UA / RU
Підтримати ZN.ua

ІНФЛЯЦІЯ

Якщо для України 10—14-відсотковий приріст цін — рівень рекордно низький, то у США він став страхіттям, викликаним нафтовими шоками 70-х — початку 80-х років...

Автор: Сергій Кораблін

Якщо для України 10—14-відсотковий приріст цін — рівень рекордно низький, то у США він став страхіттям, викликаним нафтовими шоками 70-х — початку 80-х років. Сполученим Штатам знадобилося 10—15 років, аби без потрясінь зменшити інфляцію до сталих 4—2 відсотків. З огляду на такий досвід, вітчизняні орієнтири цінової динаміки на найближчі роки навряд чи варто встановлювати набагато нижче 10-відсоткової позначки.

Торік товари споживання подорожчали на 6,1 відсотка. Оптові ж ціни в промисловості залишилися практично незмінними — вони збільшилися лише на 0,9 відсотка. Правда, це показники на початок і кінець 2001-го. А якщо порівнювати їхні середньорічні рівні 2001-го й 2000-го, то величина інфляції буде вищою — споживчі товари, приміром, подорожчали на 12 відсотків. Проте на тлі попереднього, 2000 року (25,2 відсотка приросту цін із розрахунку «грудень до грудня» і 28,2 — у середньорічному обчисленні), торішні результати, безумовно, вражають.

Такої низької цінової динаміки ніхто не сподівався. Її темпи виявилися вдвічі нижчими від запланованих. Показники економічного зростання, схоже, були найвищими серед усіх постсоціалістичних економік Європи й СНД. А з огляду на зміцнення гривні, може загалом скластися враження про бездоганність монетарних методів цінового регулювання. Зрештою, подолання гіперінфляції 1993 року, коли товари споживання подорожчали в 106 разів, а національна валюта знецінилася в 22 рази, стало можливим завдяки наполегливій дезінфляційній політиці Національного банку. Вона супроводжувалася зниженням темпів емісії готівки з 2974 відсотків 1993 року до 136 у січні—листопаді 2001-го. Щорічні прирости грошової маси при цьому впали з 1800 до 36 відсотків.

Однак причини інфляції навряд чи можна пояснити виключно монетарною політикою центробанку. Навіть з урахуванням того, що в умовах панування «м’яких» грошей вона є особливим чинником зростання цін, абсолютизувати її ефективності не слід.

До немонетарних причин інфляції належить низький рівень конкуренції в економіці. Монополії, як відомо, одержують надприбуток шляхом зниження обсягів виробництва продукції з одночасним підвищенням її ціни. Захищаючи надприбутки від можливого зниження, вони максимально обмежують розповсюдження власних технологічних нововведень.

Монополії також перешкоджають входженню на «свої» ринки нових виробників. Ціни втрачають сприйнятливість до зниження навіть у моменти, коли збільшується сукупна пропозиція. Приміром, коли на українському ринку домінували торгові посередники, імпортні нафтопродукти щороку дорожчали, всупереч падінню світових цін на сиру нафту. А варто було торік помітно збільшити завантаженість вітчизняних нафтопереробних заводів і зменшити імпорт готових нафтопродуктів, як спалахнула боротьба за ринки їх збуту. Дизельне пальне подешевшало вдвічі, роздрібні ціни на бензин знизилися на третину.

Зниженню цін протидіє не лише дефіцит досконалої конкуренції, а й слабка антимонопольна політика. Непогана ілюстрація цього — формування вітчизняних тарифів на електроенергію. До споживачів вона потрапляє від генеруючих корпорацій мережами компаній-постачальників. При цьому і виробники електроенергії, і її постачальники — як правило, регіональні монополісти. Регулювання їхньої діяльності, м’яко кажучи, недосконале. Тож об’єктивність підвищення цін на електроенергію нерідко викликає сумніви. Тим паче що співвідношення вітчизняних електротарифів та середньої заробітної плати у промисловості вже вдвічі-втричі перевищує аналогічний показник в економіці США. Та й небажання компаній-виробників публічно обговорювати структуру своїх видатків свідчить, що подорожчання їхньої продукції аж ніяк не завжди пояснюється об’єктивними чинниками.

