На сторінках «ДТ», у тому числі у рамках проекту «Банківський ККД», уже неодноразово давали слово керівникам найбільших банків. Сьогоднішній наш співрозмовник — Юрій ЯРЕМЕНКО — очолює невеличку фінансову установу, банк «Старокиївський». І наше спілкування вийшло далеко за межі банківської проблематики. Навіть більше — стосувалося в основному не фінансових тем. Та від цього розмова не стала менш цікавою.
— Юрію Віталійовичу, для початку — традиційне запитання: які висновки та уроки зробили банкіри з кризи, і в чому полягають основні, на ваш погляд, проблеми?
— Висновків можна зробити безліч. Криза показала, хто є хто на банківському ринку, змусивши піти з нього найслабших гравців. Ми побачили, на кого з наших партнерів і клієнтів можна у важку хвилину покластися, а з ким узагалі не можна мати справу. Відкрилося багато проблем і вад нашої регуляторної, законодавчої та судової систем.
Криза змусила всіх — учасників ринку, їхнього регулятора, уряд, законодавців — шукати часом абсолютно нові, нетрадиційні виходи з ситуації, що склалася. Слід сказати, що далеко не всі знайдені рішення були вдалими. Дуже часто, керуючись благими намірами, влада тільки ускладнювала ситуацію, створюючи нову низку проблем. Це стосується і рекапіталізації проблемних банків, і обмеження в них прав клієнтів, і проблем із рефінансуванням, і багатьох законодавчих нововведень, далеко не всі з яких виявилися своєчасними, а деякі — відверто шкідливими.
Мені здається, чимало проблем можна було б попередити, якби ефективно працювали банківські об’єднання, покликані обстоювати інтереси системи. І передусім це стосується Асоціації українських банків, дуже низька дієздатність якої проявилася саме після настання кризи. Нинішнє керівництво та апарат асоціації не змогли ні налагодити ефективні комунікації та взаємодію серед своїх членів, ні нормально обстоювати їхні інтереси в регуляторних і законодавчих інстанціях, не були спроможні на повноцінний діалог системи з владою і суспільством.
— Деякі найбільші банки вже оголосили чи збираються, за нашою інформацією, у найближчому майбутньому оголосити про свій вихід з АУБ, а багато хто — просто махнув рукою на цю організацію, не платячи членських внесків та ігноруючи засідання ради. Ви як?
— Найбільше мені не хочеться, щоб на нинішній хвилі байдужності та песимізму дійшли висновків про непотрібність і безперспективність цієї організації. Досить згадати, що ще кілька років тому АУБ була однім із найавторитетніших і найвпливовіших профоб’єднань у країні. Сьогоднішні проблеми АУБ мають, на мій погляд, в основному суб’єктивний характер. Причому це стосується не тільки її нинішнього керівництва, а й самих банкірів-учасників. Позиція показної байдужності та ігнорування діяльності асоціації, я вважаю, неправильна та недолуга.
Відновлення нормальної роботи АУБ не потребує якихось надзусиль. Для цього досить зібрати, нарешті, спочатку повноцінну раду, а потім з’їзд організації. Уважно розібратися в ситуації та прийняти відповідні рішення. Всі необхідні для цього інструменти й важелі в банківського співтовариства є.
— Про які рішення може йтися? Можна конкретизувати?
— Насамперед необхідно порушувати питання про зміну нинішнього керівництва, яке більше імітує бурхливу діяльність, ніж щось реально робить. Я особисто не маю нічого проти нинішнього голови ради АУБ Станіслава Аржевітіна і з великою повагою до нього ставлюся. Але він уже давно не практикуючий банкір, а політик. Як ця людина може ефективно лобіювати інтереси банківської системи? Тільки й залишається — чубитися біля парламентської трибуни...
Те саме стосується і багаторічного президента АУБ Олександра Сугоняка, який має величезні заслуги перед організацією. Однак у нинішніх умовах його організаторських і управлінських спроможностей виявилося недостатньо, щоб АУБ змогла адекватно відповісти на виклики, що виникли.
Тому мені хочеться закликати своїх колег до більш зваженої та відповідальної позиції. Навіщо грюкати дверима й намагатися створювати якісь нові об’єднання, якщо вже існує цілком працездатна, звична та зрозуміла структура, в яку вже вкладено дуже багато часу й сил. Та й грошей, нарешті.
— Ми розпочали розмову з ключової проблематики фінансового сектору. Якщо приземлено дивитися на речі, у чому ви вбачаєте сьогоднішні основні проблеми?
— Головна проблема сьогодні, звичайно, — це адекватний захист прав інвестора та кредитора. Не розв’язавши її, ми не зможемо розраховувати ні на повноцінне очищення від проблемних активів банківських балансів, ні на повноцінне відновлення кредитування, отже, і пожвавлення економіки.
