Гордість уряду Віктора Ющенка за досягнуті в першому півріччі макроекономічні показники не можна не поділяти. Передусім серцем. А ось розум — він опирається окремим тенденціям, які продовжують розвиватись у нашій промисловості.
І річ тут не в надмірному скептицизмі. Річ у тому, що на світовий ринок поділу праці Україна входить аж надто однобоко, поступаючись і далі, один по одному, сегментами внут-рішнього ринку товарів промислового виробництва імпортові і неухильно втрачаючи свої ж позиції традиційного експорту.
Дефляція — ще не панацея
На тлі повідомлень із перших шпальт про досягнуту в липні цього року дефляцію гривні й оптимістичних прогнозів дальшої стабільності її курсу, зростання валового національного доходу, бюджетний профіцит — скромне визнання урядом необхідності закупити 3 млн. тонн енергетичного вугілля, щоб пережити наступну зиму, не вельми зацікавило журналістів. Можливо, тому, що тема енергокомплексу всім уже неабияк набридла — про перерозподіл енергоринку, розрахунки за російський газ, підвищення грошової частки передоплат за спожиту електроенергію останнім часом не писав хіба що лінивий.
Тим часом факт закупівлі вугілля країною, яка утримує перші позиції в Європі й не останні у світі за його балансовими запасами, повірте, вартий осмислення. По-перше, сам по собі. Ще й тому, що ми сьогодні в топки електро-станцій кидаємо… коксівне вугілля. А по-друге — в ряду схожих явищ. Отже, спробуємо на око визначити цей ряд.
Хоч би що там казали, а за колишніх часів економіка Української РСР була певною мірою збалансованою. Не задовольняли суспільних потреб хіба що легка й харчова промисловість. Зате базові галузі нашої індустрії: металургія, промисловість будівельних матеріалів і конструкцій, машинобудування (важке і не дуже), енергетика — мали постійний внутрішній попит і яскраво виражений експортний потенціал.
Те ж донецьке, приміром, енергетичне вугіллячко (антрацит) у Західну Європу потрапляло у величезних кількостях у ролі для нас трохи навіть екзотичній — як камінне паливо. Харківські гідротурбіни крутилися на річках Бразилії й Аргентини, а не тільки на Дніпрі. Єнакіївським цементом італійські реставратори зміцнювали Колізей. На захід і на схід ішли ешелони з залізною та марганцевою рудою. Араби склили свої магазини дзеркальними вітражами костянтинівського заводу «Автоскло» — ряд цей можна продовжувати до нескінченності.
Саме наш, повторюю, досить збалансований промисловий потенціал, помножений на національні амбіції й економічний романтизм, дозволяв ідеологам незалежності кричати на всіх перехрестях, що в самостійному плаванні ми миттю прийдемо до молочних річок і кисільних берегів. Не прийшли. А якось зовсім навпаки.
Навіть попри певне зростання протягом останніх двох років ВВП, рівень і якість життя населення продовжують падати. І падіння це триватиме доти, доки інтереси найбільших (і навіть не дуже!) світових виробників промислової продукції знаходитимуть співчутливе розуміння в наших так званих олігархів та осіб, наділених владою в усіх її гілках. На шкоду національним інтересам.
Епопея Павла Лазаренка вже набила оскому. Проте один бік результатів його діяльності залишається практично непоміченим. Саме після його прем’єрства, а точніше, кураторства над горе- звісною корпорацією ЄЕСУ, лягли на обидві лопатки й досі не можуть звестися наші цементні, скляні та трубні заводи.
Так, після обвального па-діння виробництва 1991—1994 років у країнах СНД вони також скоротили випуск товарної продукції. Але ж трималися! За рахунок традиційних експортних поставок. А коли під тиском унікального прем’єра змушені були купувати газ у ЄЕСУ і її структур — зупинилися. І відразу втратили зовнішні ринки збуту! Більшість їх (у Румунії, Болгарії, Чехії, Словаччині, Туреччині) захопила французька фірма «Лафарж». При цінах за газ $83 за тисячу кубів, нав’язуваних патронованою П.Л. корпорацією, продукція наших заводів стала неконкурентоспроможною. Собівартість, скажімо, тонни цементу зросла до $110—115, тоді як світові ціни на цей матеріал не перевищували тоді $95—98.
Чи візьмемо те саме енергетичне вугілля. Байки про нерентабельність його видобутку в Донбасі сьогодні легко спростовуються гірниками, котрі добувають коксівне ву-гілля. Просто їм платять живими грошима. І регулярно. І в цьому немає ніякого дива, так само як і заслуг центральної влади. Просто на місцях, на регіональному рівні, знайшлися люди, які зуміли зв’язати на корпоративних засадах в єдиний потужний економічний кулак взаємні інтереси шахтарів, коксохіміків і металургів. І шахти, які добувають коксівне вугілля, розвиваються без найменших державних дотацій та субсидій.
