Замість того, щоб, як в усіх цивілізованих країнах, відродити різноманітні за структурою й розміром приватні фермерські господарства, в Україні продовжують ілюзорні трюки, перетворюючи вільних селян спочатку на "рівноправних" колгоспників, пізніше - на "свідомих" орендодавців, тепер - на "повноправних" продавців землі, застосовуючи для цього гібридну брехню і байки про добровільність.
Свого часу всім - селянам, колгоспникам, пайовикам - "безплатно" одночасно і відразу надавалося право на землю, в руки вручався своєрідний мандат, право голосу: сертифікат чи держакт. Натомість українська земля та її природні багатства як об'єкти права власності українського народу і природний капітал не можуть бути предметом купівлі-продажу. Вони не лише є об'єктами природокористування, а й становлять основу життєдіяльності та соціально-економічного зростання для всіх громадян України, в тому числі й селян.
Проте за наявності цього основного національного багатства в Україні, що в грошовому еквіваленті, за попередніми розрахунками Національної академії наук України, становить у середньому близько 2 млн дол. США на кожного громадянина, рівень життя переважної більшості населення впродовж здійснюваних реформ знизився і демонструє значне відставання від сусідніх країн, які взяли курс на ЄС. Ще більш катастрофічним є соціально-економічний, демографічний та екологічний стан на територіях сільських поселень, особливо віддалених від мегаполісів. Натомість монополії, в тому числі в аграрному секторі економіки, одержують надприбутки. Адже здійснювана в Україні земельна реформа не супроводжувалася необхідними комплексними, теоретично і практично обґрунтованими заходами і була звужена до аграрної.
Перебіг земельних перетворень в Україні було зорієнтовано на плюралізм трьох форм власності на землю (державна, колективна і приватна) та на "добровільне" створення різних секторів господарювання на ній. За умов посекторного реформування та некомплексності і непослідовності проведення так званої земельної реформи як аграрної, поза часовими і просторовими параметрами фінансової, податкової, митної, природоохоронної, ресурсоощадної, адміністративної та інших реформ, сподівання на її успіх були марними.
На сьогодні проблем побільшало, і їх розв'язання ускладнилося. Такий стан доречно вважати закономірним. Адже в умовах нестабільності й корумпованості публічне розуміння подальшого здійснення земельної реформи переважно ототожнюється із доцільністю розвитку повсюдного аграрного бізнесу та з негайним запровадженням обігу (ринку) земель сільськогосподарського призначення як інвестиційних механізмів, що буцімто сприятимуть зростанню добробуту самих селян і розвитку села. Противники цього ілюзорного явища вбачають порятунок у подовженні фіктивного мораторію.
Очевидним є й те, що за наявного політиканства і поверхового, часто непрофесійного підходу численних так званих земельних експертів до розв'язання наявних проблем земельних відносин в Україні та за відсутності законодавчо визначеної мети, етапів, завдань і механізмів правового, економічного, фінансового й соціального розвитку реформ, а також шляхів їх забезпечення і реалізації бажаного результату не буде.
На жаль, у такому інформаційному баласті зовсім залишено поза увагою справжню сутність земельної реформи, яка повинна охоплювати не лише родючі ґрунти, а й усі інші категорії земель як не менш важливі природні об'єкти права власності українського народу, які конституційно перебувають під особливою охороною держави і до яких мають стосунок усі громадяни України, в тому числі й селяни - головні учасники цього затяжного спектаклю.
З метою розв'язання означених та інших проблем було здійснено фахові науково-практичні дослідження, які узагальнено ще навесні 2016 р. у науковій монографії "Звершення земельної реформи в Україні: нова парадигма". В цій праці акцент зроблено на розв'язанні проблем здійснюваної земельної реформи стосовно родючих ґрунтів як основного відтворювального природного капіталу держави, який разом із сонячною енергією, повітрям, водою, живими мікроорганізмами в процесі раціонального землеробства перетворюється на потужне загальнонаціональне інвестиційне джерело та головний інструмент державної регуляторної політики.
Учені дійшли висновку, що для одержання дієвого рецепту виходу з цієї "земельної халепи", не перериваючи "спектаклю" реформ, але переводячи його на нові засади, перш за все необхідно мати ґрунтовний і незалежний аналіз усіх причинно-наслідкових аспектів, процесів і механізмів трансформації земельних відносин, здійснюваних від самого початку їх імплементації. Без виконання такої своєрідної "увертюри" бажане дійство не відбудеться.
