Держбюджет поточного року передбачає, що середньорічний курс національної валюти буде 29,3 грн/дол. США.
Однак гривня, не розділяючи песимістичних настроїв уряду та парламенту, весь рік уперто зміцнювалася. Навесні НБУ привітав це зміцнення, щоправда, називав його сезонним і пов'язаним напряму з підготовкою аграріїв до посівної. Але посівна змінилася жнивами, а гривня вперто не наближалася до середньорічної позначки 29, ставши, за оцінками Bloomberg, лідером серед валют світу за темпами зміцнення в першому півріччі 2018-го.
До певного моменту ситуація влаштовувала всіх. Населення, традиційно орієнтоване на курс як показник стабільності, раділо не тільки самому факту того, що гривня ревальвує, а й цінникам у магазинах. Адже вартість імпортних товарів, наприклад, прямо залежить від курсу національної валюти і при її зміцненні знижується. Разом із зростанням доходів населення зниження споживчої інфляції до 9,9% (у річному обчисленні) продовжило стимулювати попит на внутрішньому ринку. Це сприятливо позначилося на зростанні ВВП, який прискорився до 3,1% (до відповідного періоду минулого року). Економіка нехай не стрімко, але зростала. Ділові очікування підприємств покращилися, як і їхня інвестиційна активність, оптимістичними стали й споживчі очікування населення. Але закладений у бюджет курс 29,3 продовжував дамокловим мечем висіти над українською економікою. І судячи з того, як гривня почала стрімко втрачати в ціні, епоху її ренесансу завершено. Причому не під впливом ринкових, незалежних ні від кого факторів. Гривня девальвує через свідомі дії уряду.
Закладений до держбюджету курс не просто орієнтир, що його ставить перед собою уряд. На підставі цього показника визначаються прогнозні надходження до державного бюджету від імпортерів - імпортний ПДВ і митні збори. Природно, що нижчий курс долара, то менші ці надходження.
При плані на січень-серпень у 257,9 млрд грн податків було зібрано по факту лише 216,3 млрд, тобто недобір у 41,6 млрд тільки на податках (виконання плану на 84%). Митних зборів при плані на цей самий період у 213,6 млрд грн зібрали трохи більше 180 млрд. При тому, що оподатковуваний імпорт порівняно з минулим роком зріс на 5% у обсягах і на 16% - у вартості, ще 33,4 млрд грн держбюджет від митниці все-таки недоодержав (виконання плану на 84,4%). Усього 75 млрд грн тільки по податкових і митних платежах.
З урахуванням того, що доходи бюджету цього року мали на 20% перевищити доходи торішні, недобір істотний. А до нього ще потрібно додати 17-відсотковий недобір від акцизів, зниження надходжень від ренти, недоплачені 17,7 млрд грн дивідендів НАК "Нафтогаз України", поки що провальну приватизацію (яка мала принести бюджету ще 21,3 млрд), податковий борг компаній перед бюджетом у 81 млрд, якого ніхто не намагається стягнути, і близько 30 млрд грн податкових переплат, які потім треба буде повернути.
Безумовно, усе це свідчить про невиконання дохідної частини державного бюджету. І ще до своєї відставки колишній міністр фінансів О.Данилюк казав про необхідність переглянути видаткову частину держкошторису з урахуванням цих факторів. Але після того, як Данилюк пішов, ці розмови припинилися, а нинішня виконуюча обов'язки міністра О.Маркарова чітко дала зрозуміти, що ніякого секвестру не буде. Нібито в цьому немає потреби.
Хоча вже в липні держскарбниця зіштовхнулася з проблемою виплати пенсій, і Пенсійному фонду довелося позичати в Держказначействі 1,5 млрд грн. Пам'ятаємо ми й про те, що залишок коштів на єдиному казначейському рахунку на 1 серпня становив 1,9 млрд грн, упавши до мінімуму за останні 15 років. І, мабуть, найбільш чесним та оптимальним рішенням було б визнати помилки в плануванні та провести секвестр держбюджету, тобто скорочення бюджетних видатків. Так, секвестр вплинув би на скорочення споживчого попиту, але він і так буде скорочуватися після підвищення тарифів на газ і зменшення кількості тих, хто одержуватиме житлово-комунальні субсидії в новому опалювальному сезоні. І, беручи це до уваги, потрібно було хоча б спробувати жити за коштами у другому півріччі 2018-го та зробити відповідні висновки при верстці держкошторису майбутнього року. Тим паче, що вже зараз видаткова частина бюджету виконується тільки на 95% - грошей на все просто не вистачає, і справно фінансуються тільки соціальні видатки.
