Больовий шок, що його світова криза викликала в Україні, наочно довів, наскільки примарними були «сподівання» деяких політиків та економістів на автономність вітчизняних процесів від загальносвітових. Мало для кого з незаангажованих спостерігачів є секретом, що й останнім пожвавленням своєї динаміки національна економіка завдячує не якимось там успіхам антикризової політики нашої влади, а лише глибині попереднього обвалу та поліпшенню стану світових ринків (причому в основному сировинних). Тож і бравурність звітів Держкомстату залежить здебільшого від того, як ляже карта на глобальній арені.
Розібратися в хитросплетіннях нинішнього світового економічного пасьянсу «ДТ» допомагав доктор економічних наук, екс-голова Ради НБУ, а нині — головний науковий співробітник Інституту світової економіки і міжнародних відносин Анатолій ГАЛЬЧИНСЬКИЙ.
— Анатолію Степановичу, наскільки нам відомо, саме кризові явища в світовій економічній системі були провідною темою ваших останніх наукових досліджень, підсумком яких стала книжка «Криза і цикли світового розвитку». Авторитетні світові аналітичні інституції дедалі частіше і впевненіше говорять про початок стабілізації світової економіки. Чи справді, на ваш погляд, для цього є серйозні підстави?
— Світова статистика надзвичайно суперечлива. Однак, якщо говорити про загальні тенденції, то вони справді несуть позитивний потенціал. Варто проаналізувати статистичні ряди (з початку року), що характеризують динаміку світових цін на енергоносії, попит на продукцію інвестиційних галузей економіки (передусім металургійної промисловості), індекси фондових ринків, щоб переконатися: пік глобальної кризи справді залишається позаду. З кризи почала виходити й автомобільна галузь, котра зазнала, як відомо, поряд із житловим будівництвом, чи не найбільших втрат. Дуже значущими є і повідомлення окремих країн про зростання обсягів вантажних перевезень. Аналітики не завжди звертають увагу на цей, по суті, синтезуючий параметр економічної динаміки.
Звісно, знадобиться багато часу, щоб остаточно подолати наслідки кризи. Проте проблема, якою я як науковець нині переймаюся, лежить дещо в іншій площині. Наскільки міцною може виявитися післякризова стабілізація світової економіки? На це запитання не існує однозначної відповіді. Однак окремі процеси не можуть не насторожувати.
— Про що йде мова?
— Широкому загалу відомо про неймовірно великі витрати світового співтовариства на подолання кризи. За останніми оцінками, на це вже витрачено понад 10 трлн. дол. Це — майже п’ята частина світового ВВП. До того ж у цій цифрі не враховуються так звані опосередковані витрати. Наскільки адекватними були ці фінансові ін’єкції? Якою виявиться їх довгострокова дієвість? Наскільки системними є інституційні заходи антикризової політики, що активно здійснюються останнім часом, чи зачіпають вони глибинні економічні засади, чи йдеться лише про заходи оперативного характеру?
Коли я починаю аналізувати нинішні реалії світової економіки саме в такому контексті, мій оптимізм повністю згасає. Виявляється, що глибинні основи кризи (а це не лише суперечності іпотечного ринку; іпотека — лише зовнішній чинник кризи) у багатьох своїх аспектах залишаються поза увагою. Розумію, ще рано робити остаточні висновки, однак фундаментальні проблеми реформування світової економіки, зокрема й ті, про які йшлося на останніх самітах «великої двадцятки» (про це ми говорили в одному з попередніх інтерв’ю «ДТ») ще не отримали належної уваги. Висновок далеко не втішний: на жаль, за моїми оцінками, досягнута стабілізація світової економіки не буде тривалою.
Маємо враховувати і суперечливість антикризових заходів. Зокрема, невиправдане (з моєї точки зору) одержавлення у багатьох країнах світу банківських систем, величезне зростання бюджетних дефіцитів, розбалансованість емісійних механізмів, загрозу реанімаційних інфляційних процесів тощо. Для серйозних аналітиків цілком зрозумілим є суто оперативний підтекст відповідних кроків, які (що мене найбільше турбує) відображають небезпечну тенденцію нового раунду політизації економіки і в довгостроковому контексті можуть відіграти лише деструктивну роль.
