Вибори до місцевих рад, активно обговорювана тема можливості формування нового уряду, так само як і нова політична ситуація на сході, знову актуалізують базисні питання стратегічного курсу країни.
Питання, які традиційно ігноруються українською владою в завзятті традиційного й одвічного пожежогасіння. Втім, це ігнорування має ще одну доволі банальну причину - вкрай жорстокий і тотальний дефіцит не тільки стратегічного бачення і прозорливості, а й адекватної світоглядної бази, моральних засад і цінностей, та й, зрештою, банальної профпридатності у переважної частини вітчизняної політичної тусовки разом з усім її "академічним" та іншим оточенням. Тож по кваліфіковані оцінки доводиться звертатися до наших давніх і перевірених співрозмовників, один з яких - багаторічний президентський радник ( 1994–2004), голова Ради НБУ і Національного інституту стратегічних досліджень (2000–2005) професор Анатолій ГАЛЬЧИНСЬКИЙ.
- Анатолію Степановичу, чи згодні ви, що, попри наявність цілої низки іменованих стратегіями документів, чинній владі - в особі президента, уряду й парламентської коаліції - так і не вдалося не те що системно опрацювати, а навіть всерйоз підступитися до цієї проблеми? А численні колізії нинішніх реформ і псевдореформ (насамперед економічних) визначаються їх системною розбалансованістю.
- Цілком згодний з вами. Коли ми говоримо про прогнозоване цього року майже десятивідсоткове падіння ВВП (перше півріччя - 16,3%), то це не тільки результат воєнної економіки. У цьому показнику не враховуються наші втрати на окупованих територіях. Їх винесено Держкомстатом за дужки відповідної динаміки. Влада воліє мовчати про це, але зміст того, що відбувається, зрозумілий - у катастрофічному стані економіки висвічуються системні прорахунки економічної політики. Які перспективи? Подивіться прогноз на 2016 рік. Суперечка йде про те, чи досяжні 2% зростання. І це за умови, що наш мінімум - 5–6%. Це одна з визначальних умов не тільки реалізації наших планів евроінтеграційної перспективи, а насамперед нашого виживання як суверенної держави, нашої соборності. Добре розумію, що стратегія країни - це не тільки економіка, це, насамперед, світоглядні засади, політичні, соціальні, духовні і, звісно, економічні перетворення в їх системній зумовленості.
Але в нинішніх умовах, завдання економічного зростання на рівні не нижче 5–6% набуває в стратегії країни системоутворюючої функції. Я не імпровізую, маю право на таке узагальнення: у 2000–2004 рр. середньорічне зростання нашої економіки становило 8,2%. Це статистика МВФ. Це наш досвід. Чому ж, реалізовуючи завдання економічної стратегії, ми не намагаємося взяти раціональні зерна з цього досвіду, навіть не говоримо про це? Так робити не можна.
При всій глибині революційних перетворень принцип наступності, поєднання в процесі розвитку логіки перериваного й безперервного не може ігноруватися. Джерела катастрофічного стану в економіці криються саме в цьому. Приходять нові правителі й заявляють, що вони починають усе спочатку. Економіка неспроможна витримати подібне. Що стоїть за цим? Насамперед, переділ власності. У наш час функцію головного оператора в цьому взяв на себе НБУ. Банківська чистка - це фактичний переділ банківського капіталу. І так у всьому. Найпопулярніша "коломийка" НБУ - "тобі дам, тобі дам, а тобі не дам" - з цього репертуару. Хто цього не розуміє? Політика "свій–чужий", хоч би під якими гаслами вона здійснювалася, завжди була й залишається сьогодні найбільш деструктивною. У зв'язку з цим проблема деполітизації економічної системи набуває першорядного значення. Без цього трафік у напрямку економічного колапсу змінити неможливо. За великим рахунком починати необхідно з цього.
