Не вельми приємно усвідомлювати реальне місце України
на світовій політекономічній карті. Але постулат про його унікальність — не найкраща реформаторська передумова
«Представників країн, що особливо активно оспорюють думку «четвірки», запрошують до так званої зеленої кімнати на четвертому поверсі штаб-квартири СОТ, де генеральний директор організації Майк Мур, за висловом Раві Канта, «б’є палицею по голові або шепоче ласкаві слова», домагаючись смиренності перед «четвіркою».
«Эксперт», №13, 2002, с.54
У світі налічується близько 210 держав. Сім із них виробляють майже половину світового ВВП (45,8 відсотка). Друга його половина припадає на економіки інших двох сотень. Абсолютним лідером «сімки» (відомої як G-7) є Сполучені Штати. Їхня частка у світовому виробництві становить майже 22 відсотки. Далі, у порядку спаду, йдуть Японія — 7,6, Німеччина — 4,7, Франція — 3,3, Великобританія — 3,2, Італія — 3,2 і Канада — 2,0 відсотка. У разі зіставлення національних ВВП не за паритетом купівельної спроможності, а за ринковими валютними курсами частка «сімки» у світовому виробництві сягає 66 відсотків.
Асиметричність світогосподарської системи вражає ще більше, коли врахувати, що в семи зазначених країнах проживають менше 12 відсотків населення планети. При цьому неоднорідність економічних потенціалів простежується й усередині самої «сімки». Наприклад, обсяги виробництва доданої вартості підприємствами Каліфорнії — найбільш економічно розвиненого штату США — перевищують валовий продукт Канади. Тому якщо Каліфорнія здобуде незалежність, жартують американські економісти, Канада втратить своє місце в привілейованій G-7.
Через зазначені причини під час щорічних зустрічей представники «сімки» координують не лише внутрішню політику своїх країн. Навіть якщо обговорювані проблеми належать винятково до сфери їхніх відносин, рішення держав, які контролюють половину світового виробництва й експорту, не можуть не стосуватися «другої половини світу». Тому зустрічі G-7 дуже нагадують закриті наради власників контрольного пакета акцій, про результати яких міноритарні члени компанії можуть дізнатися лише з офіційних прес-релізів.
Наведена аналогія досить умовна. Проте умовність нерідко пом’якшує дійсність. Остання ж полягає в тому, що сьогодні держави «сімки» визначають базові принципи економічного світопорядку. Формально його правила і процедури регламентуються міждержавними угодами і статутами міжнародних організацій. Проте останні є не чим іншим, як відображенням табеля про фінансові ранги. Його наочно демонструє різниця в голосувальній силі держав — членів Валютного фонду і Міжнародного банку реконструкції і розвитку (МБРР).
Якщо «сімка», що має в зазначених інститутах майже половину голосів, планує провести через них якесь рішення, позитивний результат можна вважати наперед визначеним. Знаменно, що при цьому одностайність всередині самої G-7 може навіть не знадобитися: успіх найчастіше забезпечується активною позицією двох-трьох її провідних країн. Держави — учасниці МВФ і МБРР аж ніяк не рівновеликі, вони поділяються на кредиторів і позичальників. Тому завжди знайдуться боржники, які не вписуються в запланований графік платежів і готові підтримати позицію своїх кредиторів
Як нескладно здогадатися, члени «сімки» є основними фінансовими донорами країн, що розвиваються, і економік, які потрапляють у скрутне становище. Тому під час їхнього діалогу з третіми країнами нерідко знаходяться додаткові аргументи, переконлива сила яких виходить за формальний регламент об’єднуючих їх організацій. Точно так само не вписуються у вузькі рамки міжнародних статутів і двосторонні відносини. При цьому широта можливостей кредитора надає його консультаціям із боржником особливої атмосфери конфіденційності. Особливо, якщо останній хронічно потребує зовнішньої підтримки.
Наприклад, аргументи, що пред’являються Україні, є зазвичай настільки вагомими, що вона з розумінням ставиться до необхідності як закриття Чорнобильської АЕС, так і відмови від Бушерського контракту і постачань озброєння в Македонію. Правда, при цьому її дії можуть мати односторонній характер і не супроводжуватися виконанням зустрічних обіцянок державами «сімки». Проте й Україна ще жодного разу самостійно не виконала своїх боргових зобов’язань перед ними. Тому навряд чи можна звинувачувати кредиторів у тому, що їхній боржник віддає перевагу новим позикам і борговим розстрочкам, а не політичній самостійності.
