UA / RU
Підтримати ZN.ua

ЧИ МОЖЛИВЕ УКРАЇНСЬКЕ ДИВО В ЕКОНОМІЦІ?

У статистиці є показники, які в певні моменти особливим чином характеризують економічну динаміку. У численних рядках травневої статистики таке навантаження несе на собі показник інфляції...

Автор: Анатолій Гальчинський

У статистиці є показники, які в певні моменти особливим чином характеризують економічну динаміку. У численних рядках травневої статистики таке навантаження несе на собі показник інфляції. І річ навіть не в тому, що травнева інфляція (0,4%) у 2,5 раза менша від прогнозованої. Важливішим є інше. Триваюча стабілізація гривні — переконливе свідчення міцності імунітету економіки до політичних потрясінь.

Бурхливі події нинішньої весни на політичному рингу виявилися для економіки нібито й непоміченими. Підтверджуються й висловлені раніше припущення стосовно циклічної природи економічного підйому, темпи якого протягом майже двох років у 2,5—3 рази перевищують прогнозовані. Ми мали 6% зростання ВВП торік і 8,5% — з початку нинішнього. Промислове зростання становить відповідно 12,9% і 18,4%. Які можливості зберегти досягнуті темпи, перетворити їх на сталу тенденцію зростання?

Циклічна закономірність

Спробуємо розглянути питання з позицій циклічних закономірностей. Одна з них указує на обернено пропорційну залежність потенціалу зростання від глибини кризового падіння. Ми вписуємося в цю закономірність.

Офіційну оцінку параметрів економічної кризи в Україні в 1990—1999 роках подано в посланні Президента України (за 2000 р.) парламенту. У ньому використано спеціальні розрахунки Держкомстату: за роки кризи ВВП скоротився на 59,2%, промислове виробництво — на 48,9, сільське господарство — на 51,5%. Усім зрозуміло, що достовірність цих показників відносна. Вони вимагають корекції на тіньову складову економіки, на яку припадає, за найоптимістичнішими оцінками, не менше третини економічного потенціалу. З урахуванням цього правильніше вважати, що фактично за роки кризи скорочення ВВП становило не 59, а приблизно 40%.

Аналогом такої динаміки є світова економічна криза 1929—1933 років. Про силу й інтенсивність падіння промислового виробництва за час кризи свідчать такі дані (у відсотках): Англія — -23,8; Італія — -33,1; США — -46,2; Польща — -46,1; Німеччина — -40,6; Канада — -41,9; Франція — -32,9; Австрія — -39,0.

До наведених вище даних можна додати, що за час кризи продукція автомобілебудування в США, де глибина кризи була найбільшою, скоротилася на 74,4%, локомотивобудування — на 94,6%, вагонобудування — на 97,3%. Рівень безробітних піднявся до 32%.

Порівнянність, про яку йдеться, пов’язана не лише з ідентичністю динамічних характеристик. Як і криза на пострадянському просторі, події 1929—1933 років відбивали процеси, пов’язані з трансформацією базисних принципів економічної динаміки — переходом західної економіки від неокласичної до кейнсіанської моделі розвитку. Природно, що глибина трансформаційних процесів у першому і в другому випадках різна, але аналогія проглядається й у цьому. Ми говоримо про кризу 1929—1933 років у західній економіці та про кризу в нашій країні не тільки як про циклічну, а також як про трансформаційну.

У розвитку економічного циклу 30-х років показово й інше. Потенціал економічного зростання, що сформувався в післякризовий період, виявився дуже обмеженим. 1937-го фазу підйому перервало нове падіння. Найчіткіше ця динаміка проявилася знов-таки у США. Якщо взяти середньорічний індекс промислового виробництва в цій країні 1929 року за 100, то 1932-го він становив 53,8, 1937-го піднявся до 92,2, а 1938-го впав до 72,3. Відповідні показники всього західного світу становили: 1929-й — 100, 1932-й — 63,8, 1937-й — 103,5, 1938-й — 92,7.

Звісно, аналогії в економіці завжди відносні, і все-таки подібний сценарій (глибокий спад — короткочасний підйом — і нове падіння) прописано в одному з прогнозів Світового банку і для України. У докладному дослідженні («Меморандум про економічний розвиток України», 1999 рік), проведеному за участю вітчизняних фахівців, подано песимістичний та оптимістичний варіанти розвитку української економіки, у яких прогнозується така динаміка ВВП (середньорічні темпи, у відсотках).