Результати дослідження однозначно підтверджують, що всі негаразди із земельною реформою, які тривають дотепер, є перш за все наслідком шаленого опору становленню самостійної сильної української держави та відродженню українців як господарів на власній землі тієї самої "п'ятої колони", яка діяла і продовжує діяти разом із внутрішніми невігласами, застосовуючи різноманітні методи й засоби боротьби, а головне, затьмарюючи правдиву і своєчасну інформацію.
Зокрема, більшовики, націоналізувавши свого часу всі землі, формували колгоспи на базі селянських "куркульських" господарств начебто в інтересах самих селян, надававши їм усім разом (фактично кожному колгоспу) великі красиві, в твердій палітурці документи із назвою "Державний акт на вічне (безстрокове) користування землею". А кожному неписьменному селянину - право "голосу" шляхом підняття руки на колгоспних зборах (відкритим голосуванням), без якого начебто ніхто і ніколи не мав права відібрати в них ці вічні права, включаючи право колективної власності на загарбане майно. При цьому застосовувався механізм "більшовизму", за яким у відритий спосіб голосувала більшість, а меншість ніколи не мала права. Селяни одержували мізерну винагороду за зароблені трудодні. Пізніше, не запитуючи селян, без голосування на колгоспних зборах шляхом підняття руки, прибрали слово "вічне", замінивши право "на вічне користування землею" просто "на постійне користування землею", а паспорти почали видавати таким селянам лише у 1961 р. Трудові книжки - ще пізніше.
Наприкінці XX ст. радянська планова економіка, як і вся неприродно створена соціалістична система, почала зазнавати краху. Проголошена "перебудова" не давала бажаних результатів. Надії започаткувати земельну реформу та запровадити приватну форму власності на землю могли справдитися лише з набуттям республіками самостійності.
Щоб перешкодити становленню незалежної правової держави і зберегти панівне й монопольне становище "комуни" на сільських теренах України, не допустити відродження справжніх господарів-приватних землевласників на зразок європейських селян-фермерів, антидержавні сили цього разу, беручи до уваги велику питому вагу в Україні земель сільськогосподарського призначення (понад 70% від загальної площі країни), придумали і конституційно впровадили 30 січня 1992 р. поряд із приватною ще й тотальну колективну власність на землю, створивши державу в державі. Цей трюк відіграв фатальну роль, надумана колективна власність на землю конституційно проіснувала до 1996 р., законодавчо - до 2004-го, а практично в окремих місцях існує до сьогодні.
Таким чином, перевершивши сталінську колективізацію, де земля надавалася тільки в користування, в черговий раз обдурили українських селян тим, що тепер вони (селяни) як начебто єдині "колективні" власники майже всієї родючої землі держави - основного національного багатства стануть багатими. І лише вони, приймаючи свої колективні "більшовицькі" рішення, будуть швидко вирішувати, кого відпускати "на волю" із тих, хто захоче самостійно господарювати на власній землі. Саме з цього й почалася нова підступна антинародна колективізація.
Гальмуючи прийняття нової Конституції України з метою завершити повсюдну колективізацію земель, восени 1994 р. відбулися начебто із власної волі чинного глави держави позачергові вибори президента. В процесі виборчої кампанії заспокоювали активні верстви населення, в тому числі й селян, тим, що після перемоги нового глави держави буде прискорено земельну реформу в країні на користь людей. Фактично заморожуючи конфлікт, було залучено їхні голоси і обрано нового президента України Л.Кучму, який першочергово видав "диявольський" указ "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва" від 10 листопада 1994 р. №666. Офіційною метою цього указу визначалося створення умов для начебто рівноправного розвитку різних форм власності та господарювання на землі, вільного їх вибору громадянами України, посилення стимулювання праці та забезпечення на цій основі збільшення виробництва сільськогосподарської продукції.
Проте, досягаючи головної мети щодо прискорення передачі земель у колективну власність і зняття напруги змагань між селянами і органами державної влади за набуття права приватної власності на землю, "стрілки" боротьби було переведено на самих селян-колгоспників, якими було легше маніпулювати. Адже лише у разі одержання землі в колективну власність вони самі як пайовики приймали рішення про реформування своїх господарств за методом "більшовизму". Ця пастка супроводжувалася красивим і, на перший погляд, правильним лозунгом як центральним аргументом цього указу: "Земля повинна належати тим, хто її обробляє!", а також твердженням, що право на земельну частку (пай) може бути об'єктом купівлі-продажу, дарування, міни, успадкування, застави.
Однак через політичне і бюрократичне протистояння така "реформа" проходила мляво і здебільшого зводилася лише до передачі землі в колективну власність. Землі запасу і резерву виділялися переважно найгіршої якості в малодоступних місцях. Не було жодних передумов до масового створення нових ефективних приватних селянських (фермерських) господарств, наприклад таких, які існують у Франції чи Німеччині.
