Навчений величезним життєвим і науковим досвідом багаторічний екс-радник президента, директор Інституту стратегічних досліджень і голова Ради НБУ Анатолій Гальчинський залишається невиправним оптимістом, примудряючись розгледіти дуже навіть позитивні тенденції й логіку у, здавалося б, надто небезпечних і хаотичних процесах нинішньої дійсності.
При цьому, розмінявши свій уже дев'ятий десяток, він зберігає таку дивовижну ясність і системність думки, що цьому позаздрила б переважна більшість "нових облич" в українській політиці. Хоча через обмеженість останніх їм роздуми вченого можуть видатися непотрібними та даремними. Втім, як і більшості фейсбучних генералів-всезнайок. Як пишномовна теорія, ці думки сприйматимуться приземленими "рєшалами"-практиками, і вже точно не сюди - середньостатистичним споживачам інфосміття та рекламних роликів, які нездатні напружувати звивини довше трихвилинних порцій псевдотеленовин. Але якщо хтось усе ж таки хоче зазирнути хоча б трохи далі горизонту найближчих виборів, тому має бути цікаво спробувати зрозуміти логіку того, що відбувається, та усвідомити історичну необхідність. Якщо, звісно, не хочеться через п'ять років, усіх нагнувши і все у всіх відібравши та віджавши, знову опинитися біля розбитого корита.
- Анатолію Степановичу, які ваші враження від останнього передвиборного та нинішнього поствиборного шоу? Вдається "перетравлювати"? Голова не паморочиться від динаміки того, що відбувається? Від усвідомлення складних реалій не нудить?
- Дозволю собі досить неординарне судження. У моєму розумінні, ці президентські вибори, їхні підсумки сигналізують про досить значуще - про кінець перехідного періоду в розвитку суспільства, смисл якого ми позначили раніше простою та всім зрозумілою формулою: уже не соціалізм, але ще не капіталізм.
73% голосів виборців, поданих за несистемного кандидата, дають змогу порушувати питання про завершення каденції пострадянської еліти, що сформувалася за умов трансформаційного суспільства та всотала в себе всі його внутрішні колізії. Утім, як і політичного класу в цілому: громадська думка у своїх прагненнях істотно випереджає його преференції. Використовуючи термінологію Йозефа Шумпетера, ми можемо оцінювати нинішній стан суспільства як "кінець і новий початок" - кінець перехідної та початок нової постперехідної фази його розвитку.
Відповідні узагальнення дають нам підстави стверджувати про найбільшу на пострадянському просторі просунутість нашого суспільства в здійсненні системних перетворень. Україна - незаперечний лідер у цьому контексті. Їхнім найбільш дієвим суб'єктом є різноформатні утворення громадянського суспільства, студентська молодь, широкі верстви наших співгромадян.
Важливу роль у цьому відіграли Помаранчева революція та Революція Гідності. Суспільство на марші. У виборі оптимальних рішень воно готове ризикувати, брати на себе відповідальність. Це зовсім не ті домінанти, які характеризують українця з позицій "моя хата скраю". Акцентую на цих питаннях, аби показати, що нинішня зміна влади здійснюється в досить динамічних умовах. Це істотно підвищує рівень вимог до нових правителів.
- Чи не занадто бравурні у вас настрої? Ви оголосили кінець перехідного та початок постперехідного періоду. Ну й куди далі йти, які реформи нині мають бути пріоритетними, щоб у черговий раз не розчинитися в імітаційній балаканині? Адже очевидно, що в нових правителів немає не те що системного, а взагалі будь-якого бачення на цей рахунок. Та й щодо зрілості нашого громадянського суспільства теж виникає чимало запитань...
-Два рівні рішень. Перший - доробити розпочате. Тут усе зрозуміло. Споруджена в перехідний період несуча конструкція капіталістичного суспільства далека від досконалості. Багато недоробок, погана якість, довкола щілини, протяги. Усе це необхідно усувати.
Далі потрібно визначитися насамперед на концептуальному рівні, якій моделі майбутньої облаштованості суспільства ми віддаємо перевагу, куди ми йдемо, на досягнення яких цілей спрямовуватимуться очікувані реформи, що ми хочемо отримати на виході? Перелік подібних запитань можна продовжити. Вони не придумані мною, вони турбують громадськість, усіх нас. Давні мислителі пов'язували становлення людини із ситуацією, коли печерні люди виявили "завтра". Якій моделі суспільства завтра віддають перевагу несистемні? Йдеться про далеко не абстрактну проблему. Немає жодного сенсу в здійсненні нового циклу реформ, якщо вони не кореспондуються з логікою відповідних уподобань.
