Володимир Сіденко |
З часу здобуття Україною державної незалежності в економіці країни відбулися докорінні зміни, спрямовані на становлення ринкової системи господарювання. Проте більш ніж одинадцять років ринково спрямованої трансформації принесли дуже скромні результати, коли йдеться про нарощування економічного потенціалу держави, зростання її міжнародної конкурентоспроможності, здатність вирішувати базові соціальні питання. Натомість у багатьох аспектах відбулася руйнація створеного в минулі часи потенціалу розвитку. Надзвичайно складний шлях українських реформ багато в чому визначається помилками у стратегії ринкових перетворень, які призвели до серйозних структурних диспропорцій, що можуть істотно стримувати розвиток країни в майбутньому.
Тільки грунтовний аналіз допущених прорахунків та їхніх наслідків дасть змогу точно ідентифікувати найважливіші структурні проблеми, що підлягають пріоритетному вирішенню в Україні. Цій меті присвячене спільне дослідження Центру Разумкова та Інституту стратегічних досліджень Міжнародного фонду «Центр розвитку демократії» в м. Кракові, проведене за підтримки Польсько-Американсько-Української ініціативи про співпрацю (ПАУСІ). Основні його результати були презентовані у травні ц.р. під час міжнародної конференції «Макроекономічна структурна політика та ринкова трансформація: досвід Польщі та України».
Структурні проблеми економіки України
у дзеркалі світового господарства
У процесі ринково спрямованих реформ у нашій державі сформувалася модель економічного розвитку, що характеризується дуже високим рівнем відкритості економіки щодо зовнішньої торгівлі: обсяг експорту відносно ВВП країни останніми роками коливається в діапазоні 54—62%. У цьому сенсі економіка України на сьогодні більш ніж удвічі відкритіша до зовнішнього світу, ніж середньостатистична, значно більш відкрита, ніж економіки розвинених європейських країн — членів ЄС чи порівнянна з нею (за масштабами та загальною структурою) економіка Польщі. Водночас наявний асиметрично низький рівень залежності економіки України від світових потоків капіталу (див. табл.1).
При майже вдвічі вищій за середній рівень по ЄС експортній квоті ВВП Україна має лише близько 5% від середнього рівня ЄС експорту на душу населення. А рівень прямих іноземних інвестицій на душу населення й узагалі мізерний: 2000 року — 0,6%, 2001-го — 1,9 % від середнього рівня ЄС.
Таким чином спостерігаємо істотний дисбаланс між розвитком зовнішньої торгівлі та розвитком внутрішнього ринку України. Результат цього дисбалансу — надмірна зовнішньоторговельна залежність економіки при невисокому потенціалі залучення інвестицій, а отже й проблематичність, за збереження існуючих структурних пропорцій, забезпечення високих темпів розвитку економіки на тривалу перспективу.
На практиці такий тип політики є, швидше, не результатом свідомого вибору, а спонтанним результатом дії ряду об’єктивних чинників, серед яких найважливішу роль відіграють:
— обмеженість внутрішнього попиту внаслідок збідніння широких верств населення та масштабного знищення заощаджень дореформених років. Як наслідок — вузькість внутрішнього ринку, який, попри досить велику чисельність населення, формує невеликий обсяг платоспроможного попиту. За таких умов експорт стає гіпертрофовано значним чинником економічного зростання, що не є нормально як з погляду економічної безпеки країни, так і з погляду перспектив розширення впливу країни на світогосподарські процеси. Вузькість ринку не створює належних стимулів для інвестування в країні (з боку як вітчизняних, так й іноземних інвесторів).
— несприятливість інвестиційного клімату через незавершеність ринково спрямованих інституційних перетворень, високий рівень довільного втручання державних органів та посадових осіб у господарську діяльність та корумпованість, нерозвиненість ринкової інфраструктури. Поруч із вузькістю внутрішнього ринку, це відвертає від країни основні потоки капіталів.