В Україні сфера монополій електроенергетикою не обмежується. Практику неконкурентного ціноутворення можна спостерігати практично в усіх галузях і регіонах. Породжувані при цьому хвилі цінових підвищень можуть блукати нескінченно довго, стискуючи до критичного рівня обсяги національного виробництва.

Нерентабельне споживання матеріалів, енергії, робочої сили також сприяє підвищенню цін. Оскільки до 49 відсотків вітчизняних підприємств збиткові, дія цього чинника для України видається дуже істотною (див. табл. 1 на 9-й стор.). Навіть беручи до уваги те, що неплатоспроможність частини компаній створюється штучно — вони в такий спосіб ухиляються від податкових та інших обов’язкових платежів, — частка виробництв із від’ємною рентабельністю занадто велика та стабільна, щоб її можна було пояснити виключно бухгалтерськими маніпуляціями.

Постачальники продукції не завжди мають змогу точно передбачити, у якій ланці станеться розрив платежів через функціонування збиткових підприємств. Страхуючи ризик втрати частини доходів, вони завищують ціну на всю свою продукцію. З огляду на масштаби нерентабельного виробництва, можна припустити, що таке «цінове страхування від неплатежів» досить поширене. І масштаби нагромадженого між вітчизняними підприємствами боргу за неоплачені продукцію та послуги навряд чи сприяють відмові від нього.

Ще одна немонетарна причина інфляції — неможливість миттєво збільшувати обсяги виробництва у відповідь на зростання попиту. При цьому чим вужча виробнича база та стрімкіше зростання попиту на продукцію, тим вищою виявляється її цінова динаміка. В Україні це чітко простежується на ринку м’ясопродуктів. Зростання реальних грошових доходів населення (торік — майже на 9 відсотків) зумовило підвищення попиту на споживчі товари. Тож не дивно, що при цьому випереджаючими темпами зростало споживання продуктів тваринництва — після 10 років вимушеного вегетаріанства, спричиненого економічною кризою та супутнім 66-відсотковим падінням реальної заробітної плати, почалося поступове повернення до більш звичної дієти. Проте миттєво відновити звужену базу тваринництва неможливо. Навіть для істотного нарощування поголів’я свійської птиці необхідні певні інфраструктурні зміни, пов’язані з реконструкцією виробничої та кормової бази, організацією торговельно-посередницьких структур, розширенням банківського кредитування тощо. А коли йдеться про велику рогату худобу, поголів’я якої тільки в 1996—2000 роках скоротилося майже на 40 відсотків, то її відтворення, очевидно, може розтягнутися на роки, якщо не на десятиліття. Із зазначених причин торішній 30-відсотковий приріст цін на м’ясопродукти видається природним. Цілком імовірно, що найближчим часом тенденція не тільки збережеться, а й простежуватиметься в інших секторах економіки.

Уповільненню зростання цін сприяє оперативний перерозподіл фінансових ресурсів на користь випуску продукції підвищеного попиту. Ефективне вирішення цього завдання залежить від глибини розвитку фінансової системи. Експрес-індикаторами її стану є показники монетизації економіки, ринкової капіталізації та обсягу продажу акцій. Перший характеризує перерозподільчий потенціал банківської системи, а два інших — фондового ринку. Чим вище значення всіх трьох показників, тим більша частина грошових потоків опосередковується фінансовими інститутами, дозволяючи їм спрямовувати ресурси в найдохідніші сфери, продукція яких зазвичай має вищу цінову динаміку.

Міжнародні порівняння свідчать про сталість зворотного зв’язку інфляції з зазначеними показниками. За поодинокими винятками, середньорічні темпи приросту цін у 1990—1998 роках були нижчі 10 відсотків тільки в тих країнах, де рівні монетизації та ринкової капіталізації перевищували, відповідно, 60 і 50 відсотків ВВП. В Україні їхні значення не перевершують 18 і 3 відсотків, будучи гранично низькими навіть за мірками економічно слаборозвинених країн. При цьому за останні сім-вісім років, попри значну деінфляцію, ці величини не зазнали істотних змін.

