У тіні рожевих цифр
Опублікований 10 січня ц.р. звіт Національного банку про основні тенденції валютного ринку України за грудень 2006-го та інформаційно-аналітичний огляд, який його супроводжував, свідчать: вітчизняна фінансова система просто-таки купається в потоці валюти, яка надходить до країни.
Тільки за грудень минулого року міжнародні резерви НБУ збільшилися більш ніж на мільярд доларів і до 1 січня досягли 22,3 млрд. дол. Нинішній їхній рівень забезпечує фінансування імпорту товарів і послуг майбутнього періоду впродовж 4,4 місяця.
За весь минулий рік золотовалютні запаси Нацбанку збільшилися на 2,9 млрд. дол. (14,8%). І це при тому, що за перші чотири місяці 2006-го НБУ, підтримуючи курсову стабільність (перед парламентськими виборами й відразу після них), був змушений розщедритися на 2,1 млрд.
Тобто за останні сім місяців резерви монетарного відомства збільшилися на дуже пристойні 5 млрд. дол. На такий результат не розраховували й у самому банку. Влітку там прогнозували, що за підсумками 2006-го рівень резервів досягне рівня кінця 2005-го «плюс-мінус один мільярд».
Здавалося б, можна сміливо робити висновок, що політика фактичної жорсткої фіксації курсу, якої Національний банк дотримується від часів пріснопам’ятної ревальвації гривні в квітні 2005-го, працює практично бездоганно. І підстав для її перегляду в найближчому майбутньому не передбачається. То на чому ж тоді грунтуються прогнози деяких експертів про прийдешню девальвацію гривні для підтримки експорту?
І чого це Мінфін роздає оцінки про те, що нинішній рівень валютних резервів НБУ недостатній для підтримки курсової стабільності в країні? Хоча представники Нацбанку мінфінівцям заперечують: наявний на сьогодні обсяг валютних резервів країни — у цілком комфортному коридорі. Це, за словами керівника групи радників НБУ Валерія Литвицького, визнали й міжнародні фінансові організації, зокрема МВФ.
«З огляду на ці та інші макроекономічні індикатори, висловлю власне припущення, що в 2007 році ослаблення того базового курсового значення, що сформувалося на кінець року до валюти імпліцитної прив’язки (долара) не відбудеться. Так само, як і помітного посилення», — заявив наприкінці минулого року пан Литвицький. Щоправда, при цьому звертає на себе увагу одна примітна обмовка: «Висловлю власне припущення». Чи не означає це, що стовідсоткової впевненості в непорушності курсу гривні все-таки немає? І чи не була ця заява заспокійливою для громадськості реакцією на необережні й «трохи емоційні» оцінки Мінфіну?
Усі ці «нюанси» змушують підозрювати, що під ширмою досить добрих показників криються якісь тривожні тенденції, про які широкій громадськості поки мало що відомо. Тим паче що від надлишку інформації ця сама громадськість не страждає: опубліковані показники про стан валютного ринку подають у надто вже загальному вигляді.
Знати заборонено?
Наводячи ті чи інші цифри, Нацбанк у традиційній для себе (та й для всіх вітчизняних чиновників, яким не загрожує звільнення) манері намагається сконцентрувати увагу лише на позитивних результатах того, що відбувається. Погодимося, що монетарне відомство й не має згущувати фарби, лякаючи громадськість і псуючи їй настрій. І все-таки надто вже вибірково наводять цифри.
Ось, наприклад, Нацбанк повідомляє, що в грудні надходження валюти в країну було найбільшим за весь минулий рік, і їхній обсяг становив 9,4 млрд. дол.
«Цьому, крім традиційного експортного виторгу, також сприяло значне зростання зовнішніх корпоративних запозичень, а також надходження 610 млн. дол. від розміщення урядом України облігацій зовнішньої державної позики», — зазначають у звіті НБУ.
Як бачимо, наводиться точна сума надходжень від здійсненого Мінфіном закордонного запозичення. Зате чомусь не наводять показника «традиційного експортного виторгу», який згадують у цьому самому реченні, і не повідомляють, якою цифрою вимірювалося «значне зростання зовнішніх корпоративних запозичень». І вже тим паче не можна довідатися, якою була структура й динаміка цих самих експортного виторгу та запозичень, скільки до країни ввійшло і пішло з неї короткострокового спекулятивного капіталу, платежів за зовнішніми позиками, а також імпортними контрактами в цілому й за нафтою і газом зокрема.
Може, звичайно, широкому загалу знати всі ці цифри й не потрібно. Проте тоді непогано б довідатися, хто так вирішив і чому? Безумовно, відкритість монетарного відомства повинна мати міру. Однак і ця міра має бути розумною, адже чим більша відкритість — тим більше довіри. І, зокрема, довіри до гривні, за підвищення якої так борються перші особи Нацбанку.
А чого нам боятися?
