Один із головних критичних випадів пана Пахомова на адресу МВФ полягає в тому, буцімто основні принципи економічної політики, що дістала назву «Вашингтонський консенсус, підтримувані Фондом, — деструктивні. Пан Пахомов посилається на докази «фактичних наслідків» такої політики для країн, що розвиваються, Азії, Африки й Латинської Америки, а також країн із перехідною економікою. Навіть загальновизнані докази успішності «Вашингтонського консенсусу» — такі, як Польща й Угорщина, — цілком відкидаються на тій підставі, що вони «проігнорували поради МВФ». Більше того, країни, що активно (хоча й у різних формах) співробітничають з МВФ, — Китай, В’єтнам, Іспанія, Туреччина і Єгипет — потрапили в розряд тих, які «відкинули модель, нав’язувану МВФ». Труднощі, яких зазнала Україна при переході до ринкової економіки, приписуються цій-таки моделі економічної політики, що «веде у прірву» і, як стверджується, не враховує специфічних умов кожної конкретної країни та «нав’язується» позичальникам проти їхньої волі.
Пан Пахомов не дає докладного аналізу «шкідливих» аспектів цієї політики. У його інтерв’ю є уривчасті посилання на: демонетизацію економіки як результат жорсткої монетарної політики, яка «в першу чергу підриває видатки на науку»; опору на «шокову терапію» при ігноруванні політичних і соціальних чинників; руйнування держави як результат лібералізації та приватизації; величезне поширення корупції та злодійства також на гребені лібералізації і приватизації; нехтування проблемами розподілу доходів та соціальними питаннями загалом.
Нарешті, в інтерв’ю містяться голослівні твердження стосовно того, чому МВФ нібито сповідує «деструктивну» політику. Наводиться низка аргументів — від звинувачень у банальній некомпетентності співробітників аж до існування спеціальної змови. Щодо останнього твердження, то МВФ представлено як посібника в задоволенні інтересів світового капіталу й особливо Сполучених Штатів. На думку пана Пахомова, ці інтереси полягають в ослабленні колишнього Радянського Союзу за рахунок «руйнування його промисловості й наукомістких технологій».
Ці звинувачення «в пособництві США» видаються дещо наївними, з огляду на практично всезагальне членство країн світової економіки в МВФ, включно з країнами колишнього СРСР. До того ж, у процесі ухвалення рішень Радою директорів МВФ європейські країни колективно відіграють аж ніяк не меншу роль, ніж США. Щодо рівня компетентності й досвідченості його співробітників — високий професіоналізм персоналу МВФ визнає переважна більшість незалежних економістів.
Твердження й домисли такого штибу не роблять честі тим, хто їх поширює, і ми не збираємося тут зупинятися на цьому докладніше. Давайте краще проаналізуємо наведені в інтерв’ю «аргументи».
«Аргументи» у світовому масштабі
«Загальні» зауваження, викладені в публікації, або фактично неправильні, або ведуть до хибних висновків. Приміром, не ясно, яким чином Туреччина чи В’єтнам можуть розглядатися як країни, що відкинули поради МВФ, якщо обидві активно співробітничають із Фондом і саме цього літа одержали значні позики в контексті програм, які реалізуються за підтримки МВФ. Щодо Іспанії, то вона, як і чимало інших промислово розвинених країн, дотримується загального русла рекомендацій МВФ у питаннях економічної політики. Нині більшість промислово розвинених країн просто не мають потреби позичати кошти Фонду, завдяки рівню свого розвитку, стабільній зовнішньоекономічній позиції та зрілості економічної політики. Проте багато хто, можливо, здивується, дізнавшись, що в 60—70-х роках ряд західноєвропейських держав були великими позичальниками, перш ніж успішно «випустилися зі школи МВФ» і перестали відчувати потребу в його фінансовій підтримці. Більше того, багато розвинених країн удаються до послуг МВФ у царині діагностики своєї фінансової системи (передусім сталості банківського сектора), а також аналізу банківської системи.
Китай і Єгипет також підтримують конструктивний діалог із МВФ. Зокрема, у 90-х роках Єгипет у цілому дотримувався порад МВФ щодо забезпечення макроекономічної стабілізації, тоді як Китай своїм економічним піднесенням значною мірою зобов’язаний відкритості економіки для прямих іноземних інвестицій та її експортній орієнтації, що, у свою чергу, узгоджується з основними рекомендаціями МВФ.
