За даними Держкомстату, споживчі товари й послуги торік подорожчали на 10,3%. Що формально дає змогу говорити про зниження інфляції, оскільки в попередньому, 2004-му, ціни на споживчому ринку збільшилися на 12,3%. Тим часом, якщо оцінювати їхню динаміку не за двома точками — «початок» і «кінець» року, а за сукупністю всіх дванадцяти місяців, то рівень інфляції виявляється вищий. У середньорічному обчисленні він становив 13,5% проти 9%, зафіксованих на рік раніше. При цьому з січня по листопад показник середньорічної інфляції стійко зростав. Через що Національний банк був змушений посилити монетарну політику, частково пожертвувавши стимулами для нарощування виробництва.
Неабиякий ажіотаж, спровокований торішніми сплесками цін на низці товарних ринків (м’ясо, цукор, бензин), а також його цілеспрямований політичний «підігрів» зумовили не лише пильну увагу до динаміки цін, а й також вельми емоційне обговорення причин їхнього підвищення. За таких умов безсумнівний інтерес викликала груднева публікація «Дзеркала тижня» (№49), яка окреслила позиції ряду відомих економістів на природу вітчизняної інфляції, а також перспективи та можливі шляхи її зниження.
Результати бліц-опитування, проведеного тижневиком, були тим паче примітні, що відображали думки провідних експертів Міністерства економіки, а також діючого глави ради НБУ та його попередника на цій посаді. Оскільки рада НБУ затверджує основні напрями грошово-кредитної політики Національного банку, точка зору його керівника варта спеціальної уваги. Тим більше що в ній було запропоновано аналізувати інфляційні процеси в широкому економічному контексті, не обмежуючись виключно його монетарною складовою.
Зазначені нюанси є далекими від дійсності лише на перший погляд. Бо прийняття постулату про монетарну природу інфляції неминуче веде до висновку, що основною її причиною є надмірна грошова пропозиція. Усунувши яку, можна було б підтримувати економічне зростання за стабільних цін. При такому підході практичні рекомендації неминуче зводяться до обмеження динаміки грошової маси, цілковита відповідальність за яке, як, утім, і за зростання цін, покладається на центральний банк.
Навпаки, включення в аналіз чинників, що лежать за формальними межами грошово-кредитної політики, дає змогу одержати результати, які засвідчують: у цілій низці випадків зростання цін є не лише природним продуктом недосконалого ринку, а й також інструментом подолання його вад. У такому контексті ефективне зниження інфляції може залежати не від обмеження грошової пропозиції, а від усунення ринкових деформацій, що є переважно компетенцією уряду.
Зазначені тонкощі не мають великого значення за високої інфляції, коли сповільнена динаміка виробництва чи його спад з очевидністю свідчать про надмірні темпи зростання цін і грошової маси. В Україні, як і в ряді інших постсоціалістичних країн, така ситуація спостерігалася в минулому десятилітті, коли щорічна динаміка цін і грошових агрегатів обчислювалася десятками, сотнями й тисячами відсотків. У тих умовах стратегія дезінфляції не викликала сумнівів: центральний банк мав посилити монетарну політику, аби швидкість зростання цін перестала пригнічувати виробничу активність.
На практиці цей підхід цілком виправдав себе. Зростання виробництва в колишніх планових економіках зазвичай відновлювалося при зниженні інфляції приблизно до 40%. В Україні економічне пожвавлення було зафіксовано 2000 року, коли ВВП зріс на 5,9% за середньорічної інфляції в 28,2%. Примітно, що на рік раніше обсяги вітчизняного виробництва ще скорочувалися (-0,2%) за меншого приросту цін (22,7%).
Логіка подальших зусиль із «закріплення успіху» була досить очевидною — підтримка економічного зростання при зниженні інфляції сприяла запобіганню її «рецидивів». Тим часом стабілізація споживчих цін 2002 року поставила перед Україною серію цілком несподіваних і дуже непростих питань. Уперше після десятиліття невтримного зростання цін необхідно було запропонувати нову монетарну доктрину: чи утримувати ціни стабільними, чи розпочинати їхнє загальне зниження або ж визнати доцільність їхнього підвищення?
У психологічному сенсі останній варіант виявився шокуючим. Після багаторічної дезінфляційної кампанії сама думка про допустимість зростання цін (не кажучи вже про його необхідність) виглядала цілком неприйнятною.
Примітно, що зі схожими проблемами в цей самий період зіштовхнулися не лише вітчизняні економісти. На початку поточного десятиліття проблеми стагнації стали чітко проглядатися як в американській, так і в більшості європейських економік. 2001 року темпи зростання ВВП у США впали до 0,8% проти 3,6% роком раніше. Через рік вони скоротилися до 0,9% у країнах зони євро. Причому стандартні монетарні настанови викликали певні сумніви: у більшості «гальмуючих» економік інфляція була мінімальною. У тому самому 2002 році вона становила 1,7% у США і 2,3 — у зоні євро.