Хочу привернути увагу ще до одного аспекту. За своїми ознаками, нинішня криза належить до класу структурних, які пов’язані із системними перетвореннями існуючих інституційних механізмів світової економіки. Як свідчить світова історія, такі кризи зазвичай багатоступінчасті за своїм перебігом. Так, світова структурна криза 1873 року тривала до 1879-го, а потім через три роки, у 1882-му, фактично відновилася. У цьому зв’язку кризу 1873—1882 років називають «довгою депресією».
Аналогічним чином розгорталися події і в період Великої депресії 1929—1932 років, у результаті якої інституційні механізми монополістичної економіки трансформувалися у державно-регульований монополістичний ринок. Привертає увагу нетривалий стабілізаційний період: усередині 1937 року розгорнулася нова криза, яка мала ті ж ознаки. Можу навести таку статистику: якщо позначити індекс світового промислового виробництва у 1929 році за 100, то в 1932-му
він упав до 63,8. У 1936-му — піднявся до 103,5 (усі цьому аплодували), однак уже в 1938 році знову впав до 92,7.
Коли ми акцентуємо увагу на структурній специфіці нинішньої кризи, то зобов’язані враховувати аналогічні процеси. Зокрема те, що для принципового оновлення існуючих функціональних механізмів світової економіки, утвердження нового ряду стійких економічних форм знадобиться досить багато часу. Хотів би помилитися у своїх висновках, однак з урахуванням зазначених міркувань я дотримуюся думки, що нинішня криза, ймовірно, також буде ступінчастою, а відтак, і стабілізаційні процеси — відносно нетривалими.
Я так докладно зупинився на обгрунтуваннях, бо вважаю їх конче значущими і для української економіки. Достеменно невідомо, яким чином насправді розгортатимуться економічні процеси в майбутньому. Однак ми зобов’язані у своїх планах врахувати ймовірність і зазначеного сценарію.
— Як у цьому контексті ви оцінюєте антикризову політику української влади?
— Не думаю, що в нас є підстави вести мову про антикризову політику як щось цілісне. Здійснюються окремі антикризові заходи, які, як це видно і неозброєним оком, є абсолютно незбалансованими, у багатьох аспектах суперечать один одному.
Що ми маємо у цьому році? Падіння промисловості у першому півріччі на 30,4%, інвестицій — на 43,3, ВВП — на 20,3% (Росія — на 13,4%, Казахстан — 4,1, Білорусь має плюс 0,3%). Скажу відразу: це — рівень падіння економіки у найбільш драматичному для нас 1994 році. Тоді падіння ВВП становило 23%, промисловості — 28. Однак причини тодішньої ситуації добре відомі. Це — відсутність національної валюти, найвища за світовими стандартами гіперінфляція, повна розбалансованість системи державних фінансів (з бюджетним дефіцитом близько 20% ВВП), величезний борг за енергоносії перед Росією, практично нульові валютні резерви, зовнішнє кредитування української економіки та багато інших чинників.
Усе це давно залишилося позаду, і всім нам здавалося, що драматичні події 1994 року — лише сторінка історії. Чому ж сьогодні все повертається? Чому в нас чи не найбільша у світі економічна криза? Говорити про антикризову політику, не розібравшись у цьому, безглуздо. Однак і без цього зрозуміло: левова частка падіння нашої економіки пов’язана з неадекватністю економічної політики.
Тому, відповідаючи на ваше запитання, хочу висловити лише деякі застереження, що кореспондуються з процесами світової економіки.
Насамперед вважаю, що всім нам слід обережно ставитися до тенденції одержавлення економіки, посилення державно-регулюючої функції, яка намітилася нині на Заході. У нас принципово інша ситуація. За існуючої на Заході фундаментальності ринку, обмеження чи навіть демонтаж якихось його окремих частин може виявитися — як тимчасовий, суто оперативний захід — і виправданим. У нас же не надмірність, а недостатність ринку. Особлива вразливість української економіки пояснюється значною мірою незавершеністю ринкових реформ.
