Залізна руда, як і всі корисні копалини в Україні, належить народу. Але формальний власник отримує за свої багатства рівно стільки, скільки вирішить влада. Фактично ж заробляє на руді той, хто її видобуває і продає. І, як показує досвід, навіть неймовірні прибутки олігархів не означають, що вони погодяться ділитися ними з народом.

Руда для України — один із найважливіших ресурсів. Ми посідаємо сьоме місце в світі за покладами. І це одна з найбільших категорій експортної продукції країни.

Останніми роками лише офіційний прибуток гірничо-збагачувальних комбінатів України становив близько 40 млрд грн на рік. Тобто це колосально прибутковий бізнес.

70% усіх прибутків від видобутку руди припадає на компанії, власником або співвласником яких є Рінат Ахметов. У деяких компаніях він ділить частку власності з Вадимом Новинським та Ігорем Коломойським. Інший великий гравець — Костянтин Жеваго, кар’єри якого дають близько 10 млрд грн чистого прибутку щороку (див. табл. 1).

Тут згадаємо про справжнього власника надр України — народ. Скільки ж дісталося йому? За 2020 рік державний бюджет отримав рентної плати за видобуток руди лише 3,9 млрд грн. Тобто власник корисних копалин отримує в десять разів менше, ніж власники компаній, які їх видобувають.

Однак 2021 року прибутки Ахметова і компанії можуть стати набагато більшими. Адже тільки за сім місяців цього року Україна відправила на експорт руди більше, ніж за весь 2020 рік. Обсяг експорту цього року становить 4,8 млрд дол., тоді як за весь минулий рік — 4,4 млрд. А вартість руди на світових біржах уже три місяці тримається на історичному максимумі понад 210 дол. за тонну.

Секретом неймовірної прибутковості бізнесу із видобутку руди є високий попит на цю сировину на світовому ринку і низька собівартість в Україні. Високий попит, який зростає значно швидше, ніж пропозиція сировини, призводить до постійного збільшення її вартості на світових біржах.

Проте надмірний попит має негативний наслідок — подорожчання продукції з металу. І це подорожчання стосується як зовнішнього, так і внутрішнього клієнта. Наприклад, ціни на металопродукцію в Україні за останній рік також зросли майже вдвічі слідом за експортними цінами на руду. При тому, що собівартість виробництва металу майже не змінилася.

Продавати метал дешевше виробникам просто нецікаво. Вигідніше продати сировину на експорт.

Зважаючи, що більшість виробників металу в Україні входять у ті ж структури власності, що й гірничо-збагачувальні комбінати, питання підняття цін у зв’язці руда—метал узгоджується миттєво. Антимонопольний комітет України на це підвищення ніяк не відреагував.

Для того щоб компенсувати зростання цін на внутрішньому ринку, інші країни запроваджують додаткові експортні збори з руди, у такий спосіб зменшуючи прибуток компаній і компенсуючи негативний наслідок для економіки країни (див. табл. 2).

Наприклад, Росія запровадила спеціальне експортне мито на руду на рівні 15% від експортної вартості, але не менш як 54 дол. за тонну. А це 25% повної експортної вартості сировини за поточними світовими цінами. Таким чином там намагаються мінімізувати негативний вплив на економіку. Продавати руду на експорт стане менш вигідно, а тому виробники мають опустити ціни на метал для внутрішнього покупця.

Австралія, яка є абсолютним лідером за обсягами видобутку руди, планує цього року повернути 40% податку на надприбутки компаній, які видобувають руду. Це іще один шлях, як змусити компанії, що розробляють надра, ділитися з їхнім власником.

Основна проблема України полягає в тому, що сума дивідендів (ренти) власнику корисних копалин обчислюється відносно вартості видобутку цих корисних копалин. Відповідно, що дешевше добувати руду, то менше отримує бюджет.

Фактична ціна, яку одержує держава, — близько 2,5–3 дол. за тонну руди. Зважаючи, що світові ціни давно сягнули 200 дол. за тонну, дивіденди для народу становлять більш ніж скромні 1,5% кінцевої вартості товару.

Так, Росія, окрім експортного мита в 54 дол. за тонну, іще й у 3,5 разу збільшила рентну плату (там до минулого року діяла ставка 4,8%). Тепер держава одержує близько 4 дол. з тонни, яка йде на внутрішній ринок, і близько 60 дол. за тонну руди, яка йде на експорт.

При цьому більшість країн давно перейшли до розрахунку плати за користування надрами відповідно до ринкової ціни на руду. Приміром, для Австралії рента становить 7,5% від продажів. За нинішніми цінами це 15,75 дол. за тонну.

Якби ми використовували принцип плати відповідно до ринкової ціни руди, як у Австралії, то замість 3,9 млрд грн за минулий рік отримали б до бюджету більш як 12 млрд грн тільки рентної плати.

Однак рента це далеко не все, що платять гірничі компанії в інших країнах. У багатьох країнах, окрім плати за користування надрами, передбачаються і додаткові податки з так званого надприбутку компаній, що добувають руду.

