Наша нинішня бесіда з екс-головою ради НБУ та екс-директором Національного інституту стратегічних досліджень Анатолієм ГАЛЬЧИНСЬКИМ стала логічним продовженням попередньої розмови на тему "куди рухається світ?" (див. DT.UA №4 от 3 февраля с.г.), в якій ішлося про загальну спрямованість системних трансформацій, що відбуваються в сучасному світі, та роль у цих процесах нинішніх визнаних світових лідерів - США та ЄС.
Ця ж тематика стала однією з визначальних під час 53-ї Мюнхенської конференції з проблем безпеки, яка відбулася нещодавно й учасники якої також активно переймалися питаннями про майбутнє західної цивілізації.
- Анатолію Степановичу, одну з дискусійних панелей Мюнхенської конференції - одного з найбільш статусних світових форумів із проблем безпеки - було названо: "Майбутнє Заходу: занепад чи повернення". Як саме по собі таке формулювання, так і постановка цієї проблеми на такому високому рівні досить симптоматична, чи не так? І дуже важлива для України, адже саме західний вектор, як зовнішньополітичний, так і зовнішньоекономічний, нині є для нас пріоритетним.
- Логіка зрозуміла. Адже говорити про глобальну стратегію безпеки, не маючи аргументованих уявлень про загальну спрямованість системних трансформацій, які відбуваються в сучасному світі, видається некоректним.
Про це маємо казати й ми, але спочатку визначимося в статусному становищі Заходу. Епохи Гуманізму та Просвітництва в глобально-історичному процесі - це Захід. Гіганти людського духу - Данте та Сервантес, Шекспір і Ґете, Мікеланджело й Рембрандт, Бетховен і Моцарт - і це Захід. Такі найважливіші визначення суспільного прогресу, як природне право на вільний розвиток людини, її самовираження, верховенство права, демократія та громадянське суспільство, - все це, що сприймається в наш час як загальнолюдські цінності, сформувалося в межах Західної цивілізації, і це знову-таки Захід. Він же - незаперечне лідерство в сфері НТП. Проте у Мюнхені порушується проблема про майбутнє Заходу, про його "занепад чи повернення". Як це розуміти?
Пошлюся в цьому на високий авторитет сенатора США Дж.Маккейна, який виступав на конференції та з яким свого часу я мав високу честь спілкуватися. Його позиція однозначна: ми справді маємо говорити про "кінець Заходу, яким ми його знаємо". Як писав раніше, торкаючись у загальному плані питання, яке ми розглядаємо, один із найбільш титулованих соціологів світу американський учений О.Тоффлер, йдеться не просто про "радикальні зміни", а про "повну трансформацію", про ситуацію, коли "змінюється все". Суть поставленої на конференції проблеми полягає в цьому.
Природно, йдеться про широку багатоаспектність цього процесу. Один із них, що безпосередньо стосується й нашої країни, - кінець політики євроцентризму, яка щонайменше два останні століття була домінантою глобальної стратегії Заходу. Кінець євроцентризму: що далі? У нашому діалозі хотів би сфокусувати увагу читача на цій проблемі.
- Уточнімо вихідні позиції. Чому ви ставите саме цю проблему на перше місце глобальних трансформацій?
- Економічна біографія Заходу, як відомо, фактично розпочинається з промислової революції, з утвердження принципів індустріалізму, які стали локомотивом формування глобального капіталізму та, відповідно, політики євроцентризму. Ми говоримо в цьому разі про євроцентризм як трансплантацію "європейської матриці капіталізму", що, за визначенням одного з найавторитетніших фахівців із проблем капіталізму М.Вебера, являє собою не просто індустріалізм, а індустріалізм, імплементований у систему суспільних відносин на базі протестантської етики та аскетичного раціоналізму, на основі принципів індивідуалізму. Що з цього випливає? Той, хто знайомий із класичною працею М.Вебера "Протестантська етика та дух капіталізму", знає позицію іменитого вченого з приводу того, що сформована на основі відповідних принципів модель капіталізму не може існувати ніде, крім Заходу.
