Свобода - це право. Право на вибір, рішення, дію. Свобода - це відповідальність. Відповідальність за свої вчинки, можливі помилки, пов’язані з ними ризики, відповідальність за свою долю. Свобода - це розумне самообмеження: переходячи вулицю, ми не кидаємося в потік машин; не стрибаємо з балкона, щоб піднятися в повітря; дозуємо прийом ліків.
Ступінь свободи тим вищий, що звичнішими є обмеження, які вона накладає. «Свобода мого кулака закінчується там, де починається свобода вашого обличчя», - найпростіший приклад абсолютних заборон заради дотримання елементарних прав. Суспільство звертається до них для самозбереження. Мораль - найперші табу, без яких суспільство деградує.
Та якщо моральні заборони прості настільки, що до них привчають із дитинства, то, наприклад, про господарське законодавство такого не скажеш. Річ не тільки в його хитросплетіннях. Спірною може виявитися як юридична мантія закону, так і його економічна суть. Чи може суспільство обмежувати підприємницькі права своїх громадян? Чи варто наділяти ними державу? Чи включати її в процес бізнес-регулювання? Хоч би якими абстрактними були такі запитання, від них залежить ефективність будь-якої економіки.
Від державного екстремізму до ринкового фундаменталізму
Років двадцять тому відповідь на три наведені вище запитання, скоріш за все, була б негативною. Розпад соціалістичного блоку й колишнього Союзу, економічний і політичний тріумф Штатів, успіхи неоліберальної доктрини по обидва береги Атлантики («рейганоміки» у США й «тетчеризму» у Великобританії), остаточне подолання наслідків нафтових шоків і стагфляції 1970-х, найглибша системна криза на пострадянському просторі для багатьох виявили одну непорушну істину: торжество капіталістичної системи, приватної власності й банкрутство державного управління.
На цій хвилі в променях слави опинилося ринкове саморегулювання. «Шокова терапія» стала синонімом економічної освіти. Еволюційний підхід не заперечувався. Але асоціації з Китаєм мали на увазі його другосортність. На відміну від Пекіна, що переситився результатами «Великого стрибка», пропагандою його ринкової версії зайнялися західні економісти та міжнародні фінансові організації. Насаджувана ними теорія «Великого вибуху» (Big bang) стала альтернативою поступової трансформації централізованих економік. На зміну державному екстремізму прийшов ринковий фундаменталізм.
Державу в економіці почали розглядати як історичний анахронізм. Фокус держуправління змістився до якнайшвидшої масової приватизації, лібералізації й дерегулювання. Про їх якість почали судити не за результатами, а за швидкістю - що швидше, то краще. У Союзі, що тріщав по швах, з’явилася програма, яка обіцяла за «500 днів» перетворити радянську економіку на зразково-ринкову.
Суспільні цінності змінилися маргінальним індивідуалізмом. Необмежені права особистості почали розглядати як вінець і сенс суспільного розвитку. Про її відповідальність перед собою та суспільством воліли не говорити. Про раціональне самообмеження - мовчали. Зовнішні ж примусові заборони сприймалися як блюзнірство: для одних вони являли собою тінь казарменого соціалізму, для інших були несумісні зі свободою особистості, треті про них просто не думали.
Як само собою зрозуміле вважалося, що особиста вигода й стихія ринку визначать усе якнайкраще. Для кожного окремо й усіх разом узятих.
Результати перевершили всі очікування. Нові власники старих підприємств почали довільно оплачувати рахунки постачальників. Чому б і ні? Адже це було їхнє «священне право» - розраховуватися за отриману продукцію чи ні. Україну охопили масові неплатежі. 1998 року прострочена
кредиторська заборгованість підприємств сягнула 86,3% ВВП, 1999-го - 90,8%. Інфляція й бартер були лише частиною проблем: наявність коштів на розрахунковому рахунку не гарантувала оплати робіт і послуг.
Шахтарі, які спускалися у забій, не бачили грошей по півроку. Куди йшли «зекономлені» в період приватизації кошти, можна тільки здогадуватися. В 1996-1997 роках заборгованість по виплатах зарплати в Україні доходила до 15-16% від її загальних нарахувань, 1998-го - до 19%. Доларовий еквівалент невиплачених зарплат у ті роки становив 2,0-2,7 млрд. дол.
