В Україні, як і в сусідній Росії, дедалі чіткіше проступають ознаки системної кризи самої суспільно-політичної (не кажучи вже про економічну) моделі. Дедалі більше людей відчувають, що нинішня еліта обох країн майже синхронно наближається до банкрутства, і це дуже нагадує кінець 80-х, коли збанкрутувала радянська номенклатура (точніше, її консервативна частина - більш "прогресивні" діячі саме й становили ядро "постсовка"). І так само, як тоді, погляди мислячої частини суспільства звертаються до джерел - у даному випадку, до реформ 90-х та, особливо, приватизації.
Зокрема, російський (хоча й лондонський) політолог Володимир Пастухов назвав її "деміургом сучасного російського суспільства та держави з усіма її проблемами та дисфункціями". Як і багато хто, він вважає, що оскільки в гріху нічого хорошого зачате бути не може, то "парадоксальним чином у Росії шлях до демократії та ринку пролягає через націоналізацію". Судячи з галасу, якого наробила його стаття "Преданная революция", колишній колега Сергія Магнітського за юридичним супроводом фонду Hermitage потрапив у найболючішу точку. Не з чуток знаючи, чого варті права власності в сучасній Росії (Україна тут, на жаль, нічим не краща), він пропонує надати їм легітимності, якої бракує, через "перезавантаження". На жаль, проблема набагато глибша, ніж багато в чому вигадана "несправедливість" приватизації.
Справді "священними та недоторканними" права власності навіть у Західній Європі стали лише кілька століть тому. Що вже казати про Росію, де воля "начальника" була й залишається вищою від закону, а останній, у свою чергу, спрямований не на захист прав, а на підпорядкування людей державі? Не випадково саме в цій країні ідея повного знищення прав власності прижилася й посилено культивувалася 70 років.
Першою жертвою такого ставлення до власності стала сама державна власність, яку потрохи розтаскували хто як міг із моменту тотального одержавлення. Сталін боровся з цим злом драконівськими методами, але навіть вони не могли запобігти масштабним розкраданням. А в застійні часи взагалі почав складатися негласний "соціальний пакт про ненапад": "ми" тягнемо потрохи, а "вони" - по-крупному. Але він діяв, допоки одні й інші "знали міру", яка, однак, ніде не була прописана.
Точно так само розмиті були права управління (див. "Розпродати не можна управляти", DT.UA від 12 жовтня 2012 р.), які розділялися між директорами, міністерськими чиновниками, місцевою владою та партійними органами. При тому, що ніхто з них не ніс повноцінної відповідальності за помилки та зловживання. Причому не обов'язково корисливі: наприклад, секретар райкому, який спускав на завод "рознарядку" з направлення енної кількості працівників на нікому не потрібний ідеологічний захід, завдавав цим прямих економічних збитків титульному власнику - "народу", але ніяк за це не відповідав. На думку Шляйфера, Мерфі та Вішни, які детально розібрали проблему прав власності у своїй книжці "Кремлівський капіталізм", саме ця розмитість була головною причиною краху СРСР. Нічого й казати, що "народу" фактично належала дірка від бублика, оскільки його реальні права щодо власності були не більші, ніж права перехожого, який випадково знайшов чек з магазину, відносно самої покупки.
А потім СРСР закономірно розвалився. "Градуалісти" полюбляють розмірковувати про те, як треба було б провести перехід до ринку з найменшими втратами, через поступові (як у Китаї) та продумані реформи. Головна помилка тут у тому, що вони чомусь вважають цей процес упорядкованим і контрольованим, а державу - благонаміреною і всесильною. Насправді саме втрата контролю стала причиною розвалу. Через крах ідеології КПРС втратила авторитет у суспільстві (а заодно й внутрішній ідеологічний стрижень). Побачивши швидкий кінець режиму, номенклатура стала масово конвертувати свої можливості в матеріальні блага - це було не наслідком, а суттю, якщо не метою процесу, який одержав потім назву "великий хапок" (див. "Доля вертикалей", DT.UA від 27 липня 2012 р.).
Причому до формальної приватизації номенклатура та її союзники з криміналітету намагалися "прихватизувати" тільки один аспект власності - фінансові потоки, знімаючи на свою користь прибуток підприємств і не несучи при цьому жодної відповідальності за них. Тобто фактично залишаючи витрати (наприклад, на відтворення основного капіталу) титульному власнику, народу. Це стало однією з головних причин обвального спаду початку 90-х. За цієї ситуації нічого не залишалося, як "менше зло", перерозподілити (іноді навіть нав'язати) титульні права власності відповідно до фактичних.