Декларовані «загалом негативні результати» «нав’язуваної» економічної політики також фальсифікація. По-перше, є безліч прикладів, коли економічної стабілізації вдалося домогтися за підтримки МВФ. На жаль, приклади результативної перебудови економіки, приміром у країнах Західної Європи в 60—70-ті роки, а також у Чилі, Польщі, Мексиці, Південній Кореї, не привертають до себе такої уваги преси та громадськості, як країни, що перебувають у стані затяжної кризи. Певною мірою це тому, що більш успішні країни часто «проходять школу» фінансової допомоги від МВФ досить швидко, й подальша допомога їм не потрібна. По-друге, «катастрофічні результати» неможливо обгрунтувати навіть у «неуспішних випадках», оскільки немає реалістичної оцінки можливого розвитку подій без підтримки з боку МВФ. По-третє, Фонд часто зіштовхується з дуже складними ситуаціями, для яких дуже характерна відсутність згоди щодо того, яку економічну політику слід проводити, як її проводити і кого слід притягнути до відповідальності в разі небажаного розвитку подій. Нерідко можливість МВФ сприяти проведенню певної економічної політики дуже обмежена через внутрішньополітичні чинники. Остаточний вибір економічної стратегії завжди залишається за керівництвом країни, при цьому в основі всіх програм Фонду лежить принцип «власності реформ», тобто підтримки ключових положень програми реформ максимально широким і сталим консенсусом усередині країни.
Так, МВФ може припускатися помилок (і повинен брати на себе відповідальність за них), тож усе вищесказане має на меті лише одне — підкреслити, що деякі голослівні звинувачення загального плану є цілком беззмістовними.
При цьому дехто в Україні, можливо, здивується, дізнавшись, що міжнародна преса, особливо спеціалізовані професійні публікації, значно менш тенденційні в оцінці ролі МВФ, ніж пан Пахомов. Мабуть, найбільший шквал критики за всю його історію обрушився на МВФ під час азійської кризи п’ять років тому. І ось недавно респектабельний тижневик Economist, відомий своєю незалежною позицією, опублікував статтю про уроки азійської кризи 1997 року. Основний висновок тижневика був такий: «Економічне піднесення у цьому регіоні промовисто свідчить про корисність методів, використаних для врегулювання кризи. Без помилок, звісно, не обійшлося. Але МВФ сам визнав допущені ним помилки і, до його честі, продемонстрував готовність до їх оперативного виправлення. Подумки повертаючись до того періоду, необхідно визнати, що в тих обставинах навряд чи можливо було відреагувати ефективніше».
Реальне питання полягає в тому, чи існують альтернативні рецепти економічної політики, що дозволяють стабільно домагатися кращого результату в кризових умовах. Стратегічно Фонд виступає за ринкову економіку в широкому розумінні, і з цього погляду досвід країн, які відкинули ідеї ринкової економіки (приміром, Північна Корея, Куба, почасти Білорусь, або колишній досвід соціалістичних країн — таких, як Східна Німеччина), свідчить, що вони могли б домогтися значно більшого, проводячи проринкову політику.
Досвід України
Тепер звернімося до аргументів критики досвіду реформ в Україні. Справді, перехід України до ринкової економіки був дуже болісним, можливо, боліснішим, ніж для багатьох інших країн із перехідною економікою. Але якою мірою за ці труднощі можна звинувачувати політику МВФ?
По-перше, інтенсивне співробітництво України з Міжнародним валютним фондом почалося значно пізніше, порівняно з країнами, які відразу обрали шлях реформ (Польща, Угорщина й ін.). Першу повноцінну програму — яка передбачала формулювання низки умов із боку Фонду — було узгоджено між Україною та МВФ лише наприкінці 1994 року. Тож результати економічної діяльності України за перші три роки незалежності аж ніяк не можна асоціювати з економічною політикою, що проводилася за підтримки МВФ. Чи були ці роки результативними або підбадьорливими для України? Навряд чи, якщо розглядати їх із позицій здорового глузду. За цей період Україна на власному досвіді відчула, що таке гіперінфляція, яка 1993 року сягнула 10000 відсотків, різке падіння промислового виробництва, значний спад рівня життя.