Культ ринку й наживи став моральним виправданням хабара: точнісінько - плата за послуги. Чим не ринок у чистому вигляді, котрий, як говорилося, завжди ефективніший за державу?! Але без його залізних гарантій і заборон сила права перетворилася на право сили. Сили фізичної й фінансової: 1990-ті - епоха фінансових пірамід і бритоголових братух у малинових піджаках із розжареними прасками.
В умовах, коли капітали збивалися за дні, виробництво, інвестиції й технології втратили сенс. Вони були тягарем для некомпетентних хазяїв, які після «успішної» приватизації продавали свої підприємства на брухт. Останній міг виявитися ціннішим за обладнання, земля - за завод на ній, а пісок - за чорнозем, який засипали для будівництва заміських будинків.
Відсутність жорсткої системи обмежень призвів до руйнівного надлишку безконтрольних прав. Готовність суспільства до них виявилася не вищою, ніж у дитини до сірників. Без найсуворіших моральних, законодавчих і господарських заборон права мільйонів перетворилися на попіл. Прахом нерідко йшов і хвацький бізнес 1990-х: рейдерство - другий акт п’єси, яка почалася з масової приватизації, лібералізації та дерегулювання.
Першими їхнього натиску не витримали складні технологічні комплекси - вони виявилися несумісні з господарською анархією. Більшу стійкість до неї проявив бізнес, націлений на задоволення найперших потреб (харчова промисловість, торгівля, сільське господарство), а також представлений найпростішою обробкою сировини (чорна металургія, хімічні добрива). Але що примітивніше виробництво, то дешевша його продукція. Не дивно, що після 21 року ринкових експериментів вітчизняний ВВП у 2011 році залишався на 31% меншим, ніж 1990-го.
Непродуктивний іноземний капітал
За дефіциту внутрішнього й зовнішнього контролю необмежені господарські права деструктивні. Надій на одну свідомість у цьому питанні мало. Як і на розум ринку - уродженою гармонією він не обтяжений. Щоб досягти її, потрібні десятиліття притирання праці й капіталу, бізнесу та держави, кристалізації особистих і суспільних цінностей, усвідомлення їхнього взаємного зв’язку й відповідальності. Але навіть у цьому разі кінцевий успіх досить відносний: добробут країн «золотого мільярда» продовжує разюче контрастувати з гнітючою убогістю «третього» світу.
Уявлення, що прірву між ними можна подолати простим скасуванням заборон на ведення бізнесу, не так наївне, як абсурдне. Проте воно залишається в моді. Цьому чимало сприяють міжнародні організації, які не бажають помічати, що одним із каталізаторів останньої світової кризи стала лібералізація ринку капіталу, яку вони лобіювали.
Віру в її всесилля похитнула валютно-фінансова криза 1997-1998 років, що прокотилася від Південно-Східної Азії через Центральну та Східну Європу до Південної Америки. Тоді від міграції короткострокового капіталу серйозно постраждали економіки з ринками, що формуються. Колись вважалося, що їхні проблеми може розв’язати капітал індустріальних країн. Головне - не заважати його вільному руху. Але практика виявилася не такою ідилічною.
Спекулятивні інвестори були не надто схожими на лікаря Айболить. Їхня поведінка швидше нагадувала хижаків, що зачули хвору жертву. Україна, наприклад, їх цікавила доти, доки дохідність її облігацій становила 30-50% річних. Однак за першої небезпеки їхні капітали зникли, проблемні ж країни залишилися зі старими бідами, новими боргами і зниженим виробництвом. У 1998 році ВВП Філіппін знизився на 0,6%, Сінгапуру - на 2,2, Гонконгу - на 6,0, Кореї - на 6,9, Малайзії - на 7,4, Таїланду - на 10,5, Індонезії - на 13,1, України і Казахстану - на 1,9, Росії - на 5,3%. У 1999-му настала черга Аргентини (-3,4%) та Венесуели (-6%).
