виплачувати зарплати доти, доки світові ціни на металургійну продукцію не сягнуть рівня початку 2008 року? А якщо ціни вже ніколи не сягнуть цього рівня (що цілком вірогідно), то чи означає це, що люди так ніколи й не отримають заробітної плати? Замість того, щоб переливати на численних ток-шоу з пустого в порожнє, варто хоча б одного разу сформулювати чітку відповідь на ці запитання, бо людей цікавить насамперед своєчасність виплати зарплат.
Безперечно, народ не проти ідеї підтримки вітчизняних товаровиробників, але, крім благих намірів Партії регіонів, він хоче знати трохи більше, приміром, чому пропозиції регіоналів передбачають підтримку саме тих підприємств і галузей, де вони є власниками або лобістами? Які зобов’язання перед бюджетом і країною готові взяти на себе простимульовані юридичні та фізичні особи? На ці запитання не варто ображатися — на них треба відповідати. Інакше «геніальні ідеї» Партії регіонів підозріло нагадуватимуть «поле чудес в стране дураков».
Між іншим, звідки взяти додаткові 70 млрд. грн. на благородні потреби? Вірогідних варіантів не так уже й багато: а) вилучити з бюджетних видатків на інші галузі; б) надрукувати; в) вдатися до зовнішніх запозичень. Останній варіант найбільш прийнятний з позицій утримання існуючого рівня соціальних гарантій та уникнення соціального вибуху. Також не викликає сумнівів, що кредити МВФ є найбільш прийнятними як з точки зору величини відсоткової ставки, так і з позицій сприятливого сигналу для інших інвестиційних фондів та міжнародних організацій.
Однак Партія регіонів робила і продовжує робити все для того, щоб у відносинах з МВФ Україна «пролетіла повз касу». Формально регіонали не заперечують доцільність кредиту МВФ, але вважають умови надання грошей «драконівськими». Гаразд, якщо умови неприйнятні, то пропонуйте ліпші — уряд і народ із радістю погодяться на них.
Та щойно мова заходить про конкретику, професіонали з Партії регіонів беруть на озброєння перевірений незабутнім Паніковським метод — вдавати із себе німого. Вкотре виникає запитання: як же ви, панове, збираєтеся «розрулювати ситуацію», якщо раптом опинитеся при владі? Та якщо такий фаховий і аргументаційний рівень уособлюватиме влада, Україну визнають банкрутом за місяць-півтора!
Між іншим, розуміння цього починає демонструвати і дехто з керівництва Партії регіонів. Педалювання регіоналами ідеї перехоплення влади наприкінці минулого року було зумовлене надіями на те, що світова криза вичерпає свій негативний ресурс упродовж півроку, тобто зійде нанівець у березні-квітні. Враховуючи, що українська економіка має інерційний лаг близько трьох місяців, за попередніми розрахунками регіоналів, із середини літа мало початися істотне і невпинне економічне піднесення. До слова, це пояснює передноворічний ультиматум уряду про «100 днів на роздуми».
Проте вже в лютому з’ясувалося, що світова криза триватиме значно довше, ніж очікувалось: окремі галузі і сектори економіки Заходу відчуватимуть її негативні наслідки навіть наприкінці наступного року. Тому мислячі голови Партії регіонів раптово втратили інтерес до негайного оволодіння владою. Їх можна зрозуміти: одна річ — збирати вершки з інтенсивного економічного зростання і зовсім інша — займатися малоприємною рутинною працею в часи негативної товарно-цінової кон’юнктури.
Та оскільки «акції народного гніву» вже були проанонсовані, то їх довелося провести. Щоправда, в результаті вони обернулися грандіозними скандалами з привласненням коштів багатьма обласними представництвами Партії регіонів, які відправляли людей до столиці та міст-мільйонників. Інформація про ошуканих «протестувальників» швидко поширилася Україною, істотно зіпсувавши репутацію організаторів масовок.
Керівництво регіоналів опинилося перед непростою дилемою. З одного боку, треба продовжувати акції протесту, а з іншого — чи варто віддавати боротьбі за владу дефіцитні ресурси, якщо сама влада на найближчі два-три роки буде обтяжливим тягарем. До того ж уже найближчим часом доведеться відповідати на деякі неприємні запитання, мовляв, на організацію масовок гроші знаходяться, а своєчасно виплатити зарплату — руки не доходять.
Не випадково дедалі більшої популярності серед бізнесових кіл Партії регіонів набуває ідея відмовитися від боротьби за владу на користь хороших стосунків із тими, хто є владою сьогодні чи може нею стати завтра. Партії регіонів можна поспівчувати: їй доводиться робити справді непростий вибір. Але ці труднощі аж ніяк не можна порівняти із щоденними титанічними зусиллями уряду з припинення падіння промислового виробництва і забезпечення своєчасних виплат зарплат та пенсій.
В Європі важко знайти країну, яка цього року щомісяця відновлювала б промислове виробництво на 5%. А от в Україні в лютому порівняно з січнем промисловість зросла на 5,4%, а в березні порівняно з лютим — аж на 8,5%. Крім того, у березні стосовно лютого у жодній галузі не було падіння обсягів виробництва, що є унікальним показником для промислово розвинених країн. Загалом же за перший квартал було нарощено 15% промислових потужностей.
Щоб оцінити ці показники об’єктивно і неупереджено, варто пригадати особливості українського формату влади. Вони полягають у тому, що значна частина повноважень належить одним, а вся відповідальність покладається на інших. Це очевидний абсурд, але він триває.
Наприклад, уряд видає постанову про створення Державної холдингової компанії «Титан України» з метою збільшення видобутку апатитової сировини, скорочення витрат на виробництво титанової губки і мінеральних добрив. Очікуваний економічний ефект — близько півмільярда доларів прибутку на користь держави. А президент без жодних обгрунтувань та експертних висновків одним розчерком пера призупиняє дію деяких положень урядової постанови, чим фактично паралізує її виконання.
Окрім недоотримання державною казною істотних надходжень, ця ситуація має ще один неприємний аспект: надалі зберігатиметься неприродна ситуація, за якої держава володітиме 50%+1 акція «Кримського титану», а фактичний контроль над підприємством здійснюватиме компанія Ostchem Дмитра Фірташа. Очевидно, своїм указом президент не лише повністю відпрацював наданий йому ефірний час на «Інтері», а й забезпечив максимально компліментарне висвітлення своєї позиції на цьому телеканалі до кінця виборчої президентської кампанії.
У цивілізованому світі такий «реверанс» став би підставою для резонансного антикорупційного розслідування. На жаль, до цивілізованої частини світу Україна поки що не належить. Більше того, за всіма ознаками вона навіть не шукає легких шляхів у цьому напрямку. Але будь-який шлях має базуватися на прозорості, аргументованості та послідовності дій влади — інакше дорога заведе в нікуди.