У системі заходів з їх прискорення СБ наголошує на необхідності збільшити участь населення у робочій силі.
Для України виконання такого завдання як зараз, так і в довгостроковій перспективі ускладнено через масштабні втрати трудового потенціалу внаслідок анексії Криму, окупації частини територій Донецької та Луганської областей, еміграції, неформальної зайнятості та соціально-трудової ексклюзії.
На тлі несприятливих демографічних тенденцій, дефіциту кваліфікованого трудового потенціалу відбувається збільшення соціального утримання, що посилює навантаження на працююче населення та соціальні фонди. Середньооблікова кількість штатних працівників у 2017 р. становила 7,68млн осіб при чисельності наявного населення України на 1 січня 2018-го 42,39 млн (за даними Державної служби статистики). Тобто один працюючий утримує більш як п'ять осіб.
У цьому контексті хотілося б звернути увагу на той факт, що, попри безробіття та міграційну кризу, розвинені країни розглядають робочу силу як ключовий ресурс прискорення темпів економічного зростання. У 2018 р. у ЄС чисельність зайнятих становила 227,96 млн осіб при рівні зайнятості 73,2% (за даними Eurostat) та одночасному зростанні продуктивності праці, що є рекордними показниками. Серед країн-лідерів слід зазначити Ісландію (86,5%), Швецію (82,6), Швейцарію (82,5), Німеччину (79,9), Нідерланди (79,2), Норвегію (79,2), Велику Британію (78,7), Литву (77,8), Данію (76,9), Латвію (76,8), Словенію (75,4), Португалію (75,4), Мальту (75%).
Такі показники стали результатом міграційної політики та системного підходу при здійсненні цілого комплексу реформ, які стосувалися захисту праці, оподаткування, соціальних гарантій, соціальної допомоги, заробітної плати, робочого часу, продуктивності праці та мобільності.
Важливість та актуальність аспектів, пов'язаних з ефективним використанням трудового потенціалу, визначаються необхідністю виходу України з економічної кризи та забезпечення рівня зайнятості відповідно до вимог стратегії розвитку "Європа-2020",згідно з якою соціальним орієнтиром в європейських країнах стала норма 75% (Europe 2020 strategy).
Для порівняння, рівень зайнятості в Україні - 57,1%. За нашими розрахунками, для досягнення економічного зростання необхідно збільшити зайняте населення приблизно до 18–20 млн осіб із подальшим поступовим його збільшенням при державній політиці стимулювання створення та збереження робочих місць з високою продуктивністю праці та гідною її оплатою.
Однак аналіз національного ринку праці доводить ознаки не тільки стагнації, а й трудової вичерпності. Так, у 2010 р. стрімко збільшилася чисельність економічно неактивного населення з деяким подальшим зменшенням на тлі скорочення економічно активної його частини (що негативно позначається на показниках навантаження працюючого населення непрацюючим, особами пенсійного віку та трудової спроможності ринку праці в цілому). Відсутність зваженої економічної, міграційної політики та політики зайнятості населення негативно впливає на такі показники ринку праці, як демографічне навантаження, навантаження зайнятого населення економічно неактивним тощо (див. рис.). Особливо хотілося б звернути увагу на показник "навантаження штатних працівників економічно неактивним населенням", значення якого збільшилося порівняно з 2009 р. майже удвічі (!).
На сьогодні в Україні на 10 працюючих припадає 11 пенсіонерів. Залишаються значними масштаби неформальної зайнятості. У 2017-му майже 3,7 млн (або 22,9%) наших громадян були неформально зайнятими. Характерною особливістю національного ринку праці є висока диференціація рівня неформальної зайнятості: від 9,7% у Київській області до 49,8% - у Чернівецькій. Згідно зі звітом про роботу ПФУ, його орієнтовні втрати внаслідок неформальної зайнятості за 2017 р. становили
30 млрд грн, що могло б покрити дефіцит ПФУ на 53,47%.