Привертає увагу майже стовідсотковий збіг даних песимістичного сценарію з реальними процесами в нашій економіці. 1999-го ми мали мінус 0,4%, 2000-го — плюс 6%. Спочатку в розрахунках Мінекономіки передбачалося, що 2001 року темп зростання знизиться до 4%. На основі цього показника розраховано бюджет поточного року.

Привертає увагу й динаміка ВВП в Росії. Тенденція аналогічна: 1999 рік — вихід із кризи, 2000-й — зростання ВВП майже на 8%, 2001-й — скорочення темпів зростання майже в 2,5 раза.

Привертає увагу майже стовідсотковий збіг даних песимістичного сценарію з реальними процесами в нашій економіці. 1999-го ми мали мінус 0,4%, 2000-го — плюс 6%. Спочатку в розрахунках Мінекономіки передбачалося, що 2001 року темп зростання знизиться до 4%. На основі цього показника розраховано бюджет поточного року.

Привертає увагу й динаміка ВВП в Росії. Тенденція аналогічна: 1999 рік — вихід із кризи, 2000-й — зростання ВВП майже на 8%, 2001-й — скорочення темпів зростання майже в 2,5 раза.

Природно, що нас цікавить зовсім інше — можливості реалізації оптимістичного сценарію. Тим паче, що на противагу Росії економічне зростання нинішнього року в нас не вповільнилося, а практично за всіма показниками істотно прискорилося. За уточненими прогнозами, зростання ВВП цього року перевищить 7%.

Наскільки реально зберегти таку динаміку до кінця десятиліття, як це передбачає оптимістичний сценарій Світового банку?

Передусім хочу, аби читач зрозумів усю складність реалізації такого завдання. Існують десятки країн, які на короткочасному відрізку своєї економічної історії (протягом двох-трьох років) досягали досить високих темпів зростання — 7—10 і вище відсотків на рік. Але тільки деякі з них могли зберегти таку динаміку в середньостроковій перспективі (до 10 й більше років). Ось конкретна статистика. За даними Світового банку, у 1975—1984 роках середньорічні темпи економічного зростання (ВВП на душу населення) країн із високим рівнем доходів становили 2,5%, а в 1985—1995 роках — 1,9%. Шість і вище відсотків зростання на рік у 1985—1995-му зафіксовано лише в семи країнах: Індонезії — 6, Чилі — 6,1, Ботсвані — 6,1, Сінгапурі — 6,2, Південній Кореї — 7,7, Китаї — 8,3, Таїланді — 8,4%.

Ми говорили про трансформаційну специфіку економічної кризи попередніх років. У цьому контексті особливо цікава така закономірність: стабільно високі темпи притаманні посттрансформаційному періоду. Сталий потенціал зростання формується на структурно оновленій базі. Енергія зростання кореспондується з цими процесами.

Йдеться знов-таки про загальну закономірність, яка стосується не тільки країн, що розвиваються (класичний приклад — п’ятиразове збільшення ВВП після відповідних перетворень у країнах Південно-Східної Азії), а й розвинених країн Заходу. Я вже звертав увагу на те, що криза 1929—1933 років була дуалістичною за своєю природою, що вона поєднувала в собі не тільки циклічні, а й трансформаційні характеристики. З урахуванням цього можна припустити, що короткочасність фази підйому (вона тривала лише три роки) пов’язана, скоріш за все, з кон’юнктурними обставинами. У вказаний період структурну перебудову економічних відносин, їх трансформацію в новий якісний стан ще не було завершено. Вона тривала в роки нової кризи (1937—1938), перервалася в роки Другої світової війни й фактично завершилася лише в першому повоєнному десятилітті, коли західний світ повсюдно перейшов на принципи державно-регульованого соціально-ринкового господарства.

Після цього, попри збереження циклічних коливань, темпи економічного зростання вказаних країн значно прискорилися. У 1951—1970 роках промислове виробництво в Англії зростало в середньому на 3,0% за рік, у США — на 4,0%, у Франції — на 6,2%, в Італії — на 7,4%, в ФРН — на 7,6%, у Японії — на 15,2%. Економічне диво в Японії і ФРН (стабільно високі темпи зростання зберігалися майже 25—30 років) визначалося найбільшою глибиною повоєнних трансформаційних перетворень і відповідно —найвагомішим посттрансформаційним потенціалом зростання.

Логіка
трансформації

Розглянуті питання створюють методологічну базу для поглиблення уявлень про природу економічної динаміки двох останніх років і потенціалу зростання, що формується в Україні. Незавершеність трансформаційних процесів ставить під сумнів можливості стабілізації високих темпів зростання на основі принципів посттрансформаційного розвитку. Глибоко переконаний, що будь-які ілюзії в цьому питанні не тільки несерйозні, а й небезпечні. На мій погляд, при оцінці досягнутих результатів кон’юнктурні характеристики поки що залишаються визначальними.

