Загострене несприйняття корупції в нашому суспільстві насправді означає несприйняття «обмеженого доступу», тільки більшість людей цього ще не усвідомлює.
Парадокс, на який давно звернули увагу соціологи: на словах усі поголовно засуджують корупцію та навіть ставлять її на друге місце серед проблем України (згідно з нещодавнім опитуванням групи «Рейтинг»), відразу після безробіття. Причому так вважає майже половина (48%), тоді як зростання цін зазначили тільки трохи більше третини. Тим часом насправді переважна більшість (понад 60% - тут і далі, за даними торішнього опитування, проведеного Європейською дослідною асоціацією та Київським міжнародним інститутом соціології) давала хабара (35,8%) або користувалася «зв’язками» (15,3%). (Куди в авторів дослідження поділися ще 10%, не зовсім зрозуміло.)
Причому добровільно, використовуючи готівку або знайомства (а найчастіше, напевно, і те й інше - хабарі рідко беруть у незнайомців!), наші співгромадяни діяли практично так само часто, як вимушено, - 25,3% пропозиції хабара та використання знайомств проти 25,8% вимагання. Не дивно, що тільки торік відсоток тих, хто зовсім не сприймає корупції, майже наздогнав відповідний показник тих, хто припускає винятки (41,2 і 41,9%). Ще у 2009-му ці цифри були на рівні 36,9 і 43,5% відповідно. Але що цікаво: якщо порівняти їх із вищезгаданим відсотком утягнутих у корупцію, то виявиться, що дехто з «непримиренних» насправді змушений був усе ж таки платити або вдаватися до «зв’язків».
Утім, респонденти брали участь переважно в дрібній побутовій корупції, коли людина, скажімо, «дякує» лікарю, або здає гроші на ліки, ремонт школи та інші подібні потреби, або платить за прискорене оформлення документа. Така корупція швидше сприяє винагороді за хорошу роботу, ніж навпаки. Та і як боротися з дрібною корупцією - давно і добре відомо. Тут є три очевидні рішення, кожне з яких по-своєму працює: або зробити все приватним і платним (хоча Конституція не велить), або змусити державу витрачати гроші саме на освіту та охорону здоров’я, а не на допомогу бізнесу, або зафіксувати існуючий рівень з допомогою ваучерів на освіту і мінімальних страхових полісів на базові медичні послуги та легалізувати всі додаткові платежі, як, утім, і оплату «понаднормових» чиновникам.
Найбільше обурення й заклопотаність справедливо викликає системна корупція, що пронизала все державне управління. Утім, мабуть, що й тут змішані принципово різні явища. Одна річ - хабарі та «зв’язки» як єдина можливість пробитися через бар’єри, виставлені на шляху, наприклад, того самого бізнесу. Зовсім інше - коли чиновник будує собі будинок вартістю в кілька десятків своїх річних зарплат за рахунок цих самих бар’єрів. Навіть якщо він з їхньою допомогою не вимагає хабара, а просто, скажімо, захищає від непотрібної конкуренції бізнес свого сина, а то й допомагає тому відбирати чужу власність. Хоч би яким дивним таке здавалося, але це навіть гірше, ніж сумновідоме розкрадання бюджету!
Адже головна шкода від корупції - не в украдених сумах, хоч би якими великі вони були. Набагато небезпечніше, що спотворюються стимули: держава починає працювати не задля нас із вами, а на користь «кількох сімейств»; ринки монополізуються; права власності зневажаються; бізнес придушується; соціальні ліфти відключаються або починають піднімати не тих; бюджет витрачається неефективно тощо. Тому з економічного погляду корупцію потрібно міряти не кількістю украденого, а шкодою від згаяних можливостей - загубленими відсотками зростання, передчасними смертями або вчасними виїздами з країни співгромадян, які становили цвіт нації, ненародженими через бідність і невизначеність або неоціненими геніями…
Утім, усе це виглядає саме так із позицій сучасного ліберально-демократичного суспільства, укладу «з відкритим доступом», як назвали його Норт, Волліс і Вейнгаст (докладніше див. «Цікава реформістика…», DT.UA №10 від 16 березня 2012 року). Якщо ж подивитися з точки зору «обмеженого доступу» (там же), за якого нам доводиться жити, то злиття бізнесу і влади - це просто спосіб існування такого суспільства.
