У найближчому магазині хлібина «Українського» коштує 1 грн. 60 коп. Навряд чи хтось із покупців хоче, аби вона подорожчала. Одна лише думка про можливе зростання цін викликає роздратування. Але якщо ціни все-таки зростають, усім покупцям хочеться відтягнути цей неприємний момент. Їм зовсім не байдуже, підвищиться ціна хліба 1 січня чи через дванадцять місяців — 31 грудня. Навіть якщо подорожчання відбувається на ті самі, скажімо, 16 коп., а статистика фіксує ідентичний рівень інфляції — 10%…
Покупець із таким розрахунком навряд чи погодиться, хоча формально він може бути коректним, коли йдеться про зіставлення цін на початку та наприкінці року. Тим часом, якщо хліб дорожчає в перший день січня, то протягом усього року за нього доводиться платити 1 грн. 76 коп., а якщо напередодні новорічної ночі — то на 16 коп. менше. Тому показник річної інфляції в першому випадку має бути вищим.
Статистика враховує такі нюанси, використовуючи різні показники інфляції. Так, разом з оцінкою зростання цін між двома крайніми точками («грудень до грудня») вона пропонує показник середньорічної інфляції, який порівнює ціни поточного й попереднього року не в двох точках, а в двадцяти чотирьох — помісячно. Завдяки цьому враховується нерівномірність зміни цін протягом року: що вона вища, то більше можуть відрізнятися показники середньорічної інфляції та інфляції, розрахованої за методом «грудень до грудня». Наприклад, в Україні 1996 року перший показник (80,3%) удвічі перевищував другий (39,3%).
Аналогічне дворазове перевищення спостерігалося й 2001 року. Тоді середньорічний приріст цін за групою споживчих товарів і послуг становив 12% проти 6,1%, отриманих при зіставленні «грудневих» цін. А в оптових цінах промисловості цей розрив узагалі виявився дев’ятиразовим — відповідно, 8,7 і 0,9%.
Оскільки виробників і споживачів частіше цікавить усереднена динаміка цін, а не їх зміна між двома гранично умовними точками («31 грудня поточного й минулого року»), показник середньорічної інфляції виявляється більш затребуваним. Якщо, наприклад, аналізуються рівні інфляції в США (3,2%, 2006 рік) і країнах зони євро (2,2%), можна не сумніватися — йдеться про показник середньорічної інфляції.
Його також переважно застосовуватимуть і при міжкраїнових зіставленнях. Тоді як показник інфляції, що порівнює ціни в грудні поточного й минулого року, більш специфічний. Не дивно, що рейтингові агентства, інвестиційні компанії, міжнародні фінансові організації більше цікавляться загальною динамікою цін, ніж їх точковими зіставленнями. Тому, коли мова заходить про Україну, в міжнародних оглядах найчастіше зустрічаються оцінки її середньорічної інфляції, яка торік у споживчому секторі (12,8%) була значно меншою за інфляцію, розраховану методом «грудень до грудня» (16,6%).
Така ж ситуація спостерігалася й 2006-го — відповідно, 11,6 і 9,1%. А от 2005-го — навпаки, показник середньорічної інфляції (13,5%) виявився на 3,2 процентного пункту вищим.
Зазначені нюанси дуже специфічні. Вони не привертають до себе широкої уваги, поки динаміка цін залишається помірною. Однак її прискорення змушує задуматися не тільки про природу інфляції, а й про її вимірювання. Якщо місяць у місяць зростає «ціновий горб», який змогли усунути в останні дні року, ніхто не повірить, що в економіці не було інфляції. Навіть якщо ціни якимось неймовірним чином повертаються до торішнього рівня.
Нинішні дискусії про можливий рівень інфляції 2008 року — з цього ж розряду. Уряд привселюдно заявляє про незмінність прогнозу 9,6%, наполягаючи на його реалістичності. Тим часом за дужками залишається факт, що йдеться про той самий однобокий показник «грудень до грудня», тоді як урядовий прогноз середньорічної інфляції ще в листопаді минулого року було затверджено на рівні 13,3%. Прогноз же середньорічного приросту цін промисловості становив 16%.