Уже тільки з цієї причини економічна ефективність зниження цінової динаміки може виявитися найближчим часом досить проблематичною. Без опертя на відповідні інституційні реформи вона може звестися до механічного «закручування гайок» у монетарній політиці. Але за досягнутих темпів зростання цін цей метод їх регулювання вже не буде настільки ефективним, як іще два-три роки тому. Абсолютизація монетарної складової інфляції призведе до невиправданого звуження внутрішнього ринку з наступним зниженням темпів економічного зростання.

При цьому треба врахувати скороминущий характер низки умов, які забезпечили торішню дезінфляцію. Приміром, зниження собівартості продукції, що почалося з економічним зростанням, зумовлене, крім іншого, падінням питомих загальновиробничих видатків. (Процеси протилежного роду, що спостерігалися на початку 90-х років, дозволили говорити про інфляцію пропозиції.) Очевидно, ці тенденції простежуватимуться ще півтора-два роки. Але вони почнуть поступово згасати в міру завантаження виробничих потужностей, що нині простоюють.

Хоча нинішній ВВП все ще вдвічі нижчий від рівня 1991 року, навряд чи варто розраховувати, що незавантажені фонди виявляться довгостроковим чинником зниження інфляції. По-перше, почасти вони вже застаріли і морально, і фізично. По-друге, від багатьох підприємств через розкрадання залишилися тільки стіни. Тож навіть сьогодні для оновлення виробництва потрібні капітальні вкладення. Нарешті, структура економічного попиту за останні 10 років зазнала істотних змін, і сьогодні інвестиції потрібні як в активну, так і в пасивну частину виробничих фондів.

Початок масових капітальних вкладень прискорить зростання цін, які, у кінцевому підсумку, повинні будуть покривати виробничі видатки. До цього моменту зусилля, очевидно, слід концентрувати на розвитку інституційних передумов до їх зниження: вдосконаленні механізмів оздоровлення (банкрутства) неплатоспроможних підприємств, практиці й законодавстві антимонопольного регулювання, страхових та заставних інструментах, розвитку інститутів фінансового посередництва, полегшенні процесу входження нових підприємств на вже діючі ринки.

У довгостроковій перспективі цінова динаміка залежить не так від якості монетарної політики центрального банку, як від інституційних умов її реалізації. Тож немає нічого дивного в тому, що у 90-ті роки жодна країна світу з показником середньодушового ВНП менше 5 тис. дол. США (за паритетом купівельної спроможності, ціни 1999 року) не могла втримати середньорічну інфляцію нижче 5 відсотків. І навпаки — в усіх економіках, де середньодушові доходи перевищували 20 тис. дол., інфляція не перевищувала 5-відсоткового показника. Мабуть, єдиним винятком був Гонконг: доходи — 22,57 тис. дол. США, середньорічна інфляція — 6,8 відсотка.

В Україні середньодушові доходи ледве перевищують 3 тис. дол. США. З огляду на цей індикатор конкурентоспроможності економіки, а також на реальний розвиток її ринкових інститутів, видається очевидним, що останні не можуть перерозподіляти грошових потоків так само ефективно й швидко, як це роблять фінансові посередники в індустріальних країнах. Якщо сьогодні для України 10—14-відсотковий приріст цін — це своєрідний рекорд, то у США три десятиліття тому він був кошмаром. Для його подолання знадобилася не тільки політика дезінфляції П.Волкера, який очолив у жовтні 1979 року Федеральну резервну систему. Успіх визначило впровадження технологій, що дозволили різко знизити рівень енергоспоживання. А швидкість освоєння останніх забезпечувалася якістю ринкових інститутів.

З огляду на це, нам навряд чи слід найближчими роками орієнтуватися на інфляцію набагато нижчу 10-відсоткової позначки. В Україні можливості ефективного домінування емісійних обмежень вичерпали себе. Слід переходити до нового довгострокового етапу дезінфляційної політики. Без послідовного усунення немонетарних чинників підвищення цін розраховувати на високу економічну динаміку при дедалі нижчій інфляції досить необачно.

