"У той час коли прославляли Єльцина, а Америка і Європа приймали в обійми Росію з її політичним хаосом, побачивши в ньому братню демократію, російське суспільство поринало в безпрецедентну бідність. До 1992 року економічні умови вже були порівнянні з тим, що було в роки Великої депресії. Ще більше погіршувала справу ціла зграя західних, здебільшого американських, економічних "консультантів", які занадто часто вступали в змову з російськими "реформаторами" з метою швидкого самозбагачення шляхом "приватизації" російської промисловості та особливо енергетичних ресурсів. Хаос і корупція перетворювали на насмішку російські й американські заяви про "нову демократію" у Росії".
Збігнєв Бжезінський. Ще один шанс. Три президенти і криза американської наддержави.*
У 1987 р. у "Новом мире" вийшла стаття Людмили Піяшевої "Где пышнее пироги". Стаття виявилася програмною, по суті, маніфестом вільного ринку - так, як його розуміли радянські економісти-ліберали. Після економічних догм соціалізму та незрозумілої "перебудови з прискоренням" стаття підкоряла своєю зрозумілістю: ринкова економіка ефективніша за державну; ключ до успіху - конкуренція; "де більше ринку, там пишніші пироги".
Стаття вирізнялася не тільки чіткістю думки, а й категоричністю: або ринок, або держава. Третього не дано. Як сказала авторка, "не можна бути трошки вагітною". Інтерес до таких алегорій пояснювався просто: в 1980-х ними стали заповнювати теоретичний вакуум. Пізніше прихильники "шокової терапії" теж охоче вдавалися до іносказань, не втрачаючи нагоди зазначити, що "прірву за два стрибки не перестрибнути", а "хвіст ліпше відрубати, ніж різати по шматочку". Запитання, навіщо рубати хвіст і ризикувати чиїмось життям, коли можна побудувати міст, уже мало кого хвилювало. Умами заволодів лібералізм - вчення про патологічну неефективність держави й дива негайної, безмежної лібералізації.
Звичайно, ці погляди не були причиною масової пострадянської приватизації та дерегулювання. Але вони слугували теоретичною індульгенцією ультрареформаторам, котрі будь-яке заперечення сприймали як реакційне, елементарну обачність - як саботаж, спроби оцінити наслідки - як спадщину осоружного минулого. Хоча одне гасло ринкового бліцкригу залишилося все-таки ленінським: "Зволікання смерті подібне!".
І, правда, не зволікали. Держпідприємства приватизували тисячами, науково-виробничі об'єднання дробили до лабораторій, цехів і дільниць, приватний бізнес зростав як на дріжджах, його доходи лилися за кордон мільярдами, державний контроль над ними танув швидше від березневого снігу.
Та коли настав час куштувати "ліберальні" пироги, виявилося, що їх стало не просто менше. Їх катастрофічно бракувало. На вулицях з'явилися жебраки. І бездомні діти.
Ліберали-реформатори від них одразу ж відхрестилися, пояснивши, що в моделі досконалого ринку бідність не передбачена. Що найкращі реформаторські ініціативи зловмисно погубили корумповані чиновники. Що через них "справжньої" приватизації так і не вийшло. Що роздержавлення з дерегулюванням і близько не стояло. А "істинної" ліберальної політики в нас і сліду не було.
Правий В.Дубровський, коли вказував, що жорстка ринкова дисципліна в 1990-х не була загальним правилом ("Лібералізація? Лібералізація!", DT.UA №47 від 21 грудня 2012 р.). Та невже на неї хтось усерйоз розраховував, вимагаючи негайної загальної лібералізації? Адже йшлося про економіку, де 70 попередніх років панувала стовідсоткова державна власність і абсолютно був відсутній інститут банкрутства. Чи теоретики лібералізму вважали, що розвинений ринок з усією його інфраструктурою з'явиться, як заєць із циліндра фокусника, при одному слові "приватизація"?
Правильно, що вітчизняна приватизація не була прозорою. Але ж і мети такої не ставили. Інакше продавали б поштучно, а не роздавали б оптом, закликаючи позбуватися держмайна, як зарази. Не підпустили до нього іноземців? Але для цього треба було приборкати тваринний інстинкт ринку, а не оголошувати його вінцем економічної свободи. Не дивно, що проза життя виявилася далекою від райських картин досконалої конкуренції. Розподіл державного добра перетворився на нещадну боротьбу з усіма принадами дикого ринку: шантажем, обманом, фальсифікаціями і кров'ю.
Тому, коли кажуть, що не було ринкової конкуренції, це - від лукавого. Вона була і є. Тільки не книжкова, рафінована, а нерідко доволі неприваблива й брудна. І не за технології, як наївно розраховували ліберали-реформатори, а надто часто за чужу власність. Залишається лише дивуватися, як, освятивши масове полювання на чуже майно, можна було сподіватися, що воно обмежиться державними підприємствами.