Щоб завершити цю чорну справу, не випускаючи на "волю" більш свідомих селян і скориставшись підписаним 8 червня 1995 р. Конституційним договором між парламентом і президентом, було видано черговий указ президента України "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" від 8 серпня 1995 р.
Цим самим було прискорено колективізацію руками збіднілих селян, гарантуючи їм "безплатне" надання нового права власності на земельну частку (пай) у колективній власності без визначення земельної ділянки в натурі (на місцевості) однакового розміру для всіх членів конкретного колективного сільськогосподарського підприємства (КСП), що вимірювався в кадастрових гектарах і в грошовому вираженні. Цей черговий трюк супроводжувався гаслами "роздержавлення і приватизація", хоча насправді земля вже не належала державі, і етап паювання сприймався як "розколективізація". Для цього розроблялись і затверджувалися зборами КСП землевпорядні проекти, і громадянам видавалися районною державною адміністрацією сертифікати. За виконані роботи розраховувалися КСП, і тому сертифікати одержували переважно централізовано, зберігаючи їх у сейфах керівників господарства. Однак лише у разі виходу з такого господарства власника паю за його заявою і за його, пайовика, рахунок здійснювалося відведення земельної ділянки в натурі - у тому місці, де вирішить колгоспна "більшість" (фактично керівник господарства). За таких умов майже ніхто не мав змоги вийти з такого "колективу співвласників" без проблем. А головне, земля так і не стала належати тим, хто її обробляв.
Натомість у багатьох керівників таких господарств масово почав з'являтися інтерес до підприємницької діяльності та створення власного агробізнесу. Багато хто з них, експериментуючи начебто в інтересах самих колгоспників-пайовиків, створював приватні підприємства, кооперативи, орендні підприємства, спільні підприємства, господарські товариства, акціонерні товариства (відкриті й закриті), товариства з обмеженою відповідальністю, з додатковою відповідальністю, повні і командитні товариства, об'єднання, асоціації чи корпорації тощо.
Для цього науковці розробляли рекомендації, а державне аграрне начальство по всій вертикалі органів влади давало зелене світло щодо їх створення. Виношувались ідеї й проекти нормативно-правових актів для прискорення в такий спосіб трансформації КСП, запроваджуючи орендні відносини стосовно земельних і майнових паїв.
У такому середовищі було прийнято новий указ "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки" від 3 грудня 1999 р., відповідно до якого планувалося здійснити організаційні заходи з реформування КСП на засадах приватної власності на землю та майно протягом грудня
1999-го - квітня 2000-го. Цей указ у черговий раз викликав неабияке пожвавлення в суспільстві та надію селян на краще майбутнє.
Досягаючи мети аграрного лобі, в засновники "нових" приватних підприємств (рекомендовано до десяти осіб) включалися в основному керівник (контрольний пакет), головний бухгалтер і економіст господарства, а також керівники структурних підрозділів, близькі родичі... При цьому, як правило, списувалася техніка й устаткування, штучно створювалися резервні неподільні фонди (до 30%) із майна колективної власності, які використовувалися новим господарством (правонаступником) без жодних зобов'язань (орендної плати) перед справжніми співвласниками. Не розпайовані землі запасу і резерву також залишалися в їхньому користуванні. Під боргові зобов'язання КСП, у тому числі із виплати зарплати, які брали на свій баланс такі "правонаступники", часто виділялося незавершене виробництво, худоба, валюта та інше високоліквідне майно за собівартістю чи залишковою вартістю. Наприклад, багато хто із новостворених приватних структур зумів, зібравши врожай озимини, посіяної восени 1999 р., і реалізувавши його за цінами 2000 р., розрахуватися з боргами і стати абсолютним власником ліквідного майна. Аналогічні дії відбувалися з незаконною реалізацією худоби, техніки й устаткування, в тому числі шляхом списання і здачі в металобрухт. Порушувалися права селян на внесені паї в міжгосподарські підприємства. Також усім заявленим "правонаступникам" реформованих КСП за рахунок держави було погашено заборгованість перед бюджетними організаціями, Пенсійним фондом тощо.
Таким чином, на початок 2001 р. було заявлено, що на базі 11,3 тис. реформованих колективних сільськогосподарських підприємств було створено понад 16 тис. нових різних агроформувань. Крім того, налічувалося близько 43 тис. фермерських господарств, які використовували 4,3 млн га земель, і понад 4 млн особистих селянських господарств(більш як 6 млн га).
