Скільки грошей хоче вкласти інвестор у проект, який він інвестує, або купівлю корпоративних прав, навіть якщо в нього досить багато цих так званих інвестиційних ресурсів? Звичайно, він не буде відразу ж віддавати стільки, скільки запросить покупець. Інвестор хоче бути впевненим, що він не переплачує. Не хоче він і недоплатити, бо його мета — одержати «навар» від вкладених грошей, тому його інвестиція має бути ефективною.
Усе це — істини з будь-якого підручника, з практики роботи інвестиційного ринку, куди інвестори не бояться йти. А Україні будь-який грамотний і обережний (а він зазвичай обережний завжди) інвестор боїться довіряти свої гроші. Причому йдеться не тільки про іноземного інвестора. Українські власники вільного капіталу (або ті, хто залучає його для професійних вкладень) теж не дуже впевнено почуваються на нашому інвестиційному ринку. Хоча, звичайно, іноземного інвестора Україна залякала всерйоз і, здається, надовго.
І справа не в кризі. Інвестор із побоюванням довіряв свої гроші до кризи, боїться робити це нині, під час кризи, боятиметься й після кризи. За інформацією Держкомстату, у першому кварталі цього року Україна одержала прямих інвестицій усього лише 24,4% порівняно з першим кварталом 2008-го. У найбільш потрібному напрямі — на підприємства промисловості, тобто як запорука модернізації, надійшло всього 9,5%, тоді як раніше цей показник перевищував 22%. Криза — не криза, але можна було б продовжувати в звичній текучці ухвалювати якісь рішення, писати нові концепції, здійснювати якісь заходи для підвищення рівня інвестиційного клімату. Видимість роботи, все за законами Паркінсона: є функції, апарат зростає й постійно завантажений. А грошей немає і не буде! Україна пожинає плоди своєї безсистемної діяльності.
Зламати практику безсистемної роботи щодо державного устрою в Україні — проблема архіактульна, складна й дедалі невідворотніша. Це вже проблема політична. Та за розв’язання цієї проблеми, як це й рекомендує системний підхід, можна й треба братися частинами, розуміючи загалом контури всієї системи.
Правда, в розумінні всієї системи в Україні теж є проблеми. Кінцева ланка, яка має забезпечити виконання проектів системних рішень державного устрою, — нині питання, яке найважче вирішити (якщо взагалі найближчим часом його можна буде вирішити). «Заклинило» нашу законодавчу й виконавчу владу. Без неї ухвалити системні рішення щодо державного устрою неможливо. Та за всієї безвихідності проблеми це не означає, що не можна системно вирішувати чи принаймні готувати питання функціонування окремих частин.
Можна й треба шукати відповідь на запитання «що робити?», починаючи, припустимо, з інвестиційного ринку. Не претендуючи на істину єдино правильну, пропонується розглянути один із підходів до системного аналізу його проблем.
Законодавчо все, що безпосередньо пов’язане з регулюванням інвестиційного ринку, визначено законами України «Про інвестиційну діяльність» (1991 рік) і «Про іноземні інвестиції» (1992 рік). Як бачимо, розуміння того, що питання залучення інвестицій має оформлятися законодавчо, щоб інвестори відчували, що їхні інвестиції захищені, було своєчасним. Тоді навіть у ЗМІ закинули думку, що український закон про іноземні інвестиції — один із найкращих, активно обговорювалися його переваги. Та якщо продовжити цей приклад, то доведеться сказати: «Не буває так, щоб усі рухалися не в ногу, а один — у ногу». Якщо системно не ув’язані всі частини систем вищого порядку й суміжних, то й одна ідеально скроєна частина не працюватиме.
Зупинімося на одному системному зв’язку інвестиційного ринку — з фондовим ринком. Народження фондового ринку України всіма своїми кроками та змістом пов’язане з процесом приватизації. У цьому причина всіх проблем фондового ринку: гримаси процесу масової приватизації в Україні спотворили і його обличчя.
