Дочекалися: з 1 січня 2016 р. офіційно вступить у дію режим вільної торгівлі з ЄС, а в середині 2016-го, найімовірніше, запрацює безвізовий режим для нетривалих поїздок власників біометричних паспортів до країн Євросоюзу. Однак, враховуючи досвід останніх двох років, уже зараз можна сказати, що Україна не використовує сповна свого історичного шансу, пов'язаного з економічною євроінтеграцією.
Дивлячись на те, що відбувається з валютним курсом, ціноутворенням та економічними відносинами із сусідньою Польщею, можна навіть дійти висновку, що загальні правила економіки в Україні не діють, оскільки свої корективи вносять корупція, бюрократія та банальне небажання поборотися за європейського покупця чи туриста. Дивує також цілковита байдужість уряду до реформування Митної і Прикордонної служб, які є гальмом у євроінтеграції. У цих службах вже давно назріла реформа на кшталт створення Національної поліції, без чого економічна інтеграція України з ЄС не зможе запрацювати в повному обсязі, перетворившись на карикатуру.
Як це повинно бути в теорії?
Забудьмо наразі про проблеми корупції й бюрократії та спробуймо на підставі досвіду сусідів змалювати, як економічні процеси останніх двох років мали би виглядати суто за теорією з підручників. До речі, це не просто теорія, а реальний досвід більшості інших країн Центральної та Східної Європи (тієї ж Польщі, Словаччини), тож доречно поцікавитися, чому Україна не копіює цих загальних процесів.
Отже, економічні переваги України над Польщею - у кілька разів нижча вартість праці та дешева електроенергія. Таким чином, виробництво в Україні мало би обходитися набагато дешевше, ніж у Польщі, навіть якщо брати до уваги погану транспортну інфраструктуру та інші негативні чинники. А це мусило би стати стимулом для інвестицій в українську економіку, відкриття нових заводів, орієнтованих на експорт до ЄС. Беручи до уваги ще нижчу купівельну спроможність населення, логічно, що ціни в українських магазинах мають бути набагато меншими, ніж у Польщі - країни, де й до 2013-го зарплати були вчетверо вищі, а нині цей розрив ще більший.
До речі, правило "в біднішій країні ціни в магазинах нижчі, ніж у заможнішій" було в процесі трансформації чимось очевидним у всій Центральній Європі, і саме воно було і залишається двигуном розвитку країн регіону. Полякам платять утричі менше, ніж німцям, тому в Польщі виробництво обходиться дешевше, а відтак, і ціни нижчі. Як наслідок, німці приїжджали на закупівлі до Польщі, а польські продукти завойовують німецький ринок, підвищуючи заробітки поляків, зростає польський ВВП і зарплати. З часом ця перевага дешевої праці зменшується, проте у Польщі, Чехії чи Словаччині цей процес не призводить до зростання цін - вони підвищуються набагато повільніше, ніж зарплати, а в Польщі зараз узагалі дефляція. Це вже заслуга конкуренції (в тому числі і міжнародної), вільного ринку. Якщо підняти ціни, поляки купуватимуть дешевший продукт із Румунії, Литви чи навіть з України. Тому разом із зростанням вартості праці ціни не збільшуються - цей негативний для підприємця (але корисний для працівника) ефект треба компенсувати інноваційністю, кращою організацією, енергозбереженням, пошуком дешевших постачальників чи підрядників тощо. Не зайвим чинником є й те, що разом із зарплатами зростає і внутрішній ринок, тож прибутки можна збільшувати не шляхом підвищення цін на товари, а збільшенням обсягу продажів.
Це і пояснює, чому девальвація польського злотого майже ніяк не позначається на тамтешній інфляції - ситуація зовсім інша, ніж в Україні. Коли злотий знецінюється, зростає польський експорт у Німеччину та інші країни, але ціни в магазинах залишаються незмінними.
Теоретично так само мало би бути і в Україні. Гривня знецінюється - збільшується експорт, приміром, до Польщі - виробництво в країні стає ще вигіднішим, тому відкриваються нові фабрики - зростає конкуренція, яка не дозволяє підвищувати ціни - все це приводить до відновлення економічного зростання, збільшення зарплат, зміцнення гривні.