Уже в лютому ц.р. інфляційні орієнтири уряду було переглянуто. При цьому показники середньорічної інфляції виявилися таємницею за сімома печатками. Принаймні їх ніде не публікують. Хоча в проектах документів передбачалося їх збільшення. Політично ж «коректний» показник «грудневої» інфляції в споживчому секторі залишився без зміни — 9,6%. Тоді як для промисловості його, як і передбачалося, збільшили — з 15,5 до 19,2%.
Річ не в технічних викрутасах, до яких вдається уряд, обговорюючи прогнозний рівень інфляції, а в їх наслідках. Йдеться, по суті, про дезорієнтацію суспільства, яке й без того не демонструє надмірної віри в інститути влади. Нове ж розчарування в них навряд чи посприяє зменшенню соціальної апатії та зміцненню моральних принципів.
Якщо ж говорити про більш прозаїчні речі, то власний інтерес до прогнозу середньорічної інфляції має не тільки населення. Не менш зацікавлений у його точності й бізнес — як щодо ціни на закуповувані матеріали та комплектуючі, так і щодо вартості власної продукції. Примітно, що показник інфляції «грудень до грудня» у низці випадків не потрібен і Мінфіну, який продовжує доводити «реальність 9,6% інфляції 2008 року»: за річного планування держбюджету важливий не він, а рівень середньорічної інфляції. Саме до нього прив’язаний і прогноз ВВП, без якого, очевидно, не можна оцінити динаміку ні особистих доходів, ні грошової маси.
Остання, безумовно, впливає на рівень цін. Проте зміна грошових агрегатів не тільки не єдиний, а іноді й не вирішальний чинник. У реальному житті їх взаємозв’язок не такий утрирувано простий, як описується в підручниках. Рівень інфляції, серед іншого, залежить не тільки від обсягу грошової маси, що обертається в економіці, а й від фінансових каналів, якими вона циркулює.
Якщо фінансова система націлена на інвестиції в основний капітал, грошові потоки виявляються орієнтованими на зростання товарної пропозиції, яка в кінцевому рахунку стимулює зниження інфляції. При цьому побіжне збільшення особистих доходів виявляється «товарно-забезпеченим», а довгострокова пропозиція продукції може навіть випереджати зростаючий попит на неї.
Навпаки, перерозподіл емітованих грошей на користь різних видів допомоги активізує зовсім інші фінансові канали. Через них грошова маса виноситься безпосередньо на товарний ринок у вигляді зростаючого споживчого попиту за незмінних обсягів пропозиції. Прискорення інфляції в цьому разі неминуче. Більш того, інфляційно небезпечними виявляються навіть незначні обсяги грошової емісії.
Ці міркування доволі банальні. Проте в українських реаліях вони залишаються дуже актуальними. На рисунку зображено середньорічну динаміку (2003—2007 рр.) споживчих цін і доходів населення, отриманих ним у формі соціальної допомоги/трансфертів. Нескладно помітити, що останні позитивно корелюють з інфляцією: як і слід було очікувати, активне нарощування бюджетних платежів соціального характеру прискорює зростання споживчих цін.
Щодо цього вітчизняна політика 2004—2005 років не вирізнялася розмаїтістю. Напередодні президентських, а потім парламентських виборів два уряди (спочатку В.Януковича, а потім — Ю.Тимошенко) послідовно нарощували соціальну допомогу населенню. Внаслідок чого середньорічні темпи її зростання збільшилися з 16% у грудні 2003 року до 49—50% у липні-серпні 2005-го. При цьому показник середньорічної інфляції виріс у два з половиною рази — з 5,2 до 13—14%.