У процесі подальшого розвитку для України вкрай важливо виправити два вищеназваних фундаментальних недоліки. Це сприятиме коригуванню типу політики щодо включення в процес глобалізації економіки. В майбутньому така політика може характеризуватися наступними основними рисами:
— при збереженні значної ролі зовнішньої торгівлі, у процесі відтворення ВВП має відбуватися деяке зниження показника залежності ВВП від неї — що відображатиме реалізацію пріоритету розвитку внутрішнього ринку. Така парадигма розвитку зовсім не суперечить курсу країни на економічну відкритість, рівень якої, навпаки, у функціональному плані (з погляду відкритого характеру зовнішньоторговельного режиму країни) після приєднання до СОТ має зрости. Йдеться про прискорений розвиток внутрішнього попиту і пропозиції, порівняно із зовнішнім попитом та пропозицією. Причому цей процес стимулюватиметься не тільки внутрішніми причинами, а й зовнішньою — уповільненою динамікою світового господарства, особливо в групі найбільш розвинених країн;
— інтенсифікація процесу внутрішнього та зовнішнього інвестування економіки країни — при значному посиленні ролі прямих іноземних інвестицій у розвитку української економіки. У міру того, як ліквідовуватиметься обмеженість внутрішнього попиту, іноземні вкладення все більше спрямовуватимуться не в експортоорієнтовані галузі, а в галузі, що забезпечують дедалі вищі потреби внутрішнього ринку, який ставатиме дедалі інтегрованішим у структуру глобальних ринків.
На сьогодні процес включення України у світове господарство супроводжується формуванням несприятливої структури експорту, а отже й малоперспективної моделі міжнародної спеціалізації. Основні її риси пов’язані з тим, що Україна концентрується на постачанні на міжнародні ринки товарів і послуг (харчові продукти, руди, метали, передусім чорні, транспортні послуги), які є відносно малодинамічними і мають тенденцію до зменшення їх частки у глобальному продажу товарів та послуг. Водночас це ринки, де панує жорстка цінова конкуренція і де цінові переваги можуть дуже швидко переходити до інших країн, особливо при застосуванні до якоїсь країни обмежувальних, дискримінаційних торгово-економічних заходів. Консервація нинішньої структури українського експорту безперспективна, з огляду на те, що головні експортери потребують докорінної реструктуризації виробництва. Водночас украй мізерні поставки на високодинамічні ринки, які визначають перспективи світової економіки (офісне та телекомунікаційне обладнання, інші комерційні послуги), — себто на ринки, що відзначаються насамперед неціновими формами конкуренції і підвищеною стабільністю конкурентних переваг (див. табл.2).
Такі структурні особливості української зовнішньої торгівлі віддзеркалюють структуру конкурентних переваг української економіки з погляду критеріїв світового господарства, однак є стратегічно програшними для країни. Їх слід кардинально змінити у процесі подальших ринкових трансформацій.
Украй важливий у цьому зв’язку напрям розвитку — значне підвищення рівня розвитку високих технологій та включення в глобальний високотехнологічний обмін. Адже саме в цьому аспекті ми сьогодні дуже відстаємо на тлі розвитку світового господарства.
Для України характерні низькі показники експорту високотехнологічних товарів та послуг, що зумовлено формуванням упродовж 1990-х років типу міжнародної конкурентоспроможності, яка базується передусім на цінових факторах та порівняльних перевагах у вартості природних ресурсів і робочої сили. При цьому передумови для формування високотехнологічного типу конкурентоспроможності належним чином не використовуються.
Про це свідчать розриви у рівнях патентування, з одного боку, та роялті, ліцензійних платежів і високотехнологічного експорту — з іншого. Так, кількість поданих резидентами України патентних заявок (у розрахунку на 100 тис. осіб) становила 1999 року 10,8 — що мало не вдвічі більше, ніж у Польщі, й узагалі істотно більше, ніж у країнах, які 2004 року мають стати членами ЄС. Він мало поступається середньосвітовому показнику (13,8), не такий уже й далекий від показників Італії (16,7) та Канади (17,0). Водночас надходження роялті та ліцензійних платежів у 2000 році, за статистикою Світового банку, становили (в розрахунку на ті ж таки 100 тис. осіб) лише 2,0 тис. дол. США, тобто близько двох центів на одного жителя України! Тоді як у Польщі цей показник становив у розрахунку на 100 тис. осіб 87,9 тис. дол. США, у Чехії — 427,2 тис., Угорщині — 1120,0 тис., у вищезгаданих Італії та Канаді — відповідно, 975,7 тис. та 4461,0 тис. дол., а середньосвітовий показник дорівнював 1191,9 тис. дол. І хоча частка високотехнологічного експорту в сукупному обсязі вивезення продукції готових виробів в Україні перебуває, за нашими розрахунками, приблизно на рівні 10% (при середньосвітовому показнику 20%) і навіть перевищує відповідні індикатори для таких країн, як Польща й Чехія, така продукція йде здебільшого на ринки або країн СНД, або ж країн, що розвиваються, та аж ніяк не на ринки з найвищим рівнем конкуренції за показниками якості та технологічного рівня.