Проте мені не хотілося б зараз приземлятися. Ми й так надто багато уваги приділяємо сьогохвилинним, другорядним проблемам. Країна із завмиранням серця очікує, чи дасть МВФ новий стабілізаційний кредит, коли та яким буде державний бюджет, що й кому там у ньому виділено. Не тільки бюджетники і пенсіонери, а й бізнес дедалі більше звикає покладатися на пільги та дотації з державної кишені. На мій погляд, таке звикання дуже шкідливе та неправильне за визначенням. У результаті бюджет із кожним роком починає дедалі більше розривати, і його складніше привести до збалансованого стану. Країна дедалі щільніше сідає на голку зовнішніх запозичень, підприємці відучуються чесно вести бізнес, і найстрашніше — у суспільства та його громадян зникає звичка і бажання чесно та повноцінно працювати.
Стверджую і стверджуватиму: за останні десятиріччя українця відучили трудитися. І він сьогодні не тільки не хоче, а вже й не вміє, не може працювати. За моїми спостереженнями, сьогоднішніх українців можна умовно поділити на чотири категорії. Перша — це ті, хто справді працює, із високим ККД і матеріальною віддачею, хорошим розумінням того, що робить. Таких, на жаль, усього відсотків десять. Друга категорія — це ті, хто, можливо, і хотів би, але не вміє працювати. Третя — ті, хто не хоче. Четверта — хочуть, але їм не дають.
У підсумку виходить, що більш-менш продуктивно, творчо трудиться лише десь чверть працездатного населення.
На мій погляд, одна з головних причин полягає в тому, що після розпаду СРСР нам усім чомусь почали втовкмачувати усіляку великошароварну дурість про унікальність української нації та виняткове геополітичне положення країни, яка розташована на перетині якихось трансконтинентальних коридорів.
Я вважаю, ніякої унікальності немає ні в самій нації, ні в геополітичному положенні країни. Існують переваги, які можна використовувати розумно, але їх, звісно ж, так не використовують. А українець уже зіпсований байками про винятковість його та країни.
— Останніми роками українцю нав’язувався ще й споживацький стиль життя: візьми від нього вже сьогодні всього й побільше.
— Наші свята — це взагалі окрема тема. Яка ще, навіть найбагатша нація може собі дозволити стільки, як у нас, гулянок і вихідних?
З 24 грудня по 20 січня, тобто майже місяць, уся країна толком не працює. Другий такий період — святкова декада, що практично вже сформувалася, — з 1 по 10 травня. У результаті мінімум місяць, а то й півтора, навіть не враховуючи інших свят і офіційних відпусток, країна фактично нічого не виробляє і не створює. Пропадає, спалюється, пропивається мінімум 5—7% потенційно корисного, продуктивного робочого часу.
До речі, помиляється той, хто думає, що простий народ у захваті від такої великої кількості свят. Торік знайомий начальник жеку мені розповів, що у його жінок-співробітниць були найсправжнісінькі істерики, коли вони дізналися, що виходить черговий святковий тиждень. У сім’ях із низьким доходом у ці дні годувальники нічого не заробляють, а навпаки — тільки проїдають і пропивають сімейний бюджет.
Ця практика порочна. Наші офіційні свята можна легко переполовинити, а напівсвяткові — взагалі знищити як клас. Потрібно в нагальному порядку впроваджувати офіційно-державний режим роботи, за якого впритул по 30 грудня будуть робочі дні, а 2 січня країна вже мусить працювати. Потрібно терміново скасовувати перенесення вихідних днів на понеділки, якщо свято припало на вихідні дні! За найскромнішими підрахунками, кількість повноцінних робочих днів може збільшитися десь на 20 днів, і в цьому разі прибавка до нашого ВВП становитиме як мінімум 5—6%. Просто тому, що країна почне фізично довше працювати.
— Невже все так просто?
— Ні, звісно. Рецепт благоденства не передбачає швидких результатів. Потрібно всіляко культивувати, насаджувати і пропагувати стиль життя, за якого людина багато працює і робить заощадження, а не регулярно відтягується з коктейлем у боулінгу або зависає з келихом чи чаркою в пивній.
Якщо людина хоче весь час споживати більше, аніж заробляє, вона виявляється банкрутом. Якщо в країні громадяни хочуть споживати більше, ніж заробляти, то така країна в Європі називається Грецією, в якої дефіцит бюджету перевищує 12% ВВП, а зовнішній борг становить 120% ВВП, або 300 млрд. євро. І її громадяни страйкують і мітингують, оскільки не хочуть жити гірше, ніж жили.