Щодо міжнародних організацій, то членство в них аж ніяк не зобов’язує до щорічних запозичень. Пошук нових кредитів, як і сам вступ до МВФ, Світового банку або ЄБРР, — справа абсолютно добровільна. Зрештою, далеко не всі країни, що розвиваються, і постсоціалістичні країни вважають за необхідне щороку звертатися по кредитну підтримку, до того ж, Валютного фонду. Така стратегія, очевидно, не завдає шкоди їхній економічній репутації, як, утім, і політичній самодостатності.
Що ж стосується небеззаперечної ефективності умов, під які надаються кредити міжнародними інститутами, то останні до такої критики прислухаються. Хоча, можливо, і не так охоче, як хотілося б країнам, що розвиваються. Проте упродовж 10—15 останніх років міжнародні організації ініціювали низку нововведень, спрямованих на зниження боргового тягаря найменш розвинених країн світу, розширення їхньої участі в розробці власних стабілізаційних програм, посилення соціальної спрямованості реформ і збільшення тривалості програм співробітництва. При цьому не можна не зауважити, що зазначені новації слугували очевидною відповіддю на зовнішню критику на адресу Фонду і Банку.
Проте навряд чи можна говорити про їхню велику схильність до самореформування — воно відбувається швидше не під тиском зовнішньої критики, а в міру того, як цю критику її стає доцільним врахувати провідним «акціонерам». Фінансове домінування дає змогу індустріальним країнам досягати високого ступеня синхронізації ініціатив і зусиль міжнародних організацій. Так, наприклад, спроби витягти з боргової ями понад 40 найбідніших економік світу активно підтримуються індустріальними країнами як у межах Паризького клубу, так і за допомогою спеціальних програм МВФ, Світового банку й ООН (HIPC Initiative).
Причини зростаючого занепокоєння світового співтовариства з приводу боргової проблеми очевидні. Проте з боку G-7 ця занепокоєність має свою специфіку. Виступаючи основним кредитором, «сімка» близько 15 років безуспішно намагалася домогтися належного виконання зобов’язань країнами-позичальниками. Цікаво, що при цьому кредитори категорично заперечували проти зменшення номінальної суми боргових зобов’язань, вважаючи, що проблему можна вирішити за допомогою надання нових дешевших позик, розстрочок платежів і збільшення пільгових періодів їхнього погашення. Тим часом, із 1980 року по 1990-й відношення зовнішнього боргу найбідніших країн до їх сукупного ВНП зросло майже втричі, із 32,6 до 89 відсотків. У 1999 році воно становило вже 107,5 відсотка. Тому залучення міжнародних інститутів не тільки підключило до пошуку прийнятного рішення все світове співтовариство. Воно певною мірою підставило фінансове плече країнам-кредиторам, що роками надавали незабезпечені позики на десятки мільярдів доларів.
І все ж навряд чи коректно розглядати фінансову допомогу МВФ і Світового банку виключно через призму інтересів їхніх головних «акціонерів». У кінцевому рахунку, країни-позичальники одержують власні економічні вигоди від зовнішнього фінансування бюджетних дефіцитів і кредитного поповнення валютних резервів. Наприклад, ухиляння від самостійного погашення боргових зобов’язань є національним вибором України. Та й країни, що перебувають сьогодні в стані боргового паралічу, два десятиріччя дотримувалися такої стратегії не з примусу.
Нарешті, не секрет, що односторонні позичання можуть поставити розвиток грошової і фінансової систем держави-позичальника в політичну залежність від зовнішніх донорів. Сьогодні державний борг країн, що розвиваються, майже вдвічі перевищує їх сукупні міжнародні резерви (в Україні — втричі). Його ж відношення до їх загального ВНП збільшилося в 1970—2000 роках із 6,3 до 22,6 відсотка (в Україні — 26,9 відсотка). Але знову-таки — навряд чи з цього приводу варто дорікати кредиторам. По-перше, по допомогу до них звертаються держави, які уже зазнають певних економічних проблем. По-друге, країни-кредитори аж ніяк не альтруїсти і керуються власними національними інтересами, незалежно від того, надають вони підтримку на двосторонній основі або через міжнародні організації. І, очевидно, не їхня провина, якщо позичальник не хоче цього розуміти.