Очевидним є й відставання України за комплексом умов функціонування у глобальних мережах, що відбиває слабкий розвиток інформаційних технологій. Хоча, можливо, наші показники трохи кращі, якщо врахувати низький рівень реєстрації власників комп’ютерів, а також переважаючий в Україні тип побудови колективного, а не індивідуального користування мережами.
Так, за індексом готовності суспільства до функціонування у глобальних мережах (Networked Readiness Index — NRI), який віднедавна почали складати в рамках досліджень Всесвітнього економічного форуму в Давосі (Швейцарія), Україна посідає не дуже почесне 66-е місце серед 75 країн, що класифікувалися. Попереду неї Сальвадор, Ямайка, Шрі-Ланка, Парагвай.
Таким чином, на сьогодні структурний розвиток України не відповідає найважливішим загальносвітовим тенденціям. Виправлення цих невідповідностей має стати одним із найголовніших пріоритетів економічної політики уряду.
Основні причини
та чинники структурних викривлень
Негативні тенденції, що відзначалися в розвитку макроструктури української економіки під час переходу до ринкової системи, були зумовлені цілою низкою як об’єктивних, так і суб’єктивних факторів. Серед них чільне місце посідають проблеми, пов’язані з нерозвиненістю інституційного середовища ринкової економіки та політичної демократії, слабкістю інститутів громадянського суспільства.
Саме за таких умов стало можливим проведення з початку 1990-х років макроекономічної політики, що характеризувалася високими показниками бюджетного дефіциту та грошово-кредитної емісії з метою широкомасштабного фінансування державою розвитку неперспективних галузей. Наслідком цього, як відомо, стали гіперінфляція, знищення заощаджень дореформених років. Саме за таких умов різких змін відносних цін та конкурентоспроможності відбувся процес швидкого збагачення вузького прошарку нових українців.
У цей період структурні зрушення відбувалися, по суті, стихійно, за відсутності єдиної стратегії структурної перебудови — шляхом розробки окремих галузевих, цільових державних програм, без належного їх узгодження, за відсутності достатнього фінансового забезпечення, потрібної координації та логічної послідовності. Характерним явищем було встановлення занадто великої кількості неузгоджених структурних пріоритетів, спрямованих переважно на розв’язання поточних питань. У результаті міжгалузеві диспропорції, що існували на момент започаткування реформ, не лише не пом’якшилися, а, навпаки, ще більше загострилися.
Відсутність ефективної структурної політики стала прямим наслідком незбалансованості та неефективності наявної в Україні системи державної влади, яка виявилася нездатною визначити перспективи та забезпечити реалізацію економічних реформ в інтересах усього суспільства. Вкрай несприятливо впливають на здійснення прогресивних структурних перетворень існуючий дисбаланс повноважень між гілками влади, закритість влади для суспільства, переважання корпоративних та особистих інтересів над загальнодержавними, високий рівень корупції, відсутність цілісної системи стратегічного планування.
Приватизація в Україні стала переважно засобом перерозподілу суспільного багатства, а не прискореного капіталоутворення, необхідного для радикальної структурної модернізації економіки та забезпечення її конкурентоспроможності. Справжній приватний сектор в економіці сьогодні більшою мірою формується у сфері нових підприємств, аніж приватизованих старих.
Величезні диспропорції в економічній і соціальній структурах українського суспільства створюються гіпертрофованим обсягом монополізованих секторів економіки, питома вага яких у ВВП України нині сягає 40%.
Розвиток малого та середнього підприємництва в державі характеризується значним поширенням тіньової діяльності (мікро- і малими підприємствами, за нашими даними, приховується близько 70% виробництва), відсутністю системних передумов для позитивного впливу цього сектора на прогресивні структурні зрушення. Окреме занепокоєння викликає діяльність у цьому секторі особливого різновиду «високопродуктивних» посередників, які є агентами для здійснення трансфертів доходів від великих підприємств на користь окремих осіб для незаконного особистого збагачення та з політичною метою.
