Економістам рідко випадає втіха прочитати таку висококваліфіковану статтю, як публікація виконавчого директора Національного банку України Ігоря Шумила в одному з останніх номерів «ДТ». Вона містить чудовий аналіз надскладної проблеми інфляції з позицій сучасного рівня економічної теорії. Проте вкрай важливо докладніше розглянути ще один аспект цінової проблеми й вироблення методів її розв’язання, якому, на наш погляд, експерт НБУ приділив недостатньо уваги.
Нині в Україні панує не зовсім правильне трактування причин затяжного галопуючого зростання цін. Йдеться про догму, яка стала розхожим забобоном, нібито інфляція породжується виключно надлишковою пропозицією грошей і що вона являє собою феномен грошовий. Теоретики, догідливо повторюючи визначення класика лібералізму М.Фрідмена, оминають його другу частину, де говориться про надлишкові гроші відносно суми вартості товарів. Тобто активним чинником інфляції може бути не тільки надлишкова пропозиція грошей, а й недостатня пропозиція товарів. Що й відбувається в Україні.
Інфляція в цьому разі не суто монетарний феномен, а відображення у грошовій сфері економічних диспропорцій. Тому монетарні методи боротьби з інфляцією зачіпають лише поверхню, не усуваючи її глибинних причин.
Стаття представника НБУ чудово висвітлює завдання і дію саме монетарних механізмів. Що, взагалі-то, цілком логічно, оскільки саме сфера грошового обігу належить до компетенції Національного банку. Але грошово-кредитні важелі неспроможні принципово змінити ситуацію, поки виробництво не в змозі задовольняти зростаючий попит.
Між тим, проблема — саме в нинішньому якісному стані вітчизняного виробництва. І.Шумило як сумлінний фахівець згадує про потребу товарного наповнення ринку. Але побіжно — як про одне з безлічі завдань. А насправді це завдання першорядне. Про це говорять факти.
Прибутки населення за 2000—2007 роки збільшилися в 4,8 разу (без урахування інфляції), реальний наявний дохід за цей період збільшився в 2,6 разу. А виробництво, наприклад, продуктів тваринництва, збільшилося тільки на 6,0%, овочів — на 28% (валовий збір), картоплі — зменшилося. Валовий збір плодів і ягід 2007 року був на рівні
2000-го. Обсяги випуску харчових промислових товарів (з урахуванням напоїв і тютюнових виробів!) збільшилися в 2,4 разу, продукції легкої промисловості — на 33,3%. Кількість споживчих товарів на гривню навіть реальних наявних доходів порівняно з 2000 роком суттєво зменшилася.
В наявності — відносний дефіцит товарів. І вони не можуть не дорожчати, особливо коли зростають доходи.
За 2007 рік доходи населення збільшилися на 30%, а обсяг продукції, що випускається (ВВП), — на 7,6%. 2008 року доходи планується збільшити на 35—40%, а валовий продукт зросте приблизно на 5—6%. Товарне забезпечення доходів знижується, що спричиняє неминучу інфляцію. Звичайно, частина попиту покривається імпортом, звичайно, частина доходів зберігається і витрачається не на товари. Але закономірність відставання товарного забезпечення доходів очевидна. І це — головна причина зростання цін.
І.Шумило наводить цікаві дані про зростання частки інфляції попиту в загальному зростанні інфляції: 35% за останні 12 місяців, 38,4 — із початку року, 77% — у травні. Наростає вплив незадоволеного попиту на товари, тому що швидко зростають доходи, а товарне забезпечення відстає. Інша інфляція — це переважно інфляція витрат, на якій слід зупинитися докладніше.
Інфляція витрат виникає в результаті зростання собівартості продукції у виробничому секторі. Безпосередньо з попитом вона не пов’язана. І треба зазначити, що цей різновид інфляції в Україні переважає. Так, за результатами аналізу НБУ, за минулі п’ять років інфляція попиту визначила 36% всієї інфляції, а інфляція витрат — 64%. Це відповідає і наведеним у згаданій статті даним про 35% ваги інфляції попиту за останні 12 місяців.