Енергійність же, з якою індустріальні держави стверджують свої економічні права, гідна всіляких похвал. Їхнє домінування у Валютному фонді і МБРР (членами яких є 183 країни) дає змогу відстежувати практично всі міжнародні фінансові потоки. При цьому особливим активом організацій є велика статистична база, що відображає вузлові елементи економічної динаміки країн-учасниць. Електронний доступ до неї забезпечує рівень інформованості, якому можуть тільки позаздрити багато національних урядів. (Знаменна при цьому асиметрія в доступі й обміні інформацією: в офіційній і внутрішній статистиці МВФ і Світового банку немає даних, наприклад, про структуру і динаміку зовнішнього боргу індустріальних країн.) Через кредити міжнародних інститутів і умови їх надання держави-кредитори можуть серйозно впливати на стан фінансової і грошової систем значної частини економік, що розвиваються. Якщо ж урахувати, що Фонд звичайно виступає в ролі міжнародного фінансового арбітра, політичні можливості міжнародних організацій складно переоцінити.
Домінування індустріальних держав чітко простежується й у Світовій торговій організації (СОТ), що визначає принципи міжнародної торгівлі 144 країн-членів, на які припадає понад 97 відсотків світового товарообороту. «Вважається, що всі країни в СОТ мають рівні права... Насправді всі рішення... приймаються консенсусом «великої четвірки», до якої належать США, ЄС, Японія і Канада. Інші країни змушені погоджуватися з цими рішеннями». Через це окремі закордонні фахівці «називають найвпливовішою особою в СОТ не гендиректора Майка Мура... а американського представника Роберта Зелліка і представника ЄС при СОТ Філіпа Ламі» («Эксперт», №13, 2002).
Додержання принципів досконалої конкуренції в міжнародній практиці є аж ніяк не загальним, а розподіл вигод від вільної торгівлі — далеко не симетричним. Пропаганда ж ідей ліберальної торгівлі дедалі більше нагадує експорт продукції, орієнтованої переважно на країни, що розвиваються. Характерним у цьому сенсі виявилося березневе запровадження імпортних мит Сполученими Штатами (від 8 до 30 відсотків) на десять видів сталеливарної продукції. Проте не менш показовою була і негайна реакція Європейського Союзу.
Він відповів уже в квітні. Але не зустрічними санкціями, а фактичною підтримкою односторонніх протекціоністських зусиль США. ЄС запровадив 15—26-процентні мита на імпорт 15 видів сталевої продукції. Навіть не будучи скоординованими, дії США і ЄС виявилися односпрямованими — проти виробників економік, що розвиваються, і постсоціалістичних економік. Примітно, що їх було розпочато через півроку після оприлюднення Світовим банком рекомендацій щодо боротьби з глобальним економічним спадом, де зворушливо говорилося про необхідність розвитку міжнародної торгівлі за допомогою зниження тарифних та адміністративних бар’єрів.
Фінансова могутність індустріальних країн під егідою Сполучених Штатів формує міцний фундамент їхньої зовнішньої політики, багато аспектів якої інколи мають дуже віддалене відношення до економічного життя. Видача торік Югославією Міжнародному трибуналу в Гаазі С.Мілошевича відбулася за день до початку міжнародної конференції з питання надання їй фінансової допомоги в розмірі 1,3 млрд. дол. Враховуючи, що екстрадиція колишнього президента була однією з обов’язкових умов надання підтримки, преса негайно пригадала про біблійні срібняки. Початок військових дій країн НАТО в Афганістані в межах антиталібської кампанії також супроводжувався відвертими фінансовими мар’яжами. Пакистану, територіальною підтримкою якого необхідно було заручитися, Сполучені Штати миттєво запропонували реструктурувати 3,4 млрд. дол. зовнішнього боргу.
У разі потреби індустріальні країни сьогодні можуть поставити під свій прямий фінансовий контроль практично будь-яку економіку, що розвивається. Навіть без урахування можливостей Північноатлантичного блоку зробити це їм не складніше, ніж відкрити ножем консервну банку. Проте супутні видатки в низці випадків можуть перевищити потенційні доходи. Тому якщо відповідних зусиль не вживають, то, швидше за все, через економічну недоцільність. Відмова Панами від національної валюти і суверенітету на користь американського долара, як і готовність Аргентини, що висловлювалася, наслідувати її приклад, видаються все-таки аномальними. У випадку ж із нафтовидобувними монархіями status quo є прийнятним для всіх компромісом: хоч би яким незалежним був OPEC, але динаміка і стан валютних резервів його членів безпосередньо залежать від благополуччя розвинених економік.
