Істина, як завжди, народжується в суперечці... {Фото Миколи БІЛОКОПИТОВА} |
Фонд інтелектуальної співпраці «Україна — ХХІ століття» ініціював зустріч відомих українських вчених. У режимі «мозкового штурму» науковці та політики спробували сконструювати ефективну модель української економіки. Певна річ, годі й сподіватися в ході однієї дискусії винайти формулу господарського успіху для України. Але «дебют» відбувся.
Богдан ГУБСЬКИЙ, народний депутат України, заступник голови комітету Верховної Ради України з питань фінансів та банківської діяльності, голова ради Фонду інтелектуальної співпраці «Україна — ХХІ століття», доктор економічних наук:
— Хотів би акцентувати на винятковій важливості порушеної проблеми: від того, яку концепцію реалізовуватимуть у процесі трансформації, наскільки вона буде системною, залежить той тип ринкової економіки, до якого прийде країна.
Невідповідність обраної моделі розвитку реальним процесам жорстоко карає «порушників» законів гармонійного і збалансованого розвитку. Зокрема, такою карою була світова економічна криза і велика депресія кінця 20-х — початку 30-х років. Реакцією людського інтелекту на ті події стала теорія Кейнса і практика трансформації економічної стратегії, реалізована Ф.Рузвельтом у США. Ми стали свідками того, як консервативний підхід до вибору моделі розвитку країн Південно-Східної Азії, економіку яких перенаситили швидкоплинні фінансові процеси, був «покараний» глобальною фінансовою кризою. Власне, й крах соціалістичної системи головним чином виник через нездатність ефективно поєднати саморегулюючі і централізовані регуляторні механізми.
Методологічна невизначеність стратегій економічної трансформації була властива практично всім постсоціалістичним країнам. Це обумовлювалось відсутністю необхідного суспільного консенсусу (політиків, вчених-економістів, підприємців, просто громадян) та браком власного досвіду ринкових трансформацій, що штовхало до запозичення чужих моделей економічного розвитку.
З теоретичної точки зору, начебто було з чого вибирати. Однак для практичного впровадження західними фахівцями через міжнародні організації (МВФ) було запропоновано модель економічних реформ, відому як «вашингтонський консенсус». Ринкова трансформація проводилась у напрямках: макроекономічної стабілізації, лібералізації цін та ринків, приватизації та реструктуризації, інституційних реформ. Практичну апробацію пройшла «шокова терапія» (Польща, Румунія, Словенія, Словаччина, Чехія, Росія, Киргизія, Естонія, Латвія, Литва, Молдова). Як бачимо, вона набула найбільшого поширення. В Україні (а також Вірменії, Грузії) відбувалося змішане реформування з елементами інституціоналізму.
Негативні тенденції соціально-економічного розвитку 1991—1999 р.р. стали наслідком не цілеспрямованих ринкових реформ, а непослідовної політики їх проведення. Україна у своєму «перманентному перехідному стані» майже остаточно втратила стратегічні орієнтири. Стандартну модель ринкової трансформації практично провалено — це визнають не тільки вітчизняні, а й зарубіжні її ідеологи. Найневдалішими виявилися структурні реформи: після періодичної (із черговою зміною уряду) їх декларації наставав період практичної бездіяльності. Потенціал реструктуризації не було реалізовано ні в інфляційні періоди, ні за досить тривалий час відносної фінансової стабілізації.
Неможливо провести будь-які серйозні реформи, якщо політика не базується на економічному консенсусі, в основі якого — врахування поточних і перспективних, індивідуальних та суспільних інтересів; рівноправність усіх в умовах розвитку й отриманні результатів суспільного прогресу; демократичність розвитку з реальною участю людей у прийнятті рішень, що впливають на їх життя.
Безперечно, ключ для переходу України на засади постіндустріального розвитку — визначення моделі, адекватної вимогам сучасної епохи. Безумовною й очевидною є необхідність скоригувати зміст тієї моделі розвитку, яка реалізується сьогодні в Україні. Можливо, її треба змінювати докорінно. Нам слід визначитися з системою цілей, які були б реальні з огляду і на сьогоднішню ситуацію, і на реальну оцінку наших можливостей. Яку з відомих моделей розвитку нам обрати в чистому вигляді чи трансформувати, щоб реально досягти мети?
Валерій ГЕЄЦЬ, директор Національного інституту економічного прогнозування НАН України, академік НАН України:
— Про перехідні форми моделі розвитку, зокрема про те, якими вони мають бути, сьогодні, на превеликий жаль, мало говорять. Власне, це, як на мене, стало однією з причин не зовсім вдалого проведення адміністративної реформи. Нема повного розуміння перехідних форм, які б дозволяли досягти необхідного взаємоузгодження.