-Невже ви ще сподіваєтеся, що це розуміють і нинішні мешканці Банкової?
- В інавгураційній промові президента представлено логіку політичних рішень. Ми також почули, яким бачить себе Зеленський-президент, якщо це не тільки слова. Таким, як усі: "Кожний з нас президент". Можна над цим звично посміятися або саркастично посміхнутися, а можна все-таки віддати перевагу надії та поставитися цілком серйозно. В одного з наших попередніх правителів кожен із нас презентувався у ролі "маленького українця". Є він - відповідальний за всіх нас, наш заступник, і є всі ми - "маленькі українці". Наявні дві протилежності - "президент-месія" та "президент, як усі ми", - два альтернативні світогляди. Перший - заснований на принципах субординації (є великі та маленькі) світогляд sovietico, що йде в минуле. Другий - світогляд несистемних, які лише затверджують свої цінності: ми всі рівногідні, - кожний із нас створена Богом унікальна індивідуальність, самодостатня особистість, кожний має право на власну позицію, право бути почутим, право на справедливість, і в цьому сенсі кожний з нас - президент. Хочеться сподіватися, що конструкція завтра буде вибудовуватися відповідним чином.
-Мені дуже імпонує концепція, що за умов, коли владні вертикалі замість стовпів держави являють собою лише корупційні ліфти, горизонтальні зв'язки і є тією силою, на якій усе-таки тримаються та ще і якось розвиваються українські держава та суспільство. Щоправда, через повну відсутність адекватних ідеологічних програм цей процес іде якось сам по собі, і якщо не стихійно, то вже точно не завдяки якійсь усвідомленій і системній державній політиці. Тому запитання: як саме має вибудовуватися конструкція суспільства, про яку ви кажете?
- Це запитання поки що залишається відкритим. Як ви цілком справедливо зауважили, у молодих, судячи з усього, системних узагальнень із цього приводу ще немає. Над цим потрібно працювати. У моєму розумінні, це одне з першорядних завдань Банкової. У програмі ста днів ідеться про дуже важливе: аудит, першочергові документи, закордонні візити тощо. Але за часів Леоніда Кучми перед нами було поставлене завдання іншого роду - сто днів на обґрунтування п'ятирічної програми системного реформування економіки. Після численних обговорень на різних рівнях - із промисловцями, аграріями, банкірами, регіоналами, на заключному етапі - на президії НАН України, програму "Шляхом радикальних економічних реформ" було представлено президентом парламенту, спрямовано посольствам, міжнародним організаціям, опубліковано в урядовій газеті. Були розроблені механізми найжорсткішого (кучмівського - спробуй не зроби) контролю над реалізацією її основних позицій. Програма виявилася працюючим документом. За експертними оцінками, її було реалізовано на 90–95%.
Так склалося, що відразу ж після презентації програми ВР відбулися три особливо знакові президентські візити - до Канади, США та КНР. Я мав честь його супроводжувати та був свідком дуже важливого: президент, як і наша країна в цілому, сприймалися закордонною громадськістю адекватно задекларованій стратегії. Хотілося б, аби на Банковій визначилися в цих питаннях.
Акцентуючи на цьому, ви маєте враховувати особливу складність початкової фази постперехідного періоду, його суперечливість.
- У чому це виражається?
- Відповідно до теорії циклічного розвитку, на початковій фазі постперехідного періоду відкривається широкий спектр альтернативних рішень, низка принципово нових можливостей, і водночас відсутній досвід їх конструктивної реалізації. В результаті суспільство виявляється незахищеним від помилок і небезпек. Це загальна закономірність, яка повною мірою стосується і наших реалій.
- Про які принципово нові рішення може йти мова?
- З огляду на глобальні тенденції акцентую на двох позиціях - побудові суспільства, в якому людина справді є "мірою всіх речей", та економіки, безпосередньою метою якої є розвиток багатства людської особистості, її творчо-креативного потенціалу. Ми про це говорили в наших попередніх розмовах.
- І на яких принципах має будуватися відповідна стратегія системних перетворень, про які йдеться?
