UA / RU
Підтримати ZN.ua

Лампедуза

Ліберальна критика передбачає, що нестачу й відплив капіталу з країн, які розвиваються, цілком може заповнити його іноземний побратим. Однак цей побратим найчастіше не доходить до пункту призначення. Крім того, кризи 1997–1998 і 2008 рр. показали, що іноземний капітал, включаючи прямі інвестиції (!), може викликати як різкий підйом, так і глибокий спад.

Автор: Сергій Кораблін

Усупереч ліберальній теорії, у світі навряд чи знайдеться хоча б одна цілком відкрита економіка. Причому у лідерів першого світу - свій фронт боротьби з ліберальними свободами. Важкі запори на їхньому ринку праці блокують не лише конкуренцію, а й іноземних фахівців у менш успішних країнах. Вони також посилюють боротьбу останніх із відпливом власного капіталу, щоб протистояти падінню і без того низької фондоозброєності своєї робочої сили.

Ліберальна критика передбачає, що нестачу й відплив капіталу з країн, які розвиваються, цілком може заповнити його іноземний побратим. Однак цей побратим найчастіше не доходить до пункту призначення. Крім того, кризи 1997–1998 і 2008 рр. показали, що іноземний капітал, включаючи прямі інвестиції (!), може викликати як різкий підйом, так і глибокий спад.

У цих умовах країни другого й третього світу змушені зберігати контроль над рухом капіталу. Однак розглядати його слід не як маніпулювання заборонами. А як моніторинг своїх конкурентних переваг і зняття - у міру їх зростання - адміністративних обмежень.

Жертви Середземномор'я

"…Середземне море стало найбільшою масовою могилою Європи. Точні цифри невідомі, але абсолютно точно можна сказати, що щороку тут гине тисяча людей. У воді вони не знаходять спокою. Тіла загиблих, які дістають з уламків, уже частково згризено рибами. Психологи, які прибули з Мальти для роботи з водолазами, говорять, що психологічна напруга щодня зростає. Трупи виглядають просто жахливо" ("Лампедуза після драми з біженцями: кінець Європи", Sueddeutsche Zeitung, 9 жовтня 2013 р.).

Між Італією й Тунісом лежить острів Лампедуза. Він слугує перевалочною базою для десятків тисяч нелегальних іммігрантів, які щороку пливуть з Африканського континенту в Європу. Щастить не всім. Тисячі тих, хто вирушає в дорогу, гинуть, не досягнувши землі омріяної. Європейська преса регулярно повідомляє про тутешні трагедії. Так, у ніч на 19 квітня ц.р. близько острова затонуло судно, що перевозило понад
800 осіб. Врятуватися вдалося 28. Наступного дня надійшло повідомлення про біду на іншому судні. На його борту перебувало 300 людей. На момент повідомлення 20 із них загинули. У жовтні 2013 р. близько Лампедузи затонув човен із 500 пасажирами. Як мінімум, половина з них не врятувалася.

Аналогічні трагедії регулярно відбуваються при спробах нелегально переплисти з півночі Африки в Іспанію. За міжнародними оцінками, з початку поточного року в Середземному морі загинуло понад 1,7 тис. чоловік, які шукали кращої долі в Європі. 2014-го - близько 3,5 тис.

У пустелі Сонора від спеки і спраги щорічно гинуть десятки, якщо не сотні мексиканців, які намагаються нелегально потрапити до США. Узимку в гірських районах Албанії типові випадки загибелі людей, що намагаються таємно перетнути кордон із Грецією.

Зрозуміло, що в усіх зазначених випадках людей з дому женуть злидні. Але також очевидно, що за іншої міграційної політики країн "золотого мільярда" значної частини цих трагедій можна було б уникнути. Якби було відкрито їхній ринок робочої сили, то жертв контрабанди людьми, що шукають роботи в країнах першого світу, не було б. Не гинули б із ними і їхні жінки та діти.

