Здорова національна стратегія сприяє відторгненню невдалих рекомендацій. Країна ж, що плутається у своїх національних інтересах, сама собі не помічник. Для неї навіть безневинна порада може мати непередбачувані наслідки
1944 року в Бреттон-Вудсі (США) відбулася установча конференція зі створення Міжнародного валютного фонду (МВФ) та Міжнародного банку реконструкції та розвитку (МБРР). Три роки по тому було засновано Генеральну угоду з тарифів і торгівлі (ГАТТ). Необхідність таких кроків обумовили як закінчення Другої світової війни, так і щонайгостріші економічні проблеми, які проявилися у попередньому десятилітті. Річ у тім, що системна криза кінця
20-х — початку 30-х років спровокувала відмову від золотого стандарту, що призвело до досить хаотичного руху курсів основних світових валют одна відносно одної. Це не сприяло ні розвитку міжнародної торгівлі, ні стабілізації депресуючих економік. Аби пожвавити їх, національні уряди перейшли до агресивної протекціоністської політики. Світом прокотилася хвиля підвищень імпортних тарифів. Їхній рівень на кінець 30-х років сягнув 40 відсотків.
За злою іронією історії, процес міжнародної автаркізації був призупинений початком Другої світової війни. Її закінчення і настання нової епохи зумовили радикальну ревізію основ як військово-політичного, так і економічного світопорядку. У цьому сенсі МВФ відводилася роль «настроювача» валютно-курсових і зовнішньоекономічних балансів. МБРР мав надавати допомогу національним економікам у ліквідації їхніх структурних диспропорцій. Нарешті, ГАТТ покликана була служити інструментом розвитку зовнішньої торгівлі.
Створення трьох зазначених інститутів стало, по суті справи, не лише визнанням недосконалості міжнародних ринкових механізмів, а й спробою комплексного її подолання. Наскільки ця спроба виявилася вдалою — предмет нескінченних дискусій. Теза про досконалі організації, що виправляють недосконалості світу, який породив їх, досить курйозна. Однак не більш конструктивними бачаться і заклики до активного бойкотування, аж до повного розпуску, МВФ, МБРР та СОТ (Світова організація торгівлі — спадкоємиця ГАТТ із 1995 року). Тим часом у світі ледве прихованого цинізму найкращою стратегією нерідко виявляється максимальний прагматизм.
Тож доречно нагадати, що заснування ГАТТ і Бреттон-вудських інститутів було продиктоване аж ніяк не альтруїстичним поривом, а реальністю загрози економічних збитків. Інстинкт самозбереження і національний егоїзм виявилися основними інгредієнтами замісу, що пов’язав держав-засновників. Сьогодні зовнішньоекономічні загрози змінилися і, безумовно, мають інші сутність та форми прояву. Проте, як і 60 років тому, головний виграш країн-учасниць полягає інколи не в додатковому зростанні національних доходів, а в мінімізації їх можливого зменшення.
Наявність системного ефекту аж ніяк не передбачає його рівномірного розподілу між усіма учасниками міжнародної кооперації. Сучасний світ асиметричний. У силу сили сильних, їхні можливості і шанси при розподілі міжнародно-кооперативної премії виявляються кращими. Попри це, економічні лідери змушені враховувати інтереси своїх менш розвинених партнерів, аби кооперація не втратила для них сенсу. Для останніх привабливим може виявитися навіть нульовий прибуток — на тлі потенційних втрат, якби вони опинилися за бортом міжнародного співробітництва. Тож вибір в економік, що розвиваються, виявляється іноді не таким уже й великим. Як зізнався колишній генеральний директор СОТ Майк Мур, «ви можете отримати великі вигоди в довгостроковій перспективі, якщо не помрете в короткостроковій...»
Коли країни-монополісти реалізують свої ринкові переваги, це не кидає тінь на їхню гуманістичну сутність. По-перше, для культивування нинішніх плодів пішли десятки і сотні років копіткої праці. Тому навряд чи було б гуманно відмовити їхнім націям у праві насолодитися сповна результатами власних зусиль. По-друге, рівень розвитку сучасного гуманізму поки що не превалює над державними, національними та релігійними кордонами. Тому ще не відомо, як повелися б інші держави, опинившись на місці сьогоднішніх економічних лідерів. Ну і, нарешті, чим більша різниця в статку, тим легше даються прояви гуманізму.
Слід нагадати, що група з семи провідних індустріальних країн виробляє близько 45 відсотків світового ВВП («ДТ», №25(400) за 2002 рік, «Асиметрія»). Зазначена пропорція приблизно відповідає їхній частці голосів у МВФ (45 відсотків) і МБРР (43 відсотки). Лише на США в обох організаціях припадають 16—17 відсотків усіх голосів. Спроби довести, що ці співвідношення нічого не означають для решти майже 180 членів МВФ і МБРР, звучать щонайменше дивно.
