Українське сьогодення породжує безліч аналогій із процесами і тенденціями, що мали місце в глобалізованій частині світу в середині 70-х років минулого століття. Тоді також нестача харчів і шалене зростання цін на енергоносії в результаті війни на Близькому Сході призвели до відчутних інфляційних процесів, актуалізувавши сакраментальне — що робити?
Рекомендації економістів середньої руки виявилися цілком прогнозованими. Тоді вони запропонували кардинально знизити рівень суспільного споживання, звести до мінімуму соціальні видатки і загалом переглянути соціальні стандарти в бік їх «реалістичності».
Натомість представники «вищої ліги» в галузі економіки — нобелівські лауреати — з цього приводу дотепно зауважили, що найкраще з рекомендаціями «затягти пасок» впорався кампучійський режим Пол Пота, який позбувся інфляції оригінальним методом скасування грошей, а рівень суспільного споживання зумів скоротити настільки істотно, що це призвело до вимирання впродовж кількох років половини населення країни.
Застосований метод гіркої іронії започаткував неологізм «економічний фашизм» і допоміг громадській думці збагнути головне: соціально-економічна сфера сучасного суспільства — надто поліаспектне явище, щоб під час розв’язання його складних проблем покладатися на рекомендації лише посередніх економістів. Прикро, але з різних причин Україна не засвоїла таких прописних істин, тому нині вона ретельно вигадує велосипед, який ще третину століття тому був апробований у різних екстремальних умовах.
Зрештою, невміння своєчасно засвоїти уроки історії — лише драма, а от що по-справжньому фатально й трагічно — так це відсутність тих інтелектуалів, які змогли б, як Фрідріх Хайєк, подолати обмеженість лінійних економічних підходів і посприяли б з’ясуванню суті проблеми та перспектив її розв’язання максимально наочно, вичерпно.
У розвинених країнах сучасна економічна наука зосереджує вістря своєї уваги на необхідності побудови своєрідної теорії відносності для економіки, бо стандартні моделі вже не в змозі пояснити, чому, наприклад, наявність високої конкуренції не гарантує високих результатів. Натомість українські економісти продовжують блукати у нетрях похмурого середньовіччя, взагалі не вважаючи монополізм проблемою чи, принаймні, не надаючи цій небезпеці належного суспільного розголосу.
Якщо лауреат Нобелівської премії Томас Шеллінг у деталях розтлумачив непродуктивність гонки ядерних озброєнь і нераціональної природи homo eсonomus (людини, яка прагне сьогочасної вигоди, ігноруючи тривалу перспективу), то в хорі українських економістів солістами є голоси, які наполягають на сакральності критеріїв ВВП і на ставленні до інфляції як до класового ворога.
Ніхто не заперечує: ВВП — базовий концепт сучасної економіки, однак ще в 30-х роках минулого століття один державний діяч цілком слушно зауважив, що «ВВП на хліб не намажеш». Це слід розуміти так: у недемократичних і корумпованих країнах ВВП є відчуженим від життєвих реалій абстрактом, тому в таких випадках, попри підвищення показників ВВП, реальних ознак набуває алогічне з точки зору класичної економічної теорії зниження рівня життя більшості верств суспільства.
З чимось подібним Україна вже мала справу кілька років тому, коли ми були свідками здавалося б несумісних реалій: з одного боку, приріст ВВП, який вимірювався двозначним числом, а з іншого — зниження рівня добробуту ледве не двох третин населення.
Аби підвести риску під міфологемою ВВП, зауважимо: цей показник набуває ознак критеріального орієнтира лише за умов, коли в суспільстві: а) викоренено рецидиви корупції, б) здійснено розмежування бізнесу та влади, в) досягнуто консенсусу управлінського менеджменту щодо принципів використання переваг економічного зростання.
Якщо наведених вимог не дотримано, то оперування індексом ВВП виявляється недоречним, оскільки в таких випадках воно не має нічого спільного з економічною дійсністю, а натомість використовується в пропагандистських цілях з метою політичного, ідеологічного та міжособистісного протистояння.
Ставлення до інфляції також потребує значних деміфологізаційних зусиль — передусім експертного середовища та ЗМІ. Безперечно, хто обпікся на молоці, той ще довго дмухатиме на воду: якщо країна 15 років тому пережила гіперінфляцію величиною понад 10000%, то в дорослої частини її населення будь-яка згадка про інфляційну складову й нині викликатиме вкрай неприємні асоціації. Між іншим, політичні опоненти нинішнього уряду використовують цю особливість хоч і надміру тенденційно, але доволі ефективно.
Труднощі зі зваженою, неупередженою оцінкою стану справ з інфляцією зумовлені тим, що цей соціальний індекс є результатом не лише економічної, а й соціально-політичної, управлінської та багатьох інших сфер. Почнемо із суто економічних аспектів, які покликані істотно знизити рівень невиправданих фобій.
Вам, напевне, доводилося чути порівняння грошей з кровоносною системою соціуму: мовляв, так само, як і кров, гроші мають здійснювати інтенсивну циркуляцію, інакше органи не отримуватимуть необхідного підживлення, а відтак перебуватимуть в недієздатному стані.
Втім, не менш коректним виявиться порівняння з кровообігом інфляційного чинника суспільства: певний рівень інфляції є вкрай бажаним для економічного зростання, тому історія економічної науки знає чимало випадків, коли інфляцію свідомо стимулювали, щоб у такий спосіб забезпечити вищий рівень економічної активності, «розігріти» економіку.