Програми МВФ часто звинувачують у тому, що вони призводять до падіння виробництва, хоча таке падіння найчастіше є лише наслідком непорядку в економіці, для подолання якого й виникла потреба в програмі Фонду. У кожному разі, найбільше зниження виробництва в Україні відбулося до того, як вона почала співробітничати з МВФ: 1994 року реальний ВВП уже становив 55 відсотків від рівня 1990 року.
У світлі вищесказаного деякі «конкретні» критичні випади щодо економічної політики, підтримуваної МВФ, видаються особливо далекими від істини і відводять від суті проблем. По-перше, у демонетизації (тобто браку національних грошей) української економіки навряд чи можна звинуватити жорстку макроекономічну політику. Демонетизація переважно спостерігалася на піку інфляції, у період 1992—1993 років. За 1993-й реальний обсяг грошової маси зменшився майже втричі, і попит на гроші впав унаслідок вибухового підвищення цін, спровокованого м’якою податково-бюджетною та грошово-кредитною політикою. Починаючи з 1995-го, частка грошових агрегатів у ВВП України майже неухильно зростала. По-друге, «розвал держави» в основному тривав до кінця 1994 року, коли відбувалася «неформальна приватизація» державних підприємств їхніми директорами й вищим керівництвом, ще до того, як почалася офіційно санкціонована приватизація. Досі не існує доказів на користь того, що підприємства, які формально залишаються в державній власності, працюють ефективніше (зокрема з погляду їхнього внеску в зростання бюджетних надходжень), ніж офіційно приватизовані. Наявні дані свідчать про цілком протилежне.
Аргументи типу «Якби Україна не пішла шляхом співробітництва з МВФ, вона була б більш процвітаючою державою» також абсолютно безпідставні. Це твердження має на увазі ось що: результатом присутності Фонду в Україні та його «шокової терапії» стали додаткові економічні й соціальні труднощі для країни. Справді, співробітництво МВФ з Україною не забезпечило миттєвого припинення спаду виробництва або негайного підвищення рівня життя населення. Проте позики пом’якшили короткострокові негаразди реформ, зокрема щодо рівня життя населення. Якби МВФ не давав кредитів Україні, неминучі корективи в показниках платіжного балансу й бюджету під впливом ринкових сил відбувалися б ще швидше й болісніше!
МВФ почав співробітництво з Україною в умовах значного дисбалансу грошово-кредитної сфери країни, який спричиняв подальше падіння промислового виробництва і, в кінцевому підсумку, зниження рівня життя її населення. В таких умовах були потрібні заходи, спроможні за досить короткий час скоригувати найочевидніші диспропорції, оскільки дальше знецінення національної валюти й висока інфляція гальмували процес встановлення нормальних економічних відносин. Таким чином, перші кроки, що їх МВФ запропонував зробити Україні, було спрямовано на обмеження бюджетного дефіциту до рівня, який дозволив би знизити інфляцію та забезпечити стабільність на валютному ринку. Фонд також наполягав на елементарних заходах економічної лібералізації, таких як уніфікація валютного курсу, аби цінові сигнали відбивали ринкові умови й закладали фундамент для розвитку ринкової економіки. Почасти завдяки більш стабільному економічному клімату, забезпеченому цими кроками, зниження промислового виробництва в Україні в 1996—1997 роках істотно вповільнилося, а згодом почалося зростання.
Очевидно, попри необхідність заходів для стабілізації ситуації, самі по собі вони не могли розв’язати глибоко вкорінених проблем, спричинених неефективним державним і корпоративним керівництвом, а також забезпечити становлення необхідних ринкових інститутів. Проте, за інших рівних умов, макроекономічна стабільність значною мірою допомагає стимулювати прозорість економічних процесів, оскільки при цьому значно полегшується завдання відстежування фінансових потоків. Приміром, за стабільно низької інфляції значно знижуються можливості «гри на різниці відсоткових ставок», яку раніше часто використовували, створюючи фінансові піраміди або надаючи невиправдані пільги у фінансовій сфері.
Крім того, макроекономічна стабільність — потужне знаряддя для унеможливлення кричущої нерівності при розподілі національного багатства. Багаті верстви населення з потрібними зв’язками завжди знайдуть спосіб захистити свої активи від інфляції та економічного спаду, тоді як у переважної більшості населення таких можливостей немає. Проблеми розподілу ще більше поглиблюються перекосами в мікроекономіці, що може призвести, скажімо, до нагромадження прострочених заборгованостей у виплаті зарплати. Внаслідок збереження структурних диспропорцій, зокрема неефективного державного й корпоративного керівництва, макроекономічна нестабільність в Україні, безперечно, обумовила б ще більшу нерівність.