Таким чином, насправді ніякої особливої "несправедливості" у приватизації як такої і не було: в "народу" "забрали" те, що йому фактично ніколи не належало. Щоб розрадити, видали кожному по, образно кажучи, копії вищезгаданого товарного чека. Але там, де номенклатуру успішно відсторонили від процесу політичні сили, які дозріли в суспільстві, народ зміг поставити державу під деякий контроль, і його громадянську зрілість було винагороджено реальними надходженнями від приватизації. Наприклад, у Чехії ваучерна схема спрацювала принаймні на першому етапі. А в нас і в Росії ринкова ціна ваучера й була відображенням фактичних прав власності його хазяїна.
Справжня та небезпечна "несправедливість" полягала в тому, що власність одержали в основному не ті, хто довів свою спроможність нею ефективно управляти. Адже в ринковій економіці великий власник - це той, хто своїм талантом і працею зміг заробити гроші чи принаймні одержав їх у спадщину. А той, хто одержав своє майно за принципом дитячої гри зі стільцями: хто ближче стояв і швидше встиг, той і заволодів, - зовсім не обов'язково кращий. Однак тут були надії на подальшу еволюцію.
З одного боку, розуміючи проблему, справжні реформатори прагнули якнайшвидше запустити вторинний ринок у надії, що він перерозподілить активи на користь ефективних власників. Однак "проміжні переможці" успішно скористалися своїм переважним впливом на уряд, щоб заблокувати цей процес. Зламати опір директорів змогли лише "олігархи", і тільки завдяки їх ще більшому впливу на уряд. Відповідно, власність перерозподілилася на їхню користь - підприємства запрацювали трохи ефективніше, але навряд чи так, як могли б. Однак тепер уже самі "олігархи" виявилися зацікавленими в непрозорості ринку капіталу.
З іншого боку, ще політекономи XIX століття помітили, що після закінчення "епохи первісного нагромадження капіталу" великі власники, які сколотили своє багатство далеко не завжди праведними методами, самі починали встановлювати "правила гри" - насамперед захист прав власності, тому що це було в їхніх інтересах. Тому вважалося, що приватизація, якщо й не приведе ефективних власників, то вже сам інститут приватної власності точно відновить - а це один із двох (разом зі свободою підприємництва, конкуренцією) стовпів ринкової економіки.
Однак на реформаторів чекало ще одне розчарування: нові власники не стали захисниками власності як такої. Понад десять років тому Костянтин Сонін пояснив це тим, що в ситуації, коли кожен охороняє своє майно сам, великий власник може заощадити на масштабі та опинитися у виграші. Як підтвердили ще кілька дослідників у ті самі роки, можливість безкарно грабувати менших і менш захищених для "олігархів" переважніша за універсальну владу закону. Але чому ті самі міркування не працювали для "дикого капіталізму" позаминулого століття в Європі та США? І що потрібно зробити, щоб перетворити наших "олігархів" на добропорядних капіталістів?
Ті, стародавні, в основному створювали своє багатство самі. Тому вони, по-перше, почувалися більш сильними, здатними вигравати за правилами. По-друге, принаймні на той час, коли вони розбагатіли, інститут прав власності як такий уже налічував не одну сотню років і ніким не піддавався сумніву. І, по-третє, вони нікому не були "зобов'язані": навіть якщо їхні предки отримали багатство з рук короля, на правах тимчасового користування, то відтоді чимало води збігло.
А наші (і російські) великі власники насправді володіють активами, особливо приватизованими, зовсім не безроздільно. Адже неформальні інститути, такі, як власність, не виникають і не змінюються миттєво. Насамперед тому, що вони тримаються на переконаннях людей досить консервативних. Спочатку фактичні права власності поступово, багато років, узурпувалися тими, хто її контролював. Приватизація закріпила цей результат, передавши формальну частину прав приватним особам. Але в Росії держава, точніше, окремі "начальники", зберегли за собою найпотужніші важелі впливу на нібито самодостатніх власників, гучно нагадавши про це справою Ходорковського (про Україну - у наступній статті). При цьому знайти захист у співвітчизників не можуть ні малі, ні великі підприємці: обиватель (він же виборець, і він же - потенційний бунтівник) їх легітимними не вважає, а права на власність, що перевищує його особисте майно, не поважає. І тому не тільки не квапиться нав'язувати їх повноцінний захист, а, навпаки, мріє про націоналізацію. Коло замикається. Хто ж наважиться його розірвати першим?