- Вихідна позиція - принцип наступності. Нове не розпочинається та не може в принципі розпочинатися з нульової позначки. Хосе Ортега називав наступність базисною закономірністю розвитку суспільства. Усе те, що має бути, писав він, можливе тільки на основі того, що вже є. У нас же все робиться на протилежних принципах. Багато реформ виявляються недієздатними через те, що їх намагаються здійснювати без урахування того, що вже зроблено раніше. Робиться це найчастіше з політичних мотивів. Маю на увазі насамперед відому заяву Порошенка, що в проведенні реформ він нібито зробив більше, ніж усі його попередники. Вибачте, а вирішення надскладних завдань формування функціональних структур нашої державності, фундаменту демократизації суспільства, розподілу влади, парламентаризму, багатопартійності, перетворення адміністративної економіки на ринкову, формування національної буржуазії, малого, середнього та великого капіталів, приватизація, земельна, грошова й фінансова реформи, лібералізація ціноутворення та зовнішньоекономічної діяльності й багато чого іншого - хіба це не системні перетворення суспільства і держави?
Я назвав лише ті проблеми, які вирішувалися Леонідом Кравчуком і Леонідом Кучмою в 1990-х роках. Індикатором дієвості кучмівських економічних реформ став показник - 8,6% середньорічного (2000–2004) зростання ВВП. Добре знаю, якою ціною це робилося. Хіба можна це викреслити з нашої історії? Адже це фундамент, на якому вибудовуються світоглядні витоки нашої незалежності... Не збирався про це говорити, але, відверто кажучи, боюся, що молоді та поки ще зелені політики, які прийшли до влади, так само, як і їхні попередники, піддадуться подібним спокусам: "Ми всі змушені розпочинати з чистого аркуша". Але це шлях до неспроможності. Це - похоронка.
- Наступність - це добре, але що в стратегії перетворень має бути головним, системоутворюючим?
- Відповідь однозначна: принцип свободи вибору. Нобелівський лауреат Амартія Сен розглядав розвиток суспільства як розширення свободи вибору можливостей самореалізації людини. Енергетика розвитку суспільства, писав він, формується на енергетиці людської свободи. Важливо й те, що в реалізації відповідних пріоритетів ми не розпочинаємо з нульової позначки. За роки незалежності багато чого вже зроблено. Як стверджують соціологи, ми на порозі суспільства вільних людей. Минулі президентські вибори - підтвердження цього. Однією з причин програшу на виборах Петра Порошенка є те, що він не розумів, що його виборець - вільна особистість.
Відповідні пріоритети розвитку нашого суспільства протилежні російським домінантам, де відомий за трагічними наслідками довоєнної Німеччини принцип "втечі від свободи" визначає психологію сприйняття суспільством процесів, що відбуваються. Ми ж оцінюємо події, що відбуваються, з позицій максимізації свободи, її перманентного поглиблення. Це наша ментальність, наше світорозуміння. Як писала Леся Українка, сотні років ми перебували в неволі, тому що надто любили волю. Саме ці реалії визначають, як я це бачу, стрижневу функцію конструкції суспільства майбутнього, що формується. Свобода для кожного та свобода для всіх - його системоутворююча домінанта. Необхідні адекватні інституціональні перетворення. Це, у моєму розумінні, основа основ.
- Ідемо далі. Якими мають бути найбільш значущі перетворення суспільства в контексті зазначених вами пріоритетів?
- Позначу кілька позицій.
Перша. Завжди відстоював і відстоюю нині пріоритетну значущість у політиці системних перетворень суспільства та держави вектора їхньої прогресуючої індивідуалізації. Індивідуалізація та свобода - взаємозалежні поняття. Як і свобода, індивідуалізація розглядається як фундаментальна закономірність історичного процесу, базисна домінанта розвитку людської особистості. Як писав Іммануїл Кант, людина як вільна індивідуальність - та мета, заради якої Бог створив світ. У зв'язку з цим у дилемі "бути, як усі" або "бути самим собою" віддаю перевагу другій позиції. Я за те, щоб вибудовувати свій дім за власними лекалами.
Маю у зв'язку з цим сказати й от що. У питаннях подібного формату завжди був і залишаюся на позиції конструктивного націоналізму, націоналізму не етнічної, а, природно, української політичної нації. Позиція Зеленського-президента "Кожний з нас - українець", "Ми всі українці" може розглядатися, як я вважаю, у цьому самому контексті. Так і має бути. Практично всі без винятку держави Європи розпочинали свій шлях незалежності з формату state-nation. Чому ми маємо бути винятком? Як писав, звертаючись до політиків, той самий Кант, "майте мужність користуватися власним розумом". Закликаю всіх нас та в першу чергу наших правителів у всіх питаннях облаштування суспільства та держави поводитися подібним чином - мати мужність користуватися власним розумом. Ми маємо будувати в Україні Україну. Давайте зосередимося на цьому.