У цьому ж контексті ми мусимо докладніше осмислити логіку трансформації.

Щоб зрозуміти себе, знайти відповідь на запитання, де ми опинилися в результаті десяти років реформ, що робимо і що потрібно робити, аби перетворити досягнуті темпи зростання на сталу тенденцію, слід усвідомити, що ефективне трансформаційне суспільство — це не тільки ринкові перетворення. Це цілісна система взаємозалежних суперечностей різного рівня, розв’язати які можна лише комплексно. Йдеться про такі суперечності: адміністративна економічна система — система соціально-ринкових відносин; замкнуте суспільство — відкрите суспільство; система політичного тоталітаризму — демократичне, громадянське суспільство; суспільство, яке обмежує свободу особистості, — суспільство, що гарантує фактичну свободу розвитку особистості; індустріальне суспільство — постіндустріальне суспільство. Якщо ми ставимо перед собою максимально високу мету — інтегруватися в сучасні структури європейської цивілізації, то мусимо усвідомити, що всі названі питання необхідно вирішувати в комплексі.

У цьому зв’язку ми повинні передусім подолати логіку однобічного економізму в проведенні реформ. Це дуже важливо на даному етапі розвитку країни. Багато країн світу протягом десятиліть не можуть скористатися результатами трансформації через її некомплексність. Суспільство є логічно цілісним організмом, й однобічні акценти лише на окремих аспектах трансформації не тільки посилюють диспропорції, а й призводять до мутаційної гібридизації, яка зумовлює довгострокову економічну стагнацію.

Саме тому песимістичний прогноз десятилітньої динаміки економіки України, про який говорилося вище, — це не абстрактні припущення. Це — неминучий результат консервації структурної некомплексності реформ. Ситуація в більшості латиноамериканських країн — переконливе підтвердження сказаного. Інші підходи демонструють Польща, Чехія, Угорщина, де проблеми комплексності реформ, їх системної координації є визначальними в менеджменті трансформації. Механізми сталого зростання, що формуються в цих країнах, базуються саме на цих засадах.

Особливий тип постсоціалістичної ринкової економіки

Я дозволю собі стверджувати, що попри всі існуючі проблеми за десятиліття реформ в економіці України в основному сформовано критичну масу ринкових перетворень. Йдеться передусім про утвердження критичної маси приватної власності. Недержавний сектор економіки охоплює 76% промислового виробництва, 99,5% аграрного сектора та майже 100% будівництва, 90% банківського капіталу, 95% сільськогосподарських угідь, понад 50% житлового фонду й багато чого іншого.

У другій половині 90-х років сформовано (знов-таки у своїй основі) ринкову інфраструктуру й основний каркас ринкового права. Ясна річ, ринкові норми господарювання ще далекі від західних аналогів. Але вони такими й не можуть бути; вони мають кореспондуватися з реальними економічними відносинами. Важливо, що чинне право гарантує суб’єктам господарювання можливості, з одного боку, приймати самостійні рішення, виходячи з цінової конкуренції та власного прагнення максимізувати прибутки, з іншого — адекватно реагувати на відповідні макроекономічні сигнали (грошову, валютну, податкову тощо політику держави).

Ще раз повторюю: хоч як погано функціонує національна економіка (хоча вона працює сьогодні набагато краще, ніж кілька років тому), за своєю природою, за своєю побудовою — це вже не адміністративна, а особливий тип постсоціалістичної ринкової економіки. Це слід визнати зокрема й закордонним експертам та інституціям. Повторюю, аналогів із ринковою моделлю розвинених країн Заходу тут бути не може. Ми близькі до моделі ринкової економіки багатьох країн із середнім рівнем розвитку, й виходячи з цього повинні будувати свої прогнози.

Ринкова економіка країн Заходу має принципово іншу якість. Це ринкові зв’язки, що реалізують себе в іншому суспільному середовищі — там, де на порядок вищими є особисті доходи населення, тож пріоритетними є не економічні потреби людини, де в зв’язку з цим у повному обсязі реалізуються принципи свободи особистості й реальної демократії, де домінують інституції громадянського суспільства. Нарешті, сучасна західна економіка — це економіка постіндустріального суспільства, де основною формою багатства, основним виробничим ресурсом і водночас основним об’єктом власності є знання та інформація. Їх відтворення значною мірою здійснюється на неринковій основі. Відбувається звуження ринкових детермінантів. Ринкові зв’язки перестають бути загальними й визначальними. Спостерігається своєрідний ренесанс державних регуляторів: дедалі більшу частину видатків на відтворення живого капіталу, знань та інформації (а це, повторюю, основний виробничий ресурс) бере на себе держава.