- Питання з приводу світоглядних засад у стратегії. Кілька місяців тому Мінекономрозвитку презентувало документ з претензією на стратегічний зміст і пафосною назвою "Шлях до процвітання", в якому принципи лібералізації розглядаються як засади реформування національної економіки. Наскільки коректна подібна постановка питання, якщо в усьому світі з найвищих академічних (та й політичних) трибун говорять про глибоку кризу лібералізму? Адже погодьтеся, що світова фінансова криза 2008–2009 рр. - яскраве тому підтвердження. Чи не намагаємося ми реформувати економіку, звертаючись до вже застарілого й відпрацьованого матеріалу, який вичерпав свій конструктивний ресурс і йде в минуле? Ви є автором монографії "Либерализм - уроки для Украины", неодноразово виступали (в т.ч. і на сторінках DT.UA) щодо цієї проблематики… Хотілося б дізнатися ваш погляд на це питання.
- Дуже важливо подолати суто інструментальний підхід ву оцінках лібералізму. Лібералізм - це, насамперед, система світоглядних цінностей, серед яких природна рівність і свобода особи, верховенство права, право кожного з нас бути самим собою, реалізовувати свою індивідуальність. Йдеться про світогляд, основою якого є загальнолюдські цінності. Вони неминущі. На різних етапах змінюються механізми їх реалізації. Але це - питання іншого порядку. У цьому сенсі я завжди стверджував і стверджую зараз, що логіка сучасних загальноцивілізаційних перетворень і логіка лібералізму органічно кореспондують одна з одною. Світ дедалі більше повертається в бік людини, реалізації її достоїнств, і в зв'язку з цим найкоректніше говорити не про кінець, а, навпаки, - про початок епохи справжнього лібералізму. У своїх стратегічних концептах ми зобов'язані керуватися цим.
Але ви праві у своїх акцентах з приводу кризи реалізовуваних упродовж останніх десятиліть функціональних механізмів неоліберальної моделі лібералізму, яка ствердилася в 1970-ті роки як антипод кейнсіанської політики. Системним втіленням цієї моделі стала дуже успішна для свого часу економічна політика Рональда Рейгана (рейганоміка) і Маргарет Тетчер. Разом з тим ми повинні розуміти, що відповідні інструменти неолібералізму втрачають свою дієвість. Криза неоліберальної моделі економіки - це сьогодні об'єктивна реальність, і ми не маємо права у своїх стратегічних побудовах не враховувати цього.
Що далі? Чи є у нас розуміння того, що на ґрунті неолібералізму, що вичерпав свій креативний потенціал, формує свої цінності якісно нова, заснована на синтезі лібералізму і соціал-демократії модель соціального, а щодо ряду принципових позицій - соціалізованого лібералізму? Чи враховуємо ми у своїй стратегії глибокі якісні зміни в світовій економіці: з одного боку - логіку її децентралізації, з другого - формування глобально кейнсіанських механізмів її регулювання Класичне кейнсіанство - це національні механізми. Я ж акцентую на формуванні логіки глобального кейнсіанства. У мене немає аргументованих відповідей на ці принципово значущі питання. Життя покаже.
- Наскільки застосовні ці теоретичні викладки на практиці, чи стосуються вони наших реалій?
- У їх основі головна домінанта сучасної епохи - підготовлена всім перебігом історичних (соціально-економічних, науково-технічних і духовних) перетворень інтенсивно зростаюча самодостатність людської особистості. Світ, повертаючись до людини, розвертається вліво. Це об'єктивний процес, який неможливо зупинити. Світ у пошуку конструктивних рішень подолання кричущої диференціації і бідності. Цікаве у зв'язку з цим сказане на останній сесії ООН Президентом США Бараком Обамою. "Я вірю, - заявив він, - що капіталізм був найкращим способом створення добробуту і можливостей за всю історію світу, але ми знаємо, що для дуже багатьох людей процвітання залишається недоступним". Обама, по суті, звинувачує існуючий суспільний лада, який, трансформуючись у щось нами ще не осмислене, змінює свої пріоритети. Нобелівська премія з економіки Енгуса Дітона, який займається науковими проблемами бідності, має такий самий підтекст. Логіка трансформації неолібералізму в соціальний лібералізм базується, як це мені бачиться, на цьому.
