У 2013 р. Україна входила до п'ятірки найбідніших країн Європи.
Торік цю сумнівну славу вона вже ділила тільки з Молдовою: вітчизняний ВВП на душу населення становив 3,1 тис. дол., а в нашого сусіда - 2,2 тис. За даними Світового банку, попереду - навіть Косово (4 тис.) і з полуторним випередженням (!) Албанія (4,6 тис.). Тепер не відстати б від Свазіленду
(2,7 тис.) і Гондурасу (2,4 тис.), враховуючи падіння цього року гривні до долара майже на 40% та очікуване зниження реального ВВП на 10–11%.
До речі, у короля Свазіленду Мсвати III, подейкують, 15 дружин і 25 дітей. У 2001 р. він запровадив заборону на шлюб з дівчатами віком до 21 року. Покарання - штраф у вигляді корови або 152 дол. Із цієї причини король, узявши восьму дружину, оштрафував себе на одну корову. Сам він - другий із 67 синів короля Собхузи II.
Якби не африканська географія, Свазіленд цілком міг потягатися з Україною в її євроінтеграційних домаганнях. Зважаючи на кількість населення (1,3 млн чол.), його шанси виглядають навіть переважнішими за українські (43 млн) - ЄС явно міг би заощадити на облаштуванні нового кандидата.
У масштабах об'єднаної Європи Україна - демографічний гігант, який поступається лише Іспанії (46,4 млн чол.), Італії (61,3 млн), Великій Британії (64,5), Франції (66,2) і Німеччині (80,9 млн). Але з урахуванням економічних реалій, гігант - жебрак. Українські середньодушові доходи торік були майже у 12 разів менші за середні по ЄС та у 2,5 разу нижчі, ніж у Болгарії - найбіднішій країні Союзу.
Ситуація неприваблива. Того, що темних барв їй додає недосконалість статистики, виключати, звичайно, не можна. Але навіть при обчисленні ВВП за паритетом купівельної спроможності (ПКС) місце України в ієрархії європейського добробуту не змінюється.
Причому торік її середньодушовий ВВП за ПКС (8,7 тис. дол.) був на 38% менший, ніж у Монголії та Перу (12 тис.), і вдвічі нижчий, ніж у Габоні (19 тис.). Зазначене відставання спостерігалося, на жаль, і в довоєнному 2013-му.
Мільярди проти бідності
Зазначити єдину або хоча б головну причину настільки безрадісних реалій навряд чи можливо. Причому в будь-якого фахівця з цього приводу знайдеться власна версія. Але навряд чи хтось заперечить, що доходи не лише кожного з нас, а й усієї держави тим більше, чим вище ринок цінує його зусилля.
Наочний приклад - Китай. Колись його експортною стелею були рушники "Дружба" і термоси "Ластівка". Сьогодні їх замінили автомобілі та комп'ютери. Країна пройшла шлях від війни з горобцями до власних космічних програм.
Вектор зростання цілком очевидний. Його вже ніхто не пов'язує з виплавкою чавуну на селянському подвір'ї. І хоч би скільки підсміювалися українці з китайських технологій та їхньої якості, своїх комп'ютерів вони не купують.
Причина банальна: країна, яка створила перший у континентальній Європі комп'ютер, не тільки нічого подібного не виробляє, а й виробляти не планує, бо користується китайською технікою, продовжуючи при цьому виплавляти... "унікальний" український чавун.
Вітчизняні мільярдери асоціюються зі словом "сировина" (чорні метали, газ, сільгосппродукція, найпростіша хімія), китайські пішли в інтелектуальну продукцію. За даними Forbes, з десяти найбагатших підприємців Китаю в 2014 р. мінімум половина були пов'язані з електронікою та всесвітньою павутиною: інтернет-продажі, інтернет-масмедіа, інтернет-пошуковики, смартфони. А ще відновлювана енергія та виробництво побутової техніки. І, нарешті, більш звичне для вітчизняного розуміння - метали, напої та нерухомість.
