Прихильники активного державного втручання в економіку насправді виходять із неявного припущення, що держава не просто "хоче", тобто діє в наших із вами інтересах, але при цьому ще й "може". Про те, чого ж насправді вона хоче й чому, - попередня публікація, а тепер зупинимося докладніше на другому пункті. Припустимо навіть, що держава поставила собі благу мету. Що з цього зазвичай виходить? У кого як...
По-перше, що складнішим стає світ, то об'єктивно важче вибирати напрями, які ведуть до наміченої мети. І легше списати промах (а то й корупцію - хто розбере?) на "обставини". Адже ні політики, ні чиновники не ризикують власним капіталом...
По-друге, вже неодноразово доводилося писати про проблеми керованості будь-яких великих вертикальних структур. У цьому контексті доречно згадати СРСР, що намагався управляти всім по вертикалі, на чому й погорів.
По-третє, будь-яка можливість "вирішувати питання", якою держава наділяє чиновника, автоматично стає корупційною. Грузії свого часу вдалося багато в чому перемогти корупцію саме за рахунок найбільш радикальної лібералізації. А не вдалося - за рахунок непослідовності цієї лібералізації. Дуже велика й страшна спокуса: якщо ми - справжній, чесний, кваліфікований і т.ін. уряд, то чому ж не підтримати те, що нам здається очевидно хорошим? Але це відкриває скриньку Пандори, з якої виповзають чудовиська, що пожирають і чесність, і кваліфікацію, і демократію...
Ці міркування стосуються будь-якої держави, хоча й у різному ступені. Але нас із вами цікавить не абстрактна, ідеальна й не корейська, китайська, польська чи німецька держава, а саме наша, українська. Бо навіть якщо припустити, що в Німеччині чи Кореї спрацювала, наприклад, "промислова політика" (а це, до речі, саме по собі дуже спірно), а у Франції навіть є приклад нормально працюючого державного підприємства, то все одно немає ані найменших підстав стверджувати, що те ж саме стосується й України. Адже наша держава принципово інша як у сенсі добромисності, так і в сенсі дієздатності (див. рис. на сайті DT.UA). Це приблизно так само, як наводити як приклад здорового професійного спортсмена, який тільки-но успішно спустився по "чорній" трасі (хоча й не без забитих місць), і закликати до цього ж немічного новачка.
До чого призводить недооцінка здатності (точніше, нездатності) держави, чудово ілюструє приклад саме зі сфери переходу "від плану до ринку". Свого часу у Піднебесній прекрасні результати дав дозвіл державним підприємствам продавати вироблену понад план продукцію на вільному ринку. На радість критиків "шокової терапії" китайці не почали руйнувати старе, а створили над ним і на його основі нове. Але ті ж самі автори чомусь забувають (або не знають), що СРСР саме в цьому питанні ретельно скопіював китайський досвід. Однак із прямо протилежними наслідками: саме цей крок, на думку багатьох дослідників, остаточно добив планову систему.
Скринька відкривається просто: у Китаї - найдавніша у світі традиція державності. Тому там державний план дійсно був справою честі, в буквальному значенні слова. А в СРСР було нормою плакатися на "несприятливі умови", просити полегкості й під різними іншими приводами знижувати план. Той директор, який у цьому досягав успіхів, одержував можливість менше ганяти й краще оплачувати підлеглих, заслуговував повагу і любов колективу, вважався успішним і пробивним. А той, хто не зміг відбитися від напруженого плану, - слабким. Тому в СРСР продаж на вільному ринку став не доповненням, а альтернативою до виконання плану. Він створив величезний стимул коригувати план у бік зменшення й, до того ж, вивільнив вільну готівку, яка дуже допомагала домовлятися про це з тими, хто був вище. У результаті планова економіка остаточно розвалилася за два-три роки.
А щоб зрозуміти подальшу історію, дозволю собі маленький ліричний відступ. Понад десять років тому мені пощастило познайомитися з покійним уже Єгором Гайдаром. Пощастило, бо за всієї неоднозначності реформ його імені та взагалі політичної кар'єри він відомий як надзвичайно глибокий учений, а досвід перебування на такому місці в такий час робив його одним із найцікавіших на той час співрозмовників. Саме тому, що тоді вже цілком чітко позначилися "непередбачувані наслідки" реформ, моїм першим (і, я боявся, єдиним) запитанням було: "Якби нині раптом з'явилася можливість зробити щось інакше, що ви змінили б?". Єгор Тимурович відповів: "Нічого. У нас був дуже вузький простір для маневру".