Примітно, що прискорення інфляції відбувалося незалежно від динаміки грошової маси: протягом четвертого кварталу 2004 року її абсолютний обсяг скоротився (!) на 3,8% — із 130,3 до 125,8 млрд. грн. Стискання готівки, що перебуває в обігу, в жовтні-листопаді 2004 року доходило майже до 9% (!). Комбінація зменшуваної грошової маси і зростаючих цін призвела до абсолютного зниження купівельної спроможності грошової пропозиції. Не дивно, що економічна динаміка 2005 року вповільнилася до 2,7%.
Нині у вітчизняній економіці спостерігаються дуже схожі процеси. З одного боку, наприкінці минулого року старий уряд (В.Януковича) скинув зі своїх казначейських рахунків в обіг понад 14 млрд. грн. А новий уряд (Ю.Тимошенко) вже в січні почав масову індексацію інфляції — часткове повернення знецінених вкладів Ощадбанку. У тому ж таки січні споживчі ціни зросли на 2,9%. Показник середньорічної інфляції сягнув 13,6% на споживчому ринку й 20,2 — у промисловості.
Примітно, що грошова база в січні поточного року скоротилася (!) на 4%, грошова маса — на 1,1, а готівка в обігу — на 5,1%. При цьому Національний банк абсорбував гривню: від’ємне сальдо його валютних інтервенцій у грудні минулого року становило приблизно 170 млн. дол., а в січні поточного — 408,9 млн.
Зіставлення абсолютно стискуваної грошової маси й прискореної інфляції вкотре змушує задуматися про коректність широко цитованого вислову М.Фрідмана, що «інфляція завжди і скрізь є монетарним феноменом». У цьому сенсі, мабуть, не менш доречно було б говорити про «феномен фінансовий». Тим більше що фінансова система здатна збільшувати та зменшувати грошову пропозицію безвідносно до емісійної активності центрального банку.
Безумовно, було б наївно заперечувати прямий вплив монетарної політики на цінову динаміку. Але не менш небезпечно абсолютизувати його. Вітчизняну інфляцію непогано описували перекладні підручники років 10—15 тому. Проте їхньої конструктивності явно бракує при зниженні середньорічної інфляції до 10—12%. Нині вже не тільки не достатньо, а й шкідливо зводити її до бюджетних дефіцитів, надмірної грошової пропозиції та шоків сукупного попиту/пропозиції.
Оскільки про інфляційне стискання виробництва нема мови вже дев’ятий рік, ефективне зниження інфляційних витрат пов’язане не з рівнем сукупного попиту, а з його структурою, яка, крім надлишкового споживання, включає ще й доволі скромні інвестиції. З цієї ж причини нині проблемою є не помірний взагалі-то розмір бюджетного дефіциту, а поелементний склад бюджетних витрат та їхній відтворювальний потенціал. При
цьому стабільно неконтрольованою залишається не грошова емісія, а надлишкова матеріало- й енергомісткість вітчизняної економіки, рівень якої вдвічі-учетверо перевищує показники найближчих європейських сусідів. Статистичні складнощі викликає оцінка не так інфляції, як продуктивності праці та її динаміки.
Також не варто забувати, що економічна теорія все ще не запропонувала однозначного пояснення, чому помірна інфляція (зростання цін) стимулює виробництво. Парадоксально, але факт: пояснюючи інфляцію зсувами сукупного попиту й пропозиції, економісти не мають їхньої загальновизнаної теорії. Оскільки не дійшли єдиної думки щодо природи й базових властивостей сукупної пропозиції.
Не дивно, що в економічній літературі живучою залишається низка помилок. Наприклад, із підручника в підручник стійко кочує твердження, що в короткостроковому періоді зниження інфляції потребує «жертви» у вигляді вповільнення економічного зростання. При
цьому навіть наводиться кількісний розрахунок пропорції (sacrifice ratio), який показує, на скільки має скоротитися ВВП заради одновідсоткового зниження інфляції.