Побоювання, що 10—12-відсоткова інфляція виявиться нездоланною перешкодою для підтримки економічного зростання, не знаходять статистичного підтвердження. У 1990—1998 роках країни з середньорічним рівнем інфляції у 2% щороку збільшували свій ВВП на 2,5%, а в економіках, де інфляція сягала 10 відсотків, приріст валового продукту в середньому становив 3,5%. (Факт досить курйозний при суто монетарному прочитанні механізмів впливу інфляції на економічну динаміку.) Навіть у МВФ визнають, що при порівнянні країн явний негативний взаємозв’язок між темпами зростання й рівнем інфляції починає простежуватися, коли останній перевищує 20 відсотків. Аналіз міжнародної динаміки в 1990—1998 роках дозволяє максимально знизити зазначений граничний рівень до 12—15 відсотків. Знаменно, що в постсоціалістичних країнах Європи середньоарифметичний показник інфляції, що відповідав початку економічного зростання, становив 45 відсотків.

Очевидно, мінімальна інфляція, за якої досягається повна зайнятість, визначається мірою невідповідності ринкових інститутів вимогам досконалої конкуренції. У такому контексті можна порушувати питання про природний рівень інфляції: кінець кінцем, потреба в грошовій емісії також виникає для часткової компенсації цих недоліків. При цьому чим більша зазначена невідповідність, тим менше рівнів свободи в центрального банку для ефективного зниження цінової динаміки. У перехідній економіці правомірне питання про межі й повноту його відповідальності за рівень інфляції. А також про механізми коректного розподілу цієї відповідальності між іншими органами державного управління. Механічне копіювання досвіду індустріальних країн може виявитися у цьому випадку далеко не найкращим рішенням. Новітня історія Аргентини змушує переосмислити ефективність нульової інфляції в економіці, ринкові інститути якої не спроможні підтримувати її самостійно (тобто не відповідають потребам досконалої конкуренції).

Інституційні причини інфляції дають змогу пояснити одну загальновизнану закономірність: середньорічний приріст цін набагато простіше знизити зі 100 відсотків до 20, ніж із 20 відсотків до 10. В Україні вони, приміром, упали з 377 до 16 відсотків за два роки (ціни споживчих товарів, 1996—1997 рр.). Але за чотири наступних роки вони жодного разу не опускалися нижче 10-відсоткової позначки. А ось до 28-відсоткової — піднімалися. Очевидно, що із зниженням інфляції різко зростає роль ефективного перерозподілу фінансових ресурсів. Але досягти його незрівнянно складніше, ніж задіяти методи емісійного регулювання: якщо перше потребує років копіткої праці в масштабах усієї держави, то друге забезпечується миттєво у стінах одного кабінету.

Сьогодні проблема боротьби з інфляцією, образно кажучи, полягає не так в обмеженні темпів емісії, як у подоланні надзвичайно низької спроможності вітчизняних банків акумулювати й перерозподіляти вже функціонуючі грошові потоки. В Україні протягом останніх семи років від 40 до 50 відсотків грошової маси представлено готівкою — активами, що стабільно недосяжні для банківської системи. Сумно визнавати, що таку структуру грошового обігу ще 35 років тому мала економіка Гани. Вже тоді, наприкінці 60-х, рівень її монетизації становив 13—15 відсотків і фактично збігався з сьогоднішніми параметрами вітчизняної фінансової системи. Нині ця африканська держава належить до тих найбідніших країн світу, які не в змозі самостійно обслуговувати свої зовнішні боргові зобов’язання, і постійні реструктуризації вже ніяк не впливають на її економічну динаміку. Середньорічні темпи зростання ВВП Гани за період 1965—1999 років становили 2%, проти 4,1% у країнах із низькими та середніми рівнями середньодушових доходів. До речі, сьогодні її показник ринкової капіталізації вчетверо перевищує вітчизняний.