Хіба ці процеси нас не стосуються, хіба це не питання і нашої стратегії? Ми говорили: світ розвертається вліво. А що у нас? Дуже небезпечний процес девальвації влади, втрата її авторитету, перетворення на інородне відносно суспільства тіло визначається протилежним вектором економічної політики - крутим розворотом вправо: усі перетворення здійснюються за рахунок людини. У першому півріччі реальна зарплата знизилася на 23,9%. Немає слів для коментування цього. Так не можна. Це злочинно.
На чому ґрунтувалися післявоєнні реформи в Німеччині, зокрема реформи Людвіга Ерхарда? Вони акцентувалися на дуже зрозумілій логіці - "добробут для всіх", "реформи мають право на існування, якщо вони ґрунтуються на довірі". Це - не гасла. Це реалії політики, яка стала свого часу основою "німецького дива", а згодом - базою возз'єднання Західної і Східної Німеччини. У нас є й власний досвід. Сформована наприкінці 1990-х - на початку 2000-х років модель економічного зростання ґрунтувалася на випереджальному зростанні реальних доходів населення: за 2000–2004 рр. ВВП зріс у 2,1 разу, а реальна зарплата - в 3,2 разу. Зараз ми говоримо про протилежне. Але ж це теж основні питання стратегії. Яка матриця передбачуваного економічного зростання? Хіба це принципово не значуще?
- Намагаючися виправдати відсутність чітких орієнтирів і критеріїв стратегічного плануваня українські топ-політики та чиновники частенько нарікають на незалежні від них об'єктивні фактори - воєнний конфлікт на сході країни, проблеми економічної кризи, зрештою - наша залежність від рекомендацій МВФ. Зрозуміло, що це нікого не може і не має виправдовувати, але чи можна говорити про якесь виразне й самостійне стратегічне планування, якщо країна так залежить від часто непередбачуваного зовнішнього впливу?
- Ви очевидно погодитеся з тим, що як колишній радник президента (у 1994–2004 рр., у період президентства Леоніда Кучми - Ю.С.) і голова ради НБУ, я дещо розумію в питаннях антикризової політики. Скажу й те, що упродовж десяти років я дуже тісно співпрацював з фахівцями МВФ, мав честь неодноразово бувати в штаб-квартирі МВФ у Вашингтоні, брати участь у численних переговорах Леоніда Кучми з керівником фонду - Мішелем Камдесю. Для мене зрозуміла логіка вимог МВФ - це логіка кредитора. Але фахівці МВФ завжди були відкриті для дискусій і якщо у тебе в портфелі є принципові обґрунтування, є власна позиція, її можна відстоювати. До тебе обов'язково дослухаються. Не думаю, що в наші дні в цьому плані щось змінилося. Турбує інше - те, що НБУ йі наш Мінфін під кураторством прем'єра фактично перетворилися на покірливі функціональні підструктури фонду. Цього раніше не було.
Акцентуючи на цьому, не можна не сказати і про серйозні колізії у діяльності фонду, суперечливі рішення, за які світовому співтовариству доводиться розплачуватися дорогою ціною. Фахівці це добре знають. Варто у зв'язку з цим нагадати, що всього за місяць до початку світової фінансової кризи 1997 р. МВФ дав позитивну оцінку фінансового стану країн Південно-Східної Азії, які фактично стали детонатором економічної катастрофи. МВФ і зараз тупо дотримується принципів неолібералізму і ринкового фундаменталізму, хоча реалії сьогодення, як ми вже говорили, демонструють їх неадекватність. У діяльності фонду останніми роками дедалі більше домінує не економіка, а політика, що неприпустимо. У той самий час не вирішуються надважливі проблеми реформування міжнародної валютної системи, основи якої закладено ще 1978 р. і які за минулі роки багато в чому девальвувалися. Але ж її облаштування - основна функція МВФ. У зв'язку з цим основний месидж доказовості позицій наших правителів - "цього вимагає МВФ" - передбачає, щонайменше, аргументацію на предмет коректності цих вимог. Озвучена під час нещодавнього візиту в Україну директора-розпорядника МВФ Крістін Лагард позиція, що ми як ніколи виконуємо всі вказівки фонду - це не позиція сильного, це позиція політичної інфантильності. Думаю, що досвідчена пані Лагард прекрасно орієнтується в цих нюансах.