А що насправді?
Всім відомо, що у випадку України це правило чомусь не діє. Українська модель - це феномен, виняток із правил. Там, де ціни мали би знижуватися, вони зростають, знецінення національної валюти не приводить до адекватного збільшення експорту, ціни ніяк не пов'язані з вартістю праці і купівельною спроможністю населення, а конкуренція не призводить до їх зниження і до зростання інноваційності. Аж дивно, що всього цього ще досі не описали у вигляді якоїсь нової теорії економіки і що її не викладають на економічних факультетах європейських й американських університетів. Мовляв, за таких і таких умов, на основі ceteris paribus (решта умов незмінні) ринок поводиться в такий спосіб - за винятком України, де діє інша економічна теорія.
Першим абсурдом "української економічної моделі" є те, що українці їздять на закупівлі до Польщі, а не навпаки, бо там дешевше. Так було до 2013 р., попри те, що польському працівнику треба було заплатити у чотири рази більше, ніж українському, а ще в Польщі набагато дорожча електроенергія, вода, земля, вище плата за користування довкіллям тощо. Знецінення гривні в 2014–2015 рр. здавалося, розставило все по своїх місцях, і в Україні все стало набагато дешевше, ніж у Польщі. Логічним наслідком цієї ситуації мало би бути от що: масовий приїзд жителів прикордонних польських повітів на закупівлі в Україну, масове зростання потоку туристів (відпочинок у Львові і Карпатах набагато дешевший, ніж, наприклад, у сусідній Словаччині, а відповідні умови вже створено) та, нарешті, стрімке зростання експорту до Польщі. А як насправді? Поляки не приїжджали скуповуватися в українських супермаркетах, попри (принаймні спочатку) нижчі ціни, а навпаки, жителі Мостиського району продовжували їздити в Перемишль купувати вже дорожчі й не обов'язково кращі польські продукти тільки тому, що вони польські (оце сила віри в бренд Made in EU і переконання, що українське за визначенням гірше і неякісне). Потік туристів з Польщі після того, як в Україні стало дешевше, не зріс, а впав - поляки бояться, що у Львові і Карпатах (!) війна, бо так показують по телевізору, а офіційний Київ не спростовує цього. А українських товарів як було мало в польських магазинах, так і не побільшали, незважаючи на знецінення гривні і скасування мит.
А згодом почалося стрімке зростання цін в Україні. І виглядає так, що новий стан ринкової рівноваги буде, як перед кризою, - українські продукти будуть дорожчі від польських, попри ще більшу різницю в зарплатах, яка мала би працювати радше на користь нижчих цін (дешевшого виробництва) в Україні, але чомусь так не відбувається.
Який висновок?
Чим можна прояснити цю ситуацію? Причин багато, і не останню роль відіграють згадані вже корупція та бюрократія. Ефект дешевої гривні ніяк не вплинув на розвиток прикордонної торгівлі (в сенсі на закупівлі поляків в Україні) і зростання потоку туристів. Причина проста: патологічний кордон. Жоден нормальний громадянин ЄС не їхатиме в Україну, коли на кордоні тебе без причини тримають п'ять годин та ще й вимагають хабарі. В такій ситуації в Україну їдуть тільки фанати або ті, хто мусить це робити, наприклад їде по службі. На жаль, останні два роки було в цьому сенсі абсолютно втрачено, нова постмайданна влада включно з популярним послом України в Польщі Андрієм Дещицею взагалі не помічає проблеми і не зробила нічого, щоб її вирішити.
Однак проблема не тільки в корупції на кордоні, а також у менталітеті українських підприємців. Таке враження, що український бізнес сприймає твердження про необмежені можливості європейського ринку буквально: мовляв, достатньо підписати Угоду про асоціацію із зоною вільної торгівлі, і без жодних зусиль відкриються ринки, і вся Європа кинеться купувати наші кетчупи і згущене молоко. На жаль, це так не діє.
За останні два роки в Варшаві з'явилося кілька фірм, заснованих підприємцями - іммігрантами з України, мета діяльності яких - посередництво у доставці українських товарів на полиці польських магазинів. Однак спосіб функціонування більшості з них суто совковий, і недивно, що вони не досягнули успіху.