Чи треба казати, що складна та інтелектуальна продукція цінується вище за ручну працю? Масовий перехід до неї й привів до ривка продуктивності в Китаї. Виробіток одного зайнятого в його економіці з 1990-го по 2013 р. зріс у 7,4 разу (у фіксованих доларових цінах). Так само приблизно збільшилися й доходи на душу населення (у тих самих доларах).
Це стало запорукою успіху в боротьбі з бідністю. У 1990–2008 рр. кількість тих, хто жив за її межею, знизилася в Китаї на 566 млн чол., тоді як в решті світу, що розвивається, зросла (!) на 173 млн. Країна оголосила про свій намір повністю позбутися крайніх форм злиденності вже через п'ять років - до кінця 2020 р.
Україна ж перебуває серед 19 слаборозвинених країн (переважно африканських), де продуктивність праці та середньодушові доходи після 1990 р. не зросли, а впали - на 20–22%. Причому, якщо чверть століття тому їхній вітчизняний рівень був вищим за китайський у 5–6 разів, то в 2013 р. уже в 1,5 разу меншим. Зрозуміло, що поточних воєнних втрат у цій статистиці ще не відображено.
Типовий випадок
Дві країни ніби рухаються назустріч одна одній, перебуваючи в різних економічних фазах. Одна дереться вгору по технологічних сходах, від селянських наділів і кустарних майстерень до електроніки та верстатобудування. Друга - униз, від радіозаводів і ракет до імпорту чужої техніки та поношеного одягу. Коли автопром Китаю викуповує шведську Volvo, а виробник комп'ютерів Lenovo - підрозділи IBM, Motorola (США) і Medion (Німеччина), в Україні економічним "драйвером" дедалі частіше називають сільське господарство - провідний сектор доіндустріальної епохи.
Україна не просто відстає від світових технологій. Вона з них випадає, виявляючи абсолютну байдужість як до нових можливостей, так і до вцілілих осколків своєї науково-технічної бази.
Така політика бентежить. Адже всі випадки "економічних див" і випереджального зростання - Німеччина, Японія, Ізраїль, Південна Корея, Китай - плід промислового розвитку. Супутні ж йому сільгосппосіви та тонни сталі - лише додаток до "розумної" індустрії.
Після промислової революції всі вершки у світовій економіці знімають країни - розробники індустріальних технологій. Наближаються до них лише ті, хто вирвав право на їхнє використання. Решта - сировинне узбіччя: ліс, руда, вугілля, мідь, сталь, зерно, банани, соняшник, кава, ріпак.
МВФ раніше так і поділяв усі країни на індустріальні, нові індустріальні, ті, що розвиваються, та перехідні. Про останні сьогодні згадують у ретроспективі, оскільки всі вже давно "перейшли" - хто в індустріальну Європу або ближче до неї, хто на периферію сировини.
Ціна життя на ній - бідність. Нафтові країни Перської затоки - виняток, який лише підкреслює загальне правило. Українцям воно відоме не з чуток. Їм не потрібні перекладені підручники та математичні моделі, щоб пояснити суть "рідної" економіки: розбиті підприємства, відсутність роботи, похмуре майбутнє дітей та аморфність держави, яка закликає виживати "хто як може".
Так і виживають - на Сході у вугільних копанках, на Заході - у бурштинових шурфах, у столиці - уздовж трас і в ларьках. Парадокс у тому, що ця сама держава періодично влаштовує облави на них усіх, не пропонуючи натомість жодної альтернативи. Хоча та часом знаходиться буквально "через дорогу" від цього середньовічного "бізнесу".
Річ у тім, що ефективність праці в Україні набагато нижча, ніж у всіх найближчих сусідів (виняток - Молдова). Так, у довоєнному 2013-му, коли долар іще коштував 8 грн, працездатний українець міг похвалитися 7,9 тис. дол. виробленого ВВП. У його колеги в Білорусі цей показник був більшим удвічі, Румунії - у 2,5, Росії - у 3,4, Польщі - у 3,6, Угорщині - 3,8, Словаччині - у 4,5 разу. Аналогічний цьому й розкид у доходах на душу населення.