Наприклад, для Австралії діє додатковий податок MRRT (Minerals Resource Rent Tax), який становить 22,5% від прибутку компаній. Цього року влада хоче підвищити його до 40% від прибутку на тлі рекордних цін на руду.

Якби наші компанії платили такий податок, то бюджет отримав би додаткові 10 млрд грн за минулий рік.

У підсумку австралійські добувні компанії платять до бюджету своєї країни в 5–6 разів більше, ніж Ахметов і Жеваго. Тому наші олігархи мають можливість збільшувати свої статки в геометричній прогресії та покращувати своє місце в списку Forbes.

Збільшити мито — місія нездійсненна

Навесні цього року у Верховній Раді з’явилося кілька законопроєктів щодо внесення змін до Податкового кодексу країни в частині визначення рентної плати за видобуток руди.

Основний проєкт №5600, ініціатором якого записано прем’єр-міністра Дениса Шмигаля, передбачає два головні нововведення:

1) рахувати вартість руди пропонується не відносно ціни видобутку, а відносно ціни на світовому ринку (за індексом IODEX 62% FE CFR China);

2) рентна плата буде диференційованою і залежатиме від вартості на китайській біржі.

Максимальний розмір ренти мав становити 16% при ціні понад 180 дол. за тонну. Але вже в першому читанні законопроєкт добряче переполовинили. Результатом підкилимних домовленостей стало те, що максимальну ренту значно знизили.

Тепер законопроект передбачає три розміри ставок:

— 3,5%, якщо середня вартість залізної руди за індексом IODEX 62% FE CFR China за податковий (звітний) період становить 100 дол. і менше;

— 5,0%, якщо середня вартість залізної руди за індексом IODEX 62% FE CFR China становить більш як 100 дол. і не перевищує 200 дол.;

— 10,0%, якщо середня вартість залізної руди за індексом IODEX 62% FE CFR China становить понад 200 дол.

Тобто влада вже пішла на поступки Ахметову. При нинішніх цінах депутати готові отримувати ренту до бюджету на 10–15 дол. меншу, ніж у початковому варіанті. А у тому разі, якщо ціни впадуть нижче 100 дол. за тонну, то платити Ахметов і компанія будуть так само, як і зараз.

Та навіть цей компромісний варіант зовсім не гарантує того, що законопроєкт швидко приймуть у другому читанні і що приймуть узагалі. Планувалося, що зміни в законодавстві запрацюють уже з 1 липня. Але тепер у найкращому разі закон вступить у силу лише з вересня.

Основна проблема законопроєкту полягає в тому, що він майже гарантовано призведе до зростання ціни на метал на внутрішньому ринку. Зважаючи на монополізованість ринку металопродукції в Україні, підняття ренти означатиме миттєве зростання цін на прокат і литво на українському ринку. І сподіватися на те, що Антимонопольний комітет цього разу стане серйозним запобіжником для зловживань досить складно.

У разі застосування комплексного підходу (рента + додатковий податок з прибутку або рента + експортне мито) друга складова фактично не впливає на собівартість виробництва продукції для внутрішнього ринку, а відповідно, не є навіть теоретичною підставою для збільшення цін для внутрішнього клієнта.

Серед критиків законопроєкту є ті, кому більше до вподоби російський підхід із застосуванням додаткових експортних мит. У такому випадку застосування додаткової плати стосується лише експортної продукції, а вартість металу на внутрішньому ринку залишається незмінною. Щоправда, експортні мита — це, радше, тимчасовий захід, ніж постійне рішення.

Австралійський варіант із застосуванням додаткового податку на прибуток поки що як варіант для України усерйоз не розглядається. Хоча цей варіант теж виглядає цілком логічним з огляду на те, що добувні компанії не є власниками руди, а лише здійснюють видобуток і реалізацію народного майна. Відповідно, розподіляти прибуток із державою є цілком закономірним, коли йдеться про копалини.

Найближчими місяцями очікується напружена боротьба за руду. Чи вдасться змусити олігархів ділитися з народом прибутками, ми побачимо вже зовсім скоро. Але вже зараз можна сказати, що наразі влада не виглядає готовою до безкомпромісної боротьби. Те, що вже в першому читанні амбіції влади втратили більше третини, говорить про подальший тиск і торги з боку Ахметова. Для цього буде застосовано всі ресурси: від лояльних депутатів, власних медіа і «експертів» до можливого шантажу і підкупу народних обранців. Адже йдеться про десятки мільярдів гривень, які Ахметов і компанія можуть платити, а можуть і не платити. А залежить це від влади.

Паралельно з цією боротьбою також відбуватиметься битва за збереження пільгової ставки для перевезення руди залізницею і вплив на порт «Южний». Залізниця і морський торговельний порт забезпечують для експортерів руди не менш важливі умови дешевого транспортування і відправки сировини за кордон. Причому «Укрзалізниця» робить це фактично собі на збиток і перекриває дешевий тариф на транспортування руди за рахунок інших категорій товарів. Тобто дотує бізнес Ахметова і Жеваго.

Отже, дешева рента та дешеві перевезення і перевалка приносять гірничо-збагачувальним компаніям близько 25 млрд грн щороку. Це ті кошти, яких не отримує держава.