Логіка євроцентризму протилежна. Вона проявляється насамперед на ментальному рівні, що сформувався за багато років, на рівні світоглядних преференцій, утверджується в прагненнях представити Європу як ексклюзивного носія загальноцивілізаційних цінностей і, відповідно, універсальної моделі розвитку. І хоча за останній час багато чого змінилося, однак принцип євроцентристської домінантності в конструюванні світосистеми залишається пріоритетним. У цьому виявляється одне з основних протиріч сучасного світу. У реальності зберігаються різні за своїми культурно-історичними, світоглядними та ментальними цінностями живі, креативно дієздатні локальні цивілізації, яким не тільки в минулому, а й de facto у нинішній час прямо або опосередковано нав'язуються штучно уніфіковані економічні та політичні стандарти західного зразка.
Пошлюся в цьому на класичну за своїм сенсом працю Ф.Фукуями "Довіра" (2004), в якій глибоко та всебічно аналізується поставлена проблема. Жодна з досліджених у цій книжці неєвропейських культур, зазначає знаний американський учений, - ні японська, ні китайська, ні індійська, ні корейська, жодна з авторитетних католицьких культур - не зуміла відтворити у своєму розвитку рекламовані як універсальні європейські цінності. Підсумок очевидний - відсутність достатнього потенціалу протистояння відповідній політиці Заходом, стверджує Ф.Фукуяма, змусило ці країни "розстатися з багатьма ключовими елементами своїх традиційних культур". Але це в євроцентристському процесі фактично ігнорується. Природно, світ від цього не стає більш дієздатним, а головне, більш усталеним. Як писав один із найбільш авторитетних істориків другої половини ХХ ст., автор багатотомного дослідження цивілізацій, англійський учений А.Тойнбі, "людство не зможе досягнути політичної та духовної єдності, рухаючись тільки західним шляхом". Джерела нинішнього "повстання проти Заходу", цілком імовірно, потрібно шукати в цьому.
Дж.Маккейн, кажучи про "кінець Заходу, яким ми його знаємо", як на мене, враховував і відповідну проблему. Вона, у моєму розумінні, особливо значуща. Захід майбутнього, якого ми поки ще не знаємо, - це Захід за межами євроцентристської домінанти. Неминучий вихід загальноісторичного процесу за межі євроцентристської уніфікації - це та реальність, яка, на мою думку, стане визначальною особливістю ХХІ ст. і яка, поза сумнівом, радикальним чином змінить сутнісну визначеність не тільки Західного світу, а й усього світового співтовариства.
- Чи погодиться з цим Захід?
- У моєму розумінні, силова уніфікація - відображення не сильного, а навпаки, слабкого боку західної політики. Одна річ, коли йдеться про взаємне збагачення різних культур (західної та незахідної) у природний спосіб. І зовсім інша, коли реалізується одновекторна уніфікація, уніфікація на основі логіки широко рекламованої, але, як показує світовий досвід, далеко не в усьому конструктивної матриці "наздоганяючої модифікації". У наш час багато чого змінюється.
Для мене як ученого дуже значущі концептуальні узагальнення, які сформувалися в останні роки та які в принциповому плані в дедалі більшому ступені поділяє політичний клас Заходу. Йдеться про три позиції - про висловлене ще М.Вебером положення, що "кожна цивілізація вибудовує свої цінності на власних принципах раціоналізму", про різноформатність у зв'язку з цим принципів соціальної справедливості та демократію. Ідеологія євроцентризму завжди заперечувала таку варіантність. Свого часу я одержав від своїх наукових опонентів солідний обсяг критики за те, що в одній зі своїх праць спробував аргументувати постановку проблеми про багатоваріантність демократії. Нині ця обмеженість долається. Дуже важливим є те, що положення про багатоформатність демократії, а це, зрозуміло, ключова позиція розглянутої проблеми, пролунало з вуст президента США Б.Обами в його виступі на офіційному рівні - на сесії Генасамблеї ООН (вересень
2016 р.). Цю ж позицію, по суті, підтвердив у своєму програмному виступі (28 лютого ц.р.) у Конгресі США Д.Трамп. Америка, проголосив він, "з повагою ставитиметься до права будь-якої країни слідувати власним курсом". Усе це - докази, що підтверджують фактичний кінець світоглядної доктрини євроцентризму, отже, і безперспективність її можливої реанімації на практиці в майбутньому.