Безумовно, не вельми приємно усвідомлювати незначущість місця власної держави на політекономічній карті. Проте постулат його унікальності — аж ніяк не найкраща реформаторська передумова. З географічної точки зору, Україна, можливо, справді розташована в центрі Європи, а Коста-Рика — Америки. Проте з цього не випливає, що світовою економічною периферією є Великобританія і Сполучені Штати. У міжнародних відносинах емоційні асоціації не стільки малопродуктивні, скільки небезпечні. Реально Україна є однією з найбідніших країн Європи, а середньодушові доходи її населення вдвічі нижчі, ніж у тій самій Коста-Риці. При цьому міркування про привабливі розміри українського ринку — ще один приклад не зовсім вдалих паралелей. Обсяг останнього визначається не лише чисельністю, а й також купівельною спроможністю населення. Тому місткість ринку 50-мільйонної України виявляється майже вп’ятеро меншою, ніж ринку Австрії, населення якої не перевищує 8 млн. чоловік.
Багато бідного населення — не перевага, а недолік. Теоретично, тому ж Європейському Союзу вигідніше надати членство відразу восьми країнам — Болгарії, Угорщині, Латвії, Литві, Словенії, Словаччині, Чехії й Естонії, ніж одній Україні. Економічні і політичні резони такого сценарію досить очевидні. По-перше, мінімізуються витрати на адаптацію нових членів: сукупне населення вищезгаданих держав мільйонів на сім менше, ніж в Україні, а доходи його вищі. По-друге, досягається незрівнянно більший міжнародний резонанс і геополітичний ефект. (Очевидно, саме через величезні географічні розміри і низькі доходи 150-мільйонного населення Росія розсудливо не декларує своїх намірів щодо вступу до ЄС — той її приєднання просто не витримає.)
Якби Україна досягла середньоєвропейської продуктивності праці і рівня її оплати, політична ситуація в Європі радикальним чином змінилася б. З огляду на чисельність її населення, яка порівнянна з населенням Великобританії (60 млн. чол.), Франції (59 млн.), Італії (58 млн.) і значно перевищує населення Канади (30 млн.), мова б, по суті справи, йшла про абсолютно нову політекономічну конфігурацію. Але сьогодні це утопічний сценарій: навіть із темпами зростання середньодушових доходів, що вдвічі перевищують їхню динаміку в Західній Європі («Послання Президента України до Верховної Ради України»), нашій країні знадобиться 100 років для досягнення рівня європейських доходів. Проте й у цьому разі наївно розраховувати на зовнішню політичну і фінансову підтримку таких зусиль — добровільно собі конкурентів ніхто не створює.
Феноменальними вважаються темпи розвитку сучасного Китаю, що демонструє впродовж останніх 30 років щорічний приріст середньодушових доходів приблизно на 7 відсотків. Якщо припустити, що вітчизняній економіці вдасться повторити його унікальний досвід, то потрібно майже 40 років, щоб наздогнати Європу за рівнем доходів. Проте всерйоз казати про таку динаміку ніяково — настільки умоглядні передумови і механізми її досягнення. Україна, яка постійно потребуючи фінансової підтримки, орієнтується на стереотипні рекомендації міжнародних організацій. Ефективність же останніх неочевидна: із майже 90 країн, що розвиваються, які кредитувалися в 1965—1995 роках Валютним фондом, понад половина не досягла економічного зростання, а 32 стали біднішими.
Та й узагалі, чи можна розраховувати на унікальні результати, дотримуючись стандартних розпоряджень? Той самий Китай за весь час своїх реформ тільки двічі звертався по кредити до МВФ — у 1981 і 1986 роках. Їхній сумарний обсяг не перевищив 1,6 млрд. дол., що приблизно в 2,5 разу менше, ніж вітчизняні запозичення у Фонду протягом останніх восьми років.