А ось гірникам, що добувають енергетичне вугілля, з року в рік не доплачують у середньому по 360—400 млн. гривень. Саме стільки в нашій валюті коштують 3 млн. тонн, які Україна на цю зиму закупить за кордоном. Тільки полякам ми заплатимо значно дорожче — до 50 доларів за тонну.
Депутатська фракція комуністів, приміром, стверджує, що з 230 млн. доларів кредитів Світового банку, виданих Україні протягом 1996—1999 років на реструктуризацію підприємств колишнього Мінвуглепрому, 210 мільйонів використано не за призначенням. І в це можна повірити. Якщо врахувати, що вибуття шахтного фонду практично не компенсується запуском нових горизонтів і лав, а будівництво нових шахт також майже на точці замерзання.
Зате тепер ми, при нашому безробітті серед шахтарів, годуватимемо вуглекопів Польщі й Росії. Цементників Білорусі та склоробів різних країн Європи ми годуємо вже не перший рік. Але що мене особисто вразило, то це той факт, що цього року ми стали підгодовувати добувачів марганцевої руди з... Африканського континенту! Перші її тонни на суму $3 млн. прибули в Україну з Гани.
Отака промислова політика в нас вимальовується. Випадковість? Елементарні недоробки? Такі собі несподівані вади реформації? Як-то кажуть, живі перекази, та віри їм не ймеш...
Потоп районного масштабу
стався 1996 року в Степногірську, за неповних сорок кілометрів від індустріального Запоріжжя. І не з волі Всевишнього, а за рішенням рідного нашого уряду. Причому відповідна постанова Кабміну звучало більше ніж лаконічно: «Ліквідувати промислово-експериментальний Таврійський ГЗК». Та й край.
Чому не просто нову, закладену якихось десять років тому, а буквально новітню за проектними й технологічними рішеннями марганцеву шахту потрібно було ліквідувати мокрим способом (шляхом затоплення), а не способом консервації, — історія замовчує. Поки що замовчує. Але факт залишається фактом: украй необхідне в радянський час виробництво для незалежної України стало непотрібним!
Абсурд? Не скажіть. У 1994—1995 роках у заштатний Степногірськ почали вчащати представники низки закордонних фірм із Японії, ПАР, Австралії та Південної Америки, які мають прямий стосунок до видобутку й переробки марганцевих руд. Зрозуміло, через Київ, не забувши відзначитись у відповідних високих кабінетах.
Зустрічали їх у Степногір-ську хлібом-сіллю. Тут сподівалися на інвестиції. Річ у тому, що централізоване фінансування будівництва Таврійського ГЗК, яке раніше велося з Москви, 1991 року було, звісно, припинено. Друга, третя, четверта шахти (загалом їх тільки першою чергою освоєння найбільшого в світі Таврійського родовища марганцевих руд планувалося побудувати шість) залишалися на папері. А шахті № 1, яка видавала на-гора руду, самотужки тягнути інфраструктуру Степногірська, розраховану й розбудовувану для обслуговування найпотужнішого ГЗК, було не під силу.
Наївні степногірці не відали, що зовні респектабельні, бездоганно чемні емісари іноземних фірм ведуть між собою тиху, зате нещадну торговельну війну за перерозподіл сфер впливу. Річ у тому, що останнє десятиріччя позначене зростанням світового виробництва високоякісних сталей при різкому скороченні виплавки рядових сортів. 2000 року у світі очікується виробництво 800 млн. тонн металу, який без марганцевих феросплавів просто не виплавити. Це майже на 160 млн. тонн більше, ніж 1990 року, та ще слід врахувати, що Україна й Росія впродовж цього самого періоду скоротили його виробництво на 80 млн. тонн.
За експертними оцінками, видаткові статті торговельної війни за перерозподіл світового ринку феросплавів тягнуть десь на 10 мільярдів доларів США. Значна частина їх, як заведено, осіла в кишенях вищих чиновників цілого ряду держав.
Чи перепало нашим? Бозна. Принаймні практика тихих торговельних воєн свідчить, що найдорожча послуга — звільнення на користь однієї з воюючих сторін сегмента відповідного ринку від конкурентів. Зокрема й потенційних. Тож коли Павло Лазаренко не одержав хабара від «Лафаржа» після того, як україн-ським виробникам цементу довелося залишити традиційні для них ринки збуту, то наш легендарний екс-прем’єр дуже прогадав. Ну а степногірцям просто не варто було розраховувати на іноземні інвестиції в освоєння Таврійського родовища марганцевих руд: у практиці світового бізнесу ще не зареєстровано ідіотів, котрі вкладають свої капітали в потенційного конкурента.