Перехід до ринкової системи в Україні супроводжується значними спонтанними зрушеннями в галузевій структурі економіки. Найвиразніше вони проявилися в зниженні частки галузей, що виробляють товари, — з 70,1% у 1990 році до 53,4% у 2000-му, та зростанні частки галузей, що надають послуги, — з 29,5 до 47,8%. Хоча загалом цей процес перерозподілу часток секторів виробництва товарів та послуг на користь останніх відповідає світовим тенденціям і має позитивну спрямованість.
Водночас у процесі ринкових перетворень в Україні сформувалася протекціоністська модель економічного розвитку, з характерними ознаками надмірної концентрації ресурсів у загальнодержавному секторі, вибірковою підтримкою окремих привілейованих підприємств. Вона стала визначальним чинником несприятливих структурних економічних зрушень.
На початку та в середині 1990-х років відбувся значний інфляційний перерозподіл доходів, а отже, й сталися різкі викривлення в розподілі доходів на користь сектора загальнодержавного управління та фінансових корпорацій за рахунок домогосподарств і нефінансових корпорацій. Лише з 1997-го розпочалася поступова гармонізація, позиції підприємств і населення у розподілі доходів посилилися (що й стало основою для відновлення економічного зростання наприкінці 1990-х). Однак цей поворот нестабільний, залежить від кон’юнктурних політичних чинників і загалом досі не веде до формування раціональної макроекономічної структури.
Торішня тенденція до надмірної концентрації доходів у секторі домогосподарств, за умови відсутності компенсуючого припливу прямих іноземних інвестицій, посилення диференціації доходів населення, високих відсоткових депозитних і кредитних ставок, низької частки довгостроково кредитування у кредитному портфелі банків, привела до тимчасового розширення споживчого ринку, але водночас — до скорочення темпів інвестування реального сектора економіки. Нинішнього року маємо зворотний процес: темпи споживчих витрат гальмуються, а інвестицій — зростають внаслідок перерозподілу доходів на користь нефінансових корпорацій, але вже наступного виборчого року можна очікувати на протилежне, з повторенням тенденцій 2002-го. Процесам оптимізації макроструктурних пропорцій і включення ринкових механізмів перетікання фінансових ресурсів у сфери пріоритетного розвитку перешкоджають збереження численних преференцій і недосконалість законодавства. Вони дозволяють привілейованому колу підприємців концентрувати непропорційно великі доходи.
Величезні викривлення в інституційних засадах економічного розвитку та структурі доходів основних секторів стали сприятливим середовищем для посилення негативних тенденцій у розвитку галузевої структури економіки. Особливу стурбованість викликає поглиблення деформацій у структурі промисловості, прискорений розвиток її низькотехнологічних (за винятком машинобудування) галузей із застосуванням переважно старих технологій шляхом підвищення рівня використання наявних потужностей. Так, за період 1990—2000 років у структурі виробництва промислової продукції зросла частка чорної металургії — з 11,0 до 27,4%, електроенергетики — з 3,2 до 12,2%, паливної промисловості — з 5,7 до 10,1%. Водночас знизилася частка харчової промисловості — з 18,6 до 17,4%, легкої промисловості — з 10,8 до 1,6%, а машинобудування та металообробки — з 30,5 до 13,2%.
Особливо слід звернути увагу на переважну концентрацію обробної промисловості України на випуску низькотехнологічних виробів. Так, у 2001 році на групу галузей, які, за методологією ОЕСР, належать до високотехнологічних, припадало лише 4,5% випуску продукції, 5,8% зайнятих та 4,0% здійснених інвестицій. Для групи середньо високотехнологічних виробництв ці показники становили, відповідно, 20,0, 30,7 та 18,8%, тоді як на середньо низькотехнологічні та низькотехнологічні — 75,4% випуску, 62,8% зайнятих та 77,2% інвестицій. Особливо вражає останній показник. Він свідчить, що процес закріплення за Україною низькотехнологічних сфер виробництва наростатиме і найближчими роками, попри всі розмови про інноваційний шлях розвитку.
Дуже небезпечним явищем, з огляду на потреби розвитку людського капіталу країни, є зниження в структурі економічних потоків ролі науки та наукового обслуговування (їхня частка в галузевій структурі валової доданої вартості у період 1990—2000 років знизилася, відповідно, з 2,1 до 1,1%), а також культури та мистецтва. Україна значно відстає у створенні галузей ринкової інфраструктури.