У Японії на той момент виробництво вже кілька років перебувало в стагнації за цілковитого зниження цін: із 1998-го по 2002-й вони зменшилися на 2,5% за тривідсоткового «зростання» ВВП. Сам по собі напрошувався висновок: монетарне придушення інфляції може виявитися не ліками, а однією з причин економічного спаду. Логічність такого підходу засвідчив і хрестоматійний досвід Великої депресії, котра також супроводжувалася абсолютним падінням цін, тоді як подолання світової кризи в 30-х роках минулого століття супроводжувалося їхнім зростанням або ж, просто кажучи, інфляцією.
Було б некоректним стверджувати, нібито економісти виявилися неготові до обговорення дій уряду й центрального банку в умовах мінімальної інфляції. Гіпотези про наявність її оптимального рівня активно обговорювалися ще на початку минулого десятиліття, як і результати статистичних досліджень, що свідчать: оптимальне зростання цін обернено пропорційно рівню економічного розвитку країни. Характерно, що цілу низку новаторських робіт у цій сфері виконали фахівці МВФ і Світового банку. Проте, незважаючи на їхнє широке цитування, офіційна позиція згаданих міжнародних інститутів залишається практично незмінною: монетарна політика повинна орієнтуватися на мінімізацію цінової динаміки.
Тим часом економічні реалії нерідко виявляються надто складними для таких прямолінійних рекомендацій. Приміром, добре відомо, що прискорене зростання цін може бути спровоковане невдалою антимонопольною політикою або бюджетними диспропорціями. При цьому не обов’язково має йтися про фінансові дефіцити. Так, на початку минулого року стрибок цін на споживчому ринку України стимулювали глибокі бюджетні й товарні дисбаланси. Агресивне ж скорочення державних інвестицій на користь соціальних платежів лише погіршило ситуацію, бо різке зростання споживчого попиту збіглося з уповільненням товарної пропозиції.
Не дивно, що вже на початок літа показник середньорічної інфляції в Україні наблизився до 12%. Її змушене монетарне придушення виявилося суто механічним, бо не могло усунути ані бюджетних джерел зростання цін, ані обмеженості товарного виробництва, ані дефіциту інвестицій для його подолання. Більше того, оскільки динаміка грошової маси ввійшла в протифазу з інфляцією, швидкість приросту її купівельної сили скоротилася вдвічі: із 40% на початку 2004 року до 20% через рік у вересні. У суворій відповідності до теорії різко сповільнилося і зростання виробництва.
Узагалі протягом 2002—2005 років взаємозв’язок вітчизняної динаміки цін і грошової маси зазнав істотних змін. Сьогодні тут не спостерігається очевидної прямо пропорційної залежності. Остання чітко простежувалася до середини 2001 року. А в міру зниження інфляції між нею та грошовою пропозицією почали спостерігатися складніші відносини, які свідчили про посилення впливу структурних чинників, що лежать за формальними межами монетарної політики (рис.1). На цьому тлі торішній стрибок цін за різкого сповільнення зростання грошової маси не лише не виглядає «дивовижним», а й досить природно вкладається в загальну тенденцію останніх п’яти років. А відстежуючи її, дуже складно зрозуміти, чому причиною сьогоднішньої інфляції слід вважати м’яку грошово-кредитну політику.
У сформованому інфляційному середовищі акцент на монетарних інструментах відверто деструктивний. В іншому разі необхідно погодитися, що зростання цін, яке спричинить подорожчання імпортованого Україною газу, також буде зумовлене надлишковою грошовою пропозицією, а не відсталою технологічною базою, недосконалістю державних інститутів і дефектами ринку, що блокують її прискорену модернізацію.
Якщо не визнати абсурдності зазначеного становища сьогодні, то завтра доведеться обмежувати кредити, необхідні для впровадження енергозберігаючих технологій. Що, можливо, уже має місце. Активність, з якою вітчизняні підприємства залучають закордонні позики, змушує замислитися над причинами обмеження їхніх внутрішніх аналогів: лише за дев’ять місяців минулого року чистий обсяг не гарантованих державою кредитів, виділених українським позичальникам на середньо- й довгостроковій основі, перевищив 2,1 млрд. дол. США. Це становило близько 28% усіх нетто-кредитів, отриманих національною економікою від банківської системи.