Однак визнавати помилки українські чиновники не вміють, а скорочення витрат не вписується ні у виборчу кампанію прем'єра Гройсмана, який щедро обіцяє простому українцю зростання його добробуту, ні в плани більшості парламентаріїв, які також давно вступили у виборчі перегони.
Відмовившись від секвестру, уряд і НБУ почали в буквальному значенні скребти по засіках і мести по полицях. Нацбанк уже в перших числах серпня перерахував до держбюджету останній транш свого прибутку, повністю виконавши перед країною свої зобов'язання в 44,6 млрд грн. Мінфін у цей самий час залучив на внутрішньому ринку понад 14,5 млрд від продажу держоблігацій, хоча б частково спробувавши виконати річний план із залучення коштів. Але цього, безумовно, недостатньо для того, щоб нівелювати курсові втрати. Однак гроші потрібні ще й для того, щоб розрахуватися по внутрішніх і зовнішніх позиках.
До кінця року Україні потрібно повернути 227,89 млрд грн внутрішнього боргу та 97,65 млрд - зовнішнього. Відповідно до початкових планів, допомогти нам пережити пікові виплати мали транші МВФ, кошти інших МФО та продаж українських цінних паперів приватним кредиторам. Але траншу МВФ і досі не отримано, тому що чинна влада уперто не хотіла виконувати вимоги кредитора останньої інстанції, сподіваючись чи то на те, що самостійно зможе впоратися з "борговою" проблемою, чи то на поступки з боку фонду та його бажання врятувати Україну за будь-яку ціну. У підсумку, заплативши повну вартість, ми втратили час. Місія Фонду приїде в Україну в перших числах вересня, і це ще не свідчить про миттєве виділення коштів, навіть якщо чиновників МВФ задовольнить те, як ми виконували наше домашнє завдання. Рішення про виділення траншу прийматиметься не в Україні та не цієї хвилини, а на Раді директорів МВФ, які найближчими місяцями будуть зайняті підготовкою та проведенням спільної зі Світовим банком наради в Індонезії. Тобто раніше за жовтень питання України не обговорюватимуться. До цього ж часу для нас будуть закриті ринки приватних капіталів, на яких ми теоретично могли б залучити відсутні кошти.
Як ми пам'ятаємо, торік український Мінфін уперше після тривалої паузи успішно залучив на зовнішніх ринках 3 млрд дол. під 7,3% річних. Але на той момент Україна була країною, яка виконує програму МВФ, а на цей момент вона є країною, що вперто її не виконує. Без очевидної для приватних кредиторів відлиги у відносинах із МВФ їхня зацікавленість у купівлі наших державних цінних паперів буде нульовою.
Понад те, почав збуватися спрогнозований ще на Давоському форумі сценарій - інвестори стали стрімко втрачати інтерес до країн, що розвиваються. В економіці США на цей момент спостерігається один із найтриваліших за останній час циклів зростання. Це змушує приватних інвесторів відмовлятися від високодохідних, але ризикованих облігацій країн, що розвиваються, на користь менш дохідних, але якісних паперів. А вони, до речі, завдяки вже другому підвищенню дисконтної ставки Федеральною резервною системою США, стали цілком привабливим інструментом і з погляду прибутковості. При такій кон'юнктурі на зовнішніх ринках запозичень Україні, навіть заручившись підтримкою МВФ, буде важко знайти покупця на її цінні папери. Та й запропонувати, можливо, доведеться набагато більшу, ніж навіть торішні 7% річних, плату за ризики співробітництва. А це в підсумку ще більше посилить боргове навантаження на державний бюджет у майбутньому.
Виходити на зовнішні ринки й шукати там додаткові ресурси для виплати боргів і фінансування бюджетного дефіциту треба було в першій половині цього року. Але в той час уряд відчайдушно не хотів підвищувати ціну на газ, пропонуючи МВФ повернутися до старого доброго корупційного варіанта, коли для населення газ поставляється дешевше, а для промисловості - дорожче. Цей підхід не вписувався в риторику, якою тривалий час виправдовувалося підвищення тарифів у країні, але цілком відповідав передвиборним амбіціям прем'єра Гройсмана, який волів бути захисником сірих та убогих, а не безжалісним технократом і ринковиком. Водночас президент Порошенко як міг вставляв палиці в колеса прийняття закону про Антикорупційний суд, саботуючи створення дієвого механізму в боротьбі з корупцією вищих чиновників. У результаті нам дали зрозуміти, що без виконання умов ні траншу, ні участі України в програмі співробітництва не буде.