Під час переходу до ринкової системи був брутально порушений принцип зумовленості здійснення прогресивних структурних перетворень повномасштабним включенням у реформи соціального капіталу, внаслідок чого безпрецедентно зросли масштаби бідності та рівні соціального розшарування. За офіційно визначеними критеріями, до категорії бідних, за підсумками 2002 року, належить 27,9% населення України, а до злиденних — 15,0%. За даними соціологічного опитування, проведеного соціологічною службою Центру Разумкова, 50,5% громадян взагалі не мають заощаджень, для 23,3 — заощаджень вистачить лише на один місяць існування, ще для 11,1% — не більше ніж на півроку. 89,5% громадян України мають предмети тривалого користування, придбані ще до 1991 року. Все це вказує на дуже обмежений платоспроможний попит, що підриває перспективи стабільного розвитку та подальші ринково спрямовані структурні реформи.
Отож завдання очевидне: необхідно, аби економічна політика України була спрямована насамперед на створення як державних, так і суто ринкових інститутів, що сприяють генерації та поширенню інновацій, а також формуванню визначального фактору сучасної конкурентоспроможності — людського капіталу. Вона повинна бути спрямована на створення рівноправних умов для підвищення міжнародної конкурентоспроможності українських фірм і компаній у відкритому конкурентному середовищі.
Пріоритети структурної політики України
Виходячи з розуміння того, що бажаний позитивний ефект залежатиме не лише від заходів власне у сфері макроекономічної структурної політики, а й насамперед від системності дій у різних сферах економічної політики, колектив експертів Центру Разумкова (у дослідженнях цієї проблеми активну участь взяли провідні фахівці Інституту економічного прогнозування НАН України — Б.Кваснюк, А.Ревенко, Т.Шинкоренко та ін.), визначив комплекс необхідних заходів за наведеними далі напрямами.
У сфері власне макроекономічної структурної політики:
— провести ревізію існуючих державних програм розвитку окремих видів діяльності, територій, інфраструктурних об’єктів з метою оцінки доцільності їх подальшої реалізації та наявності належного фінансового забезпечення, а також можливості залучення до програм іноземних інвесторів;
— проаналізувати ефективність системи галузевих пільг на предмет досягнення поставлених при їх запровадженні економічних та соціальних цілей;
— перейти від галузевих пріоритетів розвитку до підтримки певних напрямів, стадій та процесів поширення нових виробництв і технологій;
— при розробці державних концепцій та програм соціально-економічного розвитку, виходячи з пріоритету розвитку внутрішнього ринку, передбачити певне зниження показника залежності ВВП країни від зовнішньої торгівлі;
— формулюючи пріоритети залучення іноземних інвестицій, врахувати необхідність зміни орієнтації іноземних інвестицій з експортоорієнтованих галузей на залучення їх із метою використання дедалі більшого потенціалу внутрішнього ринку;
— внести зміни та доповнення до нормативно-правових актів і їх проектів у сферах, що регулюють інноваційну діяльність підприємств, шляхом конкретизації переліку об’єктів, які належать до інновацій, та умов надання податкових пільг по доходах від інноваційної діяльності;
— забезпечити систему захисту української економіки від поширення вже «відпрацьованих», застарілих технологій, неспроможних вивести на траєкторію динамічного зростання;
— запровадити систему підтримки високотехнологічного експорту шляхом сприяння просуванню української продукції на зовнішній ринок, спрощення та прискорення процедури експортного контролю;
— розробити заходи із розширення участі іноземних банків в інвестиційних проектах на території України;
— з метою активізації інвестиційної діяльності на підприємствах, що виробляють продукцію з найбільшою часткою валової доданої вартості, та досягнення балансу інтересів експортерів й імпортерів, при регулюванні курсу орієнтуватися на поступове підвищення курсу національної валюти, маючи при цьому за орієнтир утримання реального ефективного курсу гривні на рівні 10—14% нижче того, що існував до девальвації серпня—вересня 1998 року.
