Мало не найпопулярніше питання в Україні — газове. Його активно обговорюють у парламенті, уряді, на вулиці. І всі по-різному. Ціни на газ в Україні — це не економіка, це давно вже політика. Причому в найгіршому значенні цього слова…
Опозиція звично обіцяє всім дешевий газ, не надто заглиблюючись у тему, звідки він візьметься. Зате на таких деклараціях ти відразу стаєш «захисником народу», а отже, автоматом отримуєш купу електоральних дивідендів.
От усі і стараються...
Щоправда, приходячи в Кабмін, екс-опозиція раптово виявляє, що забезпечувати паливний баланс великої країни передвиборними спічами досить складно. У результаті кожен український уряд стикається з необхідністю підвищувати ціну на газ. Але, на відміну від країн Східної Європи, де лібералізацію цін на енергоносії провели ще років 15 тому і там запрацював конкурентний ринок, ми звично бігаємо по граблях.
Купуючи на кордоні той же газ за ціною 330 дол., усередині країни примудрялися продавати вчетверо дешевше, а різницю покривати кредитами...
У теплокомунальній сфері схема виглядала таким чином. Для потреб населення щороку споживалося близько 27 млрд. кубометрів газу. 17,3—17,8 млрд.
із них становив відносно дешевий газ власного видобутку, котрий ішов на індивідуальне опалення, підігрівання води, приготування їжі.
Взагалі-то дешевизна українського газу є дуже відносною і зумовлена в основному тим, що в собівартості його видобутку не відображаються величезні інвестиції, зроблені ще за радянських часів. Газ із нових свердловин обходиться значно дорожче. Але це — окрема тема.
Решта 9 млрд. кубометрів — це вже імпортний газ, за зовсім іншими цінами. Він призначається в основному для опалення. І от на нього ціна роками штучно занижувалася. Усі чудово розуміли, що вічно так тривати не може, але політично неприємний момент наближення цін до реальності по можливості відтягували.
Платою було швидке зростання дефіциту «Нафтогазу» і збільшення боргу уряду. Із початку 2008-го до початку цього року державний і гарантований державою борги виросли практично втричі, перевищивши 300 млрд. грн.
Списати все це на кризу не вийде, адже хвиля кризи в Україні виявилася більш руйнівною, ніж у сусідів.
Причина також очевидна: економіка країни є розбалансованою та гостріше реагує на шоки. Десятки мільярдів гривень дефіциту того ж «Нафтогазу», безперервно тиснучи на курс гривні, стають чинником загрози національній безпеці.
Для утримання курсу національної валюти потрібно або витрачати валютні резерви НБУ, або брати кредити за кордоном. Але тут виникала проблема: зовнішні кредитори схем продажу газу за ціною нижчою від собівартості не розуміли взагалі.
Міжнародний валютний фонд неодноразово заявляв, що гроші видаватиме лише за умови реформ у газовій сфері. І ще два роки тому, в жовтні 2008-го, уряд Юлії Тимошенко в меморандумі з МВФ чітко зобов’язався «до кінця 2011 року зрівняти ціни на газ внутрішнього видобутку та імпортований газ».
Заодно західним кредиторам пообіцяли «деполітизувати процес установлення тарифів», напрацювавши для цього відповідну регуляторну базу. Дотування ціни на імпортний газ для теплокомуненерго гарантували поквартально скорочувати і до липня 2010 року — ліквідувати взагалі.
Щоправда, отримавши тоді конче необхідний кредит, Юлія Володимирівна... вирішила про свої зобов’язання не згадувати.
Загалом, реально все обмежилося тільки певним зміцненням регуляторної бази, а от із приведенням тарифів до економічно обгрунтованого рівня не склалося взагалі.
І зовсім сумно вийшло з «деполітизацією»: підвищувати тарифи перед виборами знову не стали, звично навісивши борги на «Нафтогаз України».
Ну а країна торік жила в режимі «нам би день простояти і ніч протриматися». Здавалося, що в Україні не існує інших завдань, окрім як нашкребти грошей для чергового платежу РАТ «Газпром». На це кидалося буквально все. Про якусь стратегію вже не йшлося.