"Криворіжсталь", насправді, еталон ліберальної приватизації. Але не через те, що її продали іноземному інвесторові й дорого. А тому, що виставили на торги флагман металургії, замість того, щоб приватизувати сотні збиткових підприємств, витягаючи їх на рентабельний рівень. Як це робилося, наприклад, у Великобританії для подолання збитковості вугільної галузі. Однак такий підхід потребував сильного державного управління, що в корені суперечило ліберальній доктрині про його вроджену неефективність.
За свідченням д-ра Л.Романківа, котрий 50 років пропрацював в IBM, українські лабораторії, які він відвідував на початку 1990-х для розміщення замовлень, не поступалися американським. Але через брак підприємницького досвіду бізнес із ними не склався, а самі лабораторії згодом зникли, не витримавши конкуренції.
Таке зауваження різко контрастує з твердженням, що промисловий потенціал, який дістався Україні в спадщину, годився хіба що на брухт. Воно тим більш показове, що належить людині, чиє ім'я у 2012 р. було внесене в Національний зал слави винахідників США поряд з іменами Т.Едісона, І.Сікорського, С.Джобса. Як говорить д-р Л.Романків, при вмиканні кожного комп'ютера починають працювати сім його патентів, при наборі кожної букви - те ж саме.
Очевидна вада лібералізму в переконанні, що господарські права автоматично породжують відповідальність, а ринкові джунглі їх ідеально балансують. Тим часом у небуття часто-густо відходять фірми, задушені монополіями й досвідченішими іноземними конкурентами. Останні ж нерідко опираються на могутність своїх держав, живлячись податковими пільгами й експортними кредитами. Чи повинна національна політика враховувати ці реалії, або ж їй треба сліпо дотримуватися правила лібералізму "прорахувався - прогорів, не заплатив - банкрут"?
Звичайно, якщо вважати, що кожна держава - збіговисько хабарників і казнокрадів, то інших варіантів не видно. Але тоді незрозуміло, навіщо розмірковувати про створення державою "сприятливого підприємницького клімату". Тут уже треба бути послідовним: або припинити розмови про повну неспроможність державних інституцій, або відкрито закликати до анархії ринку.
Лібералізм - дитя примітивізму з його сліпою вірою в ідеальний ринок, первородний гріх держави та їхню генетичну несумісність. Звідси - екстремізм суджень і рекомендацій, які не відають історичних рамок, національного контексту й еволюційних обмежень.
Чому "шокова терапія" виявилася успішною в Польщі і провалилася в Україні? Тому що її вважали панацеєю, впритул не помічаючи відмінностей двох країн. Адже державний соціалізм у Польщі ніколи не був таким глибоким, як в Україні. У наших сусідів він, наприклад, не виключав приватного бізнесу. Значна частина сільськогосподарських земель при цьому перебувала у власності селян. До початку 1960-х було легалізовано банківські валютні рахунки та відсотки за ними. У Польщі також збереглися навички ринкового регулювання: на початковому етапі реформ було використано Торговельний кодекс 1934 р. Не була таємницею й західна економічна освіта - сам Л.Бальцерович одержав її в Штатах у 1970-х. Десятиріччя "Солідарності" загартувало домінанту суспільних очікувань. Вона була настільки очевидна, що дала змогу заручитися зовнішньою підтримкою: на початку 1990-х західні кредитори списали частину зовнішнього боргу країни, а Європейський Союз ініціював для Польщі й Угорщини програму PHARE, визнавши в них майбутніх кандидатів на вступ до ЄС.
Україна в цьому сенсі могла протиставити небагато: загальну примусову колективізацію, тотальну заборону приватного підприємництва, держвласність на землю, розстрільну статтю за валютні операції, політекономію соціалізму, геополітичну невизначеність і триваюче тяжіння Сходу. Не дивно, що ліберальні реформи, підігнані поляками для Польщі, виявилися їй не за зростом.
Еволюційний характер китайських перетворень ще очевидніший. Він дав можливість скористатися перевагами поступової лібералізації, зменшити супутні ризики й адаптувати до них інструменти державного регулювання. За висловом Ден Сяопіна, через відсутність теорії "річку переходили, намацуючи кожен камінь".
Аналогічною обережністю, до речі, не зневажали й у Польщі. Так, ставши членом ОЕСР у 1996 р., країна взяла зобов'язання завершити валютну лібералізацію до 1999 р. Але зробила це тільки 2002-го, при виконанні останніх зобов'язань перед вступом до ЄС.