Я не хотів би всіх собак вішати на нинішній уряд. Ринкові реформи фактично зупинилися з початку 2000 року. Жоден з урядів періоду 2000—2004 років не був урядом економічних реформ. Економічне піднесення в ті часи відбувалося на іншій основі. Період після 2004-го виявився ще більш драматичним: існує багато прикладів, які засвідчують фактичний демонтаж ринкових відносин. У цій ситуації ми аж ніяк не маємо права дублювати заходи з одержавлення. В умовах, коли в країні ще не створено надійного фундаменту ринку й економіка потерпає від його недостатності, будь-яке звуження ринкових механізмів, на моє глибоке переконання, є надзвичайно небезпечним. Це стовідсоткова дуристика. Цього допускати в жодному разі не можна.
Хотів би, щоб і ваша авторитетна газета займала достатньо чітку і прогнозовану позицію з цього питання. Маємо уберегти владу від принципових помилок. Я, наприклад, не розумію, що робитиме влада з націоналізованими банками, контрольними пакетами акцій інших суб’єктів господарювання, що нам дає адміністрування цін. Хіба ніхто не розуміє, що це — лише новий цикл корупції, бюрократизації та чиновницького свавілля?
Локомотивом виходу з кризи може бути не державний сектор, який в нашій економіці так і не зумів довести своєї дієздатності, а розкріпачені на ділі приватні підприємства. В умовах кризи влада має займатися іншим. Її найвагомішим внеском у подолання кризи має стати забезпечення реальної макроекономічної стабілізації. Так діяли ми у попередні роки — в період більш жорстокої економічної кризи, і саме така політика, як усі це добре знають, виявилася тоді достатньо результативною.
— Ви торкнулися справді найболючішої проблеми — маю на увазі макроекономічну стабілізацію. Що необхідно робити, аби така стабілізація стала реальністю? Як ви оцінюєте дії в цьому питанні НБУ, уряду, Мінфіну? Щоб ви могли порекомендувати, виходячи із власного досвіду, адже добре відома ваша безпосередня причетність і як радника президента України з питань макроекономіки, і як голови ради НБУ до практичного розв’язання аналогічних проблем?
— Почну, можливо, не з головного, однак вельми значущого. Ви згадали Міністерство фінансів, його роль у забезпеченні стабілізаційних процесів. Вона справді має бути головною. Однак я поставлю запитання інакше: а чи є в нас насправді Міністерство фінансів? Мене цікавить не вивіска, а реальні дії. У нас є Міністерство державних фінансів. Це так. Однак фінансова система має кілька рівнів, базовими з яких є фінанси суб’єктів господарювання та домашніх господарств.
Хто опікується цим визначальним для національної економіки, зокрема й для макроекономічної стабілізації, фінансовим сегментом? Якби в Україні існувало Міністерство фінансів, а не міністерство лише бюджету, у нас в умовах кризи не зростав би рівень державного споживання, який уже давно перетнув критичну межу. У нас було б розуміння і того, що обслуговування бюджетного дефіциту, який увесь час зростає, обмежує фінансовий потенціал стабілізації суб’єктів господарювання. Ми, напевне, вже давно запровадили б активні фіскальні інструменти енергозбереження, інноваційної та структурної політики і таке інше. Це — азбучні істини економічної політики, нехтування якими не має пояснень.
Чому я порушую це питання? Ми завжди цілком коректно акцентуємо на принциповій значущості макроекономічної рівноваги. Водночас маємо бути свідомими й того, що, за великим рахунком, економіка збагачується не на макро-, а на мікрорівні. Мікро- та макроекономіка далеко не в усьому кореспондуються, це — партнери-антагоністи. Креативний потенціал економіки, її енергетика формуються на мікрорівні. Макроекономіка — це система розподілу. Її функція — забезпечення всіма існуючими інструментами, в тому числі й засобами фіскальної політики, необхідними для зміцнення насамперед фінансового здоров’я господарських суб’єктів. У цьому сенсі абсолютизація засобів макроекономічного впливу, їхня надмірність лише шкодить реальній економіці. Хотілось би, щоб у нас із розумінням ставилися до цих проблем.
— Хочу все-таки повернутися до політики Національного банку. Знаю, що ви завжди з великою симпатією ставитеся до цієї інституції. Однак сьогодні чи не найбільше докорів висловлюється на адресу НБУ. Як ви оцінюєте цю ситуацію?