- Домінуючі глобальні тренди вказують на те, що політика євроцентризму може незабаром залишитися в минулому. Однак запитання "що потім?" залишається відкритим. Висловлюються побоювання, що, втративши інструментарії централізації, світове співтовариство буде втягнене в ситуацію перманентного хаосу.
- Хаос не буває та не може бути перманентним. За умов метасистемних трансформацій він виконує пошукову функцію оптимальності й у цій ролі відображає життєздатність співтовариства. В одній з найбільш значущих праць Ф.Ніцше "Так казав Заратустра" є такий сюжет. Великий мудрець звертається до народу зі словами: потрібно носити в собі хаос, щоб бути в змозі народити танцюючу зірку. У вас є ще хаос. Дуже глибока за своїм філософським змістом позиція: гідність народу визначається наявністю в ньому хаосу. До речі, західний світ народився з хаосу. Це добре відомо. Якщо вести мову про сьогоднішній стан Європи, то можна вважати, що, слідуючи зазначеній логіці, нинішні дійсно біфуркаційні процеси несуть на собі не лише руйнування, а й конструктивні перспективи. Я не сумніваюся в цьому. Важливо розуміти, що багато процесів, які видаються сьогодні деструктивними, насправді несуть на собі перспективні засади. Такі логіка становлення нового, філософія прогресу, які, до речі, повною мірою стосуються й нас.
- Про які перспективи може йтися, що в цьому найбільш значуще?
- У мене немає та, природно, не може бути однозначних відповідей на поставлене запитання. За умов біфуркації можливі найбільш непередбачувані альтернативи. Найоптимальніші рішення шукає хаос. Він розбирається в цьому краще. У зв'язку з цим можу казати лише про процеси, які вже нині можуть кваліфікуватися як концептуально очевидні. Це передусім нові контури процесу глобалізації. Йдеться про формування планетарного суспільства як структурно-цілісної соціальної реальності, другої соціальності... Відповідь на ваше запитання "що потім?" розміщується, як я гадаю, у цій площині. Світ рухається в напрямі затвердження глобального суспільства - суспільства без географії та територій, заснованого на інформаційно-комунікаційних домінантах глобального соціально-мережевого суспільства. Планетарна суверенізація людської особистості та, відповідно, формування нового статусу людини - не просто жителя, а громадянина планети, про що ми докладно говорили в минулій нашій розмові, невіддільна від відповідних новацій. Це два процеси, які взаємозумовлюють один одного.
Та не тільки це. За В.Вернадським, людство в його соціальній цілісності - це фундамент формування ноосфери. Це, у моєму розумінні, конституювання суб'єктності в коеволюції Природи та Суспільства, утворення соціоприродної цілісності, це соціальна основа формування геоекономіки - економіки загальнолюдського інтересу. Це, якщо хочете, представництво Людства в діалозі в майбутньому з "суспільством штучного інтелекту", а можливо, і з позаземними цивілізаціями. І це - не фантазії чи імпровізації; це вже записані до порядку денного ХХІ ст. питання. Сучасна інформаційна революція, визначаючи логіку істотного прискорення цих процесів, робить їх незворотними.
У нас, природно, немає можливостей функціонального аналізу відповідних перетворень, зрозуміло лише одне - йдеться, можливо, про найглибшу за всю історію людства соціальну революцію, наслідки якої можуть бути дуже непередбачуваними. Захід повинен визначити своє місце в цьому процесі. Логіка його перспективи, як я вважаю, у багатьох позиціях визначається цим. Ще раз наголошу, що йдеться про матрицю спонтанних перетворень, про процеси природного саморозвитку, які можуть бути прискорені або пригальмовані, але їх неможливо скасувати. Нова інституціональна архітектура глобалістики, швидше за все, буде вибудовуватися на відповідному фундаменті - на фундаменті планетарного суспільства. Із цим необхідно рахуватися вже зараз.
- Що в цьому процесі найбільш значуще?
