У попередньому номері «ДТ» розпочало дискусію про першочергові економічні перетворення, що мають відбутися в країні після виборів. Ми звернулися по коментарі до найближчого оточення переможця президентських перегонів, до одного з його найуспішніших конкурентів, який виявив готовність працювати прем’єром при Януковичі, а також до вітчизняних експертів. Сьогодні наш співрозмовник — Анатолій ГАЛЬЧИНСЬКИЙ, один із найбільших авторитетів у макроекономічній сфері часів президента Кучми, який займав посади голови ради Національного банку України і директора Національного інституту стратегічних досліджень.
— Анатолію Степановичу, у передвиборній риториці було занадто багато оптимізму щодо перспектив української економіки. Цьому сприяли позитивні очікування, пов’язані з подоланням світової фінансової кризи. Яка ваша позиція в цих питаннях? Чи зміниться ситуація в зв’язку зі змінами в коридорах влади?
— Спочатку про світову кризу. Тут справді намітилися позитивні процеси. МВФ навіть оголосив, що світова економіка виходить із рецесії раніше, ніж це передбачалося: 2010 року вона зросте на 3,9%, а 2011-го — на 4,3%. Прогнози Світового банку стримані, але також доволі оптимістичні.
Проте ми маємо враховувати й інше — чи вирішені інструментами кризи протиріччя, які викликали її? Я не хочу зачіпати всіх глибинних причин кризи, але є речі очевидні: в основі кризи — «боргова піраміда». Про це багато сказано. Чи намітилася тенденція її подолання? Тут виникає багато сумнівів. Фактично, відбулася реструктуризація заборгованостей, причому значну частку зобов’язань перекладено на плечі держави. Валові обсяги боргів не зменшилися. Більш того, про природні межі допустимих заборгованостей нині вже ніхто й не заїкається.
На початку лютого президент США Б.Обама запропонував конгресу бюджет на 2011 рік із новим рекордним дефіцитом у 1,6 трлн. дол. Це — 9,9% ВВП країни. Оптимум, як ви знаєте, 2—3%. Для порівняння скажу, що 2007 року бюджетний дефіцит США становив 573,7 млрд. дол. Тепер — майже втричі більше. У Греції, яку всі рятують, дефіцит 12,7% ВВП. Нині серйозні аналітики вважають, що фінансові борги Греції можуть поховати систему євро.
А які наслідки 10-відсоткового дефіциту і величезних боргів США? Вся надія — на Китай, на китайські 2,4 трлн. дол. валютних резервів. Тож говорити про те, що колізії кризи вже подолано, я не поспішав би.
Невизначеність світової економіки позначається й на моїх оцінках перспектив української економіки, яка глибоко інтегрована у світовий економічний простір. Гадаю, не помилюся, якщо скажу, що наша економіка перебуває нині у точці функціональної невизначеності й може еволюціонувати до кількох альтернатив. Вони, за великим рахунком, непередбачувані. Дається взнаки й те, що наше суспільство поки ще залишається в зоні історичного вибору, воно ще не минуло точки неповернення.
Ми маємо враховувати й те, що, на відміну від кризи 1997—1998 років, нинішня криза не стала для нас кризою відбудови. Радше навпаки — вона поглибила протиріччя, що їй передували. Конструктивна функція кризи залишилася нереалізованою. Це значно ускладнює економічну ситуацію в країні. Тож оптимізму в оцінках відповідних процесів у мене не так уже й багато.
— Звичайно, серйозно пригнічує ситуація в бюджетній сфері, однак в останні місяці в українській економіці простежуються й позитивні тенденції. Почали нарощувати обсяги виробництва металургія, АПК, інші галузі. Про це свідчить офіційна статистика. Ви сумніваєтеся в її достовірності?
— Я цього не сказав. Мені добре відомий потенціал нашої економіки. Завжди вважав і вважаю його дуже солідним. Та давайте ще раз поміркуємо, що відбулося в останні роки й головне — чому це відбулося? Чому Україна виявилася країною з найбільшим падінням економіки в Європі — 14—15% (за перші три квартали 2009-го — 15,9%. — Ю.С.). Йдеться про виміри ВВП у національній валюті. Проте у світі відповідна динаміка оцінюється в доларовому еквіваленті. З цього погляду ситуація, судячи зі статистики МВФ, узагалі катастрофічна.
Розрахунки зроблено торік, але вони близькі до наших офіційних даних. Судіть самі: якщо 2008 року загальний обсяг ВВП України становив 179,6 млрд. дол., то 2009-го (за оцінками МВФ) — 115,7 млрд. дол. З урахуванням динаміки валютного курсу падіння лише за рік — більш як на третину, на 35,6%!