Це найпростіше пояснення, чому від України з такою легкістю відпали Крим і Донбас. У матеріальному сенсі їм особливо й нічого було захищати. Тоді як очікувані бонуси ні для кого не були секретом. Сказати, що ця логіка несподівана, - кривити душею. Адже й серед політичної еліти давно вже не новина іноземні паспорти, офшорні рахунки та зарубіжна нерухомість - усі види страховок завбачливих "реформаторів", які не відстають від процвітаючого бізнесу.
Усе це - типовий випадок сировинної колонії, чий місцевий капітал намагається легалізувати себе в благополучному світі індустріальних країн. Слідом за ним змушені тягнутися й мільйони пересічних українців. Оскільки забезпечити всіх гідною або хоч якоюсь роботою їх бідна сировинна батьківщина не може.
За даними Світового банку, за роки незалежності Україна стала світовим лідером за абсолютним скороченням населення. З 1990 р. воно зменшилося у 18 країнах, на 21,9 млн чол. З них на Україну припало 6,5 млн чол., або майже 30%. Друга в цьому списку Росія - 4,5 млн чол. (20,4%). У довоєнному 2013-му вітчизняний рейтинг був таким самим.
Списувати все на демографічні хвилі, мабуть, не можна. Так, населення "старіючої" Європи за цей час зросло: у Німеччині - на 1,8%, Греції - 7,9, Італії - 8,1, Данії - 9,7, Австрії - 11,2, Бельгії - 12,6, Великій Британії та Голландії - на 12,7%, Франції - 13,1, Швейцарії - на 22% та ін. В Ірландії воно збільшилося на 31,3%, а в Люксембурзі - майже на 46.
Благополуччя, на відміну від бідності, справді приваблює. Не тільки капітали, а й незаможних із сировинної периферії.
Без керма та вітрил
Болючим місцем сировинних економік є залежність від зовнішньої кон'юнктури: дорожчає сировина - є шанс на зростання, знецінюється - шанс мінімальний. Протистоять цим циклам лише одиниці. Більшість же покладається на милість сировинної кон'юнктури.
Україна, на жаль, не виняток. Її благополуччя визначається зовнішніми цінами на сировину, чиї злети та падіння ніяк не залежать від української обмілілої економіки. Адже якщо в 1990 р. її вага у світовому ВВП становила 0,36%, а у 2008-му - 0,29%, то у 2013-му та 2014 рр. - уже 0,24 і 0,17%. За результатами поточного року вона, мабуть, не перевищить і 0,1%.
У стародавніх такий розвиток подій вважався фатальним. Його невидимі течії це порівняння лише підсилюють: фактори, ніяк не пов'язані з Україною, виявляються для неї критичними через вплив на сировинну кон'юнктуру.
Так, наша країна чуйно реагує на коливання долара та євро: при знеціненні найбільшої світової валюти вільні фінансові потоки спрямовуються в інші, недоларові активи. Серед них не тільки його головний конкурент - євро, а також сировина: нафта, пшениця тощо. Це спричиняє зміну їхніх ф'ючерсних цін, які тягнуть за собою й ціни поточні.
До того ж дешевий долар - додаткова світова ліквідність, яка стимулює ділову активність і попит на сировину. Так, у період 2001–2015 рр. падіння долара до євро на 16–17% супроводжувалося зазвичай подорожчанням пшениці на 20% і більше (у річному вимірі). Навпаки, після початку глобальної кризи у 2008 р. кожне тривале зміцнення долара супроводжувало зниження цін на пшеницю. Схожі залежності спостерігалися й при зміні цін на метали, соняшникову олію тощо.
Як результат, курс долара виявляється важливим чинником благополуччя малих сировинних країн. Рис. 1 ілюструє його котирування до євро в 1990–2015 рр. (до 1999 р. - екю) і динаміку вітчизняної продуктивності праці. Остання представлена річним ВВП у розрахунку на одного працездатного жителя країни. ВВП врахований у фіксованих доларових цінах (2005 р.), що очищає його від інфляційних ефектів.