Зрештою, невиконання умов меморандуму МВФ відверто набридло, і він припинив кредитування уряду Тимошенко. Тепер ці умови поставили вже перед нинішнім урядом (і поставлять перед будь-яким іншим).
Нічого особистого — банкіри просто пропонують визначитися: або в Україні такий достаток ресурсів, що їх можна продавати нижче від собівартості, або їй потрібні гроші. Щось одне...
У самій Європі, у тому числі і колишніх соцкраїнах, співвідношення цін на газ для промисловості і комунальників різко інше. Якщо у нас комунальний газ найдешевший, то там він утричі дорожчий, аніж для промисловості.
Причина? Вищі витрати на його транспортування та обслуговування мереж для приватних абонентів.
До речі, зараз український газ — не лише найдешевший у Європі, а й навіть на третину дешевший, ніж роздрібні ціни в... самій Росії, де ми його купуємо. Тобто, теоретично, реекспорт нашого «комунального» газу назад — цілком рентабельна справа.
Витрати на газ у сімейному бюджеті в середньому в півтора разу менші, аніж витрати на мобільний зв’язок, не кажучи вже про витрати на пиво й міцніші алкогольні напої.
За розрахунками експертів, підвищення вартості газу для 11,4 млн. українських сімей зі споживанням до 2,5 тис. кубометрів на рік обійдеться в додаткові 19 грн. на місяць. Під цю категорію підпадають 86,1% українських абонентів.
При цьому для більш як третини сімей, котрі використовують газ лише в кухонних плитах, збільшення ціни взагалі вкладеться в інтервал до шести гривень.
Суттєвіше зростуть витрати тільки при споживанні від 2,5 до 6 тис. кубометрів на рік.
Втім, за новими правилами, комунальні рахунки не можуть перевищувати 15% бюджету сім’ї. За наявності в ній пенсіонерів, інвалідів або дітей до 18 років загальна сума комунальних платежів і зовсім не перевищить 10% від доходу сім’ї.
Загалом, підвищення цін — річ, безсумнівно, неприємна, але на катастрофу явно не тягне.
Додамо, що доведеться розщедритися власникам заміських особняків, де витрати зростуть на 400—500 грн. на місяць. Їх, щоправда, небагато — близько 35 тис. Втім, враховуючи потяг українських політиків усіх спектрів до скромних заміських замків із підігрітим басейном для бегемота, це цілком впливова група протидії.
Однак приведення цін до реального рівня або, говорячи конкретніше, підвищення — безальтернативне. Резерви для утримання цін вичерпано ще кілька років тому, а дешевих ресурсів нема і не передбачається.
Інша річ, що реформи в газовій сфері не можна зводити лише до зростання цін.
Україна посідає не надто почесне друге місце найбільшого імпортера газу в Європі. Розмови про скорочення споживання газу до рівня хоча б у 50 млрд. кубометрів (це теж у півтора разу більше, аніж споживає Франція, або вчетверо більше, ніж Польща) точаться уже другий десяток років, а віз і нині там.
Основна маса споживачів досі не має навіть найпростіших лічильників, зношення побутових газових мереж наближається до критичного рівня. На всі ці програми потрібні кошти. І хоч би що казали політики, реальним джерелом фінансування таких програм може бути тільки тариф.
Все це проходили в інших країнах, просто там цей етап давно в минулому, а ми все тупцюємо на старті.
Час, коли газ використовували в схемах із швидкого збагачення на дисконтах і схемах «газ—метал» тієї ж ЄЕСУ, уже минув. Тепер доведеться розгрібати наслідки. Причому робити це доведеться не один рік. Майже 20-річне зволікання теж надалі позначатиметься.
Цікаво, що теоретично з питанням про «деполітизацію» газової проблеми згодні всі. Під цим підписувалася Юлія Тимошенко, із цим погоджується Азаров. Однак поки газові ігри дають політичний навар, вони триватимуть.
Політикам можна декларувати що завгодно — для своїх особнячків їм палива вистачить, це вже точно. У заручниках залишиться тільки населення — йому відсутність газу чергові політичні декларації вже точно не замінять.