Безумовно, ситуація взаємного блокування США і західноєвропейських держав у МВФ та МБРР теоретично можлива. Але на практиці питання стоїть не про принципову можливість такого повороту подій, а про статистику його виникнення. Отож причини, з яких могла б початися настільки гостра боротьба в групі індустріальних країн, дуже очевидні. Наприклад, у загальному обсязі їхнього експорту і прямих іноземних інвестицій частка внутрішнього обороту перевищує 50 відсотків. Лише враховуючи ці цифри, важко уявити економічних партнерів, які б залежали один від одного більше, що диктує необхідність взаємної підтримки. А їх же пов’язують й інші спільні інтереси, проекти та опоненти: Паризький клуб кредиторів, OECD, OPEC, NATO ...
З певною часткою умовності процес прийняття рішень Бреттон-вудськими інститутами може бути описаний у термінах теорії ігор: кінцеве число гравців при стратегічній кооперації домінуючих учасників. На практиці зазначені умови можуть, наприклад, означати ось що. Якби Україна наважилася заблокувати в МВФ чи МБРР рішення США, їй знадобилася б підтримка не менш як 25—27 країн-учасниць, котрі мають таку ж кількість голосів, що й вона сама. (На Україну в зазначених організаціях припадає 0,6—0,7 відсотка всіх голосів.) При спробі ж протистояти G-7 Україні довелося б заручитися підтримкою вже 60—70 таких, як і вона, міноритарних членів, тобто понад третини всіх держав — учасниць Фонду і Банку. Але навіть за таких умов досягався б простий баланс голосів «за» і «проти». Остаточне ж рішення визначалося б вибором решти країн-учасниць.
Практична цінність дискусій, які всерйоз аналізують можливість таких розкладок, мізерна. Особливо якщо врахувати переляк самої України після недавньої заяви державного департаменту про перегляд Сполученими Штатами ставлення до неї.
Смисл наведеної політарифметики полягає не в пошуку винних. У власних бідах, безумовно, винні потерпілі, оскільки, за відсутності досвіду, не виявляють достатніх обачності та наполегливості в навчанні. Наведені вище цифри слугують простим нагадуванням про те, що всі без винятку члени Бреттон-вудських інститутів керуються власними національними інтересами. Затяте ж небажання міжнародних фінансових інститутів визнавати абсолютне домінування G-7 може, очевидно, пояснюватися делікатністю їхнього становища. Проголошуючи ідеали досконалої конкуренції і відповідні принципи загальної рівності, у своїй власній організації вони їм не дуже відповідають. Цей своєрідний парадокс, безумовно, заслуговує глибшого аналізу. Але аж ніяк не замовчування.
Не менш делікатним бачиться й аналіз механізмів реалізації національних інтересів. Не секрет, що МВФ та МБРР наполегливо рекомендують країнам-реципієнтам активніше розвивати зовнішню торгівлю і знижувати для цього рівень свого тарифного захисту. Тоді як СОТ із прийомом їх до своїх лав може не поспішати. Внаслідок цього національне виробництво нерідко опиняється в пастці. Доступ на зовнішні ринки йому штучно обмежений через відсутність «ринкового статусу» й відповідні антидемпінгові обмеження з боку країн–членів СОТ. Власний же ринок виявляється відкритим унаслідок зниження імпортних тарифів за рекомендацією МВФ та МБРР. Такі ситуації приносять найбільшу користь найбільшим світовим експортерам — членам СОТ. Навряд чи можна вважати простим збігом те, що ними є індустріальні держави, котрі домінують при прийнятті рішень у всіх трьох організаціях.
Україна загнала себе в такий глухий кут у 90-ті роки. З цього приводу довелося почути: «Ми (в МВФ) розраховували, що із СОТ країна домовиться сама». Визнання досить відверте: ніхто й не гадки не мав погоджувати процедури відкриття Україною свого внутрішнього ринку з її виходом на ринки іноземних держав. Оскільки підготовка до вступу в СОТ розтягується інколи до десяти і більше років (Китай готувався 15 років), а імпортні тарифи можна знизити практично миттєво, небезпека зазначеної стратегії очевидна. Ось і Сполучені Штати, що активно обмежують доступ українського металу на свій ринок, у серпні ц.р. «відклали на невизначений термін розгляд питання про надання Україні статусу країни з ринковою економікою».
Чи слід в усьому звинувачувати міжнародних експертів? У жодному разі: в самій Україні було досить лобістів, які проштовхували таку схему зовнішньоекономічного «реформування». Та й сьогодні ні МВФ, ні МБРР не примушують вітчизняних експортерів приховувати за кордоном валютний виторг. А от окремі їхні наполегливі поради тому сприяли. Як влучно зазначив проф. Дж.Стігліц, саме симбіоз безплатної (ваучерної) приватизації та лібералізації зовнішньоекономічної діяльності став потужним каталізатором вимивання національних доходів і декапіталізації ряду постсоціалістичних економік. По приклади далеко ходити не треба: всього за кілька років Україна втратила Чорноморське морське пароплавство, до складу якого колись входило понад 300 суден.