У галузі антимонопольної політики — удосконалити правову базу, передбачити заходи стосовно:
— створення умов для розвитку конкуренції на монополізованих товарних ринках з високим рівнем концентрації поставок, усунення бар’єрів на шляху розвитку конкуренції і входження на ринки інших господарюючих суб’єктів;
— протидії створенню нових монопольних структур внаслідок перерозподілу власності, реалізації корпоративної інвестиційної політики та інтеграційних процесів, зокрема при формуванні промислово-фінансових груп;
— прийняття закону про захист конкуренції на ринку фінансових послуг;
— гармонізації антимонопольного законодавства відповідно до міжнародних угод України, адаптації конкурентної політики з метою інтеграції країни у світове економічне співтовариство;
— усунення монопольної діяльності посередницьких організацій, що часто мають кримінальне походження, виникають на шляху руху товарів або послуг від великих продуцентів до масових споживачів (агробізнес, вугільна та металургійна промисловість тощо) і не допускають нових компаній на той чи інший ринок;
— забезпечення у законодавчому та адміністративному порядку рівноправного порядку доступу нових компаній до об’єктів загальнодержавної й регіональної господарської інфраструктури (залізничних колій, трубопроводів, терміналів, сховищ, складів тощо);
— розширення конкурентних засад укладання контрактів з державних замовлень, зокрема допуску до них іноземних компаній;
— заборони будь-якої практики адміністративних обмежень на пересування товарів і капіталу через регіональні (обласні, районні) кордони, оскільки регіоналізація товарних і фінансових ринків є серйозною перешкодою для конкуренції;
— скорочення переліку ліцензованих видів діяльності, зі спрямуванням звільнених при цьому сил контрольних органів (податкових, правоохоронних тощо) у ті сфери, де контроль справді необхідний (виробництво зброї та боєприпасів, нарковмісних речовин, алкоголю тощо).
У галузі політики регулювання доходів:
— здійснити цілеспрямоване зниження рівня оподаткування доходів від праці шляхом обрахування та обмеження за прийнятою в ЄС податковою методологією, яка враховує не лише прибутковий податок, а й соціальні нарахування;
— синхронізувати внесення змін у податкове законодавство зі змінами в системі соціальних внесків і нарахувань та заходів пенсійної реформи;
— встановити новий неоподатковуваний мінімум на рівні доходу, що дорівнює мінімальній заробітній платі;
— запровадити податок на нерухомість і законодавчо визначити рівень ринкової вартості нерухомості, з якого впроваджується оподаткування, визначити систему заходів супроводу впровадження податку;
— запровадити податок на відсоткові доходи фізичних осіб за банківськими вкладами із встановленням межі сукупного доходу із вкладів, що не обкладається зазначеним податком;
— запровадити диференційовані ставки податку на додану вартість зі значним зменшенням ставок на окремі продукти харчування (особливо дитячого), медикаменти широкого вжитку, навчальні матеріали та обладнання для шкіл (включно з комп’ютерами, що закуповуються школами);
— підвищити рівень ефективного корпоративного податку шляхом зменшення системи пільг;
— під час змін у системі оподаткування прибутків підприємств зробити акцент на створенні справедливих конкурентних умов.
У галузі бюджетної політики:
— запровадити в практику застосування конкурсних технологій та заохочення до фінансування з боку громадських і приватних (включно з іноземними) фондів, вилучення практики державної підтримки лише одного переможця в таких конкурсах;
— забезпечити публічність у проведенні конкурсів по бюджетних проектах, що мають високу суспільно-економічну значущість і вартість;
— розробити і запровадити в практику казначейського контролю методику оцінки ефективності використання бюджетних коштів;
— запровадити щомісячну звітність за детальною класифікацією бюджетних витрат усіх рівнів з розміщенням її в мережі Інтернет.
У галузі розвитку підприємництва:
— внести зміни та доповнення до чинних нормативно-правових актів у сферах, що регулюють: діяльність підприємств, трастів, банків, страхових організацій, проведення процедури банкрутства тощо;
— запровадити законодавчо врегульовані процедури незалежного контролю фінансових операцій підприємств із урахуванням досвіду розвинених країн світу, зокрема передбачити запровадження ефективного контролю над так званими зв’язаними трансакціями, через які здійснюються цінові трансферти на користь вузького кола власників, що порушує права малих акціонерів та кредиторів;
— провести докладну ревізію й оцінку ефективності програм державної підтримки підприємництва і визначити причини, які блокують вихід підприємницької діяльності із тіні.
Реалізація цих пропозицій могла б сприяти виправленню структурних деформацій, допущених при переході до ринкової системи, а також створенню передумов для прискорення економічного розвитку й ефективної інтеграції економіки країни у світовий та європейський економічний простір.