Через брак інших джерел Мінфін став залучати кошти на внутрішньому ринку, розпочавши випуск і продаж внутрішніх державних облігацій у доларах та євро. Причому що більше погіршувалася ситуація з виконанням бюджету та необхідністю виплати позик, то активніше продавалися держоблігації. Крім того, що це непоганий спосіб знайти фінансування, щоб залатати діри, які розростаються в держфінансах, скуповування долара на внутрішньому ринку створює його дефіцит, підвищуючи його вартість стосовно гривні, яка уперто не відповідала очікуванням уряду. Наприкінці липня, наприклад, Мінфін залучив на ринку понад 70 млн дол., продавши терміном на 140, 217 і 455 днів із дохідністю 5,1, 5,25 й 5,55%, відповідно. У перших числах серпня Мінфін продав валютних облігацій на більш як 187 млн дол. (терміном на 105 і 203 днів зі ставкою 5,52 і 5,89% річних, відповідно). А 14 серпня було продано валютних облігацій ще на 50,2 млн дол.
НБУ, який відчайдушно намагається зберегти незалежність і відсторонитися від процесу штучної девальвації, на цей час відновив продаж валюти на аукціонах, аби хоч якось згладити планове падіння національної валюти. Щоправда, продає Нацбанк набагато менше, ніж скуповує Мінфін. 31 липня НБУ оголосив про бажання продати 50 млн дол., але за фактом продав лише 28,1 млн. 2 і 3 серпня в сумі було продано 150 млн дол., але ринок хотів купити набагато більше, обсяг заявок на двох аукціонах становив майже 200 млн. 14 серпня із заявлених 100 млн дол. НБУ продав тільки 66,6 млн, а 17 серпня із заявлених 50 млн ринок зміг купити лише 24,8 млн.
При цьому НБУ прийняв рішення продовжувати політику "дорогих грошей" і наприкінці липня в черговий раз підвищив дисконтну ставку до 17,5%. Сама по собі дисконтна ставка на курс національної валюти впливає опосередковано, але до неї прив'язані ставки по депозитних сертифікатах НБУ, а допомогою яких регулятор залучає гривню в комерційних банків. Відповідно, що вона вища, то більша зацікавленість банківського сектора скористатися безризиковим інструментом НБУ й віддати йому гривневу ліквідність. Скорочення вільної гривні на ринку також прямо впливає на її курс - він починає зростати. А ще безпосередньо впливає на дохідність ОВДП, граючи на руку Мінфіну, який продає їх із такою спритністю, нібито ці позики під 14–17% річних у гривні не доведеться віддавати у недалекому майбутньому. НБУ теоретично міг би відмовитися від цієї практики, що зміцнило б національну валюту, але регулятор, прикриваючись таргетуванням інфляції, продовжує свідомо створювати та підтримувати дефіцит гривні на внутрішньому ринку, пояснюючи зростання курсу національної валюти традиційно - сезонними та психологічними факторами.
Щоправда, виходить, що сезонність в Україні не завжди збігається з сезонами. Наприклад, торік і позаторік у цей період гривня ще зміцнювалася, а не дешевшала. Ослаблення національної валюти розпочиналося десь із другої половини вересня, а не в другій половині липня. Та й згадувати сезонність треба не стільки відносно курсу валюти, скільки в контексті тиску на ринок загалом. І за ідеєю регулятор банківського сектора для того й потрібен, щоб, пам'ятаючи про сезонний тиск на валютний ринок, не допускати значних коливань на ньому в пікові періоди.
Психологічний фактор - вагомий аргумент. Щоправда, йдеться не про паніку в рядах щасливих власників тисячі доларів під матрацом, а про реальний сектор економіки. Бізнес бачить, як уряд і президент уперто ігнорують вимоги кредиторів, як вони гають час, навіть не намагаючись знайти інвестиції на зовнішніх ринках, як відносини України з основними донорами день у день стають дедалі гіршими. На його очах приймається й голосується державний бюджет зі свідомо нереальними доходами, а населенню при цьому обіцяють зростання пенсій, соціальних виплат, мінімальної зарплати "за першої нагоди". Країна, що стоїть на порозі дефолту, гарячково шукає, у кого ще позичити б. І цій країні відмовляють. Бачить, як західні інвестори стрімко втрачають до України інтерес, а декларації перших осіб держави при цьому поповнюються новим рухомим і нерухомим. Усвідомлює, що уряд навіть не намагається подолати сировинну природу української економіки, збільшуючи ту саму "сезонність", на яку потім кивають усі кому ні лінь. Спостерігає, як новина про те, що трудові мігранти перерахували в Україну понад 5 млрд дол., підноситься як перемога. Тут мимоволі запанікуєш. Особливо з урахуванням того, що попереду опалювальний сезон, необхідність фінансування бюджетного дефіциту та чергове планове погашення зовнішніх боргів перед кредиторами, для чого знадобиться ще більше валюти, джерел одержання якої поки що не додалося.