У 2008 році наш ВВП на душу населення становив 3,9 тис. дол., а в 2009-му — 2,5 тис. Для порівняння скажу: відповідний показник у Білорусі становить 5,1 тис. дол., Казахстані —
6,9 тис., Росії — 8,9 тис. дол. Нас завжди цікавить і динаміка в Польщі. Тут ВВП на душу населення — 11,1 тис. дол., майже у 4,5 разу вища, ніж у нас. Україна свого часу значно перевершувала за економічними параметрами Румунію й Болгарію. Нині у цих країнах показники ВВП на душу населення вдвічі-втричі вищі, ніж у нас. Коли я казав про те, що Україна виявилася найслабкішою ланкою в європейській економіці, то я мав на увазі саме цю динаміку.
Відповідно до тих же розрахунків МВФ, Україна зможе перевершити докризовий (2008 р.) рівень ВВП лише 2014 року. Чи влаштовує нас така перспектива? Тож давайте танцювати від цього.
— Певні позитивні очікування в суспільстві пов’язують із тим, що в 2003—2004 роках, при уряді Януковича, статистика зафіксувала найвищі темпи зростання. Про це регіонали сурмлять на кожному кроці. Багато виборців, виходить, повірили їм. Чи це так?
— Відверто кажучи, я найбільше побоююся такої догідливості. Чому ми так глибоко впали, чим визначається те, що сталося? Для мене тут багато що є очевидним. Навіть з урахуванням «політичного безладдя» останніх років зріла за своїми структурними параметрами економіка не могла провалитися таким чином.
Наша економічна слабкість — незавершеність системних реформ. Це, на моє переконання, головне. Зруйнувавши старе, ми не змогли завершити процес створення нової дієздатної економічної конструкції, зупинилися на півшляху.
Будемо коректні в наших оцінках й іншого: уряд Януковича 2003—2004 років не був урядом реформ. Я маю на увазі не тільки вирішення невідкладних завдань ринкових перетворень — сприятлива економічна кон’юнктура того періоду дозволяла це зробити. Йдеться насамперед про структурну перебудову з акцентами на розширення капіталомісткості внутрішнього ринку, про заміну інвестиційної моделі розвитку на інноваційно-інвестиційну.
Про яку конкурентоспроможність можна було говорити, якщо всього 10% підприємств займалися інноваційною діяльністю? Всі розуміли, що без ринку землі радикально змінити ситуацію в АПК неможливо. Ну й найголовніше — реформування соціальної сфери: адресність допомоги, пенсійна реформа, реформи в медицині та ЖКГ.
У нас сформувалася «мутантна економіка» — недороблений, ринкоподібний реальний сектор і «радянська соціалка». Ця мутантність поглибилася за останні п’ять років. Усі й тоді розуміли, що це дуже хитка система економічних відносин, але ніхто нічого не робив, аби змінити ситуацію.
— Чому?
— У 2003—2004 роках усі політики вже думали про майбутні президентські вибори. Реформи, про які ми говоримо, — річ ризикована, непопулярна. До того ж уряд Януковича досить кваліфіковано розв’язував проблеми економічної тактики, вміло використовував сприятливу зовнішню кон’юнктуру й на цих засадах забезпечував високі темпи зростання. Та це було зростання без розвитку, зростання без акцентів на перспективу.
Є й інший важливий аспект. Досвід 2003—2004 років, про який ви кажете, — це досвід докризового періоду. Світова криза радикально все змінила. Криза для кожної країни — це насамперед реанімація в усіх можливих формах протекціонізму. Це зовсім нова стратегія фінансових ринків, нова інвестиційна політика. У цьому сенсі мене насторожує основний меседж переможців — «ми все знаємо».
Навички минулого треба відкласти в шухляду, для майбутніх мемуарів. У мене є підозра, що саме «навички минулого» можуть зіграти з переможцями злий жарт. Проблемним нині для всіх є запитання не «як робити?» (Янукович і Азаров свого часу показали, що таке завдання вони вирішувати можуть). Головною нині є позиція «що робити?». Світ сьогодні не може визначитися насамперед у цьому. Чи розуміє це В.Янукович, я не знаю, а точніше — дуже сумніваюся в цьому.
— Не могли б ви позначити ваше бачення проблеми?
— Ще раз звертаю увагу на можливість альтернативних рішень. Та в будь-якому разі ми маємо вести розмову не просто про вихід із кризи, як це весь час наголошується (3—4% зростання прийдуть самі собою, за рахунок змін статистичної бази), а про економіку майбутнього. Тут ключовою є позиція, про яку ми вже казали, — завершити ринковий транзит, доробити розпочате.
Слід визначитися й у тому, чого ми хочемо — більше чи менше держави в економіці? Це доволі складне питання. Попередній уряд намагався розширити позиції держави. На цих засадах формувалися політичні дивіденди.
Я — прихильник протилежного, прихильник ліберальної парадигми майбутніх перетворень, значного поглиблення ліберальних засад в економіці. На жаль, я не бачу інших можливостей. Вилікувати економіку, зробити її інвестиційно привабливою, адекватною національній ментальності можна тільки на цій основі.
