Навколо тематики Єдиного економічного простору (ЄЕП) зламано багато списів, а риторики й емоцій — навіть через край. Хоча питання варте того, бо, якщо підходити до нього серйозно, це по суті вибір Україною шляху як держави.
Слів було забагато, але ось того, що передусім потрібно в таких обговореннях, — статистики та економічного аналізу — дуже й дуже мало. А наявні надто часто не дуже відповідали справжньому стану речей. Навіть у виступі головного державного економіста Валерія Хорошковського за цілком правильних посилів бракувало цифрового підґрунтя.
Давайте спробуємо розглянути це питання в площині статистичних даних, надавши читачеві можливість самому робити висновки. В цьому сенсі цікавою була розвідка в «Україні молодій» від 2 жовтня поточного року відомого українського фахівця в царині економіки Володимира Ланового. Аналізуючи можливий хід подій при впровадженні ЄЕПнутої ідеї, він малює вкрай тривожну картину. І вона справді була б такою, аби її повністю впровадили в стерильних, клінічних умовах.
Проте тверезі аналітики розуміють, що розгортання цього сценарію дуже швидко виявить хибність обраного шляху, і його результати будуть ще довго даватися взнаки. Тож чи варто стартувати ЄЕП, коли при цьому ми укотре згаємо безліч часу та ресурсів?
Будемо керуватись в нашому невеликому дослідженні матеріалами Держкомстату, обробленими нами лише в межах чотирьох правил арифметики. До певної міри вони мають ексклюзивний характер, бо жодного разу в такій обробці не публікувались. Крім того, де в чому послуговуватимемося матеріалами з книжки Леоніда Кучми «Україна — не Росія». Хоча це останнє джерело застосовувати слід з великою обережністю, бо воно не є економічним дослідженням і, враховуючи певні ознаки, було, швидше за все, написане ще на початку 2001 року. А відтоді багато чого змінилося.
Перша теза, якою послуговуються адепти ЄЕП, — це різке зниження величини торговельного обігу між Україною та Росією. А тому, мовляв, треба негайно розвертати український економічний корабель в зворотному напрямку. Справді, показники експорту українських товарів до Росії невтішні. За період з 1996 по 2002 рік обсяг експорту наших товарів на російський ринок в абсолютних цифрах зменшився в 1,49 разу (рис.1 на 7-й стор.). Трохи краще виглядає картина 2003 року. На середину року темпи приросту експорту товарів (а саме цей часовий термін подано на графіку для 2003 року) дещо зросли. Проте якщо порівняти це збільшення експорту з динамікою експорту українських товарів до Європи, то остання має значно позитивніший характер: за той же проміжок часу (до кінця 2002 року) експорт збільшився в 1,88 разу.
Ще рельєфнішою є картина на рис.3 (на 7-й стор.), де відтворюється динаміка цих процесів у відсотках до загального обсягу українського експорту: продаж наших товарів до Росії зменшився в 2,11 разу, а у Європі — збільшився в 1,56.
Ситуація з імпортом виглядає набагато спокійнішою. У відносних показниках (рис.4 на 7-й стор.) імпорт товарів з Росії скоротився майже на 35%, а ось із Європи — знову ж таки збільшився — на 28%, хоча, ясна річ, менше, ніж аналогічний показник експорту в європейські країни. Якщо детальніше простежити динаміку останніх двох років, особливо 2003 року, то побачимо випереджувальні темпи зростання імпорту з Росії у порівнянні з темпами зростання поставок українських виробників до Росії. Як у відомому анекдоті — «Тенденція, одначе!»
Водночас неважко помітити ознаки неухильного зростання в позитивну сторону сальдо нашої торгівлі з Європою з -1200 млн. дол. до +770 млн. за період 1996—2002 років. При цьому сальдо торгівлі товарами з Росією змінюється дуже мало. Більше того, з динаміки цьогорічного російського експорту в Україну видно, що на кінець 2003-го ми досягнемо максимально негативного значення цього сальдо за період дослідження.
Уже наведені графіки дають нам змогу побачити справжню картину наших торговельних відносин без усякого глянцю, а то й окозамилювання. Цифри все ставлять на своє місце. Під час обговорення проблеми ЄЕП у парламенті Петро Симоненко назвав цифру нашого торговельного обігу з Росією — 37%. А насправді ось що: на сьогодні імпорт товарів з Росії становить 36,3% загального обсягу, експорт — 17,8%. А з урахуванням послуг, які наші країни надають одна одній, експорт з Росії на кінець 2002 року становив 5800 млн. дол., а імпорт, відповідно, 6550 млн., тобто загалом 12,350 млрд.дол. Це лише 30,7% загального торговельного обігу України, а не 37%, як стверджував голова парламентської фракції комуністів. Щодо безпосередньої торгівлі товарами показник ще нижчий — 28,1%.