Дев’яності роки — період появи одного за другим законів потрібних, але створених за принципом «скоріше, скоріше, без цього не можна!». Це закони України «Про господарські товариства» (1991 рік), «Про цінні папери і фондову біржу» (1991 рік), «Про національну депозитарну систему й електронний обіг цінних паперів» (1998 рік)... Не варто зараз, із висоти попередніх років і отриманого досвіду, докоряти та обвинувачувати в появі всіх подальших проблем фондового ринку тих, хто стояв біля витоків. Те, що зроблено, мало бути зроблене. Та комплексного і системного підходу надалі в розвитку системи наша держава не подужала.
Регулятори фінансового ринку, що з’явилися, гарячково намагаючись виправити огріхи в регулюванні, в умовах браку потрібних законодавчих рішень, програм і рішень виконавчої влади, видають на-гора нормативні документи, тобто підзаконні акти, які мають вводити в дію механізми реалізації законів. Котрих немає!
Як приклад для ілюстрації сказаного вище про те, яку ціну згоден заплатити інвестор за купівлю корпоративних прав, — проблема маніпулювання цінами на фондовому ринку. Інвестор хоче знати так звану справедливу ціну. Український фондовий ринок улаштований так, що це практично неможливо. На біржову торгівлю припадає менше 10% ринку, і там є свої запитання до визначення справедливої ціни (тільки зараз вживають заходів для переходу від ринку котирувань до ринку заявок). Понад 90% ринку займає позабіржова торгівля. Організатора торгівлі на позабіржовому ринку немає — так було закладено й так є в Законі України «Про цінні папери і фондовий ринок» (2006 рік). Там у ст. 20 чітко сказано, що організатором торгівлі при проведенні діяльності на фондовому ринку є фондові біржі. Лише нині спробували в поправках до закону про державне регулювання ринку цінних паперів дати визначення організатора, не прив’язане тільки до біржі. Для порівняння: у російському законі про цінні папери (ухваленому 1996 року) визначення організатора торгівлі не зациклене на біржі, що дає змогу жорстко підходити до маніпулювання цінами.
До речі, про маніпулювання й недобросовісні емісії. У тому ж таки російському законі (ч.2 ст. 51 у редакції 2006 року) вже законодавчо впроваджене поняття маніпулювання й недобросовісних емісій і санкцій за порушення цих законодавчих вимог (ч. 3, у редакції 2002 року). У нас же тільки тепер регулятор — Держкомісія з цінних паперів і фондового ринку (ДКЦПФР) — закриває цю дірку нормативними документами.
Між іншим, криза дуже вдарила по інвесторах не в останню чергу через маніпулювання цінами. Про відносно справедливу ціну інвестор може дізнатися з індексу біржової торгівлі (нагадуємо, менше 10% ринку). А про ціни на більш як 90% ринку він у ліпшому разі дізнається наприкінці кварталу з інтегрального індексу ДКЦПФР.
В Україні позабіржовий ринок не регулюється, є тільки видимість регулювання пакетом системно не пов’язаних нормативних документів регулятора. Для прикладу наведемо інформацію про стан ринку, оприлюднену на сайті Держкомісії на
1 червня ц.р. Аналіз діяльності профучасників ринку — третій квартал 2008 року. Інтегральний індекс — четвертий квартал
2007-го. Але ж інтегральний індекс — це показник, який розраховується за підсумками позабіржової торгівлі на основі звітів торговців. Це ті самі 90% угод поза біржею, про які інвестор нині дізнається лише станом на четвертий квартал 2007 року.
Можна навести ще багато прикладів відсутності системних рішень на фондовому ринку, що, безумовно, опускає нижче планки інвестиційний рівень України. Тим більше що гарячкові й безсистемні спроби поліпшити інвестиційний клімат робляться і безпосередньо в законодавчому забезпеченні інвестиційного ринку.
Нині у Верховній Раді готується до другого читання законопроект №3065 про внесення деяких змін щодо інвестиційної діяльності. Як завжди, смажений півень дзьобнув — побігли, написали, ухвалюємо... А «півень» — це проблема перегляду погляду на рівень державного втручання в ринок, що так гостро дискутується нині в усьому світі.
У проекті запропоновано ст. 2 Закону України «Про інвестиційну діяльність» доповнити поняттям інвестиційної діяльності. Причому автори проводять формулювання, яке змусить документи з усіх видів приватних інвестицій погоджувати з «методичними рекомендаціями, затвердженими центральним органом виконавчої влади з забезпечення державної економічної політики»...