А ось затоплення шахти №1 Таврійського ГЗК, погодьтеся, видається цілком логічним з огляду на інтереси акул світового бізнесу феросплавів.
Загалом-то, виконробів затоплення шахти №1 — первістка Таврійського ГЗК — у Степногірську називають поіменно.
Передусім Валерія Мазура. Чи то колишнього міністра, чи то колишнього голову відпо-відного комітету (у веремії наших адміністративних метаморфоз хіба згадаєш, як правильно називалася його посада!), принаймні головного металурга України на той час — це вже точно. Другим у списку тут значиться Анатолій Кінах, який робить нескінченні рокіровки між кріслами глави УСПП й віце- прем’єра. Подейкують, що свою руку до затоплення шахти доклав і удатний банкір з колишніх комсомольських ватажків Сергій Тигипко, що здобув славу єдиного послідовного реформатора в уряді Валерія Пустовойтенка. Місцевий поголос саме йому приписує авторство більше ніж лаконічної постанови Кабміну, про яку йшлося вище.
Можливо, все це — пусті вигадки людей, які раптом опинилися на узбіччі життя. Проте зрозуміти степногірців можна. У спадок від колишніх перспектив їм дісталися повне безробіття, розбиті комунальне господарство і шляхи, будинки і споруди, в тому числі й квартири в житлових будинках, у стані руйнації, нуль цілих, нуль десятих гривні в касі місцевого бюджету. Воду тут подають один раз на добу, вранці, але лише на 20—30 хвилин. Газу немає і не передбачається. Чоловіки з провесни до пізньої осені ходять на заробітки. Взимку мерзнуть у квартирах без опалення зі своїми сім’ями і п’ють по- чорному. Ну, а діти і взимку, і влітку промишляють уздовж траси Москва — Симферополь, що за п’ять кілометрів від Степногірська. Хлопчиська торгують в’яленою рибою і раками (добре, що до Каховського водосховища рукою подати), а дівчата — самі знаєте чим.
Що день прийдешній їм готує?
Взагалі, ситуація з виробництвом марганцевих феро-сплавів у країні катастрофічно погіршується, попри переможні гучні реляції УкрФА — Української асоціації виробників феросплавів. Якщо 1990 року їх отримали 2 млн. 378 тис. тонн, то торік — майже на 60 відсотків менше. Колись ми були практично єдиними постачальниками марганцевої руди і феросплавів у колишньому СРСР та країнах Східної Європи, а сьогодні починаємо їх імпортувати! Той же завод «Азовсталь» наводить мости з далеким Китаєм. Кажуть, що перша партія феромарганцю вже прибула до Маріуполя.
Головна причина — нестача електроенергії. Для живлення лише Нікопольського заводу феросплавів необхідний енергоблок потужністю майже в мільйон кіловат. Не треба великого розуму, щоб прорахувати: з виведенням із експлуатації блока №3 Чорнобильської АЕС становище з електроенергією в індустріальних районах стане катастрофічним. Адже тільки в Запоріжжі, крім заводу феросплавів, розміщені такі суперенергомісткі підприємства, як алюмінієвий і титано-магнієвий комбінати.
Однак ні алюміній, ні титан отримати без електроенергії просто неможливо, а марганцеві феросплави отримують ще й у доменних печах. Колись їх виробляли в Донбасі, на Костянтинівському і Краматорському металургійних заводах. Але сьогодні на першому домну зупинено через дефіцит... марганцевої руди! На Краматорському заводі з цієї самої причини домна хоч і не в повну силу, але ще працює, завдяки нашому, вітчизняному інвесторові, який закупив руду в Гані. І отут ми впритул наблизилися ще до однієї досить цікавої особливості вітчизняної промполітики.
Про іноземного інвестора ми ще якось піклуємося. Якщо не на практиці, то бодай на словах: спроби створити сприятливий інвестиційний клімат для нього не припиняються ні у Верховній Раді, ні в команді Президента, ні в Кабміні. Однак прагнення підтримати інвесторів вітчизняних, не зальотних і не портфельних, а промислових — не відчувається. А вони в нас, слава Богу, з’явилися.
На Краматорському металургійному мені доводилося бувати і десять, і п’ятнадцять, і двадцять років тому. Більш задрипаний — інше слово і підібрати важко — серед наших металургійних заводів тих часів треба було ще пошукати. Цього літа я його просто не впізнав. Чистота і порядок на території і в цехах — ідеальні. Люди тримаються з гідністю і працюють без метушні, але злагоджено. Це, так би мовити, зовнішні ознаки. Є й суттєвіші. Внутрішні або технологічні.