Для країн, що розвиваються, практичні уроки кризи були очевидними: масований приплив короткострокового капіталу небезпечний, міжнародних резервів багато не буває, бюджетний аскетизм - перший захист від боргових проблем, відсутність дефіцитів - найкраща профілактика спекулятивних навал. Що стосується останніх, то їх стали розглядати як недоліки лібералізації. Недоліки прикрі, але терпимі, тому що вони піддавалися контролю і були супутником і прологом довгих іноземних кредитів і прямих інвестицій, які продовжували вважатися провісниками щасливого майбутнього.
Логічність такого переконання здавалася самоочевидною. По-перше, іноземний капітал не настільки обмежений кількісно і якісно, як національний. Він також вважався більш інноваційним і тому більш ефективним, ніж капітал місцевий. Представляючи приватний бізнес, він мав бути прибутковим. Якщо позичався надовго, стратегія його доходності здавалася довгостроковою. А вже якщо мав форму прямих інвестицій, вважали, що на ньому сяє печатка першокласного бізнесу і неминучого успіху.
Тим часом остання світова криза надала чимало приводів для сумнівів. Річ у тім, що йому передувала глобальна лібералізація ринків капіталу. Під час неї чисте зовнішнє фінансування економік, що розвиваються, зросло вдесятеро - з 0,1 трлн. дол. у 2002 році до 1,0 трлн. у 2007-му. Практично весь цей приріст був представлений приватним капіталом: річні обсяги прямих іноземних інвестицій збільшилися на 200 млрд. дол., транскордонних банківських вкладень - на 478 млрд., небанківських - на 208 млрд. дол. При цьому чисті державні запозичення залишалися мінімальними, а портфельні взагалі зменшилися.
Наскільки ефективним виявився цей потужний потік капіталу? Чи підвищив він стійкість економік з ринками, що формуються? Часткову відповідь на ці запитання дає досвід України.
З 2005-го по 2008 рік чисті довгострокові запозичення її приватного сектора зросли з 4,8 до 17,3 млрд. дол. До початку кризи у жовтні 2008-го зовнішній борг України становив 102,5 млрд. дол., збільшившись за неповні чотири роки на 71,9 млрд. Сума неймовірна. Якщо ж урахувати, що зовнішній борг був переважно «довгим», і весь його приріст зумовлений недержавними запозиченнями, то за всіма канонами неоліберального жанру українська економіка мала дивовижно відродитися, на кшталт казкового фенікса. Це здавалося тим більш неминучим, що в країні спостерігався бум прямих іноземних інвестицій: їх чистий приплив з 2004-го по 2008-й зріс з 1,7 до 9,9 млрд. дол.
Проте замість дива сталася криза. Чому? Тому що впали світові ціни на сировину, що становила основу вітчизняної економіки. У другій половині 2008 року ціни на сталь упали на 45%, пшеницю - на 37, соняшникову олію - на 41, азотні добрива - на 64%. З’ясувалося, що інвестиційний і кредитний бум не торкнувся українських технологій. У своїй масі вони застигли, не просунувшись далі первинної обробки сировини.
Іноземний капітал в Україні цікавився збутом імпортної продукції, просуванням її продажів, кредитуванням її купівель, оптовою і роздрібною торгівлею, будівництвом житлової та офісної нерухомості. Він цікавився будь-чим, тільки не промисловими інвестиціями і технологіями. Чи варто йому в цьому дорікати? У жодному разі. Від нього цього просто не слід було очікувати. Це завдання мала вирішувати держава, виставляючи загороджувальні прапорці на споживчому кредитуванні і виштовхуючи капітал в обробну промисловість. Але цього не зробили. Бізнес же скористався правами, які так успішно нагодилися, пішовши у сфери, де прибуток на одиницю ризику був максимальним.
З майже 50 млрд. дол. прямих іноземних інвестицій, накопичених до початку кризи 2008 року, 28,5% осіли у фінансовій сфері, 20,3 - в операціях з нерухомістю, 7,2 - у торгівлі, 4,7 - у будівництві, 2,7% - у добувній промисловості. Машинобудування (2,7%) залучило іноземних інвестицій в 4,8 разу менше, ніж металургія і виробництво металопродукції (13%).