Важливим проявом переваги інфляції витрат є випереджаюче зростання цін виробників порівняно зі зростанням цін споживчих. За 2000—2007 р. споживчі ціни зросли на 85%, а ціни виробників промислової продукції — на 119%. У поточному році споживчі ціни збільшилися на 15,5%, а ціни виробників — на 29,4% (випередження на 13,9 пункту!). Перевага інфляції витрат свідчить про те, що не грошова пропозиція є основною причиною інфляції в Україні, й переборювати її треба не монетарними, а економічними заходами.
Це жодною мірою не означає, що монетарні методи нічого не варті. Та центр ваги в антиінфляційній політиці має бути перенесений на економічні методи — розвиток виробництва товарів й ув’язування планованого зростання доходів населення з можливостями їх товарного забезпечення. Ще важче приборкати одне з основних джерел інфляції витрат — тіньовий оборот продукції. Адже витрати на виробництво й реалізацію неврахованої продукції списуються на продукцію легальну. Звідси й зростання витрат.
Прихованим від громадськості джерелом інфляції є також висока монополізація ринку об’єднаннями підприємств. Тут потрібні непрості антимонопольні заходи.
Усі замовчують ще одну форму інфляції — низьку якість і фальсифікацію продуктів. А вона досягла чималих масштабів, особливо в продовольстві. Держава, на жаль, усунулася від контролю за якістю товарів, віддавши все ринку, де монопольно панують не завжди сумлінні виробники й імпортери. Не повторюватимемо широковідомі тези про потребу енергозбереження і зростання продуктивності праці.
Монетарні методи порівняно з потрібними економічними спроможні дати відносно невеликий ефект — 2—3%. А решта 20%? Тому неправильно покладати відповідальність за стабільність гривні тільки на НБУ. Це — копіювання механізмів інших країн. Але там — інша економіка й інша ситуація.
Нині звучать фанфари з приводу того, що з травня інфляція почала сповільнюватися (див., приміром, статтю С.Кисельова в «ДТ», № 23 за 2008 рік). Що ж відбувається насправді? Облишмо сезоні чинники. Стався некерований вибух інфляції попиту. Уряд його прогавив у політичній метушні. Ціни зросли (тільки харчі — за рік на 48%). Всі заощадження й доходи знецінилися на 30—40%. Попит частково наситився, хоча й у небажаній формі. Тому інфляція попиту на певний час втратила високий темп. Правда, її можуть підхльоснути додаткові виплати, які плануються в бюджеті, що переглядається. Та, крім цього, ціни, що вже зросли, призводять до зростання витрат. Набирає сили спіраль «ціни—витрати—ціни».
Посилюється інфляція витрат, тобто інфляція входить у наступну фазу. І перебороти її буде ще важче. Інфляція витрат може певний час стримуватися державними обмеженнями, тому що її потенціал накопичується в послугах і товарах із регульованими цінами. Та це лише відтягування ще одного вибуху. Вже обговорюються питання підвищення цін на хліб, газ, електроенергію й послуги ЖКГ. За ними наспіне й транспорт. Утримання регульованих цін — зручна форма для того, щоб накопичений потенціал інфляції передати наступному урядові.
Не слід тішитися й нинішніми благополучними макроекономічними показниками. Поки зростання цін не впирається в обмеження платоспроможного попиту, воно стимулює виробників і продавців. Далі під тиском зрослих витрат і грошових обмежень виробництво гальмуватиметься.
Нині зростання цін збільшує прибутки й суму податків. Тому ми чуємо бадьорі рапорти про перевиконання бюджетних доходів. Додатково отримані за рахунок цього 30 млрд. грн. уряд пропонує включити в бюджет і спрямувати переважно на підвищення доходів населення. Інфляційні гроші — на розпалювання інфляції! Заливаємо пожежу гасом.
Збільшення виплат населенню перетворюється на обман. Їх в зростаючій мірі з’їдає інфляція. Реальні наявні доходи населення вже 2007 року становили тільки 50% номінальних (а за деякими даними — всього 30%). І.Шумило наводить приклад, що плановане збільшення мінімальних пенсій на 20% втрачає сенс при втраті купівельної спроможності грошей на 30%.
Не треба забувати й про нависання негативного фінансового результату торговельного балансу, що теж згодом позначиться на нестійкості гривні й на інфляції. Отож попереду ще багато труднощів.