Перше, що кидається в очі, - непрофесійний вигляд інтернет-сторінок більшості з них. Враження таке, що їх робив студент, якому за це заплатили 300 грн. Стандартом є погана якість польського перекладу, із суцільними помилками. Заходиш на сайт і одразу бачиш, що з такими непрофесіоналами краще не мати справи.
Друга річ - ціни. Тут класичний український пострадянський підхід: накидати маржу в розмірі 100–200%. Продукт, який в українському магазині коштує в еквіваленті три злотих, пропонують польському магазину оптом по п'ять злотих (тобто роздрібна ціна мала би бути 5,5–6 злотих), і це при тому, що подібний продукт польського виробника коштує чотири злоті. І так скрізь. Достатньо сказати, що українське пиво (один із небагатьох доступних у Польщі продуктів з України) продають у польських магазинах по 4–5 злотих за пляшку (24–30 грн) і ситуації, коли не гірше за якістю польське пиво коштує три злоті, а чеське - від 3 до 4,5 злотого.
І третє: українські підприємці чомусь вважають, що польська мережа супермаркетів повинна купити в них товар за попередньою оплатою. Тобто магазин купує, платить, отримує товар і бере на себе ризики, чи зможе його продати. Ні, це так не діє. Польські магазини (не тільки супермаркети, а також маленькі) працюють за принципом: оптовик постачає товар - той викладається на полиці - розраховуються за продане, та й то через місяць і більше після виставлення рахунка-фактури, а непроданий товар повертають оптовику. А в супермаркетах ще й доведеться заплатити за місце на полиці. Словом, це український постачальник чи посередник має попередньо поставити товар і взяти на себе його просування та ризик непродажу, а оплату отримає лише через кілька місяців. Причому спочатку треба інвестувати в рекламу і планувати бізнес на кілька років наперед - з розрахунком, що зиск може з'явитися тільки через два-три роки. Саме так діяли польські, литовські, словацькі фірми, коли виходили на німецький ринок.
Важко? Авжеж. Саме для того кожна європейська держава підтримує своїх експортерів: системою преференційних кредитів і експортних гарантій, безплатними тренінгами, підтримкою з боку посольств і генконсульств. А також рекламною кампанією в стилі "купуйте українське, воно смачне, здорове, якісне". Коли в Чехії і Словаччині розгорнули кампанію чорного піару проти польських продуктів (мовляв, вони неякісні чи навіть отруйні), на словацьких і чеських вулицях з'явилися великі білборди з гаслом "I love polske jedlo" ("Я люблю польську їжу"). Що заважає українським олігархам "скинутися" на подібну піар-кампанію "Купуйте українське" в Польщі, а українській владі - підтримати чи ініціювати такі заходи?
І насамкінець не найважливіший, але суттєвий аспект: українські підприємці, які звикли до пострадянського централізму, чомусь інтуїтивно вважають, що експансію на польський ринок доцільно починати зі столиці. Це нонсенс. По-перше, витрати на діяльність у Варшаві найбільші, і краще відкрити свій головний офіс в іншому місті (невипадково центральний офіс "Теско Польща" розташований у Кракові). По-друге, Варшава зі своїми 2 мільйонами жителів (включаючи міста-супутники) - не найбільша агломерація Польщі. Найбільше жителів - в індустріальній метрополії Сілезія з її 4 млн, а разом із Краковом (година їзди з Катовіце) - це вже
5 млн. Її називають "Краковіце" - від слів Краків і Катовіце, які є основою нової величезної метрополії, яка твориться на наших очах і в якій українські продукти взагалі відсутні. Справді, не все треба починати зі столиці, це ж не Україна, яка розвивається за принципом "багатий Київ, а решта - біднота".
Отже, попереду 1 січня - дата офіційного початку дії зони вільної торгівлі. З цієї нагоди українські прем'єр, президент і міністр економіки скажуть багато пафосних слів, мовляв, тепер відкривається безмежний європейський ринок, от-от усі житимемо, як у Західній Європі. На практиці все виглядатиме інакше, і варто, аби влада і бізнес трохи змінили свій підхід до певних справ, бо розраховувати на те, що все "якось буде", таки недоцільно.