Відставання маємо на двох напрямках.
Перший — у зміні у власності. Зрозуміло, що формуються нові складники недержавної власності. Але зміст цих змін загрозливий. Не може бути так, щоб суб’єкт власності, володіючи 0,1% фондів, отримував 20% доходів від власності. Це стосується іноземних власників і фінансових посередників. Це нонсенс! Якщо ми й надалі змінюватимемо форми власності в такий спосіб, то виникне досить серйозна внутрішня суперечність: інститут приватної власності не формуватиме зацікавленості в розвитку, а навпаки — буде спрямований лише на подальший розподіл і перерозподіл власності.
Ми продовжуємо йти шляхом приватизації, стверджуючи, що приватизація за гроші принесе той самий успіх. Вона справді може дати доходи для бюджету, вона може навіть сприяти появі деяких інвестиційних зобов’язань. Але те, що суб’єкти, отримавши доходи від власності, потім їх не капіталізують, а вивозять, буде серйозно і деструктивно впливати на економіку в середньостроковій перспективі. Для нас це вкрай небажані тенденції.
Ще один елемент структурних перетворень пов’язаний із структурною трансформацією економіки. Вона залишається деформованою за рахунок домінування енергоємних галузей, галузей первинного переділу, первинної переробки мінеральних ресурсів: електроенергетики, вугільної промисловості, металургії. Нині для України це неприйнятна структура промисловості. Хоча первинні зміни, пов’язані зі зміною структури ВВП на користь сфери послуг, дали певний результат, але, мені здається, вони вже вичерпали себе: питома вага цих галузей уже відповідає стандартам ринково розвинених країн. Подальші перетворення в цьому секторі економіки пов’язані саме зі зміною співвідношення в галузях: наскільки ми зможемо отримувати доходи від наступної стадії переробки, настільки тут відбуватиметься прогресивне нагромадження капіталу. Мусимо переорієнтуватися на прибуток саме виробничого походження, а не на отриманий за схемою рентних відносин, коли маємо ренту від використання природних і мінеральних ресурсів, які здебільшого вивозяться за межі. Це комплекс досить серйозних питань, з вирішенням котрих не можна зволікати.
І нарешті кілька слів про інституціалізацію ринку та роль держави, а також про конкурентоспроможність української економіки. Я тільки окреслю дві тези. На мій погляд конкурентоспроможність економіки України можна реалізувати за рахунок, перш за все, цінової конкурентоспроможності. Отримання конкурентних переваг за рахунок інновацій техніки і технології є серйозною проблемою, бо тільки економіка країни, яка сама або спільно з іншими країнами контролює хоча б окремі пріоритетні сфери науково-технологічного розвитку і використання інновацій, може мати серйозний успіх. У всіх інших випадках досягти успіху можливо лише в довгостроковій перспективі.
Реальними є втрати в освіті населення, втрати в здоров’ї населення за рахунок величезної кількості захворювань. Набувають неабиякої гостроти проблеми соціального захисту. Сукупна дія зазначених факторів може призвести до загострення проблеми трудових ресурсів, оскільки прогнози тут більш песимістичні, ніж оптимістичні. На мою думку, самої концепції реформування політики зарплати недостатньо. Хоч як формувати, розвивати ринок праці? Поки що в існуючій моделі більше запитань, ніж відповідей. Ринок формується спонтанно.
Анатолій ГАЛЬЧИНСЬКИЙ, радник Президента України, доктор економічних наук, професор:
— Вважаю, що в теоретичному плані проблема зміни концепції та моделі реформ сьогодні не стоїть. Йдеться про модель продовження нашого руху вперед. Нині суспільство, політичне керівництво, люди, які мають здоровий глузд, розуміють, що та модель реформ, якої ми дотримувалися, вже повністю себе вичерпала. Якщо вона могла щось зробити, могла якимось чином вивести економіку з кризи — то робилося це з великим запізненням: ми втратили половину економічного потенціалу. І на тому, щоб дотримуватися надалі тієї політики, яка — ще раз повторюю — себе повністю вичерпала, — напевне, мало хто відверто наполягатиме. Навіть крайні праві сили, які є в країні і в тому числі представлені в уряді, сьогодні, принаймні в своїх офіційних заявах, намагаються якоюсь мірою відмежуватися як від «вашингтонського», так і від «поствашингтонського консенсусу».