Усі ці питання не можна назвати марними, якщо врахувати, що головним доказом на користь девальвації гривні є зовнішньоторговельний баланс, який різко погіршився останнім часом. Відповідно до останніх даних Держкомстату, наш «мінус» у зовнішній торгівлі товарами тільки за жовтень збільшився майже на 600 млн. дол., а всього за січень—жовтень 2006 р. досяг 4,64 млрд. дол. (роком раніше цей показник був учетверо менший — 1,17 млрд. дол.). Коефіцієнт покриття експортом імпорту за перші 10 місяців минулого року становив 0,87 проти 0,96 у січні—жовтні 2005-го.
Негативне сальдо поточного рахунка платіжного балансу (з урахуванням послуг, доходів і поточних трансфертів) за десять місяців становило 658 млн. дол., причому тільки за жовтень воно зросло більш ніж на 400 млн.
У червні—вересні, нагадаємо, негативне сальдо скорочувалося (від 938 до 202 млн. дол.). Виникає запитання — чи була тенденція літнього періоду лише тимчасовим перепочинком і як змінювалося сальдо поточного рахунка в листопаді та грудні?
Сальдо рахунка капітальних і фінансових операцій у нас, слава Богу, поки що позитивне. І з надлишком перекриває дефіцит торговельного сальдо, про що свідчать зростаючі резерви Нацбанку. Але ж наскільки серйозний запас міцності?
За 10 місяців поточного року чистий приплив іноземних інвестицій в Україну оцінюється в 4,2 млрд. дол. США (що в 2,4 разу більше, ніж за той самий період 2005 року.) Приємно? Так. То чому тоді, якщо курсову стабільність нам гарантовано, внутрішні держоблігації України не користувалися попитом у нерезидентів навіть із купоном 9,4% річних, а деноміновані в доларах десятирічні держпапери вони з таким величезним задоволенням розхапали, як пиріжки, за дохідності 6,58%?
Виходить, що різниця в дохідності майже в 3%, на думку закордонних інвесторів, не покриває ризиків можливої девальвації, а на ревальвацію гривні, як у 2005-му, вони поки що взагалі не розраховують. І навряд чи хтось десь у глибині урядових коридорів зумів роздобути якусь суперсекретну інформацію, інакше вона б уже давно просочилася в ЗМІ...
Звичайно, чимало представників Кабміну, хоч як би вони це заперечували, помірне послаблення курсу національної грошової одиниці проти долара сприйняли б «із почуттям глибокого задоволення». Та, швидше, в іноземних інвесторів не викликають особливої довіри гарантії стабільності гривні через нечіткість реалізованої в нашій країні економічної політики. А точніше — повної відсутності її, якщо врахувати, що нинішній Кабмін, загрузнувши в баталіях за повноваження та прийняття бюджету, так і не спромігся дотепер народити хоч якусь подобу економічної програми своїх дій.
Хто чув про не тільки розмови, а й про реальні заходи для захисту прав власності, стимулювання експорту, поліпшення інвестиційного клімату й розвитку фінансової системи, реформу судової системи й т.п. і т.ін.?
Ми навіть до СОТ, до якого й залишалося лишень один-два кроки, ніяк не можемо вступити. І хоча б економіка, як за Єханурова, була в більшості сфер просто віддана на відкуп самій собі. А то іноземцям, як, утім, і переважній більшості місцевих, тільки й зрозуміло, що в Україні нині триває серйозний переділ власності, правил гри й сфер впливу. Та хто, що, де, коли й почім — піди розберися в цьому каламутному потоці заяв і спростувань, указів і директив, призначень і перепризначень, законодавчих ініціатив і судових спорів!
Через цю причину жодний розсудливий інвестор не зробить серйозних ставок на збереження й подальшого припливу в Україну прямих інвестицій. І як дуже правильно зауважив днями Віктор Ющенко, «українські металургійні підприємства зможуть зберегти провідні позиції на світовому ринку лише завдяки зрозумілому й прозорому інвестуванню та агресивній стратегії переозброєння». Але хто — і, зокрема, сам президент — і, головне, що реально зробив, щоб забезпечити умови для прозорого інвестування та реалізації цієї самої «агресивної стратегії» переозброєння?
Нарешті, хто аналізував, як на виробничій активності експортерів позначиться «дуже хороша ціна газу в 130 доларів» і якою негативною цифрою це відгукнеться в торговельному балансі?
Гарні слова та всілякі «обіцянки-цяцянки» звучать голосно й часто. Однак реальні та серйозні інвестиційні проекти реалізуються лише епізодично, та й то не завдяки економічній політиці держави, а всупереч їй. І експорт у нас, якщо хто забув, як був, так і залишається в переважній масі сировинним. Отже, цілком залежним від кон’юнктури світових цін на сировинні ресурси, який в останні півроку хоча й поступово, але тільки погіршується. І через зрослу вартість кредитів, сумнівних перспектив зростання провідних світових економік ризикує погіршуватися й надалі.