Однак індустріальні країни проти таких свобод. І жодних натяків на лібералізацію їхніх ринків праці не спостерігається. Швидше, навпаки, на тлі глобальної кризи в Європі йдуть дискусії про посилення візових обмежень. Так, у Великобританії активно обговорюється питання зменшення в кілька разів кількості щорічних іммігрантів. А також скасування вільного переміщення в межах ЄС його громадян.

Такі ініціативи мають не тільки гарячих прибічників, але й супротивників. Однак голоси останніх не є вирішальними в питанні глобальної лібералізації ринку праці. Їх практично не чутно і на міжнародній арені. Якщо МВФ виступає провідником лібералізації ринку капіталів і міжнародних розрахунків, а ГАТТ-СОТ - світової торгівлі, то перед Міжнародною організацією праці (International Labor Organization) подібні завдання, схоже, взагалі не стоять.

Складається парадоксальна ситуація. Міжнародні інститути, лобіюючи ринкові свободи, "не помічають" глобальних бар'єрів на шляху робочої сили - єдиного ресурсу, що робить економіку економікою. У таких умовах вільна міграція капіталу бідних країн виявляється деструктивною: оскільки він зазвичай шукає "тиші" у благополучних економіках, і там його охоче приймають, але ухиляються від попутного припливу робочої сили, остання потрапляє в зачароване коло.

З одного боку, через низьку капітало- і фондоозброєність її доходи на бідній батьківщині й так мізерні. За вільного ж відпливу національного капіталу вони й зовсім стають рабськими. Це лише збільшує розрив між багатими і бідними країнами. За даними Світового банку, в 2013 р. різниця в їхніх середньодушових доходах перевищувала 50 разів.

Такий диспаритет невблаганно штовхає у бік Лампедузи нових її прочан і майбутні її жертви. Він також змушує небагаті країни перешкоджати відпливу за кордон свого капіталу, аби хоч якось згладити дисбаланс, породжений односторонньою закритістю ринків праці процвітаючих економік.

Міжнародна дерегуляція: практичні підходи

А. Робоча сила

В економіках з високими доходами (США, Канада, Європа, Японія тощо) чисельність робочої сили у 2013 р. наближалася до 650 млн чол. Натомість у країнах з низькими й середніми доходами (класифікація Світового банку) вона була вчетверо більша і перевищувала 2,6 млрд чол. Не треба бути фахівцем, щоб зрозуміти: якби багаті країни відкрили свій ринок праці, відбувся б стрімкий перерозподіл глобальної зайнятості та доходів.

Громадяни другого й третього світу від нього виграють, одержавши доступ до краще оплачуваної роботи. А от представникам першого світу довелося б із ними ділитися. При цьому вони зіштовхнулися б із різким зростанням конкуренції, падінням свого достатку і стрибком майнової нерівності. Адже лише 10-відсотковий відплив робочої сили з менш розвинених економік означав би 35-відсоткове зростання її пропозиції на ринку країн з високими доходами.

Для них подібна дерегуляція неприйнятна: надто вже болісні її результати й туманні перспективи. Норвегія та Швейцарія, захищаючи свої надстатки, не вступають навіть до ЄС. Не кажучи вже про те, щоб відкрити ринки праці для вихідців із менш благополучних країн. У таких умовах європейські лідери вбачають вирішення проблеми Лампедузи не в дерегуляції трудових потоків, а в посиленні еміграційних бар'єрів у самій Африці. І проведенні військово-морських операцій проти контрабандистів людьми. Щоб захистити Європу від небажаного припливу іноземної робочої сили.

Б. Торгівля і капітал

Якщо на міжнародному ринку праці відносну надлишковість ресурсів демонструють небагаті країни, то на грошових ринках - економічно розвинені. У цьому разі їхній інтерес до дерегуляції нерідко виявляється вищим, ніж у країн з низькими і середніми доходами.

Доларовий еквівалент грошової маси, що обертається в державах з високими доходами, сягає 67 трлн дол. (2013 р.). Це становить приблизно 70–75% усіх коштів, що циркулюють у світовій економіці. Решта 25–30% глобальної грошової маси припадають на країни з низькими і середніми доходами, включаючи Китай - близько 20% (належить до країн з середніми доходами).