Для нас проблема не в цьому, а в тому, чи є в країні соціальні та політичні сили, на які міг би спиратися Президент, сили, здатні радикально змінити курс реформ. Я переконаний: концепцію можуть пропонувати ті політичні сили, які мають вплив на реальні процеси, що відбуваються в державі. Будьмо відвертими: у нас дуже часто існує розходження між тими заявами, які ми робимо, і тими програмними документами, які оприлюднені в період з 1994-го і по 1999 рік. До розробки відповідних стратегічних документів причетні провідні науковці, політичні та ділові кола. Однак вироблені рішення зависають у повітрі, не маючи відповідної політичної підтримки. Знову опрацьовувати нові концепції, нові моделі економічної політики, чітко не уявляючи тих політичних сил, які реалізовуватимуть ці моделі, — мені вже не хочеться цього робити. І я б від цього відмовився.
Основні проблеми сьогоднішньої України лежать поза економікою. Йдеться про вузол питань щодо відтворення духовного потенціалу нації, без якого розвиток суспільства, рух уперед неможливі. У цьому плані, мені здається, ми можемо констатувати фактичну деградацію еліти, що формується. Йдеться, принаймні, про деградацію того елітного потенціалу, який сформувався на початковому етапі реформ, нашого руху шляхом незалежності. Цей ідейний потенціал значною мірою себе вичерпав. Повторюю: в суспільстві формується своєрідний світоглядний вакуум, дуже і дуже небезпечний.
Тепер про структурну трансформацію економіки. Вона визначається нашим місцем у сьогоденному глобалізованому світі і відповідним світовим розподілом праці. У нас частка експорту в структурі ВВП перевищує 56 відсотків. Україна повністю залежна від зовнішньої кон’юнктури.
Те саме я можу сказати і про конкурентоспроможність української економіки. Ми повинні дуже тверезо дивитися на цю проблему. З ким і в рамках яких відносин маємо порівнювати конкурентоспроможність наших товарів? З німецькими чи з французькими? Ні. Ми можемо говорити знову ж таки про конкурентоспроможність української економіки в рамках існуючої стратифікації держав, у межах країн індустріального розвитку. Сьогодні важливо не втратити свого місця саме в цих межах. У світі відбувається жорстка конкуренція, породжена інтенсивним процесом виштовхування енерго-, сировинно- та екологоємних виробництв на периферію високотехнологічних економічних систем. І тут нам відведено відповідне місце. Ще раз повторюю — маємо вести мову про нашу конкурентоспроможність на рівні індустріальних технологій. Що ж до високих технологій — тут, за невеликим винятком, наші перспективи дуже незначні.
Інституційні реформи, про які нині багато говорять, не можуть існувати самі в собі, бути однаковими на всі випадки життя. Якщо остаточно визначимо модель післякризового розвитку, модель ХХІ століття, модель з урахуванням всіх політичних та інших сил, які впливатимуть на всі аспекти розвитку суспільства, тоді саме під цю модель і маємо провести інституційні реформи, які повинні забезпечити створення відповідного інституційного середовища.
Ми вийшли з кризи. Криза сама собою деформувала процеси, що відбувалися. Зараз слід переосмислити зроблене, знайти конструктивніші рішення. Але до цього ми ще не піднялися.
Олександр СОРОКІН, голова правління Держексімбанку України:
— Анатолій Степанович Гальчинський наголосив на залежності української економіки від кон’юнктури зовнішнього ринку. Ми, наприклад, маємо проект розвитку експорту. Є дві цільові програми. І ми дійшли висновку, що наш експорт — це 72% імпорту. Тобто, по суті чисто українського експорту у нас немає. Навіть якщо виробляємо сталь або щось інше — існує багато чинників, якими ми не керуємо. Тому коли створюємо позицію валютної поведінки банку, то враховуємо: є позиція експортера, є позиція імпортера. На жаль, як відомо, наш торговельний баланс завжди мав знак «мінус». Навіть у найкращі роки. Правда, тепер ситуація трохи змінюється. Наприклад, у нас, хоч як це парадоксально, позитивні платіжні позиції і сальдо — з Європою, зокрема з Німеччиною. Але все це позитивне, на жаль, перекривається від’ємним сальдо у торгівлі з Росією. Втім, ніколи в чистому вигляді частка експорту-імпорту у ВВП не характеризує місце й статус країни в міжнародному розподілі праці.