- Особливу увагу у нас приділяють досвіду євроінтеграції інших країн, насамперед Польщі. Може нам дійсно, як багато хто каже, не варто намагатися винайти "українське колесо", а слід системніше використовувати той самий досить дієвий польський досвід?
- Я високо оцінюю політику польських реформ, їх результативність. У них дійсно є багато повчального. Вважаю Олександра Кваснєвського, за час двох президентських каденцій якого Польща стала членом ЄС і НАТО, одним з найбільш високодостойних європейських політиків. Але, говорячи про запозичення досвіду інших, я завжди акцентую на пріоритетності власного досвіду. Він дійсно унікальний. Не треба забувати, що Київська Русь була одним із засновників європейської цивілізації, її східного крила. Не тільки зараз, а й практично в усі роки нашої історії ми виконували функцію сполучної ланки й водночас фільтруючого кордону між Заходом і Росією. Шляхетне європейство не має права не враховувати цього. Помаранчева революція і Революція гідності - це знакові події не лише національного, а й загальноєвропейського масштабу, взірець відданості народу своїм цивілізаційним цінностям, чеснотам свого родоводу. У надрукованому в останньому номері DT.UA (№40) інтерв'ю відомий американський учений Френсіс Фукуяма назвав Євромайдан грандіозною подією сучасності. Аналогічні події в Тунісі відзначеніо цього року Нобелівською премією миру. Ми також могли бути серед високодостойних номінантів на цю премію.
- І чому не стали?
- Дефіцит толерантності політичного класу, його неадекватність у цьому чеснотам Майдану. Вихід з революції - найскладніший і найвідповідальніший етап політичного процесу. Події в Тунісі - взірець вирішення саме цієї проблеми. Премією миру відзначено післяреволюційні досягнення - створення після Жасминової революції 2011 р. плюралістичної демократії. Натомість у нас питання про вихід з революції навіть не обговорюється. У структурі влади представлені впливові політичні сили, зацікавлені в її перманентності.
Але я, якщо ви дозволите, продовжу обґрунтування порушеної вами й дуже значущої для нашої стратегії проблеми про співвідношення власного досвіду і запозичень. У наших стратегічних пріоритетах ми природно ставимо на перше місце питання демократії. Але не можна забувати, що демократія тільки тоді може претендувати на свою фундаментальність, коли вона своїм корінням сягає глибинних основ національної культури. Наша історія наповнена унікальним досвідом у цьому питанні. Унікальним є й наш нинішній досвід формування засад громадянського суспільства, волонтерського руху. У одній зі своїх робіт я спробував аргументувати легітимність специфічних форм демократії, за що одержав неабияку порцію критики. Але знову згадаю Барака Обаму, у промові якого на сесії ООН порушуються не лише актуальні питання поточної політики, а й фундаментальні проблеми сучасності. Він наголошує, що демократія може набувати в різних регіонах світу різних форм, виражати унікальну культуру, унікальну історію і унікальний досвід кожного народу.
Це абсолютно нова позиція. Вона не вписується в логіку панамериканізму і євроцентризму як критеріальної основи справжньої демократії. Зараз говориться про її різноманіття. Це кореспондується з логікою децентралізації світового простору. Важливо, що ці ж акценти розставлені й у виступі на сесії ООН китайського лідера Сі Цзіньпіна. Така кореляція - відображення нових підходів у розумінні суті не використовуваних нині повною мірою ресурсів загальноцивілізаційного процесу, домінантності в цьому не загальних, а, насамперед, специфічних начал розвитку. Гетерогенна багатополярність глобалізації формується на цій основі. Ми ж поки що думаємо по-старому. Вдивіться в обличчя наших керівників: найбільше вони бояться самих себе, свого класу, а також нашої і справді далеко неоднозначної історії.