Іноземний капітал не був причиною вітчизняної кризи. Але він її загострив, різко збільшивши тягар зовнішнього боргу, зростання якого не супроводжувалося створенням виробничих потужностей і доходів для повернення кредитів. Виявилося, що непродуктивним може бути не тільки відплив, а й приплив капіталу. Навіть якщо він представлений довгостроковими кредитами і прямими іноземними інвестиціями.
Досвід України не є унікальним. Проблеми, пов’язані з іпотекою і масовим споживчим кредитуванням в іноземній валюті, спостерігалися у багатьох наших сусідів, включаючи Польщу, Угорщину, Болгарію, Румунію, Литву, Естонію, Латвію, Хорватію. Особливу роль у його розвитку відіграли банки з іноземним капіталом, що мали доступ до зовнішнього фінансування. Так, передкризовому буму на кредити у швейцарських франках неабияк посприяли банки з австрійським і німецьким корінням.
За якістю стратегічних завдань, цілями розвитку, технологічними ефектами іноземний капітал в Україні виявився мало відмінним від місцевого. Приписувана йому прозорливість також досить суперечлива: саме його масштабний провал з іпотекою штовхнув світову економіку в надглибоку кризу. Останньої можна було б уникнути за більш ретельного державного регулювання. Однак ним свідомо нехтували, тому що держконтроль не вписувався в неоліберальну теорію досконалого ринку. Те, що сама теорія не відповідає ринковим реаліям, мало кого турбувало.
Неолібералізм. Лібералізація. Криза
Дієздатність зазвичай не вважається причиною набуття права обирати і бути обраним. Ним наділяють з певного віку, коли з’являється мінімальний життєвий досвід та усвідомлення міри соціальної відповідальності за свої вчинки. З цієї ж причини існує віковий ценз на одруження, купівлю алкогольних і тютюнових виробів, перегляд окремих кіноматеріалів. Суспільство накладає й поступово знімає подібні заборони заради своєї безпеки і безпеки особистості. Логічність цих обмежень не викликає сумнівів. Вони природні, оскільки баланс прав і відповідальності слугує запорукою громадянських свобод.
Пафос з приводу священних прав особистості, не обтяжених відповідальністю, - точна ознака чиєїсь користі. Благо абстрактної лібералізації - розповсюджений привід для монопольних доходів, податкових ухилянь, приватизації прибуткових підприємств, захоплення земель, самобудов, порушення санітарних норм, вирубки лісів, виведення з країни капіталу, неповернення валютної виручки, заробітку на штучному дефіциті, легалізації зарубіжних рахунків, офшорів.
Зазначені питання виходять далеко за межі українських реалій. За оцінками колишнього головного економіста Mckinsey Дж.Генрі, незареєстровані приватні активи на офшорних рахунках і в «податкових гаванях» світу на початок 2011 року становили від 21 до 32 трлн. дол. Для розуміння масштабів йдеться про глобальну втечу і приховування капіталу, порівнянного з половиною світового ВВП. Топ-двадцятка банків, які обслуговують його рух, представлена найбільшими фінансовими компаніями Швейцарії (UBS, Credit Suisse, Pictet, Banque Julius Baer), США (Goldman Sachs, Bank of America, Morgan Stanley/SSB, Jpmorganchase, Bank of New York, Wells Fargo, Northern Trust), Великобританії (HSBC, Barclays), Німеччини (Deutsche Bank, Commerzbank), Франції (BNP Paribas, Credit Agricole), Ізраїлю (Bank Leumi), Голландії (ABN Amro), Канади (TD Canada). Тільки вони на початок минулого року обслуговували приватні офшорні рахунки на 8,2 трлн. дол.
Від третини до половини всіх офшорних фінансових активів (9,8 трлн. дол.) належать 100 тис. чоловік. Можна не сумніватися, що до глобальної лібералізації капіталу вони ставляться зовсім інакше, ніж мільйони їхніх безробітних співвітчизників. Справа не в соціальному розшаруванні. Проблема в тому, що фінансовий капітал може легко піти з країни, залишивши без роботи менш мобільну робочу силу. Оскільки він не сторонній спостерігач при прийнятті найважливіших рішень у бізнесі й політиці, міра його відповідальності за них є набагато меншою, ніж у пересічних платників податків. У цьому сенсі показовим є сьогодні 25-відсоткове безробіття в Іспанії на тлі відпливу з країни 296 млрд. євро (червень 2011-го - червень 2012-го), що становить близько 27% її ВВП. В Італії зазначені показники «скромніші»: безробіття - 10,7%, відплив капіталу - 235 млрд. євро (15% ВВП).