Оскільки недосконалий ринок зумовлює зростання цін, остільки ефективне зменшення їхньої динаміки має базуватися на структурних реформах, а не на монетарних обмеженнях. При цьому критерієм ефективності є не рівень інфляції або швидкість її зниження, а стійка динаміка виробництва: що вона вища, то вдаліший вибір інфляційних орієнтирів. А твердження, що зростання будь-якої економіки досягає свого стійкого максимуму за мінімальної інфляції (бажано — нульової), не має ані суворого теоретичного обгрунтування, ані наочного практичного підтвердження.
Аби переконатися в цьому, досить звернутися до новітнього досвіду індустріальних країн, котрі замість монетарного придушення інфляції агресивно просувають демократичні цінності в багатих на нафту районах Близького Сходу. Очевидно, енергетичні й цінові шоки 30-річної давнини виявилися такими вражаючими, а обмежені можливості грошово-кредитних інструментів такими очевидними, що сьогодні вже мало хто всерйоз розглядає їх як дезінфляційну панацею.
Визначити оптимальну динаміку цін, безумовно, непросто. Проте навряд чи варто ігнорувати питання через його складність. В умовах недосконалої конкуренції інфляція не лише заважає виробництву. Підвищення цін на виготовлювану продукцію є серйозним імпульсом для збільшення її випуску, і що більше подорожчання, то вищі стимули для нарощування виробництва. Тому чисті ефекти інфляції не зводяться ані до цінових виграшів, ані до супутніх втрат, але відображають баланс перших і других.
Із цієї причини інфляційні орієнтири доцільно прив’язувати не до мінімального зростання цін, а до точки, в якій максимізуються чисті виробничі ефекти. Останні, очевидно, і визначають оптимальний рівень інфляції.
Графічно вказана залежність повинна нагадувати криву Лаффера з «опуклістю» в координатній точці максимального економічного зростання й оптимальної інфляції. Примітно, що вітчизняна статистика дає змогу наочно проілюструвати це припущення. Згладжування статистичних рядів засвідчує: протягом останніх шести років між динамікою цін і ВВП справді спостерігався параболоподібний взаємозв’язок. Незалежно від того, чи аналізувати роздрібні ціни споживчого ринку чи оптові ціни промисловості.
В останньому випадку максимальні темпи зростання ВВП (близько 10—12%) спостерігалися, як правило, при 12—14-відсотковому підвищенні цін виробників (рис.2). При цьому спроби їх монетарної стабілізації повинні були, схоже, закінчитися повною стагнацією вітчизняної економіки.
Що ж стосується споживчих цін, то максимальним підвищенням ВВП (12—14%) також відповідало не нульове їх зростання, а 10-відсоткова інфляція (рис.3). І навпаки, всупереч домінуючому уявленню, її зниження супроводжувалося синхронним уповільненням економічної динаміки — до 4—5%. Безумовно, можна дискутувати про те, який варіант кращий — стабільних цін чи 12-відсоткового економічного зростання. Якщо, звичайно, ви не безробітний.
Наведені взаємозв’язки не означають, що 10—12-відсоткове підвищення цін автоматично гарантує Україні піки ділової активності. Але вони свідчать, що будь-які спроби монетарного придушення інфляції до «прийнятніших» значень неминуче уповільнюють динаміку виробництва. При цьому нелінійна форма вказує, що оптимальний рівень інфляції і можливе його зниження залежать від якості економічного середовища і швидкості його реформування, а не від грошово-кредитних обмежень.
Останній висновок принциповий для обгрунтування не лише поточних, й довгострокових інфляційних орієнтирів. При цьому дуже уразливою виявляється популярна концепція «цінової стабільності», яка постулює економічну доцільність і можливість безумовного зниження інфляції до 3—2% у будь-якій країні. Проблема, однак, полягає в тому, що для більшості економік, які розвиваються, і скромніші інфляційні орієнтири, наприклад, у 5—7%, зі здійсненням таких масштабних структурних перетворень, що розмірковувати про «цінову стабільність» у їхньому випадку несерйозно, навіть звертаючись до найближчого майбутнього.
Як практичну ілюстрацію можна пригадати найжорстокішу валютно-фінансову кризу і «революцію порожніх каструль» в Аргентині, які вибухнули наприкінці 2001-го після кількох років штучного придушення цін (протягом 1998—2001 років вони знизилися на споживчому ринку на 4,9%). При цьому обсяги виробництва скоротилися на 2,3%, а рівень безробіття зріс із 13,4 до 18,1%.
Складність ефективного зменшення інфляції пояснюється тим, що його основою виступає не швидкість грошової пропозиції, а зростання продуктивності праці. Тому будь-якому уряду, який прагне вивести свою національну економіку на траєкторію, близьку до американської (європейської, японської), слід насамперед турбуватися не про розміри грошової маси, а про ефективність виробництва. Іншими словами: хочеш, аби власна економіка стійко демонструвала максимальне економічне зростання і мінімальне безробіття за дво-тривідсоткової інфляції, як у США, — забезпеч аналогічну продуктивність праці.