За таких пропорцій вхідні й вихідні грошові потоки не несуть серйозних ризиків для групи багатих країн. Чого не скажеш про дрібніші економіки.

Адже тільки 1% кредитної маси, що перетікає із заможних країн до їхніх найбідніших сусідів, може збільшити обсяг виданих там кредитів у 5,5 разу (!). А в країнах із середнім статком (без урахування Китаю) зазначений 1% може наростити кредитний портфель на 12,6% (у доларовому еквіваленті). Це в
2,4 разу підвищує його середньорічні темпи зростання (8,9%), що спостерігалися протягом останніх 36 років (1978–2013 рр.).

Зрозуміло, що такий кредитний бум може закінчитися як великим успіхом, так і серйозними проблемами - залежно від якості кредитних вкладень. На жаль, останні не завжди вдалі. Як підтвердив новітній досвід глобальної іпотеки, іноземні кредити далеко не завжди несуть стале зростання виробництва. Недивно, що при таких підвищених ризиках малі економіки схильні до тих чи інших заходів контролю над рухом капіталу. (Що, звичайно, не є єдиною його причиною.)

Країнам з високими доходами така обачність видається зайвою. Їхня критика зазвичай зводиться до неефективності державного контролю.

В основі зазначених розбіжностей лежить нерівномірність світового виробництва: країни з високими доходами генерують 2/3 його обсягів. При цьому їхній сукупний ВВП утричі перевищує аналог країн, які розвиваються (без Китаю, на який припадає 12–13% світового виробництва). У таких умовах багаті країни домінують у глобальній структурі грошових потоків: як у частині експорту капіталу, так і руху товарів і послуг. Це дає їм змогу обстоювати ідею свободи в торгівлі, валютних розрахунках і русі капіталу. І трактувати її як універсальний принцип міжнародного співробітництва.

Те, що цей принцип не поширюється на їхні власні ринки праці, - не змова. А здоровий практицизм, який націлений на захист не ліберальних цінностей, а національних інтересів і благополуччя.

Однак така двоїстість часто виявляється настільки ж невигідною для небагатих країн, наскільки привабливою для їхніх заможних сусідів.

Ціна невтручання

Усупереч своєму потенціалу, іноземний капітал здатний породжувати неабиякі проблеми. В 1997–1998 рр. це продемонструвала потужна хвиля "короткого" спекулятивного капіталу, яка накрила ряд перехідних та тих, що розвиваються, економік Східної Азії, Європи та Південної Америки. В 2008-му стало очевидно, що не менші проблеми може провокувати приплив і "довгих" іноземних ресурсів, включаючи прямі інвестиції.

За три роки до початку кризи в жовтні 2008 р. обсяг прямих іноземних інвестицій в економіку України виріс на
39,2 млрд дол. - до 49,9 млрд. Зосереджений він був в основному у фінансовій сфері, оптовій торгівлі, операціях з нерухомістю та будівництві (55,1%). Інвестиції супроводжувалися бурхливим зростанням зовнішнього кредитування: за ті самі три роки зовнішній борг країни збільшився майже втричі, з
36,0 млрд до 102,4 млрд дол. Причому 71,3% із 66,4 млрд його приросту припадало на приватні довгострокові запозичення.

Приплив зазначеного капіталу активізував валютне кредитування, націливши його переважно на споживчий імпорт і вкладення в нерухомість. Причому весь цикл використання та залучення зовнішніх коштів протікав майже в ідеальному ринковому середовищі: обмежень на валютне кредитування не було; у ньому добровільно брали участь приватні особи й приватні структури; вибір валюти позик був вільним; кредитування здійснювалося банками як з українським, так і з західноєвропейським корінням; вони мали майже необмежений доступ до зовнішнього приватного фінансування.

Ціна цих свобод - втрачене десятиліття, валютна нестабільність, відхід із банківської системи іноземних інвесторів, непогашені кредити та мітинги, які тривають під стінами Нацбанку, з вимогою повернути курс до рівня 8 грн/дол., а то й до 5,05.