Питання ефективного функціонування вітчизняного ринку праці ускладнюється через масштабні втрати трудового потенціалу внаслідок трудової еміграції. За даними Держстату, за 2015–2017 рр. кількість трудових емігрантів становила 1,3 млн, що на 10,3% більше, ніж у 2010–2012 рр. (1,18 млн осіб). Причому в їх структурі зросла частка осіб з освітою, особливо професійно-технічною, на яких в Україні найбільший попит з боку роботодавців протягом останніх років. Найбільш привабливими для українців є Польща (громадяни якої, в свою чергу, шукають роботу в європейських країнах), РФ, Італія, Чеська Республіка, США, Білорусь, Португалія, Угорщина, Ізраїль, Фінляндія, Німеччина (країни перелічено в порядку зменшення кількості трудових мігрантів).
Відповідно до прогнозів Economist Intelligence, Україна входить до п'ятірки країн світу після Японії, Німеччини, Таїланду та Південної Кореї, які найбільше втратять у робочій силі на довгострокову перспективу до 2050 р. (заява президії Федерації профспілок України).
Серед вагомих причин від'їзду, на якій наголошують 84,3% трудових мігрантів, - низький рівень оплати праці в Україні. Наступними причинами є відсутність підходящої роботи, що відповідає здобутій кваліфікації (8,16%), і несприятливі умови праці в Україні - 3,57%(за даними Державної служби статистики).
Тоді як в Україні середня заробітна плата в квітні 2019 р. становила близько 345 євро (конвертовано за даними НБУ станом на 24 червня 2019 р.), у Польщі вона дорівнювала 1216 євро, Португалії - 1808, Угорщині - 1152, Німеччині - 4224, Іспанії - 2544 євро.
За словами ексміністра соціальної політики Андрія Реви, для припинення відпливу робочої сили середня заробітна плата в Україні має становити 15 тис. грн, або близько 537 євро (конвертовано за даними НБУ станом на 28 червня 2019 р.). Порівнюючи з розміром оплати праці в європейських країнах, навряд чи такої заробітної плати буде достатньо для зменшення трудової еміграції. Водночас хотілося б звернути увагу на результати досліджень американських психологів, які доводять необхідність мати людині для щастя в середньому у світі 95 тис. дол. на рік, а для емоційної рівноваги - 60–75 тис. Слід зауважити, що розмір доходів для щастя дещо відрізняється за країнами світу. Так, для Східної Європи він суттєво нижчий - 45 тис. дол. Однак навіть порівняно зі східно-європейськими показниками рівень доходів середньостатистичного громадянина України ще довго залишатиметься поза межами не те що щастя, але й емоційної рівноваги, а політика доходів і гідної оплати праці є одним із ключових елементів у напрямі досягнення збалансованого використання трудового потенціалу в країні.
Наразі в Україні є ознаки інституційної пастки подальшої втрати робочої сили внаслідок трудової еміграції, яка проявляється у недовиробництві доданої вартості, що зменшує інвестиційний потенціал у розвиток виробництва. Скорочення виробництва призводить до зменшення вартості робочої сили та купівельної спроможності, заощаджень, що підриває виробничу сферу, сферу послуг, у тому числі фінансову. Це, в свою чергу, призводить до скорочення робочих місць і вивільнення. Пошуки роботи в таких умовах посилюють трудову еміграцію.
Однією з основних причин інституційних пасток є різна спрямованість векторів короткочасних і тривалих цілей економічних суб'єктів. Так, у короткостроковій перспективі вирішується низка соціальних питань на національному ринку праці за рахунок зменшення навантаження на одне робоче місце, збільшуються грошові перекази. За даними Світового банку, Україна є найбільшим одержувачем грошових переказів у регіоні. При цьому вирішення питань зайнятості за рахунок пасивної політики щодо трудової еміграції не сприяє інноваційному розвитку та формуванню конкурентних переваг національної економіки на глобальному ринку. За розрахунками директора Інституту економіки та прогнозування НАН України, академіка НАН України В.Гейця, втрачена чиста вигода для економіки країни через трудову еміграцію сягає 40 млрд грн на рік.