МВФ активно шукав способів посилення соціальної захищеності населення, приміром, шляхом включення до цільових показників, відстежуваних у його програмах, графіка зменшення заборгованості уряду за соціальними платежами. У більш загальному плані він виступав за запровадження ефективної системи адресного соціального забезпечення. Безперечно, МВФ наголошував на пріоритеті фінансової стабілізації, як того й вимагає його статут. Але складно уявити собі, яким чином система соціального забезпечення могла б працювати в умовах галопуючої інфляції та падіння обсягів виробництва.
Міжнародний валютний фонд також підтримував витрати на освіту, науку й технічний розвиток. Зниження державних видатків на підтримку цих галузей стало результатом виснаження доходної бази бюджету, головним чином у зв’язку з розширенням податкових пільг, триваючим безладдям в економіці через відсутність верховенства закону й непослідовне стимулювання різних суб’єктів економічної діяльності, часто на шкоду продуктивним секторам економіки. Водночас ці проблеми були занадто глибокими та «структурними» по суті для того, щоб розв’язувати їх лише засобами макроекономічної політики — основної сфери компетенції Фонду.
Насправді «надмірно фіскальний» підхід МВФ, на що часто нарікають його критики, свідчить лише про визнання основного факту, що «два плюс два — чотири», тобто що видатки потрібно оплачувати. Це правило неможливо ігнорувати протягом великого відтинку часу. Країни, що пішли «альтернативним» шляхом, вдаючись до інфляційного фінансування видатків (приміром, Білорусь), тепер відчувають брак зовнішнього та внутрішнього фінансування, тоді як темпи розвитку їхніх економік знижуються. У Білорусі торік було зафіксовано найвищий серед країн СНД рівень інфляції та найнижчі в СНД темпи приросту реального ВВП. За період незалежності обсяги прямих зовнішніх інвестицій у цю країну були мізерними. Низька продуктивність, відсутність конкурентоспроможності на міжнародних ринках і висока заборгованість із зарплат, інші види бюджетної заборгованості сформувалися в Білорусі внаслідок відносно повільного темпу й непослідовного характеру реформ.
Висновки
Чи могла Україна домогтися значно кращих результатів у процесі перетворень? Навіть беручи до уваги труднощі переходу до ринку після сімдесяти років комуністичного режиму, які, можливо, на початковій стадії недооцінювалися, відповідь, мабуть, буде позитивною. Водночас багато питань, яких країна не змогла вирішити протягом 90-х років, кореняться в її історії або виникли на початку перехідного процесу й поглибилися в інфляційному середовищі 1992—1994 років, до того як Україна почала співробітничати з МВФ.
Зрозуміло, озираючись назад, слід визнати, що, формулюючи свої вимоги, Міжнародний валютний фонд, можливо, мав приділяти більше уваги розв’язанню глибоких структурних проблем, приміром, виявляти більшу обачність при виділенні коштів у зв’язку з наявністю глибоко вкорінених проблем у сфері державного й корпоративного керівництва. І все-таки важко уявити, яким чином такий підхід міг би істотно вплинути на економіку України й підвищити добробут її населення. Водночас внутрішньополітична підтримка реформ, зокрема спрямованих на елементарну стабілізацію економіки, могла б ще більш ускладнитися. Нам хотілося б вірити, що переваги макроекономічної стабільності в Україні стали очевидними.
Стосовно докладних планів структурних реформ в Україні, підготовлених за підтримки МВФ, то їх розробляли в тісному співробітництві зі Світовим банком і вони викликають дуже мало розбіжностей в оцінках з боку незалежних економістів із країн із ринковою економікою, зокрема країн ЄС. Чимало з цих структурних реформ залишаються незавершеними й потребують подальшого прогресу, якому, доповнюючи співробітництво з міжнародними фінансовими організаціями, сприятиме рух України до Європейського Союзу, а також її вступ у СОТ. Ми сподіваємося, що Україна зуміє дедалі більшою мірою реалізовувати переваги загальновизнаної макроекономічної та структурної політики, що дозволить послідовно підвищувати рівень добробуту її населення.