Цього місяця відбулася дуже важлива для нас подія: Україна стала членом (непостійним) Радбезу ООН. Щоб підкреслити її справді історичну значущість Президент виступив з телезверненням до народу. І це правильно. Але от колізія: за роки нашої незалежності ми вже були у 2000–2001 рр. членом Ради Безпеки. Наш міністр Геннадій Удовенко у 1997–1998 рр. виконував дуже авторитетну місію президента сесії Генеральної Асамблеї ООН. Але ж це такі ж значущі сторінки нашої державності, початком якої, доводиться нагадати, є не 2014-й, а 1991 рік. Чи не граємо ми на руку путінській лжепропаганді, ненароком забуваючи це?
Тепер безпосередньо про польський євроінтеграційний досвід. Необхідно враховувати не тільки його плюси, а й суперечності. Йдеться про інтеграцію в ядро євроекономіки, яке вже сформувалося раніше, що зумовлювало здійснення конструктивної промислової політики. Вона була відсутня, Що в підсумку? Місце периферійної структури в економічному комплексі ЄС. Польська статистика, яку я маю, свідчить про тенденцію не зростання, як очікувалося, а скорочення питомої ваги високотехнологічної продукції: у 2000 р. було 5,6%, зараз - 4,2%. За це самий час продукція середньонизьких технологій зросла з 21 до 33%. Зовсім нещодавно я прочитав такі узагальнення: у Великій Британії за фахом працюють менше 2% мігрантів. У інших країнах ЄС подібна ситуація. Ілюстрація цьому - збірний образ польського сантехніка з університетським дипломом. Донька моєї близької приятельки, одержавши гарвардський диплом, два роки мила посуд в ресторані.
Не абсолютизую сказане, але це реалії, на які ми не маємо права закривати очі. Повторюю: досвід Польщі дуже важливий. Але є евроінтеграційний досвід Угорщини, Чехії, інших країн, у якому є свої досить значущі новації. Давайте нарешті припинимо ігри в ідолопоклонство. Польща, Грузія - а хто наступний? Вивчення зарубіжного досвіду і можливостей його адаптації в реалії нашого розвитку це основа моєї професійної діяльності - діяльності науковця. У моїх численних наукових публікаціях це стрижнева тема. Свого часу я багато писав про чилійські реформи, їхню ліберальну спрямованість, важливість з погляду реалій нашої політики. Оцінка цього - орден Бернардо О'Хіггінса, яким
1995 р. мене нагородив чилійський уряд. Кажу про це, щоб ще раз аргументувати свою принципову позицію в обговорюваному нами питанні. Я за максимальне використання конструктивного досвіду інших країн, де особливо виділяю, як вам хочеться, досвід польських реформ. Ця позиція не може ставитися під сумнів. Але стратегія держави, максимально акумулюючи досвід інших, може бути у своїй основі тільки національним продуктом. Інакше - це лише стандартна матриця. Низька ефективність проведених владою реформ визначається, окрім усього іншого, відсутністю в них національного начала, українського колеса, про яке ви говорили. Ми все життя на когось орієнтуємося. Хіба не зрозуміло, що результатом цього може бути тільки ерзац-продукт. Українське колесо в стратегії - це те, чого нам весь час бракує.
За словами відомого англійського філософа Ісайя Берліна, конструктивізм політика визначається його розумінням "у який бік дме вітер історії". У наші дні вітер історії дедалі більше повертається, як ми вже говорили, у бік не уніфікації ("Ми всі, як один"), а диференціації, пріоритетності індивідуального ("Я - це я"). Наша Революція гідності - революція за право бути самим собою - відповідає цій логіці. Хочеться, щоб політичні лідери були на висоті розуміння суті цього. Звісно, бути самим собою значно складніше, ніж бути таким, як інші. Але я про інше: креативний потенціал суспільства концентрується в індивідуальному, в ресурсній матриці кожного з нас. Стратегія країни має насамперед акцентуватися на реалізації цього потенціалу.