— Всі ми маємо надзвичайно уважно, я сказав би — навіть педантично ставитися до авторитетності Національного банку. Від цього суто психологічного чинника дуже багато залежить в системі грошово-валютних відносин. Мені прикро, що далеко не всі (в тому числі й державні посадовці) це розуміють.
Як на мене, аналіз грошово-кредитної політики НБУ цього року — це тема окремої розмови. Знаю, що МВФ за всієї своєї прискіпливості оцінює її позитивно.
Спеціальної уваги потребує проблема розміщення державних облігацій. За статистикою, яка є у моєму розпорядженні, за вісім місяців поточного року Мінфін розмістив на фінансовому ринку ОВДП на суму 43,02 млрд. грн. Станом на 31.08.09 сума ОВДП, що перебуває у власності НБУ, сягнула 34,6 млрд. грн. Я не маю достовірної інформації, однак не можу навіть припустити, що НБУ прямо чи опосередковано здійснює фінансові операції на первинному ринку державних облігацій, як про це нині багато говорять. Це — пряме фінансування бюджетного дефіциту, що ніяк не вписується в канони ринкової економіки і до того ж заборонено законом. Відповідна законодавча норма була прийнята ще в 1995 році, в умовах на порядок складнішої, ніж нині, фінансової ситуації в бюджетній сфері.
За вісім місяців на цілі рефінансування комерційних банків витрачено 58,9 млрд. грн. Рефінансування комерційних банків — це для нас має бути визначальним каналом емісійної діяльності НБУ. Це за всіма канонами — основний ресурс підтримки ліквідності комерційних банків. Існує достатньо широке поле для вдосконалення цього механізму. Це стосується і облікової ставки. В умовах кризи вона має бути максимально низькою. На рефінансуванні не потрібно заробляти гроші, щоб потім ними покривати дефіцит бюджету. Переконаний, що ці істини добре відомі в НБУ. Ними слід керуватися у практичній діяльності.
Найскладнішими є проблеми, пов’язані з валютною девальвацією гривні. Формально, в НБУ достатньо валютних резервів (на 01.09.09 — 28,9 млрд. дол.), щоб більш активно впливати на валютний курс. Однак для ефективності валютних інтервенцій (крім збалансованості платіжного балансу) необхідні принаймні дві передумови: перша — виважена фінансова політика уряду; друга — політична стабільності в державі, відчуття населенням країни оптимістичної перспективи. У нас немає ні першої, ні другої.
Як на мене, у цій ситуації НБУ поводиться на валютному ринку досить коректно. Резерви можна «спалити» за кілька місяців. Хто назве таку політику розумною? Валютний курс — це дзеркало всієї економіки, і нинішня його динаміка підтверджує цю залежність. Однак, попри це, ситуація, за якої валютний курс «впевнено крокує» до позначки «10», мені видається катастрофічною.
— Однак існує протилежна точка зору, за якою низький курс — це чинник зростання конкурентоспроможності української економіки.
— Це занадто однобічна позиція. Я завжди був і залишаюся активним прибічником міцної національної валюти. В Україні висока частка критичного імпорту (насамперед імпорту енергоносіїв), нам необхідні значні валютні ресурси для обслуговування зовнішніх боргів. Наша економіка — це частка світової економіки, де рівень капіталізації окремих суб’єктів господарювання, як і економіки загалом, оцінюється в доларовому еквіваленті. Наші провідні компанії, в тому числі й експортери, прагнуть котируватися на світових фондових ринках. Зниження курсу гривні вдвічі — це відповідне зниження їх капітальної оцінки.
Це стосується і доходів громадян: якщо середня зарплата в 2 тис. грн. при валютному курсі «5» еквівалента 400 дол., то при курсовій позначці «10» — це вже 200 дол. Путівка в Анталію для вчителя, який отримує платню у гривні, нині вдвічі дорожча, ніж два роки тому.
Є тут і інший не менш важливий чинник. Нам будь-що потрібно подолати структурне збочення української економіки — її надмірно високу експортну залежність. Глибина кризи в Україні значною мірою пояснюється і цим чинником. Однак за низького валютного курсу ефективна структурна політика неможлива. Це доведено і попередньою практикою.
У цій ситуації стабілізація валютного курсу стає, по суті, ключовою проблемою антикризової політики. Нині — це основний тест на дієздатність не лише НБУ, не лише влади, а й держави.