Існує думка, що джерелом цих лих був затиснутий курс гривні: якби він рухався вільніше, і проблем валютної іпотеки не було б. Однак факт залишається фактом - з початком глобальної кризи 2008 р. проблема валютної іпотеки постала не лише перед Україною. З нею зіштовхнулися країни, чиї валюти були як у керованому плаванні (наприклад Угорщина, Румунія), так і у вільному (Австрія, Польща). Як і в Україні, банки в них активно просували кредити в таких "екзотичних" валютах, як швейцарський франк. Як і в Україні, проблему валютних кредитів у ряді країн усе ще не вирішено. Як і в Україні, для її майбутнього попередження було запроваджено заборону на видачу таких кредитів населенню (Австрія).

При всіх розбіжностях кризи 1997–1998 та 2008 р. поєднує те, що іноземний капітал не був націлений на посилення конкурентних переваг країн, які його прийняли (у т.ч. України). Ні купівля ним боргових паперів, ні збут імпортного ширвжитку та автомобілів, ні кредитування іпотеки не створювали тієї доданої вартості, яка поклала б на лопатки конкурентів з інших країн. Найчастіше результат використання цього капіталу взагалі не був націлений на створення будь-якої вартості.

Щодо цього іноземний капітал - не панацея. У нього зовсім інші цілі. Він орієнтується на прибуток, а не на вирощування власних конкурентів. Такі завдання мають ставити та вирішувати країни, які його приймають. У силу цього економіки, що розвиваються, мають бути не менш уважні у відборі зарубіжного капіталу, який стоїть на їхніх кордонах, ніж країни першого світу - у професійній селекції іноземців при видачі їм робочих віз. В обох випадках ідеться про контроль відповідності імпортних ресурсів національним потребам.

Зневажати ним тільки тому, що це суперечить принципу державного невтручання, - безглуздо. Не тільки тому, що це практика індустріального світу. А також через ціну такого невтручання. А вона, як свідчить досвід України та Великої рецесії, часом буває надмірною.

Плоди офшорів

У 2012 р. вийшло у світ дослідження колишнього головного економіста McKinsey & Co Дж. Генрі "Повертаючись до ціни офшорів" (James Henry. The Price of Offshore Revisited). Відповідно до його результатів, наприкінці 2010-го сума неврахованих фінансових активів приватних осіб у "податкових гаванях" світу становила 21 трлн дол. Ця величина була еквівалентна сукупному ВВП США та Японії, або 32% світового ВВП. Менш консервативні оцінки зазначених коштів досягали
32 трлн (49% світового ВВП).

Аналіз 139 країн із середніми доходами показав, що вони є не боржниками, а чистими кредиторами решти світу. Виявилося, що їхні міжнародні резерви й невраховані фінансові активи в офшорах на 10,1–13,1 трлн дол. перевищували їх власний зовнішній борг (4,1 трлн, 2010 р.).

Україна ввійшла в першу двадцятку зазначених країн. Обсяг приватних фінансових активів, які залишили її, оцінювався в 167 млрд дол. Про чистоту цих розрахунків можна, звичайно, сперечатися. Однак порядок цифр не дивує, варто лише згадати тягу великого вітчизняного бізнесу до офшорів, а також велику кількість інформації про рахунки й нерухомість нашої політичної та бізнес-еліти за кордоном.

Відповідно до зазначеного дослідження, заховані в офшорах 21–32 трлн дол. могли забезпечити щороку 190–280 млрд дол. податкових надходжень (за умовної дохідності в 3% і податкової ставки - 30%). Частка України в цьому податковому пирозі має вимірюватися сотнями мільйонів доларів. Зрозуміло, що вітчизняний бюджет їх не одержує. Як не одержує робочих місць і доходів від офшорних вкладень уся країна.

Тим часом від 2 до 7 млн її громадян є заробітчанами, оскільки приватного капіталу, що залишився на батьківщині, просто не вистачає для їхнього працевлаштування. Назвати їхню точну кількість ніхто не може, тому що йдеться про нелегальну міграцію. А вона нічим не відрізняється від тієї, яка тягнеться до берегів Лампедузи.