Взагалі, результати агресивної зовнішньоекономічної лібералізації залишаються надто суперечливими, аби їх сумлінно рекламувати. Наприклад, незрозуміло, якою мірою така лібералізація може сприяти розвитку Албанії, дефіцит торгового балансу якої коливається в діапазоні 20—30(!) відсотків ВВП. Формально аграрний сектор країни формує до 30—50 відсотків валового продукту. На практиці ж він стиснутий до розмірів напівнатурального господарства і задушений імпортом: Албанія ввозить сільськогосподарської та харчової продукції приблизно уп’ятеро більше, ніж експортує. Країна, територія якої лежить у субтропіках, імпортує консервовані огірки, капусту й буряк із Польщі. І навряд чи можна звести зазначені проблеми лише до бюджетного дефіциту.
Примітно, що пропаганда зовнішньоекономічної відкритості зводиться до свободи пересування тих чинників виробництва і продуктів споживання, що можуть відбивати конкурентні переваги індустріальних економік: товарів, послуг, капіталу. При цьому жоден Бреттон-вудський інститут не йде до, здавалося б, логічного кінця і не обстоює принцип безперешкодного пересування головного чинника виробництва — робочої сили. Оскільки це призвело б до непередбачуваних соціально-економічних наслідків. Потік дешевої робочої сили з менш розвинених країн ринув би передусім в індустріальні економіки, спровокувавши в них бум безробіття. Передбачаючи такі катаклізми, уряди останніх навіть думати не хочуть про глобальне дерегулювання трудової міграції. І правильно роблять, адже, як засвідчив досвід євроінтеграції, для успішного об’єднання навіть порівнянних у своєму розвитку ринків робочої сили може знадобитися не менше 40 років поступового зближення.
Було б непогано, якби аналогічною обачністю з боку світової економічної еліти супроводжувалося консультування реформ і в країнах, що розвиваються. Тим часом останні інколи свідомо пропонують себе в ролі експериментального матеріалу. Не дивно, що для постсоціалістичних економік уже створено «теорію» неминучих соціальних жертв, якими нібито мають супроводжуватися ринкові реформи (The World Bank. The First Ten Years. Analysis and Lessons for Eastern Europe and the Former Soviet Union, 2002). Гіпотеза, зізнатися, доволі цинічна і нагадує про сумно відомі тріски під час рубання лісу.
Безумовно, реформи реформам — не рівня. Можна говорити про реформи, єдиною метою яких є накопичення капіталу. У такому разі не дивно, коли діти, старики й інваліди справді стають історичними трісками. Але можуть бути й інші реформи, коли капітал слугує лише способом їх здійснення. А метою виступає добробут суспільства.
До другої моделі, вочевидь, тяжіє Китай, що збільшив із 1979 по 1999 рік у 6,2 разу ВВП і в 4,8 разу — реальні середньодушові доходи населення. При цьому динаміка його національного виробництва жодного разу не демонструвала тенденцій до зниження. Україна ж і Росія віддали перевагу першому варіанту. З огляду на це, після 60-відсоткового скорочення національного виробництва і реальних доходів перспективи переважної частини українського населення залишаються дуже проблематичними. Та чи можна звинувачувати міжнародне співтовариство в тому, що суверенна Україна дорожить пуповиною сталінської індустріалізації?
Китай же зі своїх «великих стрибків», схоже, зробив зовсім інші висновки. Пояснювати його успіхи рекомендаціями МВФ лише тому, що країна пішла на поступове відкриття своїх економічних кордонів, занадто сміливо. З таким самим успіхом можна було б звинуватити МВФ у 23 відсотках зниження ВВП України 1994 року лише на тій підставі, що воно відбувалося на тлі 40-відсоткового зростання імпортних закупівель.
Критичні зауваження на адресу Бреттон-вудських інститутів аж ніяк не свідчать про відсутність у їхніх активах успішних проектів. Той-таки Китай тісно співробітничає зі Світовим банком з 1982 року. За 18 років він позичив у МБРР та Міжнародної асоціації розвитку (обидві організації — структурні підрозділи Світового банку) близько 22,4 млрд. дол. США, сплативши їм при цьому 8,4 млрд. У МВФ безумовно вдалою виявилася програма економічної реабілітації Південної Кореї. Вона, позичивши в 1997—99 роках у Фонду 19,7 млрд. дол., змогла відразу сплатити йому 15,2 млрд. При цьому зростання її ВВП у 1999—2000 роках становило відповідно 10,9 і 9,3 відсотка проти падіння (-6,7 відсотка) 1998 року.
Примітно, що обидві країни проводять досить незалежну економічну політику, не зациклену ні на зовнішній фінансовій допомозі, ні на супутніх їй рекомендаціях. Внаслідок цього не виникає дискусій про національні джерела проблем та успіхів: вочевидь, нікому не доводилося чути про економічне диво МВФ/МБРР у Південній Кореї чи Китаї.
Їхній приклад — найкраще свідчення можливостей міжнародного співробітництва. Здорова національна стратегія сприяє відторгненню невдалих рекомендацій. Країна ж, що плутається у своїх національних інтересах, сама собі не помічник. Їй неможливо дати вдалу пораду. І, їй-богу, складно розраховувати на інший результат, коли уряд заявляє про неприпустимість вимог МВФ і за кілька тижнів звертається до нього ж із проханням надати новий кредит.