Не хотілося б визначати як повний непрофесіоналізм сам стиль підготовки й прийняття законів і підзаконних актів в Україні. Та якщо проекти системно не ув’язано з середовищем, не простежено причинно-наслідкових зв’язків запропонованих норм...
Наприклад, як було нещодавно з інформацією про «хвостове» місце України в міжнародному рейтингу з корпоративного управління. У поспіху, щоб неодмінно до кінця року, беремося визначати заходи «з підвищення». І це в ситуації, коли закон про акціонерні товариства тільки має, і ще й з розтяжкою у два роки, вступити в дію. У ситуації, коли регулятор і біржі не можуть жорстко контролювати розкриття інформації емітентами. Однак цей рейтинг дуже цікавить інвесторів.
Змальована картина вийшла доволі сумною. Зламати весь і одразу бюрократичний механізм формування державного устрою — завдання щонайменше наївне. Та водночас формування елементів державного устрою за принципом якоїсь доцільності або «скоріше, скоріше, потрібно було на вчора» в’їлося в шкуру нашого бюрократичного апарату. А бізнес як основне джерело створення національного багатства, що передусім зазнає втрат, не вимагає від тих, кому він довірив розпоряджатися багатством, працювати на рівні XXI століття.
Сформована інфраструктура, правила роботи її елементів, кваліфікація й менталітет фахівців ринку — все це з учорашнього дня. Ми всі жили в цьому дні, сформували стереотип поведінки на рівні базару — не інвестор на першому плані, а гроші від нього зараз і побільше. Це й є відповідь на запитання, чому в Україні падає приплив інвестицій.
У нашому прикладі з інвестиційним аспектом продовжувати далі латати дірки на фондовому ринку категорично не можна. Якщо Україна справді має перейти до стандартів, аналогічних західним стандартам роботи з інвесторами, то коли дописувати в старі закони або нормативні документи нові норми, це тільки поглибить проблеми, пов’язані з браком єдиної державної політики регулювання фондового ринку. Директива 2004/39/ЄС Європейського парламенту і Ради в ст. 19 розділу про забезпечення захисту інвестора вимагає дотримуватися низки принципів найкращого обслуговування інвесторів. А ст. 21 говорить про обов’язок виконувати замовлення та умови, найбільш вигідні для клієнта.
Замість латання дірок у законодавстві має бути жорсткий цільовий підхід. А мета є — залучити інвестора. Тоді замість нескінченних суперечок і підніжок конкурентами одне одному в питанні про Центральний депозитарій буде створено обгрунтовану його модель. Елементарний SWOT-аналіз із визначенням сильних і слабких сторін того чи іншого рівня державного або приватного володіння дасть відповідь на запитання, як реформувати депозитарну систему України. А це питання дуже турбує інвесторів у зв’язку з нашими гучними скандалами з відбирання власності. Системно обгрунтована модель торговельних майданчиків сучасного рівня, нормативні вимоги до їхнього програмно-технічного оснащення і вимоги до торговців і кваліфікованих інвесторів допоможуть вирішити питання про те, скільки має бути на фондовому ринку бірж, торговців.
Криза має змусити ринок вийти з нього оновленим. За цільового підходу, коли, наприклад, запропоновано мету залучити інвестора, буде відібрано системні процедури. Саме вони потребують концептуального підходу до законодавчого й нормативного забезпечення, з визначенням рівня і якості регулювання. Після цього відповідно до причинно-наслідкових зв’язків готується весь пакет проектів документів. Цей пакет має бути запропонований Кабінету міністрів, погоджений із суміжними частинами системи і внесений у Верховну Раду. Дивись, за час перебування в рецесії і встигнемо підготуватися до піднесення. На той час, можливо, країна вже матиме дієздатні законодавчий і виконавчий органи.
Новий керівник фондового регулятора Сергій Петрашко в спілкуванні зі ЗМІ підкреслив, що одне з першочергових завдань — аналіз законодавчої і нормативної бази. Саме час задовольнити очікування інвесторів пакетними системними рішеннями.