А щодо економік із високими середньодушовими доходами, то 1999 року середні значення монетизації в них наближалися до 80 відсотків ВВП, а капіталізації та обсягу продажу акцій —до 140 і 120 відсотків ВВП відповідно. У країнах із низькими доходами ці показники в два-шість разів менші (див. табл. 2). Було б дивним серйозно розраховувати на однакову результативність функціонування економік із настільки різними фінансовими системами. Очевидно, що вони мають абсолютно різну швидкість і якість реакції на цінові імпульси. Як, утім, і різну природу цих імпульсів. Тож не дивно, що в розвинених економіках середньорічний приріст цін споживчих товарів у 1992—2001 роках становив 2,3%, а в економіках, що розвиваються, — 20,3%.

Безумовно, в описаних залежностях є і зворотний зв’язок: зниження інфляції зменшує необхідність якнайшвидшого витрачання грошей. Але не можна не визнати, що фінансові посередники в розвинених економіках спираються на досконалішу систему підтримки ефективних виробництв і оздоровлення (банкрутства) збиткових підприємств. Унаслідок цього різко знижуються кредитні ризики та зростає довіра потенційних вкладників до фінансових інститутів. Та й самі ці інститути діють на якісно іншому рівні, що дозволяє їм уникати грошових дефіцитів і нівелювати їх шляхом перерозподілу фінансових активів з одночасною мінімізацією емісійних ін’єкцій.

Тим часом остання група чинників характеризує вже якість економічних інститутів, а не монетарну політику центрального банку. Цей приклад демонструє межі її ефективності при регулюванні цінової динаміки.

А стратегія довгострокового зниження інфляції пов’язана переважно з розвитком немонетарних інструментів — підвищенням мобільності робочої сили, розширенням мережі центрів професійної перепідготовки, спрощенням процедур входу підприємств на ринки й виходу з них, розвитком інститутів страхування та гарантій тощо. Їх становлення допоможе згодом оздоровити й вітчизняний бюджет, знизивши гостру потребу в щорічних кредитах і відкладених боргових платежах.

Маючи менш досконалі ринкові інститути та вищу інфляцію, країни, що розвиваються, щороку втрачають цінові переваги в конкуренції з розвиненими економіками: їхня продукція стає дорожчою, ніж зарубіжні аналоги. Наприкінці 90-х років переважна більшість держав, що розвиваються, із ВНП на душу населення менше 15 тис. дол. США (за паритетом купівельної спроможності) мали від’ємні торговельні баланси. Уникнути втрат від зовнішньої торгівлі можна шляхом знецінення національної валюти і/або додаткової підтримки власних виробників. Проте можливості цих інструментів не безмежні: беззастережний упор на них провокує консервацію технологічної відсталості й домінування сформованих в економіці монополій.

В основі довгострокового підвищення конкурентоспроможності продукції та курсового зміцнення валют лежать структурні чинники. Ефекти ж монетарного регулювання не виходять за межі найближчих обріїв. Якби вітчизняний Мінфін раптом виявився спроможним своєчасно й у повному обсязі обслуговувати свої зовнішні боргові зобов’язання (приміром, завдяки чарівній ліквідації неефективних податкових пільг або збиткових підприємств), курс гривні зазнав би надзвичайно серйозного девальваційного тиску. Його спровокувало б зменшення зовнішніх кредитів і зростання внутрішнього попиту на іноземну валюту (як результат збільшення боргових платежів Мінфіну й відмови від їх реструктуризацій). Тож протиставлення девальваційної стратегії й антиінфляційної політики — позиція дуже вразлива. Тим паче що здійснюватися вони можуть одночасно, у процесі тих-таки інституційних реформ. Зведення ж причин цінової та курсової динаміки виключно до ефектів монетарного регулювання створює патову ситуацію, замикаючи логічний аналіз у зачарованому колі причин і наслідків.