Саме тут місяць тому, без зайвої помпи і перерізання стрічок, вперше у світовій практиці в доменній печі отримали не просто феро-, а силікомарганець. Розв’язано проблему стовідсоткової утилізації відходів — усупереч думці, яка існувала десятиліттями, доменні шлаки феромарганцевого виробництва виявилися чудовою сировиною для отримання цементів. У день мого візиту, так збіглося, тут запустили першу турбіну, яка працює на доменних газах. У найближчій перспективі такі турбіни будуть автономно постачати завод електроенергією. Насамперед електропечі для рафінування доменних феросплавів. Зауважимо, що доменний газ тут (утім, як і на інших наших печах) десятиліттями спалювався у факелах. У Краматорську, де встановлені не найбільші, а, навпаки, найменші за обсягом домни в Україні, кожна викидала за рік газу на $10 млн. Відтепер цей газ, через електроенергію, перетворюватиметься в товарну продукцію, ціна якої набагато вища.
Усі перелічені зміни (та багато інших) сталися впродовж останніх двох років. Після того, як у процесі приватизації вагомий пакет акцій заводу дістався ЗАТ «Візаві», що входить до «Індустріального союзу Донбасу».
Потерпаючи від дефіциту сировини й не маючи ані найменшого бажання годувати африканських рудокопів, менеджери «Візаві» розпочали вивчення проблем вітчизняного видобутку марганцевих руд. Як з’ясувалося, втім, у цьому нема нічого дивного: радянські економісти й промисловці теж були не з лика шиті. Й Таврійське родовище з балансовими запасами 2,5 мільярда тонн ударно освоювали зовсім не випадково. Оскільки десятиліття інтенсивної експлуатації двох інших українських родовищ — Марганецького й Орджонікідзевського — призвели до їх природного виснаження. Навіть за умови сьогоднішньої повільної розробки, в них залишилося руди, в кращому випадку, на 15—20 років. Так виникла ідея оживити затоплену три роки тому шахту.
Не потрібно й казати, з яким ентузіазмом цю ідея сприйняли жителі вмираючого Степногірська. Місцева влада її теж, природно, підтримала. І не просто на словах. А зареєструвавши ЗАТ «Стептехсервіс», у статутний капітал якого фірма «Візаві» ще кілька місяців тому внесла 4 млн. гривень. Судячи з усього, не проти відновити шахту й новий глава Запорізької обласної держ- адміністрації Олексій Кучеренко. Не вельми пручається й Фонд держмайна. А от пройти Державний комітет промполітики донеччани вже кілька місяців не можуть.
Заковика в тім, що на місці затопленої шахти свого часу організували державне підприємство «Стептехсервіс». Для чого — невідомо. Однак наземний комплекс (за винятком двох складських приміщень, зданих в оренду приватним підприємцям) упродовж трьох років перетворено, по суті, на руїни. Навіть копер шахти — і той уже почали розбирати на металобрухт.
Отож, передати ці руїни й затоплені підземні виробки на баланс ЗАТ «Стептехсервіс», у якому, відповідно до статутного договору, за державою залишиться 49% акцій, без візи Держпромполітики державне підприємство «Стептехсервіс» не має права.
А візу цю в комітеті одержати не вдається. Аргументи при цьому висуваються найдивовижніші. На кшталт того, що існує, мовляв, проект (правда, де й у кого — невідомо) безлюдної виїмки марганцевих руд з затопленої шахти. Мовляв, закачаємо в неї сірчану чи якусь іншу кислоту, матимемо перенасичений розчин марганцю, викачаємо його на поверхню й одержуватимемо метал електролізним методом. І для цього знадобиться не один, а принаймні два енергоблоки на мільйон кіловат кожен!
Фантастика, та й годі. Менеджери ж «Візаві» подали в Держкомітет промполітики цілком реальний графік відбудови, відповідно до якого вже через 12 місяців нині затоплена шахта видасть на- гора 200 тисяч тонн марганцевої руди протягом першого року експлуатації. Упродовж другого — 400 тисяч. Третього і в наступні роки планується одержувати по 600 тисяч тонн руди, як і передбачалося початковим проектом освоєння Таврійського родовища. І при цьому від держави не потрібно ані ко- пійки субвенцій чи субсидій. Потрібно лише одне: не заважати людям працювати.
Ні, добродії. Справа не в фантастичних проектах. Чи це не відгомін минулої торговельної війни й наполегливих візитів ділків світового бізнесу феросплавів до Степногірська через Київ? Візитів, схожих часто-густо на економічну розвідку? А чи не вискочить, ніби чорт із табакерки, Таврійське родовище на світовий ринок і чи не переплутає на ньому всі розкладки? Погодьтеся, таке припущення навіть вельми логічне. Як і те, що, поки не повернеться наша промислова полі-тика до вітчизняного промислового інвестора, акули світового бізнесу можуть спати спокійно.