Сухий залишок реформ - із 1990-го по 2011-й реальний ВВП Польщі зріс у 2,2 разу, Китаю - в 8 разів. В Україні ж він знизився на третину. Ко лишні обсяги вітчизняного виробництва все ще за обрієм. Аргументи, що зазначене падіння - утрушування нікому не потрібної військової продукції, сміховинні. У 1998 р. Китай викупив в України недобудований авіаносець "Варяг" за ціною брухту, довів його до ладу та спустив на воду у 2011 р. Завершення будівництва також не обійшлося без участі вітчизняних фахівців.
Нарікати в цих умовах на недосконалість людини, а не на кособокість теорії - остання річ. Так недовго й до расизму докотитися, коли успіхи різних країн так відрізняються між собою. Річ, мабуть, в іншому. Дикий вітчизняний ринок виявився надто примітивним, щоб примножити спадщину, яка дісталася йому. Двадцятирічний же спад - плата за його обожнювання.
Додержуватися кабінетних рецептів лібералізму хочуть насправді не всі. Можна навіть уточнити, що паству, яка його практикує нині, ще треба пошукати як у Європі, так й у Штатах. У відповідь на запитання, чому не відкриваєте своїх ринків для робочої сили з країн "третього" світу, чутно лише скарги: економісти скаржаться на нерішучих політиків, а ті - на несвідомих виборців. Так що всім хороша теорія, тільки людей гідних для неї бракує.
Якщо ж лібералізація корисна не завжди, не скрізь і не в усіх випадках, то говорити про це треба прямо. Не породжуючи шкідливих ілюзій і помилкових порад. Варто відкрито визнати потребу в держрегулюванні, знявши з нього клеймо історичної помилки. Настав час припинити його протиставлення ринку, визнавши відмінність їх функцій. Дискутувати ж варто не про мінімізацію ролі держави, а про підтримку нею переваг ринку. Ринку конкретного, українського, а не умовного, запозиченого з перекладних підручників. Нарешті, не слід забувати, що в національному масштабі ринок і держава - зліпок одного суспільства, з тими ж еволюційними можливостями й вадами. І в цьому значенні їхнє протиставлення позбавлене будь-якого сенсу.
Світова криза дала чимало прикладів цього. Так, після ігрищ вільного ринку з іпотекою віра в його досконалість різко зменшилася. Крім цього, швидкість, із якою бізнес кинувся по допомогу до "неефективної" держави, підриває довіру до її критики. Нарешті, крах Lehman Brothers, що занурив у хаос світові фінанси, змусив добряче замислитися, наскільки благотворні такі наслідки. І чи не так уже вони схожі на результати банкрутства найближчої до вашого дому крамниці.
Не дивно, що індустріальні країни не хочуть дослухатися до багатьох своїх порад, які з легкістю роздають "третьому" світу. Наприклад, відчувши відмінність масового банкрутства в періоди буму та спаду, вони йому нині всіляко противляться. Попутно прийшло усвідомлення, що "банкрутство" та "творче руйнування" - далеко й не завжди одне й те саме. Зі "здивуванням" з'ясувалося, що глибокі економічні зміни доволі дорогі й потребують тривалої адаптації. А зростання і зайнятість несподівано стали абсолютними цінностями, втративши статус безплатних додатків ринку.
У цих умовах черг за "шоковою терапією" ні в США, ні в Європі не видно. У жовтні
2008 р. Конгрес США проголосував за програму фінансового оздоровлення TARP (700 млрд дол.), ініційовану адміністрацією Дж. Буша. Іронія долі чи ні, але республіканці - яструби лібералізму й ринкового саморегулювання - першими кинулися до держави для порятунку бізнесу. Пізніше обсяг програми було знижено до 466 млрд дол. Вона включала: стабілізацію банків (245 млрд), підтримку ринків кредитування (27 млрд), стабілізацію автопромисловості (80 млрд), порятунок (аж до націоналізації) страхового гіганта AIG (68 млрд), допомогу населенню за іпотечними кредитами (46 млрд).
Крім цього, у листопаді 2008 р. центробанк США (ФРС) почав перше "кількісне пом'якшення" - програму надзвичайної кредитної підтримки банківської системи з одночасним цільовим викупом урядових і приватних цінних паперів, включаючи довгострокові. Захід, за всіма поняттями лібералізму, неймовірний. Відтоді в США пройшли три хвилі "кількісних пом'якшень" плюс програма TWIST. Їх сумарний обсяг перевищує 1,6 трлн (!) дол. Нині діє програма, що передбачає щомісячний викуп ФРС цінних паперів на 85 млрд дол. доти, доки безробіття не опуститься нижче 6,5%.
Банк Англії запустив програму "кількісного пом'якшення" у березні 2009 р. У рамках перших трьох її раундів банк викупив активи в приватних інвесторів (пенсійних фондів і страхових компаній) на 325 млрд фунтів стерлінгів. У липні 2012 р. було розпочато четверте "пом'якшення" (50 млрд).