А якщо країна культивує серед своїх громадян споживання і життя в борг, а не бажання працювати і робити заощадження, постійно деградуючи й експлуатуючи створене попередніми поколіннями, то така країна називається Україною. І вона приречена повторити досвід Греції, тільки він матиме у нас значно гірші прояви. Певний час видимість благополуччя створювали ті сто мільярдів зовнішніх кредитів, які сюди благополучно прийшли. Але ми ними не скористалися і нічого корисного не створили, а після того, як нові кредити перестали надходити, всі ці проблеми стали явними. Ми продовжуємо захищати міфічні соціальні завоювання та неіснуючі стандарти. Ми хочемо, як нація, споживати більше, аніж заробляємо. Шукаємо, де позичити, щоб спожити сьогодні, а потім колись хтось це повинен буде відпрацювати й віддати. Але це явно ущербний шлях, шлях банкрута.
У нас мало газу, мало нафти, узагалі нема діамантів і золота. Вугілля видобувається вкрай важко і дорого, у тому числі й ціною життів шахтарів. Єдина неперебутня цінність — це українська земля, наші чорноземи.
Наша земля — це лише можливість для громадян бути багатими, за умови, що до неї буде правильне ставлення і правильно докладений інтелектуальний потенціал.
А що реально? Знайдіть у Google на аеротопографічній карті Швейцарію або Німеччину і подивіться, на яку величезну кількість ділянок поділено тамтешню землю. Та головне, як старанно, дбайливо й акуратно кожна з цих ділянок оброблена. З просуванням на схід картина поступово змінюється, причому не в кращий бік. А при перетині українського кордону відбувається не просто образлива, приголомшлива метаморфоза: починається територія розрухи.
У землі нема власника, але найголовніше — нема хазяїна, який про неї піклувався б та обробляв. Натомість ми живемо ілюзіями власної винятковості й унікальності, тішачи себе глобальними проектами і прожектами.
— У сприйнятті українця у нас гігантська країна з величезним населенням і гігантськими можливостями.
— Звідси й походить гігантоманія, котру я вважаю однією з головних хвороб нашого суспільства — нашого політикуму, чиновників, влади в цілому.
У нас у фокусі підтримки влади — тільки так звані флагмани індустрії, котрі насправді є неефективними і виявляються в умовах кризи вкрай нестійкими і не здатними забезпечити нормальний розвиток країни.
Адже всім добре відомо, що в розвинених країнах саме малий і середній бізнес виробляє до 50—70% ВВП, забезпечуючи існування середнього класу та стабільність політичної й економічної систем. І це не просто слова. Ви поцікавтеся, скільки запчастин і комплектуючих для компанії Toyota в Японії або FIAT в Італії виробляють малі та середні підрядники. До речі, й більшу частину хваленого італійського взуття та одягу шиють у невеличких або середніх майстернях.
Те ж, до речі, стосується і банківського сектору. Весь світ уже зрозумів ущербність банківської гігантоманії, а в Україні продовжують змушувати банки нарощувати капітали. При цьому вони мусять бути чомусь більшими, ніж у Швейцарії, США чи Німеччини, де існують сотні й тисячі невеличких банків.
У нас модно з приводу і без стверджувати про необхідність концентрації банківського капіталу і необхідність абсолютного збільшення статутних капіталів банків. Але при цьому чомусь нікого всерйоз не турбує питання про якість цього капіталу. І забувається, що й у відсотковому, та й в абсолютному вираженні проблемних установ було значно більше саме серед так званих гігантів. З якими не знають тепер, що робити.
Навіщо нові каліки-гіганти країні? Навіщо вони тому малому та середньому бізнесу, про який багато років перед кожними виборами усі обіцяють подбати?
Держпідтримка має йти людям, які ще хочуть і можуть самі себе забезпечити. Які хочуть займатися малим бізнесом, ремісництвом, виробництвом. Причому ця підтримка не обов’язково означає якісь дотації з бюджету. Йдеться про створення справедливих правил гри, нормальних умов для підприємницької діяльності. Інакше, за існування десятків перевіряльників і сотень дозволів, податкові пільги нічого не дають. І малий бізнес або перетворюється на повальне торгашество, або використовується як схема ухиляння від податків.
Наш внутрішній ринок практично нічого не виробляє: реальних виробників практично нема. Ми побудували економіку торгашів і міняйл. Усе суспільство перепродує, міняє, спекулює.
— Можна сперечатися, як довго така деградація може тривати і як далеко зайти.
— Але в результаті політики, яким суспільство делегувало владу, і чиновники, яких воно фактично найняло як роботодавця, уже давно забули, хто їхній наймач і кому вони мусять служити.
У цього явища є і ще один бік. Мільярдер на високій державній посаді вже давно не сприймається як щось надзвичайне. Але для чого мільярдеру висока посада? Все просто: влада в Україні є найкращим джерелом величезних, надзвичайних, нетрудових і незаконних доходів. Тому участь бізнесу в політиці та чиновництві і стала такою тотальною. Це і є першопричина тотальної та безпардонної корупції в країні.