Наші стосунки з Європою в цілому виглядають так: частка Старого Світу в загальному товарообігу України становила на кінець 2002 року 35,1% проти 28,1% для Росії, тобто більша в 1,25 разу. 1996 року все було з точністю до навпаки: на Європу припадало 25,4% загального товарообігу України, на Росію — 41,2%.
Відтак висновок очевидний: відбулася інверсія зовнішньої торгівлі України, щось на зразок відомого закону фізики (який по черзі міняв свої назви: Лавуазьє, Ломоносова, Лавуазьє-Ломоносова etc): «Скільки чого в одному місці віднялося, стільки того в іншому місці додалося».
А тепер перейдемо до вічних питань: чому так сталося, добре це чи погано і головне — що робити?
Почнемо з того, чому так сталося. Якщо звернутися до вже згадуваної книжки Кучми, то в ній, зокрема, йдеться про те, що українська економіка конкурентоспроможніша за рядом параметрів. Одним із перших названо відкритість економіки: «Експорт становить майже 60%, а в Росії — до 25%». На сьогодні цифри дещо інші: в Україні — 53%, а в Росії — близько 40%, але в цілому слід зазначити, що українська економіка справді має дуже відкритий характер і доволі змінилася у цьому сенсі за останні десять років. Так, 1993 року частка експорту складала лише 26%.
Після 1990 року почався невпинний процес розриву технологічних ланцюжків, зокрема між Україною та Росією. У згадуваній книжці автор наголошує, що дуже часто це спричинялося рішеннями російських партнерів. По-перше, вони намагалися таким чином перевести фінансування та потік замовлень на російські підприємства; а по-друге, що відбувалося, мабуть, частіше, лавиноподібно згорталося виробництво по товарних позиціях військового спрямування. Це викликало зворотну реакцію українських товаровиробників: вони цілком природно переорієнтувалися з російських ринків збуту на ринки інших країн. Спершу це призвело до скорочення частки машинобудування у промисловому секторі української економіки — з 30,7% у 1990 році до 13,8%.
Звуження російського ринку часто-густо відбувалось також внаслідок дискримінаційної політики російської влади: запровадження антидемпінгових розслідувань, введення широкого спектра квот на українську продукцію, збільшення ввізного мита на товари, походженням з України, справляння російської стороною експортного ПДВ у торгівлі з Україною, яке Росія не застосовувала у торгівлі з іншими країнами, тощо.
Все це змушувало українських виробників кардинально міняти свою експортну політику як з точки зору адресності, так і з точки зору номенклатури товарів. Почалися структурні перетворення. Так, за останні роки при зростанні ВВП на 20,9% приріст у машинобудуванні становив 52,5%, тоді як загальний приріст промислової продукції був помітно меншим — 38,3%.
Таким чином, чітко простежується тенденція поліпшення структурного балансу в промисловості. Подібні ж процеси спостерігалися і нинішнього року.
Спробуємо уявити перебіг подій, якби те, про що марять багато хто з дискутантів навколо ЄЕП, відбулося, а саме — Росія почала продавати Україні енергоносії за своїми внутрішніми цінами. Наша економіка негайно зреагувала б різким переливанням зусиль у бік енергомісткої продукції. Передусім це стосується металургії. Хоча відомо, що для України найпроблемнішим є саме ринок чорних металів і вітчизняні виробники балансують на межі його найвищих позначок. А далі відбулося б ось що. Хочемо ми чи ні, але Україні і Росії доведеться вступити до СОТ. Бо не робити цього означає, як у сталінські часи, обгородити себе щільним парканом і створити міні-ринок ЄЕП зі своєю шкалою цін і тарифів, тобто знову повернутися до часів «залізної завіси». Усе це неможливо, і в Росії, і в Україні це добре розуміють. Тому ті, хто підштовхує Україну до ЄЕП, насправді пропонують зробити два кроки назад, щоб потім просунутись на один крок вперед, який ми, до речі, вже на сьогодні зробили.
Такий перебіг подій змусить українську економіку зробити дві контраверсійні структурні перебудови, які поставлять країну на край провалля 1992—1996 років, з якого ми з кожним днем успішніше вибираємося. Тому такий шлях хибний у самій своїй суті. А найголовніше, це неможливо, бо ніхто не дасть нам енергоносіїв за внутрішньоросійськими цінами. Це нам дохідливо пояснили з російського посольства в Україні. А якщо така схема не спрацює, залишається тільки варіант зони вільної торгівлі. І ні про який митний союз не може й мови бути.
Отут ми й повернулись до ситуації, схожої на ту, що в казці про білого бичка. Ще у першій половині 90-х років було домовлено про варіант зони вільної торгівлі. Але Росія протягом восьми років не ратифікує відповідну угоду. Ми добре розуміємо, що вона буде з низкою вилучень, буде гранично малою. Проте Росія має робити все можливе, аби її внутрішні ціни на енергоносії якомога швидше наблизились до світових. Інакше вона сама прирікає себе на виключення її економіки з загальносвітового контексту, довічне перебування за межами СОТ.