Юрій ПАХОМОВ, директор Інституту світової економіки та міжнародних відносин НАН України, академік НАН України:
— Від самого початку реформаторського руху в мене сформувалася його оцінка як помилкового і неуспішного. Модель економічного розвитку, запропоновану МВФ, відторгнуто практично офіційно — і не тільки в усьому світі, а й навіть у нас. Але досі не прозвучало жодної відповідної заяви від наших реформаторів при владі. Постає закономірне запитання: чому модель МВФ у нас так «прижилася»? Гадаю, що відповідь, по-перше, у можливості миттєвого збагачення владних прошарків, а по-друге, в її простоті. Адже владним структурам залишається тільки «диригувати» монетарними важелями.
Але й це не повна відповідь на поставлене запитання. Дуже серйозна причина — наша звичка будь-яку модель або теорію перетворювати на релігію. Ми діяли за принципом: бути більшим католиком, ніж Папа Римський. Ані Польща, ні Угорщина, ні Румунія не демонтували державу — ми демонтували. Весь світ використовує планування. Ми ж боїмося бодай сказати вголос про планування розвитку.
Якою я бачу модель для України? Впевнений, успіху можна досягти на шляху синтезу моделей. Наприклад, візьмемо проблему збільшення платоспроможного попиту. Для цього необхідно поєднати у валютній політиці ідеї монетаризму та ідеї посткейнсіанства, неокейнсіанства. Одна політика дає можливість натискати на одну педаль, а коли перетиснули і треба пом’якшити ситуацію — на іншу. Тобто, в одних умовах проводити жорстку політику, щоб придушити метастази, а потім легкий нагрів — це елементи кейнсіанства. Якщо перетримали, емісія виявилася надмірною і виникає небезпека неконтрольованої інфляції, — знову перейшли до монетаризму і так далі.
Андрій ГРИЦЕНКО, завідувач кафедри економічної теорії та економічних методів управління Харківського національного університету ім. В.Каразіна, доктор економічних наук, професор:
— Наша країна дуже бідна. ВВП такий, що навіть соромно казати. Виробничі фонди застарілі, рівень їх знижується, і жодних перспектив у цьому плані не видно. Галузева структура не просто погіршувалась упродовж 10 років — вона абсолютно не відповідає національним інтересам та життєвим потребам населення. Всю банківську систему України, по суті, можна порівняти лише з якимось середнім за розміром банком будь-якої європейської країни. Цю ситуацію не можна змінити ні за п’ять, ні за десять років. У найближчі десятиліття Україна не в змозі стати за рівнем розвитку європейською країною з європейською ментальністю. Чим же вона може стати?
Рівень, що характеризується високими сучасними технологіями, існує і в Україні, і в інших країнах. Люди, які займаються цими речами, вільно контактують з американцями, європейцями. Формується, отже, певний транснаціональний рівень. Але впродовж тривалого часу існуватиме в нас й інший рівень, мало пов’язаний з тим, що формується. Це рівень простого відтворення за досить примітивними технологіями, де зайняті як малокваліфіковані, так і висококваліфіковані працівники. Там теж буде своя диференціація. І буде уклад, будуть люди, тривалий час зайняті здебільшого у натуральному господарстві.
Тобто, можлива така ситуація, що Україна не залишатиметься, як багатьом здавалося раніше, таким собі монолітом, який поступово наближатиметься до європейських країн і в кінцевому підсумку якимсь чином інтегрується. Це буде країна з вельми різними рівнями розвитку. І тут не буде так званого середнього українця. Тому що середній — це абстрактне поняття, коректне лише тоді, коли більшість цьому відповідає. А такої середини не буде, якщо більшість буде диференційованою.
Треба дбати про те, щоб зайняті переважно натуральним або дрібнотоварним господарством мали умови для своєї праці. Щоб наймані працівники отримували не половину прожиткового мінімуму, а зафіксували свої відносини з роботодавцем на справді гідному рівні. Це те, що під силу органам законодавчої та виконавчої влади. Але не більше. Необхідна єдність дій. За умов, коли в різних груп населення практично немає більш-менш консолідуючих інтересів, а різні політичні партії роз’єднані і не здатні уособити «об’єднавчого начала», коли ми не в змозі добитися, щоб уряд відбивав якусь реальну більшість, тому що її немає в суспільстві, виникає така ситуація, коли розвиток на якійсь модельній основі стає в принципі неможливим.
Звичайно, можна сподіватися, що стихійно складеться якась політична більшість, що зможе сформувати уряд. Це певною мірою випадок: немає об’єктивних підстав — економічних, соціальних — для того, щоб це реалізовувалося як закономірність. А коли так, то тут можливі і, мабуть, якоюсь мірою доцільні певні авторитарні кроки. Ймовірність того, що вони будуть негативними чи позитивними, однакова. І взагалі тут може виникнути абсолютно непередбачувана ситуація.