Запропонована конструкція пріоритетної індивідуалізації українського суспільства не тільки не суперечить, а навпаки, органічно вписується в логіку сучасних глобальних трансформацій. Ще недавно домінуючим у відповідному процесі був принцип уніфікації. Нині логіка глобалізації формується на протилежних засадах - на пріоритетності принципів різноманіття. Епоха "другої сучасності", що формується, - це епоха децентралізації. Як пише у своїй книжці "Світ у русі" один із архітекторів польських економічних реформ Гжегож Колодко, треба назавжди позбутися спроб універсалізації принципів розвитку, дозволити розквітнути тисячі моделей розвитку. Це істотно підсилить потенціал глобальних перетворень.
Друга позиція - необхідна принципова корекція сформованого маршруту євроінтеграції. Що означає реалізована на державному рівні формула "Побудуємо Європу в Україні"? Хіба Україна - не Європа? Україна ніколи не була Євразією. Україна завжди була й залишається Європою. Свого часу Михайло Грушевський писав, що трагедією Богдана Хмельницького стало те, що, підписуючи Переяславську угоду, він не розумів, що Україна і в XVII столітті залишалася Європою. Усі добре знають, що Київська Русь була одним із фундаторів європейського цивілізаційного ейкумена, його центрально-східного сегмента. Європейська цивілізаційна матриця органічно містить у собі відповідні елементи.
У період нашої бездержавності ми зберегли джерела своєї ідентичності, свою європейсько-цивілізаційну ментальність, свою культуру, національні гідності. Нас справді хотіли зробити євроазіатами, та з цього нічого не вийшло. Ми залишилися українцями, пишаємося цим. І не хочемо, інтегруючись до ЄС, втратити ці гідності. Мені видається дуже важливим, щоб євроінтеграційна стратегія новообраного президента акцентувалася насамперед на цих домінантах. Не політика простягненої руки - хто дасть більше, не безсистемна імплементація, що веде в багатьох випадках до структурної розбалансованості економіки, а багатоаспектна політика нашого природного повернення до самого себе. Не до тещиного, а до свого власного будинку, відтворення свого справжнього "Я", - на цьому й тільки на цьому мають розставлятися акценти й у цих питаннях нашого творення.
Лідери ЄС дедалі більше усвідомлюють, що політика поглибленої уніфікації, яка здійснювалася багато років, далеко не адекватна логіці сучасності. Настільки ж уразливою вважається й здійснювана на різних рівнях стратегія наздоганяючої модернізації. У політиці євроінтеграції ми маємо виступати в ролі суб'єкта, а не об'єкта, як нині. Європа зацікавлена в інтеграції України у свої структури не як штучно зліпленого європеїзованого сурогату, а такою, якою вона є, - з її природними цінностями та гідностями. Розширення різноманіття - чинник не ослаблення, а навпаки, зміцнення креативного потенціалу європейського цивілізаційного простору. Довести протилежне неможливо.
Третя позиція стосується якісної перебудови соціальних зв'язків. У мене на книжковій полиці книжка відомого французького соціолога Мішеля Фуко з інтригуючою назвою "Потрібно захищати суспільство". У небезпеці не економіка, а перш за все суспільство. Традиційне, засноване на принципах економічного детермінізму суспільство саморуйнується - такий лейтмотив книжки. У наш час це об'єктивна реальність. Причина? Під впливом інформаційної революції, планетаризації особистості, зростання самодостатності людини, її індивідуалізації девальвуються традиційні соціальні зв'язки.
У підсумку функціонуюча система "суспільство-людина" трансформується на свою протилежність - "людина-суспільство". Зі своєю неповторною (даною Богом) унікальністю, із правом на власну істину презентувати в усіх сферах своєї життєдіяльності саму себе, людина перебирає на себе функцію вихідного початку соціальних процесів. Звідси поглиблення їхньої диференціації, деуніфікація, непередбачуваність, гранична складність.
Адекватним чином трансформуються вихідні позиції чинної моделі демократії. Не демократія більшості, а демократія кожного з нас, демократія свободи особистості. Не демократія періодичної участі (від виборів до виборів) громадян у політичному процесі, а "пряма демократія", яка забезпечує перманентну участь, - такою є вимога часу й у цій сфері суспільного процесу. Традиційне суспільство руйнується і на цій основі.