Можна лише дивуватися тому, наскільки синхронно змінюються ці показники впродовж останніх 15 (!) років: знецінення у 2001–2008 рр. долара з 0,9 до 1,46 дол./євро супроводжувалося зростанням річного виробітку одного українця з 2,8 до 4,4 тис. дол. І навпаки, наступне зміцнення долара до 1,33 дол./євро у 2014 р. супроводжувало падіння продуктивності праці до 3,8 тис. дол.
Односпрямовано ці показники рухалися і в 90-х роках, хоча їхня динаміка тоді не була такою щільною. Це пояснювалося специфікою тих років: розпад господарських зв'язків колишнього Союзу, гіперінфляція, девальвація, приватизаційна кампанія, неплатежі, бартер і т.ін.
Якщо в зазначеному зв'язку є хоч крапля сенсу, курс долара до євро має впливати й на рівень безробіття в Україні: при більшому завантаженні потужностей і виробітку повинен зростати попит на робочу силу та її зайнятість.
Хоч як дивно, але ця кореляція справді простежується. Її демонструє рис. 2 на сайті DT.UA: що дешевшим упродовж останніх 22 років був долар на зовнішніх ринках, то... нижчим виявлялося вітчизняне безробіття (розраховане за методологією Міжнародної організації праці, МОП).
Її мінімальні значення (5–6%) спостерігалися в 1995-му та 2007–2008 рр. - тоді долар падав до 1,3 дол./євро та нижче (до 1999 р. - екю). Навпаки, максимальний рівень вітчизняного безробіття (11,6%) мав місце в 1999–2000 рр. при надзвичайно сильній американській валюті, коли за її 92 центи можна було купити цілий євро.
Наведені співвідношення можна вважати статистичним курйозом. Однак є одне "але": при дієвій економічній політиці України їх просто… не було б. Зайнятість, продуктивність праці та доходи в 43-мільйонній країні залежали б не від котирувань долара на біржах Нью-Йорка, Франкфурта або Лондона, а від рішень, прийнятих у Києві.
Та сьогодні це, схоже, така сама ілюзія, як і чверть століття тому. З тією лише відмінністю, що колись ключові господарські параметри визначалися в кабінетах північного сусіда, а нині - на сировинних і фондових майданчиках індустріальних країн.
Тому, якщо хочеться оцінити найближчі перспективи України, можна не заглядати ні в національні стратегії, ні в державні бюджети, ні в меморандуми з МВФ. Можна пропустити й звіти про їхнє виконання. Усе, що потрібно, - подивитися на кон'юнктуру сировини на світових ринках і прогноз її динаміки.
Якщо ж і це складно, то поглянути на курсовий тренд долара. Він же до євро зміцнюється вже сьомий рік поспіль. Це не обіцяє сировинній Україні нічого хорошого ні в частині зниження безробіття, ні зростання доходів. Безвідносно подій на Сході країни.
Інший, ще менш приємний висновок стосується потенційних горизонтів країни. Оскільки їх доводиться розглядати через призму доларової ліквідності та курсу американської валюти, серйозних можливостей з їхнього розширення в України немає. У недалекій перспективі навіть полуторне зростання її реальних доходів видається проблематичним з погляду як необхідного для цього обвалу долара, так і фактичних його котирувань (див. рис. 1).
У зв'язку із цим доречно згадати останній жовтневий випуск МВФ World Economic Outlook, у якому серед основних ризиків світової економіки зазначені сильний долар і падіння цін на сировину.
Масштаб завдань
Україна зайнята болючою реструктуризацією зовнішнього боргу, пошуком нових позик, титанічним утриманням гривні, валютними обмеженнями, компромісами з кредиторами, умовлянням населення та бізнесу, переговорами з утомленими партнерами, вишукуванням озброєння для захисту своїх кордонів, розшуком тих, хто зобов'язаний їх охороняти, та поясненням причин втрати територій.