Нам не варто копіювати досвід Росії, що розвивається шляхом ребюрократизації економічної системи. Це — справа Росії. Спроби в минулому копіювати досвід Росії далеко не завжди давали позитивні результати. У нас принципово інша специфіка економіки, інша політична система, якщо хочете, інша ментальність населення. Дуже хочеться бути почутим і в цьому.
— Але світ начебто відмовляється від ліберальних догматів. Усі нині говорять про реанімацію кейнсіанських принципів економічної політики.
— Йдеться про вимушені антикризові рішення, які в перспективі згортатимуть. Та справа навіть не в цьому. У країнах Заходу ринку більш ніж достатньо. Там держава ринку не перешкода. У нас же реального цивілізованого ринку ще не було. Ми маємо пузату, неповоротку, все пожираючу державу. За попередніми оцінками, державне споживання (видатки консолідованого бюджету і Пенсійного фонду) перевищили торік позначку в 50% ВВП. Це — прямі вилучення з економіки, це половина новоствореної вартості. Про який підприємницький рейтинг та інвестиційну привабливість економіки, про зниження податків, про макроекономічну збалансованість, детінізацію, про малий і середній бізнес, стабільність гривні в цьому разі може йтися?
Не забувайте й про те, що йдеться про економіку, де, як ми вже казали, ВВП на душу населення становить усього 2,5 тис. дол. Витоки корупції також коріняться в пузатості держави. Сильна держава — «це не багато держави». Сильна держава в економіці — це держава, яка дає простір підприємництву, яка ефективно захищає усі види власності, насамперед приватну власність. Це — держава, спроможна здійснювати ефективну політику доходів, необхідні структурні реформи.
Одним із визначальних пріоритетів подолання фінансової кризи 1997—1998 років було рішуче зменшення видатків зведеного держбюджету: з 41,9% ВВП 1996-го до 36,8% — 1997-го, 30,4% ВВП — 1998-го і до 26,7% ВВП — 1999-го. Знаю, яких зусиль це коштувало. У нас сьогодні такі видатки наблизилися до 35%. Завдання номер один — знизити держвидатки мінімум на 6—7% ВВП.
Наші політики люблять бравірувати успіхами Китаю, забуваючи при цьому сказати, що там держспоживання не перевищує 20% ВВП, зате норма накопичення становить 40—42%. У нас же на накопичення використовується всього приблизно 20% ВВП.
Оскільки мова зайшла про якісь контрольні цифри, то скажу й про розміри держвласності. Вона, за моїми оцінками, має бути зведена до мінімуму, до 15—17% сумарних активів. Параметри лібералізації економіки мають кореспондуватися з цим.
Для нової влади дуже важлива й філософія соціальної політики, подолання реанімованих останніми роками давно збанкрутілих засад патерналізму. Проблему бідності розв’язати на цій основі неможливо. Соціальна справедливість, яку має гарантувати держава, — це не «рівність у бідності», це — забезпечення рівних шансів на старті й диференціація кінцевих соціальних результатів. Це, якщо хочете, принцип змагальності в сфері соціальних відносин.
Суспільство не може проїдати більше, ніж виробляє. Це — азбучна істина. Ніхто у світі іншого ще не вигадав. Модель ліберальної економіки грунтується на цьому. Побудувати Європу в Україні, як це обіцяє В.Янукович, можна лише дотримуючись відповідних цінностей.
— Якщо припустити, що ці рекомендації буде взято на озброєння, то хто зможе реалізувати таку політику, на кого в цьому може спиратися президент?
— Для президента головним у цьому є більшість у парламенті. Уряд контролюється більшістю. Необхідна спільна платформа. За моїми оцінками, 60—70% депутатів поділяють ринково-ліберальні цінності.
«Багато держави» треба тільки політикам. Якщо держави багато, розширюються можливості політичної корупції. Ліберальна платформа розвитку економіки може стати фундаментом консолідації більшості. Я не говорю про правові механізми. Це окреме питання.
Ще одна позиція. Для економіки дуже важлива консолідація національного капіталу. Я був трохи здивований, що С.Тігіпко на кожному перехресті «сурмив» про середній і малий бізнес, не сказавши жодного слова про конструктивну роль великого капіталу. Я теж за мале й середнє підприємництво, свого часу докладав багато зусиль для його розвитку. Але не можна перетворювати цю проблему на політичний бренд, не можна протиставляти великий, середній і малий капітали. Це — реальні партнери.
На мій погляд, для країни важлива політична реабілітація великого капіталу, розуміння того, що це основа зовнішньої конкурентоспроможності, серйозних інновацій, розв’язання багатьох соціальних проблем і багато чого іншого. Не можна ігнорувати й відповідну структуру нашої економіки. Потрібен такий економічний і правовий клімат у країні, за якого національний капітал будь-яких параметрів не шукав би «прикриття» під куполами політичних інститутів. Ліберальна парадигма, яку я обстоюю, враховує і цю проблему.