Не бачити "ефектів" таких ліберальних свобод не можна. У вересні минулого року американський журнал Foreing Policy звинуватив демократичні країни в тому, що вони разом із "податковими гаванями" дозволяли українським лідерам вивозити "крадені гроші та насолоджуватися правами власності на Заході", поставивши на коліна власну країну на момент початку проти неї війни на Сході.

Наївно думати, що ці докори, кинуті "Великобританії, Австрії, Швейцарії та штату Делавер", змусять їх відмовитися від мільярдних потоків, які течуть до них з бідних країн. Тим паче, коли байдужість до цих мільярдів демонструють самі країни-донори.

Після шквалу викриттів, зроблених українською владою, тема зарубіжних рахунків її попередників зійшла нанівець. Не було ні повернення коштів, ні спроб боротьби з такими рахунками, ні їхньої заборони.

Подібна апатія тим більш дивна, що ця сама влада буквально мечеться в пошуках дедалі нових і нових зовнішніх кредитів. Не маючи можливості ані профінансувати армію та відстояти територіальну цілісність країни, ані обслужити її боргові зобов'язання, ані забезпечити гідне виконання звичайних функцій (освіта, медицина, пенсії, охорона навколишнього середовища та громадського порядку тощо).

Мабуть, це той випадок, коли спроба прикритися ринковими свободами та принципом державного невтручання виглядає вже не як прикрий курйоз, а як безнадійний діагноз.

Конкурентні переваги
та їхня відсутність

Успіх дерегуляції залежить від конкурентних переваг: що вони вищі, то вірнішим є виграш від зняття держконтролю. Коли ж цих переваг недостатньо, ризик лібералізації може виявитися надмірним.

Згідно з The Economist, Китай цього року може скасувати державний контроль над депозитними та кредитними ставками банківської системи (!). Він також вивчає можливість пом'якшення умов експорту-імпорту капіталу. Показово, що йдеться про країну, яка має другу економіку у світі, найбільші міжнародні резерви (3,7 трлн дол.) і майже максимальні суверенні рейтинги (АА-). Доларовий еквівалент ВВП Китаю востаннє знижувався в 1987 р. Відтоді його щорічний темп зростання близький до 15%.

Пекін успішно дерегулює свою економіку в міру накопичення конкурентних переваг, що повністю відповідає практиці індустріальних країн. В Україні питання дерегуляції подібним чином ніколи не стояло. І не стоїть. Це незмінно заганяє країну в безвихідь, що чітко проявляється на її валютному ринку.

Багаторічні спроби його механічної дерегуляції незмінно закінчуються спорадичним посиленням держконтролю. При розміщенні на індивідуальних офшорних рахунках сотень мільйонів доларів усередині країни купівля готівкової валюти лімітована сумою в 150 дол. (в еквіваленті). Вільне плавання гривні завершується її прив'язкою або до офіційного курсу (7,993 грн/дол.), або до публічно обіцяного (12,5; 21,7). Для його утримання обмежене зняття коштів із банківських рахунків фізосіб і жорстко нормується купівля валюти на міжбанківському ринку. Із цією самою метою ведуться масовані зовнішні запозичення, які країна, схоже, уже не може обслуговувати. При заяві, що в монетарної політики єдина мета - цінова стабільність, інфляція зростає до 60%.

Такі проблеми неминучі, коли зовнішня відкритість і дерегуляція виявляються не інструментом економічної політики, а її метою. На жаль, це досить типово для української держави. Її захопленість дерегулюванням така висока, що вона вже навряд чи зможе пояснити, що та з якою метою... регулює.

Цього не скажеш про індустріальні країни. Коли вони лобіюють лібералізацію ринків капіталу/товарів/послуг, їхні цілі цілком зрозумілі. Також зрозуміло, чому вони тримають на глухому запорі свій ринок праці. Але які цілі переслідують вітчизняні регулятори, які повсякчас зайняті лише дерегуляцією, - загадка.

Чого в них, щоправда, не забрати, то це вміння плодити торговельно-розважальні центри. Не дивно, що країна втрачає свої території під акомпанемент їхнього невтримного будівництва. Усе це - ягоди одного поля. Вирощені на ниві державного невтручання.