Наскільки це «просто», свідчить новітній досвід багатьох західноєвропейських економік. У випадках, коли ефективність їхнього виробництва поступається американській, порівнянні рівні інфляції звичайно супроводжуються меншим економічним зростанням і більшим безробіттям. Наприклад, у 2001—2004 роках загальний приріст споживчих цін у США (9,7%) виявився дуже близьким до їхньої динаміки у Франції (8,1%) та Італії (10,5%). Проте, усупереч можливим очікуванням, сукупний приріст американського виробництва (9,6%) у півтора-два рази перевершив його збільшення як у Франції (6,5%), так і в Італії (3,7%). Що ж стосується безробіття, то в США його рівень (5,5%, 2004 р.) традиційно вдвічі нижчий, ніж у багатьох провідних економіках Західної Європи: Німеччина — 11,7%, Франція — 12,3 (2003 р.), Італія — 9,1, зона євро — 9%.
Ефективніше виробництво не лише знижує собівартість продукції. Через скорочення витрат воно зменшує підприємницькі ризики, а разом із ними — і цінові премії, необхідні для розширення виробництва. Тому в економіках із вищою продуктивністю праці і рівні інфляції, як правило, виявляються більш помірними.
З огляду на те, наскільки непросто істотно підвищити її результативність, навряд чи хтось всерйоз стверджуватиме, що ефективність трудовитрат у будь-якій країні можна збільшити у два-три рази за кілька років. І не дивно: інакше б не існувало такого безнадійного розриву між економічно благополучними і бідними країнами. Наприклад, у 2004 році середньодушове виробництво ВВП у Люксембурзі (63609 дол.) у 112 разів перевищувало його рівень у Малаві (569 дол.).
Дивує інше — твердження, що за кілька років можна знизити удвічі-утричі рівень інфляції. І що економічне зростання завдяки цьому матиме високі і стійкі темпи. І все це — безвідносно до змін в ефективності виробництва. Воістину логіка неймовірного!
Грошова пропозиція може взагалі не мати безпосереднього стосунку до пропорції «інфляція — економічне зростання», оскільки за помірної динаміки цін зазначене співвідношення визначається рівнем продуктивності праці і темпами його підвищення, досягти якого на практиці зовсім не просто. Цим і пояснюється масштаб питання: що амбіційніші плани стосовно зростання продуктивності, то важче їх реалізувати і вища можливість невдачі.
Для міжнародного зіставлення ефективності праці можна використовувати показник виробництва ВВП на одного зайнятого за паритетом купівельної спроможності (тобто в порівнянних цінах). У вітчизняній економіці в 2004 році він становив приблизно 15 тис. дол., у США — близько 83,8 тис., у Великобританії, Німеччині й Італії — 60,5; 61,6 і 72,5 тис. дол. відповідно. Показник, можливо, небездоганний. Проте досить наочний, аби зробити висновок, що в Україні продуктивність праці менша за американську разів у п’ять-шість.
Не дивно, що за таких умов еластичність сукупної пропозиції в американській економіці виявляється набагато вищою, ніж вітчизняної. І одне й те саме збільшення платіжного попиту в двох випадках «розкладається» у цілком різних пропорціях на приріст реального ВВП і цін.
І коли вже Україна намітила свій шлях у Європу, то замислитися слід не про монетарне стиснення інфляції до 2—4%, а про шляхи чотири-п’ятиразового підвищення ефективності виробництва. Тоді й динаміка цін природно знизиться до європейського рівня без шкоди для економічного зростання. Наскільки тривалим може виявитися цей перехід, залежить від економічної стратегії. Але ясно одне: самі по собі монетарні інструменти прискорити його не можуть.
А от інтенсивна інвестиційна політика — може. Оскільки містить потенціал технологічної модернізації і зниження виробничих витрат. Наприклад, у Китаї, де норма накопичення перевищує 40% ВВП, рівень споживчих цін уже років п’ять стабільний або знижується, а щорічні темпи економічного зростання стійко досягають 8—10%. Вітчизняна ж економіка, схоже, рухається іншим шляхом: рівень капітальних вкладень за дев’ять місяців минулого року знизився до 15,7% ВВП — проти 22% у 2004-му.
Безумовно, політика прискореного нарощування споживчих витрат має не менше прав на існування, ніж інвестиційна модель зростання. Просто обравши її, не варто дивуватися підвищенню інфляції й уповільненню економічної динаміки. Як, утім, і невизначеності довгострокових результатів. Зрештою, саме темпи зростання середньодушових доходів, утримувані Китаєм упродовж кількох десятиліть, дають змогу міжнародним експертам всерйоз аналізувати перспективи його наближення до вибраного клубу індустріальних економік.