На необхідність критичного ставлення до рекомендацій МВФ вказує і професор Колумбійського університету Дж.Стігліц, який займав у 90-х роках посади старшого віце-президента і головного економіста Світового банку. Зокрема, він свідчить про скандальні історії, коли трафарет стабілізаційної програми розкривався цілком випадково, коли національний уряд виявляв у її тексті назву зовсім іншої країни-реципієнта. З огляду на обмеженість персоналу Фонду, зазначену ситуацію навряд чи можна вважати несподіваною. Кількість економістів, що працюють по кожній його країні-учасниці, рідко перевищує шість-сім чоловік. Саме такі гранично маленькі групи експертів — до 10 чоловік, включаючи допоміжний персонал, а не весь Валютний фонд — займаються розробкою конкретних стабілізаційних програм. Безумовно, різнобічний досвід і знання міжнародних експертів слід максимально використовувати. Проте в консультаційних цілях, а не директивних.
Переважно олігополістична структура міжнародних ринків і фінансової залежності країн, що розвиваються, не сприяють капіталізації їхніх конкурентних переваг. Однак тим же Сполученим Штатам лаври економічного лідера ніхто в спадок не передавав. Як і Китаю, що планує до 2010 року вийти на друге місце у світі за розмірами національного ВВП. Тому хоч би як були обмежені ресурси країн, що розвиваються, але розраховувати вони повною мірою можуть лише на них.
Покладати ж надмірні надії на зовнішню допомогу й інвестиції, очевидно, не слід. По-перше, незважаючи на інколи високий потенціал, прямі іноземні інвестиції, як правило, не формують критичної маси національних капіталовкладень. Їхня середня частка у валовому нагромадженні капіталу як правило не перевищує 10—15 відсотків. По-друге, близько 79 відсотків усіх прямих іноземних інвестицій акумулюються в економіках з високим рівнем середньодушових доходів. З них 31 відсоток абсорбує одна країна — Сполучені Штати. Ще майже 24 відсотки становить частка держав Європейського валютного союзу. А на 64 країни з низькими середньодушовими доходами, в яких проживає 40 відсотків населення планети, припадає не набагато більше 1 відсотка зазначених капіталовкладень. (До їхнього числа, до речі, належить й Україна.) По-третє, добровільно жодна держава безплатної передачі конкурентних технологій (разом з інвестиціями) не допустить. Не кажучи вже про новітні. Нарешті, у разі потенційного конфлікту інвестор (донор) віддасть перевагу іноземним інтересам, очевидно, лише в останню чергу.
До числа головних міжнародних гравців Україна вже не належить. За останнє десятиріччя вона втратила багато своїх переваг. Наприклад, за розмірами національного продукту перемістилася в міжнародних рейтингах з 29-го місця на 51-ше. Якщо в 1990 році її ВНП перевищував національний продукт Пакистану в 2,2 разу, то в 1999-му останній перевищував обсяги вітчизняного виробництва вже на третину. За цей час Пакистан устиг утвердитися як ракетно-ядерна держава. Україна ж свій статус третьої ядерної держави визнала тягарем, якого негайно позбулася. Але позбулася у такий спосіб, що тепер щороку переймається пошуками зовнішніх запозичень і третій рік не може узгодити з Паризьким клубом реструктуризацію 0,58 млрд. дол. Хоча країни–учасниці Паризського клубу у 1993—1999 роках одній лише Росії щороку реструктурували платежів на загальну суму, в 150 разів більшу, — 91 млрд. дол.
Контрпродуктивно зводити економічні проблеми до зовнішніх причин. Як і реформуватися в кредит. Економічна незалежність не здобувається в борг і за порадами ззовні. Україна ж демонструє хронічну нездатність самостійно обслуговувати свої борги. Їхня доля давно вже вирішується на рівні політичних угод. Мінфін, наприклад, торік виплатив у рахунок зовнішніх зобов’язань близько 800 млн. дол. При цьому близько 460 млн. було профінансовано новими іноземними кредитами, включаючи 310 млн. від Світового банку. Найближчими роками зовнішні зобов’язання бюджету зростуть у 1,5—1,7 разу.
В умовах фінансової анемії політична самодостатність видається дуже проблематичною. Питання, зрештою, не в якості рекомендацій II Європейського департаменту МВФ. Але в тому, що щорічна потреба в кредитах аж ніяк не свідчить про ефективність національної політики, а їхнє надання — про успіхи економічних експериментів.