Підвищені провідними світовими центробанками відсоткові ставки, до речі, поки що, за історичними мірками, не надто вже й високі. І подорожчання грошових ресурсів на світових ринках із надлишком компенсується їхнім надзвичайним достатком. Кон’юнктура міжнародних фінансових ринків, попри все, поки що сприятлива. Оскільки схильність інвесторів до ризику, через відсутність в останні роки будь-де серйозних катаклізмів, знаходиться, за деякими підрахунками, на 13-річному максимумі. Для економік, що розвиваються, схожих на українську, це виливається в надзвичайно вузькі (на історично мінімальному рівні) премії за їхніми зовнішніми позиками до дохідності держоблігацій США.
Однак бути певним, що така благодать протриває ще довго, через зростання ризиків не можна. Зовнішні позики, якщо станеться на світових ринках більш-менш серйозний переполох, у будь-який момент можуть виявитися для вітчизняних позичальників недоступними. А от уже залучені кредити рано чи пізно доведеться повертати... Що за таких розкладів буде з платіжним балансом, ліпше й не думати.
Слава Богу, можливість виникнення всіх цих «страшилок» поки що не надто висока. Але ризики надто серйозні, щоб і надалі не звертати на них уваги.
Що з цього випливає?
У Національному банку напевно про все це поінформовані. Які можна вжити контрзаходи?
По-перше, Нацбанку, очевидно, доведеться розпочинати якісь монетарні антиінфляційні кроки, хоч би якими непопулярними вони виявилися б у банківської та більш широкої громадськості. Адже двозначну інфляцію, яка ще кілька років тому здавалася вимушеною і тимчасовою, але поступово вже стала звичною, не те що чиновники, а навіть уже й деякі маститі економісти не сприймають як небезпеку.
Торік інфляція третій рік поспіль перевищила 10%. І в нинішньому, якщо не вжити ніяких антиінфляційних заходів, найвірогідніше, станеться те саме. І не враховане Держкомстатом підвищення київських комунальних тарифів (мало хто сумнівається, що саме воно й дозволило відрапортувати про настільки помірну грудневу інфляцію — 0,9%), яке доведеться враховувати в показниках року нинішнього, цьому добре посприяє.
Закладені в бюджеті 7,5% інфляції практично ніхто з експертів не розглядає серйозно. Дива трапляються, але, на жаль, рідко. Зате дуже часто в останні роки упорядники бюджетів на папері пишуть одне, а на думці мають зовсім інше. Тому коли бюджетні прогнози збігалися з дійсністю — вже й не згадати. І, що показово, розглядаються такі розбіжності вже як цілком нормальне явище...
Усе б нічого, але ця вакханалія серйозно підриває довіру до національної грошової одиниці, причетністю до створення та вирощування якої небезпідставно пишається Володимир Стельмах. Та Володимирові Семеновичу, схоже, час всерйоз задуматися про заходи для усунення передумов, що накопичуються, для дестабілізації як внутрішньої, так зовнішньої купівельної спроможності гривні.
Одним із досить дієвих превентивних антикризових заходів могла б стати запланована вже дуже давно — і навіть розпочата півтора року тому — курсова лібералізація. Нагадаємо, що регулятор банківського ринку тоді збирався впроваджувати фінансові інструменти, які сприяють більш гнучкому курсоутворенню. А ще мав намір поступово розширювати межі валютного коридору, щоб потроху привчити й суб’єктів підприємництва, і населення до більш високої мінливості співвідношення гривні та долара.
Відмова від фіксації курсу та поступовий перехід до таргетування інфляції — одне з уже оголошених стратегічних завдань НБУ. Всі ці заходи, до речі, активно лобіюють в Україні представники МВФ.
Щоправда, з позаминулої осені цей процес виявився практично повністю замороженим, і далі декларацій про наміри справа поки що не йшла. Одна з причин — політична коловерть, яка відтоді не зупиняється, на тлі якої непорушний курс був практично єдиним чинником стабільності в суспільстві.
З іншого боку, і серйозність реформаторських намірів НБУ теж під сумнівом, адже навіть скасування збору з купівлі валюти на міжбанку він пролобіювати не зміг. Чи не захотів?
Тим часом більш гнучкий валютний курс міг би не лише згладити валютні диспропорції, що накопичуються, а й зменшити апетит вітчизняних позичальників до валютних позик, швидке збільшення яких так турбує нині керівництво Нацбанку. Адже непорушність курсу, яка закріпилася в свідомості наших співвітчизників, — один з основних чинників, що підвищують привабливість доларових кредитів. Тому лібералізація валютного курсоутворення, разом з іншими регулятивними заходами, могла б стати одним з інструментів виправлення ситуації, що склалася.
Проте їхню дієвість можна забезпечити лише за умови реалізації цілого комплексу заходів, які стимулюють повноцінний розвиток в Україні інвестиційних фінансових ринків і необхідних для цього інструментів і механізмів. Причому дієву участь у цьому процесі повинні брати не тільки банкіри та їхній регулятор. Але це вже тема окремої великої розмови.
Хай там як, але співвідношення між гривнею і доларом вже в нинішньому році може втратити стійкість останніх півтора років. Та що станеться з курсом гривні — помірна девальвація чи, навпаки, ревальвація, а може й спочатку одне, а потім інше, з упевненістю спрогнозувати поки що складно. Багато чого залежить від дій (чи бездіяльності) уряду.