Зараз деякі вітчизняні прихильники створення ЄЕП говорять про те, що Росія начебто погодилася перенести акценти в цьому питанні на першочергове створення зони вільної торгівлі. Слід зауважити, що жодного підтвердження цієї тези російською стороною не проголошено. Все залишилось на стадії роз’яснень російського посольства щодо черговості дій, де найперше фігурує створення митного союзу між нашими країнами. А краще за всіх про це сказав в своєму інтерв’ю «ДТ» пан Черномирдін, чітко пояснивши, що в Росії нас ніхто не чекає з нашим маслом.
Дехто каже, що ми вже майже вибрали лаг наших можливостей у збільшенні експорту до країн так званого далекого зарубіжжя. Динаміка 2003 року, стан договірних процесів наших виробників вказують на те, що атмосфера повністю сприятлива для нас, проте розхолоджуватися не слід (рис. 6, 7 наочно вказує на це).
Дуже важливо, щоб ми чітко уявляли собі велику різницю в потужності територіально найближчих до нас ринків. Один із високих європейських візитерів, родом із Нідерландів, закликав нас не забувати, що ВВП його країни більший ніж ВВП Росії. І це при тому, що нідерландський показник становить лише 5% від європейського ВВП.
Як показано у книжці Кучми, ВВП Росії при врахуванні реальної купівельної спроможності сягає близько 1120 млрд. дол. Але навіть у такому випадку це становитиме близько 12% загальноєвропейського ВВП. То куди треба орієнтувати свою потугу? Зрозуміло ж — до більш насиченого, могутнього і купівельноспроможного ринку. До того ринку, де правила гри мають значно стабільніший, прогнозований характер.
Під час парламентських дебатів багато говорилося про те, що ринок Росії відкриває простір для нашої трудомісткої продукції, дозволить створити в Україні багато нових робочих місць. Справді, обсяги експорту української продукції машинобудування до Росії зростають, але не менш різке збільшення трудомісткої продукції ми бачимо і в нашому експортному портфелі до європейських країн. Тенденцією стає нарощування обсягів виробництва продукції, яка за якісними та функціональними показниками відповідає світовому та європейському рівню, передусім шляхом переоснащення підприємств експортноорієнтованих галузей та застосування новітніх технологій. І невпинну переадресацію нашого експорту до європейських країн слід тільки вітати, бо це змушує українську промисловість нарощувати м’язи, щоденно думати про переоснащення виробництва і, відповідно, сприяє поліпшенню інвестиційного клімату.
Такою ж хибною є думка про меншу собівартість українських товарів внаслідок дешевої робочої сили порівняно з собівартістю російських товарів. Справді, середня заробітна плата українського робітника при врахуванні реальної купівельної спроможності десь на 30—40 відсотків нижча, ніж у Росії. Але як ми вже зрозуміли, створення ЄЕП аж ніяк не призведе до встановлення однакових цін на енергоносії в межах такого утворення. А на сьогодні співвідношення в цій галузі працює категорично проти нас.
Те ж саме в порівнянні з Європою дає нам істотний виграш. «Стара» Європа, тобто нинішні 15 країн ЄС, будуть давати до 85—90% валового продукту цього утворення в 2007 році. Так от, порівняно з ними заробітна плата в Україні в середньому в шість-сім разів менша, а енергоносії обходяться нам у півтора разу дешевше за рахунок меншого плеча постачання.
Переорієнтування української зовнішньої торгівлі, таким чином, відбулося, і хоч яким болісним був цей процес, найскладнішу його фазу ми пройшли і поступово починаємо відчувати тверду землю під ногами. Якщо розглянути картину змін сальдо торгівлі товарами та послугами з Росією (рис.8) та сальдо зовнішньої торгівлі товарами та послугами до країн далекого зарубіжжя (рис.9), то висновок однозначний. Якщо перше з них весь час має від’ємне значення, то загальне сальдо торгівлі з рештою країн світу (без СНД) невпинно зростає — аж до 6300 млн. дол. у 2002 році.
Тому всі ті страхи, про які говорять прихильники ЄЕП, не мають під собою ніякого підґрунтя. Практично всі країни Ради економічної взаємодопомоги і країни Балтії пройшли такий шлях, і зараз всі вони вступають до Європейського Союзу. Ми ж весь час робимо те ж саме, але чомусь з повернутою назад головою, або, точніше, це нагадує біг уперед спиною. Ніхто не каже про згортання стосунків з Росією, навпаки — треба робити все можливе для поліпшення торговельних стосунків з нею, і для цього з головою вистачить впровадження зони вільної торгівлі. Дай Боже, щоб вона нарешті запрацювала.