Ми не тільки дуже далекі від такої моделі ринкової економіки, а й, на мою думку, поки що не маємо реальних передумов її практичного освоєння. Економіка, як і політика загалом, це — мистецтво можливого. Саме тому тут усе має свою етапність. Для створення передумов нам треба, як мінімум, подвоїти ВВП на душу населення. При стабілізації досягнутих темпів зростання (7—7,5% на рік) на це піде сім-вісім років. Запропоновану в посланні Президента парламенту стратегію економічного й соціального розвитку обгрунтовано з урахуванням реалізації цього завдання.

Однак саме по собі досягнення цієї економічної мети — без створення відповідного суспільного середовища, без глибокої демократизації суспільних зв’язків, зміцнення інституцій громадянського суспільства, консолідації влади й підвищення здатності держави, формування в населення усталених ціннісних орієнтацій, подолання світоглядного вакууму — неможливе. Переконаний, що основні акценти в політиці реформ на етапі післякризового розвитку необхідно перенести саме в цю площину. Оптимістичний сценарій економічного зростання й відповідно українське економічне диво залежать не так від інтенсивності й послідовності подальших ринкових перетворень (хоча й це дуже важливо), як від прогресу передусім політичної, соціальної та світоглядної складових політики реформ. Мене тішить, що останнім часом влада, як і суспільство загалом, істотно наблизилася до розуміння саме такої стратегії подальших перетворень.

Практичні кроки
в економіці

У цьому питанні є кілька базових позицій. Перша стосується співвідношення макро- та мікроекономічних регуляторів. Не хочу полемізувати зі щойно призначеними урядовими сановниками, але не можу не сказати про свою категоричну незгоду з тим, що основним пріоритетом економічної політики має стати мікроекономіка. Знову спрацьовує небезпечний для економіки принцип маятника: одна крайність замінюється іншою. 7% зростання залежать передусім від наших можливостей виконати двоєдине макроекономічне завдання — зберегти мінімальну дефіцитність бюджету (до 2% ВВП — за міжнародною методикою) та максимальну стабільність гривні (інфляція — нижча 10% за рік). Без цього будь-які кроки нового уряду щодо мікроекономіки будуть нерезультативними.

Друга позиція стосується співвідношення внутрішньої та зовнішньої орієнтації політики зростання. У прогнозі Світового банку, про який говорилося вище, оптимістичний сценарій детермінується подальшим поглибленням зовнішньої орієнтації існуючої моделі розвитку. Це, за моїми оцінками, одна з найсерйозніших помилок. І справа тут не лише в нашій цілковитій залежності від зовнішньої кон’юнктури. Істотнішим є інше: експортна модель міцно триматиме українську економіку на стадії індустріального розвитку і, відповідно, у стані перманентної стагнації. Тоді як створення передумов для технологічного відновлення вітчизняного виробництва (йдеться про стимулювання всіма можливими методами розвитку високих технологій) може стати найважливішим джерелом розширення внутрішнього ринку й на цій основі — сталого економічного зростання.

Третя базова позиція стосується неприйнятності висловлюваної точки зору про те, що достатню конкурентоспроможність української економіки та високі темпи її зростання можна гарантувати лише за умови збереження дешевої робочої сили. Якщо виходити з зовнішньої орієнтації політики зростання, то така точка зору справді небезпідставна. Аналог цьому — латиноамериканська модель. А я дотримуюся тут протилежних поглядів. Стимулювати технічний прогрес і внутрішній ринок може тільки політика випереджаючої (порівняно з темпами зростання ВВП) динаміки вартості робочої сили.

Існують, певна річ, й інші передумови стабільного зростання, і все-таки саме ці я вважаю визначальними. На їх реалізації слід концентрувати нашу увагу.

* * *

«Блаженний, хто не засуджує себе в тому, що обирає», — говориться в Біблії, в Посланні святого апостола Павла римлянам. Десять років тому ми обрали свій шлях. У нас є всі можливості зробити його ефективнішим. Десять років — це не втрачений час. Ми робили помилки, вчилися на них, пізнавали себе, визначали свої можливості. Вони залишаються досить високими. І це не риторика. Потрібно повірити в це. Економічна динаміка двох останніх років — підтвердження цього. Тепер для нас дуже важливо не тільки зберегти досягнуте в економіці, а й, спираючись на нього, вирішувати складніші завдання.