- Корекція співвідношення конкуренції та конвергенції. Горизонтально неієрархічні взаємозалежності та зв'язки рівногідних суб'єктів планетарного суспільства, що народжується, передбачають домінантність відносин конвергенції. Не конкуренція, яка багато століть є основою дієздатності суспільного процесу, а конвергенція - така, як мені вбачається, принципово значуща новація постцентристського світу, що народжується. Нагадаю читачу, що засновником теорії конвергенції є Нобелівський лауреат, видатний вчений-економіст Я.Тінберген. У його працях йшлося про конвергенції двох протилежних систем - капіталізму та соціалізму, що вже саме по собі було досить значущим. Активними прибічниками цієї ідеї були А.Сахаров, В.Ростоу, Дж.К.Гелбрейт та інші відомі вчені ХХ ст.
Нині ми розглядаємо конвергенцію в іншому контексті: виходимо з того, що на противагу конкуренції конвергенція (зближення) - це не підпорядкування слабкого сильному, а взаємодія на принципах паритетності та довіри, це умова збереження індивідуальності та самодостатності. Йдеться насамперед про етичний фундамент глобальних відносин, що народжуються, про їхнє об'єднуюче начало, основу діалогу цивілізацій, парадигму довіри між ними. Це в остаточному підсумку інструмент консенсусу між людьми різних культур, переконань і віросповідань.
Видатний французький вчений-теолог Тейяр де Шарден називав такий тип конвергенції "найвищим ступенем соціальності". Мається на увазі формування на її основі диференційованої соціальної єдності, в якій системна цілісність людського соціуму формується на основі не матеріального, а духовного синтезу - синтезу, в якому кожна особистість, зберігаючи свою унікальність, водночас стверджує себе як реальний "центр перспективи". У цьому разі передбачувана модель соціальної облаштованості суспільства розглядається вченим як "найвищий ступінь гармонізованої складнощі", під час якого суб'єкти економічного та соціального процесів, зближаючись і взаємодіючи, не поглинаються один одним, не втрачають своєї оригінальності, а, взаємозбагачуючись, залишаються самими собою. Головними, як ви запитуєте, у концептуальній матриці планетарного суспільства мають стати відповідні визначення.
Добре розумію можливі колізії розглянутої реконструкції. Вони стосуються насамперед дієздатності позбавленого конкурентних засад суспільства. Які тут противаги? Вирішальним у цьому буде створення передумов реалізації креативного потенціалу кожного суб'єкта відповідних відносин. На відміну від конкуренції, конвергенція - це не підпорядкування слабкого сильнішому, а відносини на принципах паритетності, позиціонування партнера (у тому числі й невідомого) як другого "Я". Конкуренція - це прерогатива сильних, конвергенція - надбання всіх. У результаті заснована на конкурентних засадах економічна система "виграш-програш" трансформується у взаємовідношення "виграш-виграш". Енергетичний потенціал конвергентної економіки мультиплікується на цій основі.
І в цьому випадку зазначу, що йдеться не про чисто академічні, а про економічні відносини, які формуються вже сьогодні. Маються на увазі реалії нової парадигми ринкових відносин - конвергентного ринку, що формує свої конструкції як атрибут відносин партнерів з "виробництва" інформації та знань, механізм збільшення інтелектуального багатства. У цьому разі відносини конвергенції кореспондують з основами мережевої інтернет-економіки, у межах якої інформація як економічний ресурс є "достатньою для всіх". Йдеться також про основи внутрішньокорпоративних відносин горизонтальних за своєю структурою ТНК. Учені порушують питання про формування відносин конвергенції між фінансовим капіталом і державою, корпорацією та малим бізнесом. Отже, йдеться про реальну практику, принципову новизну якої ми ще належним чином не осмислили.
- Який вплив цих процесів на реалії нашої країни?
- Не хочу говорити про це скоромовкою. Зазначу лише головне. Коли весь світ у своїх системоутворюючих домінантах розпочинає все з початку, немає й не може бути тих, хто йде попереду, переваги яких наслідуються. Це прямо та безпосередньо стосується реалій нашої євроінтеграційної стратегії. У Європі поруч із перспективно дієздатними є багато функціональних структур, які відпрацювали свій конструктивний ресурс, які йдуть у минуле, до яких нам не слід адаптуватися. Ми ж, як правило, не робимо різниці в цьому, що в остаточному підсумку обертається деструктивними наслідками. Це потрібно розуміти, враховуючи в подальшій стратегічній політиці.