Це - лише дещиця її поточних проблем. Проблем, характерних для сировинних країн і немислимих - для індустріальних. При всіх несподіванках післявоєнного розвитку жодна держава першого світу не опинялася в подібній ситуації. Тоді як для країн третього вона хоча й неприємна, але досить типова.
Оголошена війна корупції та регуляторним перешкодам - блага справа. Але, судячи з масових публікацій, великий бізнес від них не особливо-то й страждав, будучи їм мало не "хрещеним батьком". Пам'ятаючи ж про схильність до сировини, розраховувати на його різкий розворот у бік реіндустріалізації навряд чи логічно.
Що ж до малих і середніх підприємств, то вони від поточної кампанії повинні, звичайно, виграти. Але на що, у принципі, робиться ставка? На право спорудити за 24 години новий кіоск (ларьок, павільйон, МАФ), на завезення додаткових тонн поношеної білизни, видачу ліцензій таксистам, легалізацію стихійних ринків і торгівлі в переходах? Або ж на інноваційні стартапи?
Якщо на перших, то цей "бізнес" уже працює! І, ніде правди діти, служить він засобом не масового процвітання, а виживання. Якщо ж на других, то держава про це мовчить. Тоді як інноваційна політика - особлива сфера діяльності. Її успіх потребує спеціального живильного середовища, яке не можна створити одним законом/декретом/указом навіть за підтримки талановитої лібералізаційної кампанії. Тут необхідна цілеспрямована робота й терпіння, як при догляді за англійським газоном, якому, крім стрижки, потрібні ще 200 років.
Що ж до бізнесу в сфері побутових послуг (готелі, кафе, хімчистки, прокат та ін..), то загальнонаціональна ставка на нього працює в невеликих туристичних мекках. Тоді як успіх демографічно великих країн визначається все тією самою обробною промисловістю і технологіями. Без наявності такої господарської основи провідні економіки ЄС (Німеччина, Велика Британія, Франція, Італія) мало відрізнялися б від Єгипту та Туреччини.
Чи хоче цього українська держава? Ні, але вона повинна відповісти на ці запитання. Хоча б тому, що на її балансі значаться великі оборонні підприємства та виробництва подвійного призначення. Що ж до перших, то "завдяки" війні, ВПК, можливо, перестане бути осоружним пострадянським тягарем. У другому ж випадку проблисків світла як не було, так і немає.
Хоч яка похмура метафора, але "Південмаш" у липні від електроенергії відключали. Тоді ж промайнула інформація про відсутність на ньому й технічної води. У жовтні повідомили про перехід ракебудівників на... одноденний робочий тиждень. Попутно заговорили, що запорізька "Мотор Січ" подумує про створення потужностей у Чехії.
Тим часом такі підприємства - передовий рубіж технологій. Але держава про цей рубіж мовчить. Зате добре чути про її заклопотаність долею... грального бізнесу та наявністю в країні... трудових книжок.
Масштаб таких завдань, безумовно, вражає.
У кожного - свої горизонти
Найбільш забезпечена країна постсоціалістичного світу - Словенія. У ній живуть 2 млн чол. У 2013 р. їхній середньодушовий дохід (у перерахунку на ВВП) становив 23 тис. дол., у 2014-му - 24 тис. Це в 6–8 разів більше, ніж в Україні. Якщо середньостатистичний українець не їстиме та не спатиме, а стане лише працювати по 24 години на добу та 365 днів на рік, його дохід виявиться на третину меншим, ніж у словенця, який живе розмірено.
Чому? Вочевидь, не через те, що той більше за нашого сіє ріпаку чи культивує кращий сорт кукурудзи. У малесенькій Словенії більш інтелектуальний бізнес - вона завалила Україну (і не її одну) своєю фармацевтикою та побутовою технікою. Препарати фірми KRKA і товари Gorenje - словенського походження. Саме вони, а не зерно з рудою - запорука її економічного успіху.
Вітчизняна ж преса тим часом повідомляє про успіх одеського стартапу Looksery. Його за 150 млн дол. придбали засновники мобільного додатка Snapchat. Також кажуть про переїзд у США й усієї української команди розробників цього програмного продукту.