Інфляція — це податок, який суспільство сплачує за неспроможність забезпечити абсолютну гнучкість свого виробництва. Інфляційний податок, як і будь-який інший, має конкретних одержувачів. Ними є відповідні підприємства — в особі власників і (почасти) працівників. Для них інфляція — побічний ефект надприбутків. З нею пов’язані їхні фінансові й політичні інтереси. На тлі останніх масштаб людського життя інколи виявляється мізерно малим. Жорсткість монетарної політики, в найкращому разі, може лише показати больові точки проблеми. А терапія потребує інших інструментів.

Україна в цьому контексті повинна, очевидно, уникати двох крайностей. По-перше, заморожування досягнутого рівня інфляції внаслідок спекуляцій на інституційних проблемах і небажання їх долати. По-друге, різкого стискання грошової маси при низьких можливостях її неемісійного зростання. Сумні результати поєднання обох сценаріїв демонструє сьогодні Аргентина.

У 80-ті роки її економіка потерпала від гранично високої інфляції, середньорічні темпи якої становили 390 відсотків. (Для порівняння: в Україні середньорічний рівень інфляції у 1990—1999 роках дорівнював 413 відсоткам.) Необхідність переходу до жорсткої дезінфляційної політики була логічною й очевидною. Її якорем виступила національна валюта, курс якої прирівняли до долара США. Вже 1994 року рівень інфляції збили до 4,2 відсотка, а після 1995-го він ледве перевищував нульову позначку, не сягаючи й одного відсотка. З 1999 року в економіці почалася дефляція. Зниження абсолютного рівня цін охопило як промислові, так і споживчі товари. Тим часом жорстка монетарна політика, що передбачала емісію кожного додаткового песо тільки при збільшенні резервів центрального банку на один долар США, не була підтримана адекватними інституційними реформами. Ринки грошей, праці та капіталу залишалися жорсткими.

Вузькість внутрішнього ринку Аргентина намагалася компенсувати активними зовнішніми запозиченнями й відстрочками їх погашення. Сума відкладених боргових платежів у 1990—1995 роках досягла 29 млрд. дол. США. Щорічний обсяг іноземних кредитів зріс із 1,6 млрд. дол. США 1990 року до 23,3 млрд. 1999-го. При цьому зовнішній борг країни збільшився у 2,4 разу, досягнувши 147,9 млрд. дол. Майже половину його приросту зумовили зовнішні запозичення й гарантії держави.

Дезінфляція початку 90-х років позитивно позначилася на економічній динаміці країни. Середньорічні темпи її економічного зростання збільшилися з від’ємних -0,7% в 1980—1990 роках до 7,5% у 1992—1994 роках. Рівень інфляції цього періоду становив 13 відсотків. Наступне утримання динаміки попиту, економічного зростання й цін цілком визначалося припливом зовнішніх кредитів. Необхідність їх одержання загострювалася різким збільшенням щорічних боргових платежів. Обрана економічна модель фактично позбавила Аргентину політичного суверенітету. Країна виявилася заручницею прихильності іноземних кредиторів. Коли цієї прихильності не стало, вибухнула економічна криза, що миттєво переросла в політичну.

Побіжне порівняння економічної історії Аргентини й України протягом останніх 10—15 років свідчить про чималу кількість збігів (принаймні поверхових). Та сама гіперінфляція й економічний спад, така сама рішучість їх подолати, аналогічні методи емісійних обмежень, приблизно однакова швидкість економічного відновлення за майже однакових темпів цінової динаміки. Така сама половинчастість інституційних реформ, така ж боргова стабільність валют і цін, схожа потреба в іноземних позиках, та сама неспроможність їх своєчасно повертати і, нарешті, така сама залежність від зовнішніх кредиторів та їхніх порад.

Безумовно, сьогодні не йдеться про економічну кризу в Україні. Проте й в Аргентині три роки тому про неї не говорили. Однак минулий рік засвідчив проблематичність збільшення доходів вітчизняного бюджету в умовах економічного зростання й різкого падіння інфляції. Принаймні для виплати 1 млрд. дол. США за зовнішніми борговими зобов’язаннями їх забракло. У найближчі чотири роки необхідно буде платити по 1,2—1,4 млрд. дол. За рахунок чого — покаже час.