Проте через відсутність чіткої й однозначної комплексної державної програми трансформаційних процесів (реформи проводили комісії КСП) на практиці виникало багато проблем і протиріч. Земельна реформа не супроводжувалася комплексом робіт із державного землеустрою та землевпорядкування як основного інструменту державного управління, регулювання і реалізації, що заздалегідь мав обґрунтовувати задуми і заходи, в тому числі з раціонального використання й охорони ґрунтів. Зокрема, як наслідок під розпаювання потрапило понад 5 млн га деградованих та інших непридатних для сільськогосподарського виробництва земель.
На жаль, землю товарного сільськогосподарського виробництва здебільшого підпільно, як і планувалося, почали використовувати на умовах оренди неселяни. Переважна більшість (5,5 млн) власників паїв, або 82% від загальної кількості громадян, які отримали сертифікати, уклали договори оренди на різні терміни -від 1–3 до 10 і більше років, одержуючи від орендарів мізерну гарантовану орендну плату, переважно натурою - зерном, олією, кормами, послугами, в окремих випадках грішми. Звісно, що на тлі зубожіння переважної більшості населення цей факт вказував на позитивність здійснюваної "земельної реформи", особливо для пенсіонерів, які до цього зовсім нічого не отримували.
У такий спосіб було "успішно" трансформовано більшість колгоспників-пайовиків у пайовиків-орендодавців, що дало змогу низці новоутворених господарств суттєво збагатитися та почуватися досить добре в існуючих на той час "ринкових умовах". Водночас активізувалася робота по заміні сертифікатів на земельну частку на державні акти на право приватної власності на земельну ділянку. Вважалося, що цим самим буде створено реальні умови для впровадження в Україні повноцінного ринку землі, де першочерговість на придбання земельних паїв матимуть їхні орендарі.
Не слід забувати, що шляхи, методи і засоби виконання зазначеного указу на місцях породжували численні обґрунтовані скарги, пропозиції й заяви на адресу органів місцевого самоврядування, районних та обласних державних адміністрацій (було навіть створено спеціальні комісії, які повинні були супроводжувати процес реформування на місцях), прокуратури, міліції. Проте місцеві службовці й правоохоронці в більшості випадків були "глухими" і залишалися на боці керівників "реформованих" господарств. Окремі сміливці із скаргами доходили до столиці, зверталися до судів. Обставини, факти і епізоди конкретних справ цього дійства на всіх теренах держави потребують окремого фахового і скрупульозного дослідження та правдивого висвітлення.
Водночас Верховна Рада, прикриваючись вимогами статей 13 і 14 Конституції України, прийняла Закон "Про угоди щодо відчуження земельної частки (паю)" від 18 січня 2001 р., яким заборонила (наклала мораторій) власникам земельних часток (паїв) укладати угоди щодо купівлі-продажу, дарування земельної частки (паю) або іншим способом відчужувати зазначені частки, крім передачі їх у спадщину та при викупі земельних ділянок для державних і громадських потреб, - до врегулювання Земельним кодексом порядку реалізації прав громадян і юридичних осіб на пай.
Через зумисне подовження фіктивного мораторію упродовж 16 років і відсутність справжньої земельної реформи, в тому числі в аграрній сфері, по всій державі самочинно відбулися серйозні структурні зміни в землекористуванні. Посилилися беззаконня й рейдерство, "розгулявся" тіньовий обіг земель із різноманітними схемами привласнення чужих прав, у тому числі на розпайовані угіддя. Значна частина земельних паїв опинилося в агрохолдингах і різноманітних підприємницьких структурах, у тому числі з іноземним капіталом, які також скупили корпоративні права на власність та орендні права на земельні паї у базових підприємств і фермерських господарств поза усвідомленням цього процесу первинними орендодавцями (їхніми спадкоємцями) - колишніми колгоспниками, власниками земельних паїв.
Хоч як парадоксально, але в такому середовищі та за означених передумов і методів земельних трансформацій тепер одні ділки, в тому числі представники органів влади, переконують таких селян-власників, що їм найвигідніше якнайшвидше продати свій "подарунок", заробити гроші та позбутися цього небезпечного "чогось", а інші галасують: "ні!", накладаючи впродовж другого десятиліття мораторій на відчуження цього "чогось"... При цьому збентежені селяни-орендодавці, особливо ті, хто не піддався на афери зі своїми паями в тіньовий спосіб, продовжують тримати державні акти, видані взамін земельних сертифікатів, на це "щось" і метушаться, буцімто мавпа з гранатою, очікуючи невідомого кінця.