За кордоном капітал часто опиняється не через інвестиційну привабливість зарубіжжя, а через втечу від проблем, які створив у себе на батьківщині. Така міграція зазвичай пов’язується з непрозорим капіталом «третього» світу. Так, виокремлена Дж.Генрі фокус-група з 139 країн, які розвиваються, виявилася чистим кредитором «першого» світу: її сумарні міжнародні резерви і незареєстровані приватні офшорні активи на 10,1-13,1 трлн. дол. перевищують зовнішній борг усієї групи (4,1 трлн. дол.).
Тим часом втеча від національних проблем - не виняткова ознака капіталу «третіх» країн. Про це, зокрема, свідчать всесвітні офшорні центри і «податкові гавані», контрольовані європейськими країнами, включаючи Андорру, Гібралтар, Кіпр, Ліхтенштейн, Мальту, Монако, а також численні острови - Віргінські, Кайманові, Нормандські, Багамські, Бермудські, Нідерландські Антильські тощо. Домінування в них європейських та американських банків, які опинилися в епіцентрі останньої світової кризи, - красномовна ознака специфічного бізнесу і деяких його наслідків.
Сьогодні також примітний дефіцит капіталу в європейських країнах на тлі його потужного припливу у Швейцарію. Останній настільки значний, що посилення франка стало загрозою для національного виробництва, у зв’язку з чим швейцарський центробанк був змушений зафіксувати курсову межу франка до євро на рівні 1,2 і почати викуповувати іноземну валюту у резерви. За 12 місяців, що закінчилися в серпні ц.р., вони зросли на 64% - до 446 млрд. дол. Їх відносна величина - 71% ВВП - давно обігнала показники Китаю (41% ВВП). Було б помилковим вважати, що зазначений потік валюти живлять виключно європейські джерела. Але те, що вони до нього причетні, безсумнівно. Тим більше, коли врахувати боргову кризу в Європі та курсові падіння євро.
Лібералізація здатна на дива у разі дотримання балансу прав і відповідальності. Якщо ж він відсутній, наслідки непередбачувані. Відповідальність без прав, як і права без відповідальності - формула рабства. Просто в першому випадку йдеться про невільника, а в другому - про його хазяїна. Одна з проблем ліберальних течій - у виключному акценті на правах. Уявлення, що стихія ринку вибудовує ефективну систему їх обмежень, утопічне. Остання світова криза - приклад того, як тягар відповідальності за помилки великого бізнесу масово перекладається на плечі і долі платників податків. Обурення останніх сьогодні виливається на вулиці Греції, Іспанії, Португалії, Італії.
Незважаючи на це, якихось зрушень у неоліберальній доктрині не видно. В її арсеналі досі ті самі ортодоксальні рекомендації - приватизація і дерегулювання, нібито не вони стали одними з предтеч кризи. При цьому ані слова про економічну і соціальну відповідальність капіталу, потенційні та реальні ризики його лібералізації, попередження конфлікту між приватними і суспільними інтересами, їх сьогоднішнє загострення і провал глобальної координації.
Лібералізація стає успішною, коли базується на конкурентних перевагах. В індустріальних країнах вони спостерігаються на фінансовому і валютному ринках, ринку капіталу. У тих, які розвиваються, - на ринку праці. Однак міжнародна лібералізація пропагується лише в тих сферах, де домінують розвинені економіки. А там, де ініціатива може належати країнам з ринками, що формуються, завдяки дешевій і часом непогано підготовленій робочій силі, про неї не чутно ні звуку.
Це загострює ризики практичної лібералізації. Адже якщо на локальному рівні вони сьогодні пов’язані з приватизацією прибутку і націоналізацією збитків, то на міжнародному - з глобалізацією переваг «першого» світу.