Альтернатива цьому - інституалізація стихійно сформованих мережевих структур соціальних зв'язків і, відповідно, мережевого суспільства (networked society). На Заході пошук рецептів перебудови з наявної моделі суспільства ведеться в цьому напрямі. Дана проблема повною мірою стосується й нас. На порядку денному базисних перетворень нового постперехідного етапу має в обов'язковому порядку бути й ця проблема - проблема формування функціональних механізмів мережевого суспільства.
Четверта позиція - економічні переваги. Лише кілька узагальнень. Загальна ситуація - понад п'ять років економіка в стані прогресуючої стагнації. За показником ВВП на душу населення ми опустилися нижче за Молдову - 128-ме місце у світі - 2,6 тисячі доларів (2013-го- 4,1 тисячі доларів, 113-те місце). Це статистика МВФ за 2017 рік. У статистиці СБ та ООН ті самі показники. У цій ситуації 2,5–3,5% економічного зростання нічого не змінюють. У країнах із економікою, що розвивається, темпи зростання у 1,5–2,0 рази вищі. У підсумку ми щорічно опускаємося дедалі нижче та нижче.
Причини? Трохи розбираюся в питаннях, що визначають економічну динаміку. За плечима десять років на посаді радника президента з економіки плюс п'ять років керівника Ради НБУ. За моїми оцінками, економічний потенціал країни й зараз досить високий. Акцентую на цьому з усією відповідальністю. Нам кажуть: військова економіка. Але досвід інших країн свідчить про протилежне: за рахунок військових замовлень економіка, як правило, прискорюється.
Яка ж насправді причина наявних колізій? Непрофесійне управління, його незбалансованість, відсутність необхідної координації між управлінськими ланками спричиняють системну розбалансованість економіки. Позначу лише три позиції - незбалансованість грошової та фінансової політики; економічної та соціальної сфер; внутрішнього та зовнішнього сегментів економіки. Приплюсуйте до цього ще один фактор - недостатній професійний рівень кваліфікації керівників компенсується інструментами політизації економічних процесів. Проблеми нашої економіки, про які ми казали, фокусуються передусім на цих досить деструктивних колізіях.
Які рецепти лікування? Позначу лише загальну лінію уподобань. Вона, у моєму розумінні, однозначна. Єдино можливою траєкторією постперехідного розвитку економіки є ліберальний (у сучасній інтерпретації) шлях системних перетворень. Святість своєї землі, свобода та духовність - основні принципи української ментальності. Ліберальна економіка за своєю суттю найбільшою мірою кореспондується з їхнім змістом. Лібералізм багатоформатний, не лише не виключає, а й за певної ситуації передбачає використання інструментів соціал-демократичної політики, державного регулювання, це суттєво розширює потенціал його адаптивних можливостей. В моїй книжці "Лібералізм. Уроки для України" (2011) ці питання є предметом спеціального аналізу. З урахуванням цього як перспективну домінанту я розглядаю мережеву модель ліберальної економіки. Мережеве суспільство - мережева система соціальних зв'язків і мережева економіка в їхній взаємній обумовленості формують базисну основу майбутніх системних перетворень, логіку майбутніх реформ.
- Однак хто все це робитиме? Дієву управлінську еліту ви поховали, оголосивши її каденцію закінченою, але ж нова ще не сформувалася. А ті "нові обличчя", які ми нині спостерігаємо при владі, ще складніше назвати елітою, ніж старі...
- Не поховав. Новий початок у розвитку суспільства - це одночасно й відповідна реструктуризація управлінської еліти. Вона фактично вже розпочалася. У кожного є можливість знайти себе й у цьому процесі. Представники пострадянської еліти, яка йде в минуле, є носіями найбільш цінного - вітчизняного досвіду системних перетворень. Він має бути максимальним чином використаний. Не думаю, що на Банковій цього не розуміють.
Важливо враховувати й те, що реструктуризація управлінського класу - це загальносвітова тенденція в наш час. Діюча система управління суспільством "капітал-влада-капітал плюс" трансформується в систему "знання-влада-знання". Йдеться, як пише нобелівський лауреат Пол Кругман, про процес "деекономізації управлінської еліти". "Власність перестає бути головним джерелом елітарного статусу". Ці тенденції проглядаються й у нас. Небувалий сплеск активності молодих людей визначається й цим. Молоді перестають довіряти людям старшого покоління. Сумніваючись у їхній можливості зрозуміти реалії сучасності, беруть владу у свої руки. Усе це в сукупності визначає оптимізм наших очікувань. Ще не вечір. Початок нового початку лише починається.