Об’єктивний висновок полягає в тому, що ні відсутність інфляції не є суспільно-економічною панацеєю, ні інфляція як така не є втіленням абсолютного зла. Якщо, наприклад, інфляція величиною в 10% забезпечує приріст ВВП у 10% і підвищує реальні доходи населення на 30%, то сумарно для країни це значно краще, ніж 0% інфляції, 0% приросту ВВП і 0% зростання доходів громадян. Врешті-
решт інфляція — це лише один із багатьох показників економічного життя, тому його об’єктивна, коректна оцінка можлива лише за умов комплексного аналізу всіх показників.
Найпростіший спосіб сформувати спотворене уявлення про причинно-наслідковий зв’язок в інфляційних тенденціях — це обмежитись констатацією суто цифрових показників та економічних аспектів цього явища. Насправді ж інфляція є похідною від впливів багатьох інституційно-управлінських, політичних, психологічних, адміністративних і навіть міжособистісних факторів. Ця особливість тим більше притаманна так званим перехідним, транзитним суспільствам, до яких належить і сучасна Україна.
Важко збагнути, чому опозиція, секретаріат президента і більшість ЗМІ сором’язливо замовчують факт існування економічно-цінової інерції — так званого інерційного лагу інфляційних процесів завдовжки чотири-шість місяців. Іншими словами, якщо інфляційні показники вересня-грудня минулого року становили близько 30% у річному вимірі, то з якої ж ласки вони мають докорінно змінитися 1 січня 2008 року? Звичайно, це запитання — риторичне. Та якщо хтось вважає його не таким, то нехай сформулює переконливу відповідь.
Також неможливо зрозуміти, чому глава держави, який доволі фахово володіє аспектами залежності інфляції від валютно-курсової динаміки, не згадує про те, що в результаті жорсткої прив’язки гривні до фіксованого курсу долара Україна фактично імпортувала більше 10% інфляції впродовж попередніх півроку, адже саме на такий процентний рівень впав курс долара до євро та інших провідних валют світу.
Чи міг уряд відкоригувати валютно-курсову складову інфляції? Стаття 99 Конституції України стверджує: не міг і не може в принципі. Згідно з буквою закону, президент та його секретаріат також не в змозі адміністративно впливати на формування валютно-курсової політики, але спробуймо бути відвертими: якби глава держави не розтринькував свій аналітичний запал на присікування до уряду з приводу будь-якої химерної небезпеки, а натомість своєчасно апелював до Нацбанку з приводу цілком реальних загроз, котрі чатують на інфляційні перспективи у разі сюрреалістичної прив’язки гривні до долара та ігнорування падіння грошової одиниці США до кошика основних світових валют, то можна не сумніватися: сьогодні ми констатували б значно нижчий рівень інфляції.
Чому лише спорадично лунають згадки про ще одну істотну зовнішню складову української інфляції — безпрецедентне підвищення цін на продукти харчування і нафту в усьому світі? Адже дійшло до того, що вперше за час існування «великої сімки», а згодом і «великої вісімки» напередодні засідання в Японії було переглянуто порядок денний: замість розгляду проблем глобалізації і зміни клімату тепер на обговорення виноситься саме аспект здорожчання нафти і продуктів харчування. Нагадаю: на відміну від Північної Кореї, Україна є невіддільною складовою світової економіки. І якщо впродовж попереднього півріччя м’ясо і зерно в усьому світі подорожчало на 35—60%, то наша країна не може бути винятком із загального правила.
Ще одна істотна інфляційна складова — психологічний фактор, який у різних випадках «забезпечує» від 5 до 25% номінальної інфляції. Це закид на адресу тих, хто замість дієвих пропозицій, спрямованих на боротьбу з інфляційними тенденціями, підігріває їх безвідповідальними публічними заявами про «неухильність чергових інфляційних хвиль».
На жаль, на відміну від хвиль океанічних, хвилі інфляційні істотно залежать від панічних розмов про них державних мужів. Якщо цим мужам не відома така прописна істина економічної науки, то їм варто пошукати ліпше застосування своїх можливостей. Якщо ж це не новина для них, то в такому разі тим більше напрошується запитання: а чи державні вони мужі?
Адміністративну складову інфляції також не слід скидати з рахунку — особливо в українських умовах, де торговельна надбавка і загалом правила ведення торгівлі в регіонах істотним чином залежать від місцевих органів влади. Тож коли дехто з губернаторів інфантильно розводить руками — мовляв, від мене тут мало що залежить, то йому варто поцікавитися досвідом своїх сусідів, у яких уже мають місце процеси дефляції.
Зрештою, тут також існує альтернатива: можна або написати заяву за власним бажанням, або аргументовано довести, що облдержадміністрації неспроможні впливати на процеси ціноутворення. Тоді виникнуть підстави для скасування цієї баластної владної горизонталі, а відтак — будуть заощаджені значні бюджетні кошти. Але щось мені підказує, що в разі постановки питання таким чином керівництво областей почне наввипередки доводити, що краще за них ніхто з інфляцією не впорається.
Отже, економісти часто сприймають соціально-економічні реалії надто абстрактно, а політики — надто тенденційно. То що все-таки робити? Висновок лежить на поверхні: необхідно згадати, що світ не зійшовся клином на економістах і політиках — є ще експертне середовище, громадянське суспільство і засоби масової інформації, які не розучилися думати і не втратили почуття громадянської відповідальності. Забезпечити інтенсивний діалог у цьому трикутнику — справа не лише честі, а й перспектив України на майбутнє. Бо, як казали у Давньому Римі, не такою страшною є брехня, як не вся правда.