Європейський центральний банк (ЄЦБ) активізував "кількісне пом'якшення" у грудні 2011 р., одразу після зміни свого президента. До березня 2012-го ЄЦБ надав у два етапи банкам зони євро понад 1 трлн євро довгострокового (трирічного) рефінансування під 1%.
У ЄС при цьому не приховують, що їхня основна тривога - Греція: якщо банкрутство одного інвестиційного банку спровокувало світову кризу, то наслідки дефолту цілої країни можуть бути набагато серйознішими. Тим більше що тоді не виключений ефект європейського доміно.
З огляду на це європейські кредитори й МВФ погодилися на пом'якшення вимог до Греції, збільшивши її фінансову підтримку (програма 2010 р. - 110 млрд євро, програма 2012-го -
130 млрд). У світлі грецьких проблем у 2010 р. було засновано тимчасовий Європейський фонд фінансової стабільності (EFSF) із кредитною потужністю 440 млрд євро та можливістю додаткової участі МВФ (250 млрд євро). Клієнти EFSF (Греція, Ірландія, Португалія) заручилися його підтримкою на 192 млрд євро, ще 100 млрд - Іспанії на рекапіталізацію банків. У 2012 р. було створено постійний Європейський стабілізаційний механізм (ESM). Сумарний кредитний потенціал EFSF/ESM - 700 млрд євро.
Відповідно до лібералізму, всі зазначені заходи неприпустимі. Та хоч би скільки їх критикували, життєві реалії від цього не стануть іншими - нині індустріальний світ до цієї критики глухий. Ціна масових віялових банкрутств така велика, що до них не хочуть вдаватися ні бізнес, ні наймана праця, ні держава. Це неминуче порушує питання про превентивне регулювання ринку.
Конкуренція, безумовно, залишається головним його двигуном. Але аж ніяк не єдиним сучасним атрибутом. На запит 20 провідних економік світу (G-20) Рада фінансової стабільності (Financial Stability Board) визначила у 2011 р. 29 "системно важливих фінансових інституцій", визнавши їх "надто великими для банкрутства" через значний розмір, складність і глибоке проникнення в глобальні фінансові зв'язки. Для забезпечення стійкості цих інституцій було вирішено посилити в 2012–2019 рр. правила їх зовнішнього моніторингу та контролю.
Передбачити ефективність цих ініціатив, безумовно, складно. Але факт залишається фактом: країни, що виробляють 80% світового ВВП, не задовольняються стихійним регулюванням ринку. Вони йдуть на його попереджувальне обмеження. У цьому контексті примітні останні рішення щодо створення єдиного банківського нагляду в зоні євро, підвищення Банком міжнародних розрахунків (BIS) вимог до капіталу банків і ліквідності ("Базель III"), збільшення податкових ставок на наддоходи в США й Чехії.
Лібералізму в цих новаціях не більше, ніж у забороні інвестиційних банків у Штатах і валютному кредитуванні населення в Австрії. А от проблиски зростаючого самообмеження проглядаються. Як і вимушеної відповідальності суспільства перед самим собою.
У зв'язку з цим досить показові інтелектуальні бродіння в Міжнародному валютному фонді. Ще чотири роки тому було неможливо уявити, що МВФ коли-небудь визнає ризики, пов'язані з лібералізацією капіталу, і прямо заявить про "відсутність підстав вважати, що повна лібералізація капіталу є слушною метою для всіх країн за всіх часів".
Криза - інструмент самонастроювання ринку. Але світ втомився від цього інструменту та результатів такого самонастроювання. Лібералізм йому нічого нового запропонувати не може. Можливостей же кейнсіанства для подолання накопичених ринком проблем явно не вистачає. Не дивно, що йде інтенсивний пошук альтернативних рішень. Нині ми є свідками обмежень і прямої заборони державою багатьох надризикованих операцій. Єдина мета всіх цих новацій - уберегти ринок від рецесії та стихійних банкрутств. Їхню майбутню ефективність покаже час. Але те, що вони далекі від ідей лібералізму, цілком очевидно.
P.S. Порятунок неконтрольованого бізнесу - дороге задоволення. Борг держави, що взяла на себе його зобов'язання, підскочив у США з 64% ВВП у 2007 р. до 99% у 2011-му, а в ЄС - з 59 до 83% ВВП. Для пересічних платників податків і притихлих підприємців це чималий тягар. А також очевидний аргумент на користь обмеження надмірних ринкових ризиків. Однак можна не сумніватися, як тільки діло піде на лад, прихильники лібералізму знову почнуть критикувати неефективність держави, дорікаючи їй за борги та вимагаючи негайного загального дерегулювання. Про причини зростання цих боргів ніхто, зрозуміло, не згадуватиме.
*Збигнев Бжезинский. Еще один шанс. Три президента и кризис американской сверхдержавы. - М.: Междунар. отношения, 2010. - С. 57–58.