Якщо при цьому ще згадати, що від початку державу було створено «стаціонарними бандитами» (як назвав їх М.Олсон) спеціально для того, щоб збирати з підданих данину та оббирати їх з допомогою монополій, то все стає на свої місця. Данину привласнюють - а для чого ж іще її збирали? Це піддані мають ще подякувати за те, що можновладці «поділилися» і спрямували частину відібраного на ті потреби, які важко профінансувати в складчину! А вже за те, що подбали про незаможних, то взагалі в ніжки кланятися… Адже від себе, можна сказати, відірвали! Утім, «господарі країни» на це йдуть добровільно: доводиться пастухам доглядати за чередою, нічого не поробиш. Зате з бізнесом у них узагалі розмова коротка: «Хто тобі дозволив працювати? Хто твій дах? Кому платиш?». Чи взагалі: «У нас у районі уже є один науково-технічний кооператив, вистачить!» (усі ці фрази автор чув особисто). Непотизм, кажете? То кого ж просувати, як не родича чи кума, якщо весь сенс призначення - особиста відданість? Тобто в такому суспільстві ні побори, ні конфлікт інтересів, ні розкрадання, ні непотизм насправді корупцією не є, бо це просто частина порядку речей, що історично склався.
Справжня корупція - нагадаємо, у перекладі «розкладання» - у режимі «обмеженого доступу» виконує, швидше, позитивну функцію, відкриваючи вікно можливостей для найбільш талановитих (які змогли заробити на хабар) і мотивованих. Не виключено, що це - одна з причин, з яких традиційно корумповані країни Півдня та Сходу за часів тотального панування такого укладу жили набагато краще від більш «правильних» північних і західних країн. Зате коли влада (точніше, сутність держави) там помінялася - її було в основному поставлено на службу громадянам, Північ із Заходом узяли своє. Хоча, не виключено, влада в цих країнах тому й переродилася, що жителям цих країн було некомфортно весь час долати закони, і вони набралися рішучості встановити такі правила, за якими можна жити без корупції.
А що ж у нас? Та практично все, «як у людей». Хіба що найбільш економічно небезпечні форми корупції - вимагання хабарів у бізнесу та використання «зв’язків» для монополізації - у нас відбуваються під прикриттям закону, у формі «гнучкої» законності (мій термін), або «м’якого правового обмеження», як назвав цей феномен московський економіст Кирило Рогов. Так, закон немов є, але, оскільки він не виріс із життя, а навпаки, зроблений нездійсненним або попросту суперечить здоровому глузду та загальноприйнятій практиці, то його порушують усі. Тобто про невідворотність покарання не йдеться, тому що всіх покарати неможливо. Тому правозастосування нездійсненних норм не може не бути вибірковим. І той, хто уповноважений вирішувати на власний розсуд, кого карати, а кого милувати (це право називається «дискреція»), чарівним чином зі скромного чиновника - народного слуги перетворюється на всемогутнього Начальника. Сама Влада по-російськи (а ми недалеко пішли від цієї традиції державності) тримається на вибірковому застосуванні нездійсненних законів. Російський соціолог Вадим Волков відслідковує появу такого феномену принаймні до Петровської епохи, коли на патріархальні традиції було у найжорстокіший спосіб накладено далекі народу формальні норми. А ці традиції взяли, та й проросли крізь формальний кокон, набувши вигляду корупції.
З огляду на це можна згадати й класичну формулу американського дослідника цього явища (і, до речі, консультанта-практика з великим досвідом) Роберта Клітгаарда:
корупція = монополія + дискреція – підзвітність.
За «обмеженого доступу» монополія - норма життя, оскільки такий суспільний устрій заснований на придушенні конкуренції. Дискреція, як описано вище, - це успадкований нами від Російської імперії спосіб здійснення влади в системі «обмеженого доступу». Нарешті, підзвітність у демократичній системі забезпечує політична конкуренція. Тому при «обмеженому доступі» чиновник підзвітний тільки вищим. Але від них сама логіка «обмеженого доступу» вимагає наділяти підлеглих джерелами ренти, щоб забезпечити їхню лояльність, у тому числі й співучасть у корупційних діях начальства.
Таким чином, те, що найбільше обурює наших співгромадян, насправді називається не «корупція», а «обмежений доступ». Справедливий народний гнів потрібно просто спрямувати у правильне річище: проти коріння, а не плодів.