Хоч би як наше суспільство розвивалося — за такою моделлю, за іншою, без моделі — роль держави повинна зростати.
Валерій МАТВІЄНКО, президент Центру українсько-американських стратегічних ініціатив, доктор філософських наук:
— Молодь абсолютно інакше сприймає сьогоднішній день. Ми провели дослідження в 50 промислових містах. І виявили неординарну тенденцію: серед молодих людей віком від 20 до 25 років приблизно 40% особливо цікавляться минулим. У них потяг до соціальних гарантій. Є ще одна тенденція, що насторожує, — у молоді формується критичне ставлення до того, що відбувається сьогодні. Влаштуватися на роботу після закінчення інституту неможливо, тато з мамою і бабуся з дідусем розповідають про те, як легко це було донедавна. Ці паростки сьогодні поки що не розвинені, але по суті зароджується революційний і бандитський ресурс.
Дмитро ЛУК’ЯНЕНКО, завідувач кафедри міжнародного менеджменту Київського національного економічного університету, доктор економічних наук, професор:
— Сучасна ринкова економіка спирається, насамперед, на великий бізнес. За нинішніх умов наш великий бізнес орієнтований не на реалізацію моделі конкурентоспроможної національної економіки, а на чужі ресурси, на їх транзит, імпорт або на взаємопов’язаний експорт-імпорт. Багато в чому цей бізнес не зацікавлений в економічному процвітанні власної країни і навіть в економічній стабільності, бо це — бізнес на різниці цін, на платонеспроможності підприємств тощо. Саме так вітчизняний топ-менеджмент «заробляє» величезні капітали, хоча не в цьому головна проблема. Такий бізнес є по суті пасивним, він піддає корозії не тільки менеджмент, а й ділове середовище. На жаль, і середній та малий бізнес перетворився в нас на «школу тіньової економіки».
Сергій ПИРОЖКОВ, директор Національного інституту українсько-російських відносин при РНБОУ, академік НАН України:
— Підтримую думку, що готових моделей для конкретної країни не існує взагалі. І кожна політична сила повинна сама створювати й формувати ту модель, яку вона реально бачить у конкретних умовах і в конкретній ситуації та готова її реалізувати. Якщо одна група робитиме модель, а інша її реалізовуватиме, виникне розрив, і в результаті нічого не вийде. І те, що ми спостерігали впродовж десяти років в Україні, підтверджує, що хтось писав моделі, хтось намагався їх реалізовувати, а по суті нічого практично не робилося.
Від глобалізації виграють тільки найрозвиненіші країни. Країни пострадянського простору мають в основному великі ризики і втрати. Я вважаю, що один з головних результатів глобалізації для наших країн — вивезення і приховування капіталу за кордоном. По суті, глобалізація розширила масштаби цього нині масового явища. Згідно з оцінками експертів, на рахунках в іноземних банках, переважно в офшорних зонах, осіло близько 100 млрд. доларів США, вивезених із країн СНД. Тобто, глобалізація для нас пов’язана з такими проблемами, які ніяк не контролюються і яким не запобігають, зважаючи на необхідність захищати нашу слабку економічну систему.
Регіоналізація повинна стати новим викликом для глобалізації. Думаю, що глобалізація, хоч, безперечно, вона несе певні переваги через розвиток передусім Інтернету, створення нових економічних можливостей тощо, слабким країнам створює серйозну перешкоду для розвитку. Це, до речі, розуміють і в Росії, яка почала реалізацію власної політики інтеграції і мікроглобалізації у рамках пострадянського простору.
Росія визначила два рівні пріоритетів у цих інтеграційних процесах. Перший — створення союзу Росія—Білорусь, а другий — Євразійське економічне співтовариство, що базується на країнах, які входять до митного союзу. Митний союз не забезпечував тих переваг, які надає Євразійське економічне співтовариство.
Поряд із суто економічними завданнями — торгівля, тарифи, квоти і т. ін. — Євразійське співтовариство може ставити й політичні. Воно має також і військовий вимір, що визначається угодою про колективну безпеку.
По суті, під егідою Росії, яка нині самодостатня, відбувається формування нової колективної структури. Вона прив’язує до себе країни, що потребують певних стимулів для нормального розвитку. Наприклад, Білорусь зацікавлена в розвитку відносин зі Сходом через Росію, Казахстан — з країнами Заходу, знову ж таки через Росію. Іншими словами, сьогодні важливого значення набуває трансрегіональне співробітництво, яке й для України могло б бути імпульсом економічного розвитку, але якого ми практично не використовуємо.