Справді, від початку навіть сам Гайдар не був прихильником "шокової терапії". Але ті, хто свято увірував у всемогутність і добромисність держави, не можуть зрозуміти простої речі, яку знав кожен, хто жив тоді: точно так само, як і в Польщі 1989-го, в Україні та Росії 1991-го не було ані найменшої можливості уникнути лібералізації цін. Товарів просто не було у відкритому продажу, все йшло на чорний ринок - і радянська/російська/українська держава, що розвалилася як картковий будиночок, не здатна була стримати цей процес. Наживалися на державних цінах ті, хто мав доступ до дефіциту, а дефіцитом на той момент стало вже все. Тому, намагаючись контролювати ціни, уряд тільки збагачував паразитів. Єдиним способом відлучити їх від годівниці була лібералізація цін - усіх і відразу. Нагадаю, що в Україні, на відміну від Єльцина й Гайдара, Кравчук, Фокін і Кучма з Масолом довго чіплялися за спроби щось регулювати, а Звягільський так узагалі продавав валюту "своїм" за фіксованим курсом. Хто на цьому нажився - відомо, як відомо й те, чим усі ці спроби закінчилися.
А сказавши "А", треба було говорити й "Б" - приватизувати підприємства якнайшвидше, нехай і з проблемами. Тим більше що й інтереси можновладців у цьому випадку тисли в той самий бік. Утім, про неминучість і всі недоліки приватизації - точніше, у виконанні нашої держави, приХватизації, - вже теж доводилося писати. Тут варто додати, що тільки дві країни змогли обійтися без масової приватизації: Польща й Китай. В обох випадках за рахунок відносно дієздатної та добросовісної держави (у Польщі - ще й доповненої громадянським суспільством в особі "Солідарності", що поставила під контроль директорів), а також фантастично швидкого розвитку недержавного сектора, що стало можливим лише тому, що на ньому не висів мертвою хваткою державний. У Польщі - завдяки твердій ліберальній позиції уряду (Бальцерович заявив директорам: "Найкраща промислова політика - це жодної промислової політики: виживайте, якщо зможете, а банкрутів негайно продаватимемо"). А в Китаї - просто завдяки його нерозвиненості: як і раніше, неефективний держсектор благополучно потонув у безодні бурхливої, цілком капіталістичної індустріалізації.
Звичайно, заднім числом і реформаторам, і радникам є за що дорікнути, особливо з висоти нинішніх знань. Але навряд чи за зайвий лібералізм. Адже що являла собою альтернатива? Треба було подовжити агонію державного розподілу, щоб дати завбазами нагуляти більше жирку? Підтримати ще трохи державні підприємства - за рахунок людських життів (у буквальному сенсі, адже народ недоїдав, а в лікарнях не було ліків) забезпечити безбідну старість усім без винятку "червоним директорам", щоб нікого з них не скривдити? Видати ще більше державних кредитів, щоб побити світовий рекорд гіперінфляції всіх часів, а не тільки десятиліття? Як, за рахунок яких інститутів і механізмів могла б ця держава втілити в життя благі наміри прихильників "поступовості" так, щоб не вимостити ними дорогу в пекло? До речі, Україна, яка неодноразово відкидала всі поради, "пірнула" значно глибше за Росію, яка ними скористалася.
Навпаки, багато радників і самі були схильні переоцінювати здібності та добромисність держави. Особисто знав цілком щирих і кваліфікованих людей, які наприкінці 1990-х дивилися на створеного, зокрема і їхніми зусиллями, податкового монстра приблизно так само, як отець Каббані з "Важко бути богом" мав дивитися на винайдену ним м'ясорубку в руках ката, котрий використовує її за зовсім іншим призначенням. Тоді, нагадаю, або хоч якось пояснити, що відбувається, з'явилася теорія держави, "захопленої" корисливими інтересами "олігархів". Хоча ми ж знали, що вони - плоть від плоті цієї держави та найкращі товариші по комуністичній номенклатурі (а часом, і родичі) його "батьків". І лише недавно Даглас Норт сказав ключову фразу про те, що ті ж самі формальні інституції працюють по-різному в умовах "відкритого" та "обмеженого" доступу.
Тож колегам - радникам у сфері економічної політики можна дати одну пораду. Перш ніж розмірковувати про те, що треба було б робити в тій чи іншій країні, слід завжди згадувати, що там, де влада приносить гроші (насамперед завдяки можливостям державного втручання), добромисні, компетентні й дієздатні уряди зустрічаються не набагато частіше, ніж ангели на кінчику голки.