Звичайно, якщо стримувати зростання цін одними лише монетарними обмеженнями, можна не тільки вповільнити економічну динаміку, а ще й «домогтися» падіння виробництва. І не тільки в короткостроковому періоді. Але кому потрібна цінова стабільність, якщо за неї доводиться платити стагнуючим виробництвом і зростанням безробіття? Безумовно, такі рекомендації й жертви неприпустимі. Тим більше що потреби в них немає: підвищення ринкової конкуренції та продуктивності праці формують силу, яка дає змогу не лише знизити витрати виробництва та інфляцію, а й збільшити темпи економічного зростання.
Однак зазначені ефекти потребують здійснення структурних реформ, спрямованих на обмеження вседозволеності монополій; підвищення корпоративної прозорості; виявлення фактичних власників акціонерних компаній; критичного перегляду статусу «іноземних» офшорних інвесторів і засновників; гарантій прав власності незалежно від її розмірів тощо.
Зі зрозумілих причин реалізація таких кроків залишається гранично складним завданням. Тим більше під час перманентних передвиборних загострень, що спостерігаються в Україні п’ятий рік поспіль.
У 2005 році перший «помаранчевий» уряд мав масову підтримку у своєму прагненні довести, що в Україні можна жити достойно на офіційну зарплату і пенсію, без сірих схем, контрабандного імпорту і замовної приватизації. Зрозумілою була його поспішність, а також небажання визнати, що набір запропонованих заходів якоюсь мірою виявився скороспішним, не відповідав складності поставлених завдань і підхльоснув зростання цін. Нарешті, було зрозумілим бажання стабілізувати інфляцію за рахунок монетарних обмежень. Хоча форма їх лобіювання урядом виявилася далеко не конструктивною.
Та сьогодні копіювання помилок трирічної давнини спантеличує: та ж інвестиційна непевність і нарощування соціальних платежів, те ж потурання інфляційним очікуванням і прозорий розрахунок на приватизаційні надходження, та ж відсутність виразних планів щодо їх реінвестування та розмірковування про курс гривні. При цьому горизонт вирішуваних завдань знову не перевищує одного передвиборного року. На цьому тлі навіть симпатики чинного Кабміну змушені визнати, що інвестиційна політика його опонентів може виявитися переконливішою: за дев’ять місяців минулого року темпи приросту інвестицій в основний капітал становили 28,5% проти 16,1 за аналогічний період 2006 року і 3,4% — 2005-го.
Статистичні оцінки свідчать: якби 2007 року зберігалася така сама динаміка соціальної допомоги/трансфертів, як 2005-го, то й середньорічна інфляція на споживчому ринку виявилася б пункти на два вищою — не 12,8, а близько 15%. А більш звичний показник інфляції «грудень до грудня» становив би торік не 16,6, а приблизно 19%. Що дуже показово як у контексті обговорюваних нині заходів антиінфляційної політики й можливого перегляду бюджету-2008, так і віри, яка ще зберігається, у винятково «монетарну природу» інфляції.
Ті ж статистичні оцінки не підтверджують гіпотези про високу курсову еластичність інфляції. Іншими словами, ефективність зниження цінової динаміки з допомогою зміцнення гривні в Україні невелика. Наприклад, щоб нівелювати згаданий двовідсотковий стрибок інфляції, потрібне було б приблизно
10-відсоткове зміцнення гривні. Ще одним його наслідком стали б прямі втрати чистого товарного експорту — до 1 млрд. дол. на рік, які становлять приблизно 0,7—0,8% ВВП.
Ефективність соціальних платежів, які пригнічують економічне зростання, зовсім неочевидна. Тим більше, коли національна економіка демонструє високу енергетичну вразливість. За таких умов потрібна, мабуть, не індексація інфляції, а більш активне зниження енергомісткості виробництва. Яке, до речі, й є умовою сталого уповільнення цінової динаміки, забезпечення стабільного зростання ВВП та загального підвищення соціальних стандартів.