Викликає занепокоєння, що далеко не всі трудові мігранти мають намір повернутися до України. За даними опитування трудових мігрантів у межах проєкту "Дослідження та діалог щодо політики у сфері міграції й грошових переказів в Україні", планують повернутися 60%, тоді як 21% респондентів не планують, а 19% - не визначилися.
Розвинені країни вже давно порахували ефект від залучення іммігрантів, який проявляється не лише у збільшенні робочої сили, а й у сприянні приросту ВВП. Андрій Гайдуцький у своїх публікаціях постійно порушує питання трудової міграції та її наслідків для України, акцентуючи увагу на вигодах для економіки країн, які приймають іммігрантів. Крім вирішення демографічних проблем і забезпечення збільшення робочої сили, іммігранти сприяють зростанню ВВП. Так, він наводить дані міністерства зі справ іммігрантів Канади, відповідно до яких у 2017 р. іммігранти забезпечили 8% приросту ВВП, а до 2023 р. планується 23%, до 2040 р. - 33%. За рахунок залучення іммігрантів намагаються вирішити питання зменшення навантаження працюючих громадян особами пенсійного віку.
Однак слід нагадати про те, що й європейському ринку праці також притаманні проблеми, пов'язані з безробіттям, політичною та міграційною кризою. Серед проблемних питань залишаються потоки нелегальних мігрантів, що супроводжується соціальними конфліктами, необхідністю забезпечити робочими місцями місцевих громадян.
На необхідності масштабної угоди щодо біженців, щоб запобігти політичній кризі, наголошувала канцлер Німеччини Ангела Меркель.
Масштабні міграції та проблеми ринку праці викликають занепокоєння уряду України та формують науково-політичну дискусію стосовно політики зайнятості населення, збереження та нагромадження людського капіталу. В інавгураційній промові президента В.Зеленського серед інших першочергових завдань прозвучав заклик до рееміграції українців з усього світу. Попри такі заклики, чи спроможна наразі Україна забезпечити якісну соціально-трудову інклюзію. Так, унаслідок деякого пожвавлення нашої економіки, що призвело до збільшення ВВП за останні три роки, чисельність економічно активного та зайнятого населення в 2018-му трохи збільшилася. Однак зміна обсягу ВВП у 2017–2018 р. на 2,5 і 3,3% є мало відчутною для середньостатистичного населення. Оскільки частка фонду оплати праці у ВВП залишається незначною - на рівні 39,2% у 2017 р. (у 2012 р. вона становила 50,2%). Тоді як соціальним орієнтиром вважається 60–70%.
Не вдалося досягнути й передкризових показників зайнятості населення (нагадаємо, в 2013 р. рівень зайнятості становив 60,2% при чисельності зайнятого населення 19314,2 тис. осіб, тоді як у 2018-му - 57,1% при чисельності 16360,9 тис. осіб) (за даними Державної служби статистики).
Слід також додати, що частка домогосподарств, яким було достатньо коштів і які могли робити заощадження, з роками зменшується (з 12,7% у 2008 р. до 8,7% у 2018 р.). Натомість у 2018-му збільшилася частка домогосподарств, які постійно відмовляли собі у найнеобхіднішому, крім харчування, і досягла 40,2%, що відповідає значенню у кризовому 2009 р. (за самооцінкою рівня доходів домогосподарств, дані Державної служби статистики). Тому, коли ми говоримо про розвиток, слід аналізувати не тільки реальний наявний дохід, який у більшості випадків проїдається, а й про нагромадження та заощадження населення, що говорить про те, чи почало населення відчувати економічне зростання, чи підвищилася довіра до влади та чи стали середньостатистичні громадяни учасниками формування ВВП та інвестиційної складової економічного зростання.